Один з найвідоміших архітекторів
Габсбурзького Львова, підприємець, один з найбільших
роботодавців свого часу у місті. Його фірма була причетна до незліченних будівництв
і реконструкцій по всьому Львову та краї. Викладач Вищої технічної школи,
активний громадський діяч пов'язаний із українським народовецьким рухом.
Іван Левинський (підписувався: укр. Іван Левиньский,
пол. Jan Lewiński, нім. Johann Lewiński) народився
6 липня 1851 pоку у Долині, тепер районному центрі Івано-Франківської області. З
1860-х мешкав і працював у Львові, де помер 4 липня 1919 року та похований на
Личаківському цвинтарі.
Народився у сім'ї Івана Левинського (†1858), українця, директора народної
школи, та Йозефи Гаузер, яка походила із сім'ї баварських колоністів у Галичині.
Про походження батька існує припущення щодо належності його до шляхетського
роду гербу Сас на Наддніпрянщині.
Левинський завершив реальну школу у Львові і вступив на інженерний відділ
Технічної академії у 1869 році. Цей спершу загальний факультет був розділений
на три у 1872-му: інженерний, будівельний та хімічний, тож він завершив у 1874
році інженерію (Sprawozdanie, 1897, 236). У 1881 отримав ліцензію на будівельну діяльність (Жук, 2015, 253).
Близько 1885 року почав співпрацю з Юліаном Захарієвичем над проектом віллової
дільниці Кастелівка у Львові та
заснував поруч фабрику будівельних матеріалів на сучасній вулиці Генерала
Чупринки, 58а, і ще одну — на сучасній вулиці Шевченка у спілці із Олександром
Домашевичем (Жук, 1995, Nr. 4, 4). Його фабрика виробляла цеглу, дахівку, майоліку та інші
вироби з кераміки, гіпсові вироби та штучний камінь; містила столярські,
слюсарські та інші майстерні. Протягом 1880-х – 1910-х років реалізував
величезну кількість об'єктів у Львові та Галичині, від медичного факультету
Університету (1893-1894), Великого міського театру (1898-1900), готелю
"Жорж" (1899-1900), пасажу Міколяша (1899-1901), нового залізничного
вокзалу (1901-1904), українського студентського гуртожитку (1904), численних міських
кам'яниць до сільських церков і народних домів.
Був членом та засновником Товариства політехнічного у 1876, головним
завданням якого була промоція нової суспільної групи освічених інженерів, а
також Товариства будівничих (1886), "Зорі" ("Товариство
українських ремісників, купців та промисловців"), Педагогічного товариства,
"Просвіти", та інших. Підтримував робітниче товариство
"Поступ", українських студентів у Політехніці "Основа",
"Товариство розвою руської штуки" та інші. Був близьким до руху
народовців, співпрацював із політиками Юліаном Романчуком та Василем Нагірним, а також митрополитом Андреєм Шептицьким (Нога, 2009, 174-177).
Брав активну участь у виставках: Будівельній (1892), Загальній крайовій
(1894), Ювілейній виставці до 25-ліття Товариства політехнічного (1902), Гігієнічно-медичній
(1907), Костельній виставці (1909), Виставці польських архітекторів (1910) у
Львові. Вироби його фабрики представлялися на Всесвітній виставці у Парижі
(1900), Всеросійській у Києві (1913) та інших.
У 1898 році нагороджений Золотим хрестом за заслуги з короною (Goldene Verdienstkreuze mit der Krone), найвищою нагородою в Австро-Угорщині за громадянську
службу в інтересах держави (Dodatek do Kurjera Lwowskiego, 1898, Nr.
334).
У 1901-1914 році — спершу надзвичайний, потім звичайний професор у Вищій
технічній школі у Львові. Викладав "утилітарне" та "залізничне"
будівництво для студентів архітектури, та "енциклопедію" будівництва
для студентів інженерії. З 1905 року — член комісії для першого і другого
державного іспитів на відділі "цивільного будівництва" (архітектури),
а також на відділі інженерії; у 1913/1914 — декан (Program C.K. Szkoły Politechnicznej, 1901-1914).
Іван Левинський був одним із перших випускників Технічної академії у Львові
у переломний момент здобуття Галичиною автономії у складі Австро-Угорської
імперії. Цей період характерний адміністративними, суспільними змінами та
будівельним бумом. Поява технічної освіти та нових технологій, прагнення
розвивати економіку у Галичині були стимулами розвитку місцевої будівельної
промисловості. Іван Левинський займався не стільки проектуванням, скільки
реалізацією проектів, часто інших архітекторів, виробництвом будівельних
матеріалів з локальних ресурсів. Використовуючи усі можливості, що відкривали
Галицька автономія, технічна освіта, індустріалізація, Левинський побудував
успішний бізнес, "сам зробив себе", будучи людиною простого
походження із незаможної родини. Його біографія таким чином — це історія
успіху.
Тим не менше, його біографія — це також історія краху. У часи загострень
міжнаціональних конфліктів у 1900-х він займав все більш виражену проукраїнську
позицію, що негативно вплинуло на успіх його фірми. Спершу арешт російськими
військами (1915) і заслання у Курську, потім Києві, смерть дружини у 1916-му,
бойкот його бізнесу після повернення до Львова у 1918-му, а потім —участь у
листопадових подіях 1918 року на боці ЗУНР і відмова скласти присягу на
вірність Другій Речі Посполитій, остаточно перекрили йому доступ до продовження
кар'єри. Левинський відтак захворів і помер у липні 1919 року. Його двоє дітей —
Степан (1897-1946) та Марія, здобули вищу освіту з хімії, проте не продовжили
батькового бізнесу, і він поступово розсипався у міжвоєнний час (Жук, 2005; Мудрак, 1929).
Син Степан Левинський, який з 1922 року виїхав зі Львова, став
сходознавцем, брав участь у дипломатичних місіях на Далекому Сході, у Китаї та
Японії, писав романи, мешкав у Франції. Доля доньки залишається невідомою. Із
діяльністю Івана Левинського тісно пов'язані його старший брат Лев (1845-1912)
та племінник, також Лев (1876-1940?). Брат був учасником польського Січневого
повстання 1863/1864 років та працював на фабриці у Демні Вижній (тепер частина
Сколе), а потім очолив керамічний відділ фабрики Івана Левинського у Львові.
Його син став архітектором, який співпрацював із Іваном Левинським, а у
міжвоєнний період займався власним архітектурно-будівельним бюро та став
творцем багатьох церков у містечках і селах колишньої Галичини (Слободян, 2005, 14-16).
Іван Левинський — постать непересічна і багатогранна, йому присвячені дві
монографії та багато наукових і популярних статей. Його слава найуспішнішого
підприємця-українця та творця національного стилю у Габсбурзькій Галичині часто
беруть верх у висвітленні його багатогранної діяльності, а в його біографії залишаються
малодосліджені чи й невідомі аспекти. У даній статті я узагальнюю лише кілька
моментів з його біографії, виділяючи насамперед контексти щодо середовища у якому
він діяв, та технічну освіту, що відіграла у його житті ключову роль.
Архітектура — це спільна справа. Іван
Левинський і його колектив
Іван Левинський збудував величезну кількість будівель у Львові і за його
межами. Це і незначні адаптації звичайних кам'яниць, і найбільші монументальні
об'єкти того часу, як-то новий залізничний вокзал. Кожна будівля є результатом
роботи цілого колективу — від головного архітектора до майстрів, тож залежить
від кожного з учасників. Чи присутність підпису Левинського на кресленні
будинку означає, що це суто його архітектурний задум?
Отримавши ліцензію на будівельну діяльність у Галицькому намісництві у
1881, Іван Левинський відкрив архітектурне бюро, а невдовзі й фабрику з
виробництва будівельних матеріалів. Першим його великим проектом стала віллова
дільниця Кастелівка у Львові у
співпраці із Юліаном Захарієвичем, керівником львівської архітектурної школи, в
минулому його вчителем. Зайнятість професора викладанням, громадською та
політичною діяльністю навряд чи залишала час на організацію і ведення
будівництва власних проектів. Амбітний та новаторський проект Кастелівки
потребував більшого, ніж те, що могли запропонувати діючі будівельні фірми
Львова. А Іван Левинський за підтримки впливового колеги таким чином зміг
вповні продемонструвати свої організаторські здібності та технічні знання.
Надалі чи не усі проекти Захарієвича, чи то реконструкція костелу Іоанна Хрестителя чи Галицька ощадна каса — неодмінно реалізовував саме він. Перевагою фірми
Левинського над іншими було те, що вона могла забезпечити виконання усього
циклу робіт — від проектування до реалізації найменших деталей будівель, вона
постійно росла і розвивалася, у той час як інші фірми були здебільшого
вузькопрофільованими.
Для виконання численних замовлень, Іван Левинський працевлаштовував велику
кількість архітекторів. "Можна сказати, що Львів не має молодого
архітектора, який би не пройшов через архітектурне бюро професора
Левинського", — стверджував у 1908 році краківський архітектор Францішек
Мончинський на сторінках краківського фахового часопису Architekt (Architekt, 1908, z. 9, s. 95). Їхні імена проте далеко не завжди відомі, бо
їхні підписи не завжди фігурують на кресленнях, що було і є звичною практикою й
сьогодні. Все ж це — вагома частина пояснення чому проекти його фірми настільки
різноманітні.
З відомих співробітників Левинського можна виділити: Яна Томаша Кудельського,
автора будівель у необароковому стилі, серед яких реконструкція палацу Семенських-Левицьких на вулиці Пекарській, чи міська резиденція графів Потуліцьких на сучасній вулиці Матейка; Тадеуш
Обмінський після конфлікту із попередніми працедавцями Улямом та Кендзерським теж
подався до бюро Левинського і проектував сецесійні будинки, як-то страхового товариства "Дністер" та українського Академічного дому на теперішній
вулиці Коцюбинського, 21 чи ряд чиншових кам'яниць на вулиці Асника (Богомольця) та інші. Співпраця зі своїми студентами (від 1901 року
Левинський викладав у політехніці), зокрема із Владиславом Дердацьким та
Вітольдом Мінкевичем результувалася, до прикладу, кам'яницями на сучасній
вулиці Бандери, 2-4-6, та Котляревського, 67, у дизайні яких помітний пошук нової архітектурної
мови, що відповідала б вимогам сучасного часу та втілювала власні принципи
Левинського: архітектура повинна бути утилітарною. Олександр Лушпинський працював,
зокрема, над клінікою Солецького, Казимир Мокловський — над єврейським шпиталем.
Фірма Левинського обслуговувала найрізноманітніших замовників, часто —
представників середнього класу різних громад міста, але завдяки потужності його
фабрики та ефективному керівництву, йому доручали і державні та муніципальні
замовлення на спорудження найважливіших будівель. У 1894 Левинський завершив
перший медичний корпус Університету Франца І, спроектований в намісництві. На урочистому
відкритті за присутності імператора Франца-Йосифа І, він виступав як керівник
будівництва. У 1898-1904 вів будівництво Промислового музею за проектом колег-викладачів Юзефа Каєтана Яновського
та Леонарда Марконі. У 1898-1901 — проект новітнього пасажу Міколяша у спілці
із молодими архітекторами Юзефом Сосновським та Альфредом Захарієвичем,
1897-1900 — вів будівництво Великого міського театру, фактично польської національної інституції, за проектом
Зиґмунта Ґорґолевського та інженерними розрахунками Яна Боґуцького, у 1899-1901
— готель "Жорж" за проектом модного віденського бюро Фельнер&Гельмер,
у 1901-1904 — нового залізничного вокзалу разом із Тадеушем Обмінським, Владиславом Садловським,
Альфредом Захарієвичем та іншими. З 1899 року співпрацював із Едґаром Ковачем,
спершу маючи справу з ним під час організації Галицького павільйону у межах
Австро-Угорського для Всесвітньої виставки в Парижі (1900), а з 1901 — професором
архітектури у Політехніці та реалізовував його проекти реконструкції
Василіянських церков у Львові (св. Онуфрія) та Жовкві, а також єзуїтського колегіуму у Хирові (Borowik, 2012, 19). У 1895 його фірма здійснила будівництво монастиря і костелу кармеліток босих проекту кьольнського архітектора Франца Штатца. Цей
римо-католицький орден переїхав до Львова із Познанського регіону, а їхній
костел став парафіяльним для Кастелівки (Krasny, 2004, 135-137).
З чого будувати? Від місцевих
ресурсів до власної естетики. Іван Левинський та його будівельні матеріали
Архітектура століттями трактувалася як ремесло, що у європейських містах до
кінця XVIII століття передавалося від майстра до учня у цехах будівничих. Перенесення архітектури до
політехнічних шкіл стало визнанням її інженерною наукою. Годі покладатися на
традицію в епоху парових машин, залізниць та штучних будівельних матеріалів —
потрібно застосовувати найновіші знання з фізики та хімії, будівельної
статики. Перевірені століттями архітектурні ордери більше не визначали
архітектуру — на перший план вийшла технологія та розрахунок, а естетика стала
похідною нових матеріалів.
Зі скасуванням цехової системи у Львові, уся будівельна сфера стала
підпорядкована комісії у Надвірній канцелярії у Відні. Через століття, у 1870
році, Галичина стала автономією у складі Австро-Угорської імперії та багато
питань змогла тепер вирішувати самостійно. Тож крайова влада задумалася не лише
про те, як перемістити на другий план державну німецьку мову, а й як витіснити
з ринку "іноземний" (негалицький) продукт і розвивати місцеву
економіку. Конкурувати із виробами віденських чи силезьких фабрик однак було
складно. "Найчастіше сам будуючий
мусить самостійно досліджувати матеріал, а не маючи до того пристроїв, ані
потрібної рутини, тримається традиції, поради друга, або використовує матеріал
методом проб та помилок і так не раз зазнає прикрого розчарування… мусить
заради відповідальності брати матеріал закордонний, випробуваний і уміло
досліджений", — писав архітектор Францішек Сковрон критично аналізуючи
ситуацію із будівництвом у Галичині (Gazeta Lwowska, 1892, Nr.
200, s. 3). Проте коштовність привозних
матеріалів та ризики із їх транспортуванням все більше штовхали інженерів та
промисловців виробляти локальні матеріали та конструкції. Спеціалістів, які це
могли реалізувати, постачала Політехніка.
Щоб налагоджувати локальне виробництво потрібно докладно знати місцеві
ресурси та вже існуючий ринок. Спеціалісти знали, що запаси глини, гіпсу,
пісковику, алебастрів та інших матеріалів у Галичині є значними і якісними, як
і, наприклад, деревини. Як їх використовувати, до того ж з огляду на економіку,
ще залишалося відкритим запитанням. Це і стало фокусом Будівельної виставки у
Львові 1892 року яку організувало Товариство політехнічне. Вона стала першою
значною виставкою у місті, а також своєрідним "випробуванням ґрунту"
перед Загальною крайовою виставкою 1894-го. У ній взяли участь понад 300
учасників з усієї Австро-Угорщини, що представили 325 експозицій у 5 категоріях:
матеріали та вироби, пристрої для будівель, проекти, шкільництво та література,
вироби учнів промислових шкіл. Понад половину становили учасники з Галичини, і
для заохочення їм була дана негласна перевага при присуджуванні премій (Kurjer Lwowski, 1893, Nr. 4, s. 1).
Іван Левинський був одним з восьми учасників, хто отримав найвищу нагороду цієї
виставки — срібну медаль. Його досягнення визнали і у львівській, і у віденській
пресі (напр. Der Bautechniker, 1892, Nr. 42, s. 790-792). Левинський показав себе, зокрема, як вмілий виробник
кераміки: дахівки, цегли, опалювальних печей, а також майоліки попри те, що її у Галичині почали виробляти лише два роки перед тим. У можливості
налагодити технологію та виробництво слід віддати належне дослідній лабораторії
кераміки, що з 1886 року працювала у Політехніці. Її заснувала Колегія
професорів, утримував Галицький Крайовий виділ, а очолював — інженер-механік
Едмунд Кжен (Zajączkowski, 1894, 108). У розвитку керамічних виробів вбачали
великий потенціал, зокрема через багаті та чисельні поклади глини довкола
Львова. Дахівка ідеально підходила на роль довговічної і вогнетривкої покрівлі
— елементу, якого вимагали протипожежні норми — але також і потенційно
найдешевшого матеріалу у порівнянні, наприклад, з імпортною бляхою. У попиті на
опалювальні печі не виникало сумнівів, але йшлося про їхню естетичну
привабливість. Станом на 1892 рік місцево вироблялося два види печей:
коричневого та темно-зеленого кольору, і лише щойно почали робити різнобарвні, прикрашені
майолікою. Майоліку для фасадів, як і обличкувальну цеглу, яку також виробляв
Левинський, архітектор Сковрон оцінював насамперед як витривалий матеріал, що
якнайкраще відповідає кліматичним умовам у Галичині та пророкував цілу "естетичну
реформу". Зазначаючи, що "останні п'ять років наш промисел розвивався
під гаслом кераміки", він завершує рецензію на керамічний відділ виставки словами
"згадаймо з гордістю, що сьогодні
Львів має більше майоліками оздоблених будинків аніж Відень" (Gazeta Lwowska, 1892, Nr. 200, s. 3). Якщо поглянути на об'єкти, збудовані у
Львові фабрикою Левинського за проектом Захарієвича, а потім і деяких інших
архітекторів (як наприклад, Тадеуша Мюнніха), то помітна спільна риса: кольорові
цегляні фасади, невеликі за площею тиньковані площини, застосування каменю
(штучного), майолікові вставки, керамічна дахівка. Можна дозволити собі
припустити, що це була перша спроба на львівському ґрунті виробити локальний
"стиль", про який заповідав найвпливовіший архітектурний теоретик ХІХ
століття Ґотфрід Земпер у своій праці Der Stil (1860) (Hvattum, 2004). Його вплив помітний у текстах чи не всіх
львівських професорів та деяких доцентів архітектури у кінці ХІХ – початку ХХ
століття (Zachariewicz, 1877; Skowron, 1881; Bisanz,
1898; Lewiński, 1901; Talowski, 1902).
"Утилітарна" архітектура.
Іван Левинський та його кафедра
"Праця — це не фехтування фразочками у сеймі", влучно висловив
інженер наприкінці ХІХ століття поширену серед його колег думку (Pawłowski, 1893).
Схоже на те, що Іван Левинський дотримувався подібної, адже він відомий своїми реалізованими
об'єктами, а не словами. Будучи співзасновником Товариства політехнічного
(1876), він за майже сорок років лише один раз виступив у ньому із доповіддю —
про парцеляцію ділянок під забудову (Czasopismo Techniczne, 1909, 95-96). Чимало його колег в той же час читали
їх значно більше і були більш чи менш активними дописувачами статей чи рецензій
у Czasopismo Techniczne або до інших
технічних видань,
польськомовних і не лише. Показовою є також опублікована у 1907 його конкретна пропозиція
Левинського щодо зміни Будівельного статуту міста Львова від 1885 року. Це
стало його вкладом до багаторічної дискусії фахівців щодо потреби її зміни (Lewiński,
1907). Суто технічного характеру, без оціночних суджень, ця робота демонструє
докладне знання Левинським найновіших світових практик щодо будівництва.
Професійні погляди Івана Левинського найнаочніше ілюструють його лекції для
студентів Політехніки, потім опубліковані. У 1901 році він став професором — на
посаді його затвердив імператор, а вибрала Колегія професорів, серед якої його
колеги — новообраний Едґар Ковач та багатолітній викладач Ґустав Бізанц. Ковач,
Левинський, а також Теодор Тальовський, обрані у 1901 році, повинні були стати
заміною професорів Юліана Захарієвича (†1898) та Леонарда Марконі (†1899), на
яких близько тридцяти років тримався архітектурний факультет.
Кафедра "утилітарного" будівництва, яку він очолив, безсумнівно була
створена, аби якнайкраще відповідати поглядам і досвіду самого Левинського. На
відміну від колег, для яких архітектура насамперед — це сфера високого мистецтва
і естетики, у лекціях Левинського слово "мистецтво" не фігурує. Архітектор
сучасності у нього мусить бути не вправним рисувальником, а "будівельним
техніком", який послуговується прецезійним розрахунком. За його словами, великі
монументальні громадські будівлі відіграють символічну роль, відображають
"душу живого народу", проте більшість будівель служать конкрентним
людським потребам. Таким чином їхнє головне завдання — бути зручно
розпланованими та технічно оснащеними, такими, у яких людині буде комфортно
перебувати. Заради здоров'я людини вони повинні мати достатньо сонячного світла
та свіжого повітря. На думку Левинського, саме технік — це спеціаліст, який може
доцільно розрахувати план будівлі під конкретну функцію, бути в курсі світових технічних
досягнень і відкриттів та вміти раціонально/ ефективно використовувати
будівельні матеріали та конструкції. Прагнення до ефективності, аніж до
ефектності будівлі, є для нього питанням ощадності — заощаджуючи кошти одного
замовника заощаджуються кошти всього краю, що сприяє місцевій економіці та
добробуту усіх мешканців краю, що у його час означало автономну Галичину.
Левинський у 1901-1914 вів три предмети: "енциклопедію
будівництва" — технічних основ для інженерів, прикладних знань щодо
будівельних матеріалів та конструкцій. Для студентів архітектури він вів "утилітарне"
та "залізничне" будівництво: перше стосувалося будівель
найрізноманітнішого призначення, від чиншових будинків до урядових і
промислових, а друге — пов'язаних із залізничною інфраструктурою, насамперед
вокзалів, станцій, будинків робітників. Найбільшої уваги він приділяв функції
будівлі, розплануванню, розрахунку кошторисів та веденню будівництва.
У часи Левинського, кафедра здебільшого складалася із одного професора, та
міг бути асистент, випускник із дипломом про складення другого державного іспиту,
що замінював професора на лекціях при необхідності, і при цьому займався
науковою роботою — готував габілітацію.
Його асистентами, а також співробітниками його фірми стали Вітольд Мінкевич, Владислав
Дердацький, Євген Червінський — пізніше відомі архітектори міжвоєнного періоду. Мінкевич
та Дердацький були одними з перших у Львові модерністів, та без сумніву, саме
навчання і досвід роботи з Левинським відіграли важливу роль у їхніх
професійних поглядах.
Чотириповерховий будинок був споруджений у 1907–1908
роках за проектом Казимира Жечицького як чиншова кам'яниця лікарів Марії та
Антона Сабатовських. Будинок вирізняється своїм ранньомодерністським стилем, у
його вистрої застосовані мотиви середньовічної архітектури. Пам'ятка
архітектури місцевого значення (Ох. №2). Сьогодні (2014) будинок житловий, а також тут розміщені
Почесне консульство Канади в Україні у Львові та Львівське комунальне
підприємство №505.
Триповерховий житловий будинок
споруджений у 1906 році за проектом, виконаним у бюро Івана Левинського для лікаря
Яна Папе та його дружини Марії. Будинок є однією з шести кам'яниць, що оточують
озеленений сквер у центрі вулиці. Зразок ранньомодерністичної чиншової
кам'яниці I десятиліття ХХ ст., вирішеної в сецесійній
стилістиці, вплив на яку мала архітектурна школа Отто Ваґнера. Пам'ятка
архітектури (ох.№ М-3). Сьогодні використовується переважно як житловий.
Триповерховий рядовий будинок споруджений у 1905–1906
роках за проектом, виконаним у бюро архітектора Івана Левинського для фірми "Ельстер і Топф".
Колишня чиншова кам'яниця є частиною сецесійного ансамблю житлових будинків, що
оточують озеленений сквер у центрі вулиці. Пам'ятка архітектури місцевого
значення (ох.№М-4). Сьогодні використовується як житловий.
Чотириповерховий житловий
будинок у рядовій забудові вулиці Богомольця – одна із шести кам'яниць, що
оточують сквер у центрі вулиці. Споруджена у 1905–1906 роках за проектом, розробленим
у бюро Івана Левинського. Це чиншовий будинок у стилі сецесії, пам'ятка архітектури
місцевого значення (ох.№М-5). Сьогодні виконує житлову функцію.
Триповерховий житловий будинок споруджений у 1906
р. за проектом, розробленим у бюро Івана Левинського, як чиншова кам'яниця підприємця
Леона Штаубера. Автором дизайну чільного фасаду є арх. Тадеуш Обмінський. Цей
будинок у стилі орнаментальної сецесії – один із кращих зразків цього стилю у
Львові, пам'ятка архітектури (ох.№М-6). Сьогодні значну
його частину займає Центр міської історії
Центрально-Східної Європи.
Триповерховий житловий будинок, споруджений у 1906
році за проектом Івана Левинського для Генрика Ґоттліба Гашлякевича. Це
чиншовий будинок у стилі орнаментальної сецесії з елементами неороманського та
неоготичного стилю, пам'ятка архітектури (ох.№М-7). Сьогодні (2014) залишається житловим.
Триповерховий рядовий житловий будинок, споруджений
у 1907 році за проектом, виконаним у бюро Івана Левинського для фірми
"Ельстер і Топф". Це чиншовий будинок у стилі сецесії, пам'ятка архітектури
місцевого значення (ох.№М-8). Сьогодні (2014) використовується переважно як
житловий, в одній із квартир розміщено офіс благодійної організації
"Мальтійська служба допомоги у Львові".
Триповерховий житловий будинок був споруджений у
1905 році за проектом, виконаним у бюро Івана Левинського для фірми "Ельстер
і Топф".
Це чиншовий будинок у стилі орнаментальної сецесії, пам'ятка архітектури місцевого значення (охоронний №9). Сьогодні (2014) в будинку
розміщена Прокуратура міста Львова та Львівський державний інститут проектування
комунального будівництва "Львівпромкомунбуд".
Триповерховий житловий будинок, споруджений у 1905
році для Ізраеля та Саломона Ельстерів, а також Леона Топфа. Це чиншовий будинок
у стилі орнаментальної сецесії, пам’ятка архітектури
місцевого значення (ох.№10). За будинками №9 та №11 розміщена будівля колишньої
фабрики "Ельстер і Топф". Сьогодні (2014) в будівлі розташовані офіси.
Комплекс монастиря сакрекерок, тепер
— навчальний корпус №3 НУ "Львівська політехніка" належить до ранніх
зразків неокласицистичних споруд. Пам'ятка архітектури (ох. №367-М).
Будинок колишньої бурси Українського Педагогічного Товариства (1906-1908, архітектори Лев Левинський, Тадей Обмінський, архітектурне бюро І. Левинського). Стиль будівлі – cецесія (народно-стильовий варіант). Яскравий зразок архітектури "українського модерну". Сьогодні (2009 p.) - корпус Українського державного лісотехнічного університету.
Колишній будинок Музичного Інституту ім. М. Лисенка (1913-1916, арх. Євген Червинський, архітектурне бюро Івана Левинського). Стиль будівлі - неокласицизм початку ХХ ст., пізня сецесія (інтер'єр). Об'єкт споруджено на кутовій ділянці, в щільному оточенні забудови сусідніх житлових кварталів. Сьогодні (2008 p.) - будинок Львівського державного музичного училища ім. Станіслава Людкевича.
Чотириповерховий будинок на розі
вулиць Руської та Підвальної було споруджено у 1905–1906 рр. за проектом
архітекторів Івана Левинського і Тадеуша Обмінського. Ця будівля — один із
найкращих та найяскравіших зразків "гуцульської" сецесії на території
України, пам'ятка архітектури (ох. № 391-М). Товариство "Дністер" відігравало
символічну роль в культурному житті та розвитку української громади на початку
XX ст. Сьогодні в будинку функціонує Комунальна 1-а міська поліклініка.
Житловий будинок (1910, архітектурне бюро Івана Левинського). Будинок споруджено біля підніжжя пагорбів Стрийського парку. Характерний приклад постсецесійної архітектури у Львові.
Вілла була зведена фірмою Івана Левинського у
1911-1912 рр. для українського адвоката Романа Ковшевича. Будівля — яскравий
приклад пізньої сецесії, вирізняється елементами народної орнаментики у декорі
фасадів. Пам'ятка архітектури (охор. №1214-М).
Багатоквартирний будинок
споруджений у 1897–1898 рр. Проект розроблявся
у співавторстві Юліаном Захаревичем
та Іваном Левинським. Кам’яниця, вписана між двома сусідніми будівлями (на вул.
Нечуя-Левицького, 23 та вул. Генерала
Чупринки, 9), формує центральну ланку
комплексу, утвореного трьома будинками. Будинок триповерховий, фронтальна
частина оформлена симетричним фасадом. Внутрішнє планування базується на
двотрактовій системі розміщення кімнат. Будинок є зразком архітектури історизму
кінця ХІХ ст., орієнтованої на форми необароко. У пізніші
роки кам'яниця була значно перебудована.
Багатоквартирний будинок споруджений у 1906–1907 рр. Проект розроблявся у бюро Івана Левинського. Велика триповерхова П-подібна в плані будівля розташована в глибині
ділянки, має три фасади. На куті виступає призматичний еркер. Кам’яниця
виділяється гострим, експресивним силуетом покрівлі з дашками. Секції квартир
групуються навколо двох під’їздів. Будинок привертає увагу як зразок
архітектури, орієнтованої на стилізацію мотивів народного мистецтва в рамках
стилю сецесії. У пізніші роки кам'яниця була значно
перебудована.
Багатоквартирний будинок споруджений у 1906–1907 рр. Проект розроблявся у проектному бюро архітектора та будівничого Івана Левинського, ймовірно Левом Левинським. Будинок має Г-подібний
абрис плану, традиційний для кам’яниць, що складаються з фронтального основного
корпусу та внутрішнього крила-офіцини. Фасад, орієнтований по регуляційній
лінії, оформлено трикутним причілком. Рисою декоративного опорядження кам’яниці
є геометризація орнаментальних форм, що свідчить про тяжіння до стилю пізньої
сецесії. У пізніші роки кам'яниця була значно перебудована.
Багатоквартирний будинок
споруджений у 1906–1907 рр. Проект розроблявся у бюро архітектора та будівничого Івана
Левинського, ймовірно Левом Левинським. Триповерховий будинок в плані має Г-подібну структуру.
Фронтальний корпус доповнює офіцина, прибудована під прямим кутом. Разом із
сусіднім будинком № 7 кам’яниця формує парну групу Т-подібної конфігурації. Фасад
виділяється в перспективі вулиці підковоподібним щитом аттика. Стиль — сецесія. У пізніші роки кам'яниця була значно перебудована.
Багатоквартирний будинок споруджений у 1910–1911 рр. за проектом, розробленим у бюро Івана Левинського. Невелика
триповерхова кам’яниця має вузький фасад, завершений трикутним причілком із
рельєфом, у композицію якого включена фігура путті. Периметр плану —
прямокутної форми, з виступом ризаліту на тильному фасаді. Портал і сходова
клітка зміщені до правого брандмауера. Будинок належав Іванові Левинському,
згодом перейшов у власність його спадкоємців. Стиль — неокласицизм початку ХХ
ст.
Індивідуальний житловий будинок — вілла, споруджений у 1890–1891 рр. Проект розроблявся
у співавторстві Юліаном Захаревичем та Іваном Левинським. Будівля є компонентом
архітектурного ансамблю північно-східного кварталу Кастелівки, забудова якого
повністю складалась з індивідуальних осель. Має прилеглу садову ділянку.
Внутрішній план є симетричним, ядром його структури став центральний хол із
виходом до лоджії. У ХХ ст. вілла уникла перебудов і збереглась краще від інших
об’єктів Кастелівки. Зокрема, збережено конструкцію високого даху та
автентичний декор (кераміка, різьблені деталі).
Багатоквартирний будинок
споруджений у 1897–1898 рр. Проект розроблявся у співавторстві Юліаном Захаревичем та Іваном Левинським.
Кам’яниця — наріжна, Г-подібна в плані. Входить до архітектурного комплексу, що
складається з трьох багатоквартирних будинків (іншими компонентами групи є будинки №№ 7, 9 на вул. Генерала Чупринки).
Будинок триповерховий, оформлений фасадами "куртинного" типу,
відділений від тротуару смугою палісаду. Будинок є зразком архітектури історизму
кінця ХІХ ст., орієнтованої на форми необароко. У пізніші
роки кам'яниця була значно перебудована.
Багатоквартирний будинок споруджений у 1911–1912 рр. за проектом бюро Івана Левинського. Чотириповерхова
кам'яниця формує групу з сусіднім будинком № 67 на вул. Котляревського. У
секціях квартир внутрішнє планування організовано за принципом двотрактового
розміщення кімнат. Стиль — неокласицизм початку ХХ ст.
Багатоквартирний будинок споруджений у 1911–1912 рр. Проект розроблявся у бюро Івана Левинського. Стиль — неокласицизм початку ХХ ст. Корпус
чотириповерхового будинку має два крила, розташовані під гострим кутом, між якими
виступає наріжний ризаліт. Фасади завершені високими трикутними фронтонами.
Ядром планувальної структури є сходова клітка багатокутної форми. Характерною
рисою архітектури будинку є звернення до малих форм (ротонда на куті
прифасадної квітниково-садової ділянки).
Індивідуальний житловий будинок — вілла, споруджений у 1897–1898 рр. за проектом, розробленим у
бюро Івана Левинського. Двоповерхова вілла має Г-подібний план, її корпус межує
з брандмауером сусідньої кам’яниці. З трьох боків оточена смугою садової
ділянки, вхід і сходи розташовані в центрі довшого крила, орієнтованого
перпендикулярно до вул. Котляревського. Фасади, викладені нетинькованою цеглою
з майоліковими вставками, та високий дах — типові атрибути стилю неоромантичної
вілли доби пізнього історизму. На окрему увагу заслуговує декоративне
опорядження будинку, зокрема ковані оздоби.
Індивідуальний житловий будинок — вілла,
споруджений у 1890–1891 рр. Проект
розроблявся у співавторстві Юліаном Захаревичем та Іваном Левинським. Будинок є
частиною архітектурного ансамблю північно-східного кварталу Кастелівки,
повністю забудованого віллами. Проектувався як вільно розташований об’єкт,
оточений садом. Має симетричний план. Колись інтегральною частиною архітектури
будинку був високий наметовий дах із різьбленими кронштейнами. У другій
половині ХХ ст. віллу перебудували. На фасадах збереглися елементи автентичного
керамічного декору. У пізніші роки вілла була значно
перебудована.
Колишній індивідуальний житловий будинок — вілла,
споруджена у 1891–1892 рр. Проект розроблявся у співавторстві Юліаном Захаревичем та
Іваном Левинським. Разом із сусідньою віллою під № 29 формував групу осель, що стала
частиною забудови району Кастелівки. Мав два поверхи, високий дах і мансарду.
Подальші ґрунтовні реконструкції перетворили цю віллу на багатоквартирний
будинок. Про проект початку 1890-х рр. зараз нагадує лише компонування віконних
прорізів на перероблених фасадах і прилегла садова ділянка.
Індивідуальний житловий будинок — вілла, споруджений у 1891–1892 рр.
Проект розроблявся у співавторстві Юліаном Захаревичем та Іваном Левинським.
Разом із сусідніми віллами (№№ 27, 31) формував групу осель, що стала частиною забудови
району Кастелівки. Будинок № 29 займає ділянку на терені спуску до долини
Вулецького потоку, перед фасадами облаштовано сад і смугу квітників. Має два
поверхи, у декорі домінують дерев’яні оздоби (дашки, опорядження балконів). На
початку ХХ ст. у будинку були здійснені деякі перебудови, але загалом об’єкт
зберіг первісний характер. Його стиль можна вважати типовим для вілли періоду
пізнього історизму.
Багатоквартирний будинок споруджений у 1908–1909
рр. за проектом, розробленим у бюро Івана Левинського. Триповерхова кам’яниця
формує групу-ансамбль разом із сусіднім будинком № 23. Архітектура будинку,
зведеного на схилі колишнього яру й оточеного садово-рекреаційною територією,
гармонійно вписалась у мальовничий ландшафт. Пластичність заокругленої
фронтальної стіни свідчить про відхід від традиції проектування фасадів
"куртинного" типу. Планування — секційне. Стиль — пізня сецесія.
Багатоквартирний будинок споруджений у 1910–1911 рр. за проектом, розробленим у бюро Івана Левинського.
Чотириповерхова кам’яниця, розміщена на схилі пагорба, формує групу-ансамбль у
парі з прилеглим будинком № 25. Фасад вирізняється пластикою заокругленого
наріжника. Стрижнем внутрішньої структури є сходова клітка, навколо якої
організовано секції квартир. Для Львова початку 1910-х рр. будинок є одним із найкращих
зразків архітектури багатоквартирного житла.
Багатоквартирний будинок споруджений у 1901–1902 за проектом, розробленим у бюро Івана Левинського. Проектувався
як невеликий двоповерховий дім (пізніше надбудовано третій поверх), вільно
розташований в оточенні садово-квітникових ділянок. У плані має форму
видовженого прямокутника з вузьким ризалітом на зрізаному наріжнику. У
композиції фасадів переважають вертикальні членування. На тильному фасаді
виступає циліндричний блок сходової клітки, виконаний із залізобетону. Стиль —
сецесія.
Багатоквартирний житловий будинок споруджений у 1904–1905 рр. за
проектом, розробленим у бюро Івана Левинського. Невеликий двоповерховий будинок,
споруджений із відступом від регуляційної лінії, формує групу-блок у парі з
сусіднім будинком № 16. Характер фасадів визначає вертикальне членування лізенами,
на яких компонуються рельєфи. Бічний західний фасад є симетричним, у його
центрі облаштовано вхід. План прямокутної форми, з виступами ризалітів.
Усередині корпусу розташований малий замкнений двір. Стиль — сецесія.
Індивідуальний житловий будинок — вілла, споруджений
у 1889–1890 рр., співавторами проекту
були архітектори Юліан Захаревич та Іван Левинський. Г-подібна в плані будівля
є наріжним компонентом комплексу, до якого входять також буд. №№ 4 та 6 на вул.
Кольберга. Вілла має два поверхи з мансардою, асиметрично розташовані ризаліти
та вежу, високий наметовий дах якої на сьогодні втрачено. Стиль —
неоромантичний напрямок архітектури пізнього історизму. Об’єкт перебудовувався в
другій половині ХХ ст. У пізніші роки вілла була значно перебудована.
Індивідуальний житловий будинок — вілла, споруджений у 1889–1890 рр., співавторами
проекту були архітектори Юліан Захаревич та Іван Левинський. Корпус будівлі є центральною ланкою групи, до якого входять також буд. №№ 4 та 8 на вул. Кольберга. Три
вілли мають смугу квітників, прокладену перед фасадами, і спільний простір
садових ділянок усередині кварталу. Будинок двоповерховий, прямокутний у плані. Його фасад
із пристінком у центрі завершено трапецієподібним фронтоном. Стиль —
неоромантичний напрямок архітектури пізнього історизму. У пізніші роки вілла була значно перебудована.
Індивідуальний житловий будинок — вілла, споруджений
у 1889–1890 рр., співавторами проекту були архітектори Юліан Захаревич та Іван Левинський. Вілла є елементом комплексу,
утвореного трьома оселями, до якого входять також буд. №№ 6 та 8 на вул.
Кольберга. Три вілли мають смугу прифасадних квітників та спільний простір
садових ділянок усередині кварталу. Будинок № 4 у плані є прямокутним, з
виступами розкріповок по периметру і блоком вежі, накритої високим наметовим
дахом. Стиль — неоромантичний напрямок архітектури пізнього історизму. Об’єкт
перебудовувався в другій половині ХХ ст. У пізніші роки вілла
була значно перебудована.
Багатоквартирний будинок споруджений у 1910–1911 рр. за проектом бюро
Івана Левинського. Наріжна чотириповерхова кам’яниця — компонент периметральної
забудови кварталу. Г-подібний корпус має зрізаний наріжник. На куті виступає
еркер, над яким надбудовано високий шоломоподібний купол. Фасади членуються
карнизами й пілястрами, завершені аттиками. Вхід — з вул. Генерала Чупринки,
сходова клітка прилягає до кута внутрішнього подвір’я. Стильова характеристика —
неокласицизм початку ХХ ст.
Багатоквартирний будинок споруджений у 1900–1901 рр. за проектом,
розробленим у бюро Івана Левинського. Невеликий двоповерховий дім будувався з
відступом від регуляційної лінії; брандмауером межує з будинком № 25. Фасади
членуються розкріповками завершеними причілками. У плані будинок має форму
видовженого прямокутника. Вужчий фасад виходить на вул. Генерала Чупринки, з
лівого краю влаштовано портал. На тильному фасаді, з боку саду,
прибудовано невеликий виступ із верандою. Всередині корпусу розташований
малий замкнений двір. Стиль — сецесія.
Індивідуальний житловий будинок — вілла, споруджений у 1890-ті рр. Вірогідно, проект розроблявся у співавторстві Юліаном
Захаревичем та Іваном Левинським. Будинок презентує неоромантичний тип
індивідуальної оселі, розрахованої на представників місцевого середнього класу,
який набув популярності у Львові 1890-х рр. Вілла будувалася як вільно
розташований об’єкт на кутовій ділянці, в оточенні саду та квітників.
Г-подібний корпус доповнено на куті мальовничою шестигранною вежечкою. Фасади,
оформлені нетинькованою цеглою, вирізняються яскравим керамічним декором
(полив’яні кахлі) та різьбленими деталями.
Колишній індивідуальний житловий будинок —
вілла, споруджений за проектом, розробленим у співавторстві Юліаном Захаревичем та Іваном Левинським у 1889-1890 рр. Вілла була добудована у 1901-1902 і 1904-1905 рр. Тип вілли — неоромантичний. Завдяки кутовій вежечці та
динамічному абрису плану, будівля подібна до сусідніх об’єктів Кастелівки
(наприклад, до вілли на вул. Генерала Чупринки, 21). Упродовж наступних
десятиліть архітектура будинку втратила свій первісний характер. Перебудови
перетворили віллу на багатоквартирний будинок. Сьогодні (2009 p.) тут розміщено офіси банківської установи.
Багатоквартирний будинок
споруджений у 1897–1898 рр. Проект розроблявся
у співавторстві Юліаном Захаревичем та Іваном Левинським.
Кутова, Г-подібна в плані кам’яниця є компонентом архітектурного комплексу, що складається
з трьох будинків (до групи входять також № 23 на вул. Нечуя-Левицького, № 7 на
вул. Генерала Чупринки). Будинок триповерховий, оформлений фасадами
"куртинного" типу. Внутрішнє планування базується на двотрактовій
системі розміщення кімнат. Будинок є зразком архітектури історизму кінця ХІХ
ст., орієнтованої на форми необароко. У пізніші роки кам'яниця була значно
перебудована.
Колишній будинок Торгово-промислової Палати. Побудований у 1907–1910 рр. за проектом арх. Альфреда Захаревича і Тадея Обмінського. У стильовому відношенні будинок має ознаки пізньої сецесії з помітними ремінісценціями неокласицизму. Основну частину будівельних робіт виконувала будівельна фірма Івана Левинського. Сьогодні (2009 p.) – будинок Прокуратури Львівської області.
Житловий будинок у
периметральній забудові вулиці. Побудований у 1899-1900 роках за проектом архітектора Івана Левинського для Зиґмунта Райнгольда (Zygmunt
Reinhold) на місці триповерхового будинку
з 1826 р., зведеного за проектом архітектора
Юзефа Землера (Józef Zemler). Проект пристосування
офіцин виконаний архітектором Філемоном
Левицьким (Filemon Lewicki). В 1932 р. реконструйовано
балкони на першому і другому поверхах. Xaрактерний приклад львівської
житлової архітектури кінцяХІХ ст.
Житловий будинок (1887 p.), pозташований в периметральній забудові вулиці.
Побудований за проектом будівничого Анджея Ґоломба для власника Беріша Вольфа
Гаусмана. 18 вересня 1887 магістрат видав дозвіл на заселення будинку. Проект
вітрин на першому поверсі, затверджений 30 липня 1907 р., виконав архітектор
Іван Левинський.
Шпиталь ім. Митрополита Андрея
Шептицького (Народна лічниця) пов'язаний із визначними діячами української
культури і науки, зокрема: митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким, лікарями
Євгеном Озаркевичем і Титом-Євгеном Бурачинським, архітекторами Іваном
Левинським і Олександром Пежанським та ін. Пам'ятка архітектури (ох. №233-М).
У триповерховій кам’яниці, збудованій близько 1880 р., у 1892-1898 роках перебувало Наукове Товариство ім. Шевченка. В подвір'ї цієї кам'яниці у 1912 р. фірма Івана Левинського збудувала кінотеатр "Штука", (потім "Химера"). За радянських часів кінотеатр почав називатись "Київ". Під такою назвою він існував до ліквідації у 2017 році.
Чиншова кам’яниця в стилі історизму на вул.
Туган Барановського, 14 збудована 1888 р. за проектом Івана Левинського. Ця
ділянка, на якій стояв палац, збудований у XVIII ст., належала родині Млоцьких.
Рішенням Львівського облвиконкому №381 від 05.07.1985 р. кам’яниця включена до
місцевого реєстру пам’яток під ох.№М-383
Будинок Львівського державного академічного театру опери і балету ім. Соломії
Крушельницької споруджений у 1897–1900 рр. за проектом архітектора
Зигмунта Ґорґолевського. Зведений у стилі історизму в дусі так званого
"віденського неоренесансу". Монументальна будівля театру зайняла
ключове місце в архітектурному ансамблі головного проспекту міста, створеному
наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст.
Монументальний триповерховий будинок (сьогодні
головний корпус Національного університету "Львівська політехніка")
був споруджений у 1873–1877 рр. для львівської Технічної академії за проектом
архітектора Юліана Захарієвича. Будинок є характерним зразком навчального
закладу періоду історизму, архітектура якого поєднує мотиви неокласицизму та
італійського неоренесансу. Пам'ятка архітектури (Ох. № 194-М).
Будинок на пл. Ринок, 18 (охор. №326/17) розташований на території Державного історико-архітектурного заповідника, в лінійній забудові південного боку ринкової площі. Колишня шестивіконна Ґуттетерівська кам'яниця побудована близько 1553 р. для краківського купця Єжи Ґуттетера як палацова. Вважається найстаршою кам'яницею на пл. Ринок.
Будинок на пл. Ринок, 23 (охор. №326/21) розташований на території Державного історико-архітектурного заповідника, на південно-західному наріжнику ринкової площі. Це колишня Шольцвольфовичівська кам'яниця збудована у стилі пізнього ренесансу з яскраво вираженими фламандськими впливами 1630 р.
Готель "Жорж" (1899-1901, архітектори Г. Гельмер і Ф. Фельнер; 1932 - перебудова частини приміщень, арх. Тадей Врубель; пл. Міцкевича, 1). Пізній історизм (неоренесанс, необароко, неоампір), елементи сецесії, арт деко (інтер'єри 1930-х рр.). Монументальна будівля у центрі міста. Головний фасад акцентований на осі ризалітом з центральним входом та аттиковим завершенням з рельєфом "Св. Георгій", у нішах бічних фасадів – алегоричні фігури чотирьох континентів (авторства ск. Леонарда Марконі та Антонія Попеля). В готелі зупинялося багато відомих
особистостей. В 1848 р. в період "Весни народів" тут відбувалися урочисті бенкети. В 1910–1912
рр. в готелі діяла книгарня Альфреда Альтенберґа, згодом у 1912 – 1920
рр. – видавнича спілка "Г. Альтенберґ, Г. Зайфарт, Е. Венде і
спілка". У 1940 р. готель
отримав назву "Львів", 1945 – 1995 рр. – "Інтурист".
Триповерховий будинок в стилі класицизму спорудили у сер.
ХІХ століття на місці розібраних фортифікацій бернардинського монастиря. Його
власниками були Анна і Станіслав Родкєвичі, графиня Скарбек, Купецьке
товариство, Товариство народної школи (TSL), тут містилася кав'ярня "Сецесія" (потім
"Європейська", тепер "На розі"), сьогодні на 2-му поверсі діє
бібліотека для дітей №1. Пам'ятка архітектури №239-М.
Триповерховий
житловий будинок був споруджений до 1828 року. Cучасного вигляду набув у 1890-му
внаслідок перебудови у стилі історизму, здійсненої за проектом Адольфа Куна на
замовлення аптекаря та члена міської ради Анджея Кохановського. До 1903 року
тут містилася відома аптека "Під римським цісарем Титом".
Житловий чиншовий будинок зведений
1839 р. архітекторами Йоганом Зальцманом і Флоріаном Ондеркою. У 1912–1939 рр.
перебував у власності НТШ. У
радянський період тут містився Інститут суспільних наук. Нині тут діють Відділ
україніки ЛННБУ ім. В. Стефаника, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича
НАН України та НДЦ "Рятівна археологічна служба" ІА НАН України. Пам'ятка
архітектури (Ох.№425-М).
Житловий будинок (чиншовий будинок) збудований у 1879–1880
рр. арх. Міхалом Фехтером у стилі неоренесансу. У 1898–1939 рр. будинок перебував
у власності НТШ, а в радянський період став житловим. Пам’ятка архітектури (Ох.№426-М).
Монастир є комплексом церкви, брами-дзвіниці, монастирських келій — у
власності Провінції отців Василіян Найсвятішого Спасителя в Україні. Розміщений
у найдавнішій, княжій частині Львова. Церква — один з найдавніших монастирських
храмів, пов'язана з відомими історичними особами. У ній і поруч з нею поховані
визначні українські та львівські діячі XVI–XVIII ст. Пам'ятка архітектури (ох.
№364/1).
Парк розміщений на північному заході
Львова, на схилах однойменної гори що є частиною тракту височин Розточчя. Ще з
кінця ХVІІІ ст. за ним закріпився історичний топонім "Кортумівка". Назва
походить від імені губернаторського радника Ернста фон Кортума, який мав у
цьому місці маєток. Після його смерті (1811) територія перейшла у власність військових,
які влаштували тут стрільницю.
Колишній елітний
житловий будинок був збудований у 1889–1890 рр. Проект виконувався в архітектурному бюро буд.
Івана Левинського. Будинок є характерною
пам’яткою архітектури неоренесансу, його чільний фасад відзначається композиційною врівноваженістю
і строгою симетрією. На окрему увагу заслуговує простора парадна сходова
клітка. Зараз кам’яниця використовується як корпус ЛНУ ім. І. Франка.
Багатоквартирний житловий будинок споруджений у 1885–1886 рр. за проектом арх. Михайла
Ковальчука та Івана Левинського. Це типова львівська кам’яниця доби історизму, побудована на
підйомі вулиці як елемент суцільної забудови кварталу. Чільний фасад,
орієнтований за регуляційною лінією, і традиційний Г-подібний план. Зразок архітектури необароко. Зараз використовується як багатоквартирний
житловий дім.
Вілла-палац презентує тип
шляхетської резиденції кін. ХІХ ст., адаптованої до умов життя в модерному
місті. Збудована в 1891–1894 роках. Проект вілли був розроблений у бюро
будівельної фірми Івана Левинського за участі арх. Яна Томаша Кудельського. Будинок вирізняється динамікою архітектурної композиції та підкреслено гнучким плануванням. Пам’ятка пізнього
необароко.
Індивідуальний житловий будинок, споруджений у 1892–1893
рр. за проектом будівничого
Казимира Теодоровича з проектного бюро архітектора-будівничого Івана Левинського.
Вільно розташований об’єкт, по периметру оточений смугою саду та квітників.
Проектувався наприкінці ХІХ ст. як невеликий котедж із верандою. У результаті
перебудови 1923–1924 рр. з’явився додатковий ризаліт на північному торці,
розширено верхній поверх та мансарду під пірамідальним дахом. Будинок
перетворився на простору віллу з великим холом, оформлену в стилі арт-деко.
Колишній індивідуальний житловий будинок був споруджений у 1901-1902 рр. за проектом бюро Івана Левинського. В архівних документах фігурує під назвою "вілла Романа" (за іменем власника, професора Романа Залозецького), займав ділянку на розі теперішньої вул. Горбачевського. Проектувалася як двоповерхова окремостояча будівля. Її характерними рисами були асиметричні виступи ризалітів, мальовничий силует даху та вільне планування. У результаті перебудови 1906-1907 рр. в архітектурі вілли з'явилися мотиви народного будівництва, стилізовані до формотворчих принципів сецесії. Вілла "Романа" — одна з архітектурних пам'яток Кастелівки, що не збереглися до сьогодні.
Східний корпус фабрики Левинського був споруджений у 1885–1886 рр.
за проектом, розробленим у бюро Івана Левинського. Протягом 1880–1900-х рр.
будівлю постійно розвивали і добудовували. Станом на кінець 1890-х рр. вона
займала східну частину фабричної ділянки. Після кількох перебудов перетворилася
з малої господарської споруди на двоповерховий Г-подібний у плані будинок, що
виконував житлову іадміністративну функцію: власник фабрики І. Левинський мав
тут оселю, і в цій же будівлі містився офіс його фірми. На сьогодні колишній
східний корпус фабрики використовується як багатоквартирний дім.
Будинок під № 47
на вул. Котляревського, що є колишньою віллою Кароля Дзядоня Дзелінського,
збудований у 1903–1906 рр. фірмою Івана Левинського, за проектом Альфреда
Захаревича. Вілла розташована на центральній вулиці респектабельної дільниці Кастелівки
— між нинішніми вулицями Генерала Чупринки, Горбачевського,
Кастелівка та Кольберґа. Основним акцентом будівлі є наріжна вежечка з високим гострим шпилем, що
разом із відкритим цегляним муруванням та високими стрімкими дахами під
черепицею надають віллі готизуючого характеру.
Рішенням Львівського облвиконкому № 381 від 05.07.
1985 р. вілла внесена до списку пам’яток місцевого значення (Ох. № 116-М).
Будинок під № 49 на вул.
Котляревського, колишня вілла "Людмила", збудований 1908 р.
фірмою Івана Левинського на замовлення Антонія і Людмили Бобріхів. Вілла
розташована на центральній вулиці респектабельної дільниці Львова Кастелівки —
між нинішніми вулицями Генерала Чупринки,
Горбачевського, Кастелівка та Кольберґа. Будівля привертає увагу сецесійним архітектурним
вирішенням зі стильним та вишуканим написом "LUDMILA".
Колишній індивідуальний будинок із художньою майстернею споруджений
у 1901–1902 рр. за проектом бюро Івана Левинського. Об'єкт функціонував як
вілла-майстерня скульптора Антонія Попеля. Проектувався як окрема будівля,
архітектура якої вирізнялася експресивним моделюванням ризалітів та силуету даху.
Композиційною домінантою було приміщення просторої студії скульптора, блок якої
був орієнтований діагонально щодо основної частини корпусу. Ця вілла — одна з
будівель Кастелівки, що не збереглись до нашого часу.
Будинок побудований для приміщення нової аптеки в 1892 році на кошти Кароля Міколяша, сина чеського підприємця Петра Міколяша, за проектом архітектора Яна Шульца. На зламі ХІХ і ХХ століть в подвір'ї кам'яниці побудовано архітектурний ансамбль будівель у стилі сецесії відомий під назвою "Пасажу Міколяша".
У будинку
на просп. Т. Шевченка, 8 діяв кінотеатр зі зміною назв і власників: “Фрашка” (1912), “Штука” (1913), “Кінотофон Едісона”
(1913–1915), “Кінотеатр Червоного Хреста”
(1915–1919), “Химера” (1919–1940), “Стахановець” (1940–1941), “Київ” (з 1944). У 2000-х
рр. тут час від часу демонструються арт-хаусні фільми. Частина приміщень
здається в оренду.
кол. адреса: Куркова,
14-14а (конскрипційний
№ 76 4/4);
у 1871 і 1889 рр. – вул. Куркова, 6. На
«Плані міста Львова, столиці Русі…»
(М.Plan la Ville de Leopole Capitale de la Russi…) кінця
XVIII ст. на цьому місці показано палац
М. Бекицького (Petit Palais de M. Bekycsky). На
плані Львова з передмістями 1844 р. на цій
ділянці видно прямокутну в плані будівлю
з великим внутрішнім двором. Тепер
(2010 р.) частина будинку зайнята під помешкання,
а у лівому крилі (Лисенка, 14а)
розташовані Відділ
рідкісної книги бібліотеки НАН України
ім. Стефаника та Кабінет нової
німецькомовної сучасної літератури,
німецький читальний зал й австрійська
бібліотека.
Історія забудови цієї ділянки нерозривно пов'язана
з відомою в Австрійській імперії друкарнею
Піллерів та аптекою Антонія Ербара. Сьогодні у цьому триповерховому
житловому будинку продовжує функціонувати аптека — тепер матері і дитини,
праворуч від брами у пивниці діє кафе "Джонні Рокер" і крамниця "Золотий
фазан". Пам'ятка архітектури (ох.№617-М).
На ділянці розміщені 4 будинки,
кожний із яких має свою історію. Чільна кам'яниця — яскравий приклад історизму,
зведена 1886-1889 р. Іваном Левинським і надбудована 1924 р. Владиславом
Дердацьким і Станіславом Ревуцьким. Тильний будинок — перебував у власності
картографічної і видавничої фабрики "Атлас", прилягає до куртини
східної лінії фортифікацій. Пам'ятка архітектури (ох.№619-М).
Найбільший
стадіон Львова кінця ХІХ ст. був побудований для польського спортивного
товариства “Сокіл” у 1898 р. Біля стадіону стояв критий дерев’яний
манеж для кінного спорту, споруджений за проектом архітектора-будівничого Івана
Левинського у закопанському стилі. Пізніше, у міжвоєнний період, його перебудували
на мурований цегляний будинок для спортивних вправ. Комплекс включає стадіон,
палац спорту, майданчики для ігрових видів спорту і сектор для метань.
Споруджений у 1950–80-х рр. на місці давнього фільварку Цетнерівка. Межує з
рекреаційною зоною парку Погулянка, територією студентських гуртожитків, Пагорбом
Слави та Личаківським цвинтарем. Сьогодні це один із корпусів Львівського
університету фізичної культури. Стадіон отримав нове ім’я – “Скіф”.
Будинок розташований у центральній частині міста на розі
вулиць Грицька Чубая (раніше Академіка Павлова) та Кониського. Будинок побудований на початку ХХ ст. за проектом
архітектора Івана Левинського для Юзефа та Александра Ельстерів. Є пам’яткою архітектури місцевого значення (ох.№М-220).
Сьогодні використовується як житловий.
Будинок розташований у центральній частині міста в лінійній
забудові вулиці. Побудований на поч. ХХ
ст. за проектом архітектора Івана Левинського для Юзефа та Олександра Ельстерів. Має спільний проект із сусіднім
будинком №1. Є пам’яткою
архітектури місцевого значення (ох.№М-221). Сьогодні використовується як
житловий.
Личаківський
цвинтар розташований при вул. І. Мечнікова, його територія займає Личаківське
плато і прилеглі до нього околиці. Сьогодні це – найдавніший збережений цвинтар
Львова, який був офіційно відкритий у 1786 р. Це один із найвідоміших
європейських некрополів, який містить велику кількість мистецьких пам'яток,
визнаний пам’яткою історії, археології та мистецтва національного значення. Тут
розміщені могили багатьох видатних осіб, військові поховання часів Першої та
Другої світових воєн тощо.
Монументальна, окремо розташована будівля, зі значним відступом від червоної лінії вулиці, розміщена у північно-західній частині міста, в глибині ділянки на похилому терені. Становить архітектурну домінанту вулиць Раппапорта та Леонтовича. Стиль будівлі – iсторизм (мавританський стиль). Будинок cпopуджений на коштифундації Мавриція Лазаруса. В 1902 за проектом архітектора Владислава Годовського виконано муровану огорожу шпиталю. Сьогодні в будинку знаходиться пологове відділення 3-ої міської клінічної лікарні (2009 p.).
Будівля монастиря кармеліток босих (1895) проектувалася у комплексі з костелом Матері Божої Неустанної Помочі та св. Йосифа. Архітектор: Франц Штатц. Монастирський корпус складається з чотирьох блоків, що охоплюють внутрішній двір; абрис плану – наближений до квадрату. Усередині по периметру прокладено коридори, уздовж яких розташовуються ряди кімнат. В оформленні фасадів, викладених профільованою облицювальною цеглою, фігурують мотиви неоготики.
Будинок капелана при костелі кармеліток босих (1893-1895). Архітектор: Франц Штатц. Невелика будівля – одноповерхова, з пів-поверхом у високому цоколі – була частиною монастирського ансамблю. План має прямокутну конфігурацію, з боку внутрішнього двору – виступ ризаліту. Фасади, викладені облицювальною цеглою, оформлено сліпими неоготичними арками та щипцями.
Колишній костел Матері Божої Неустанної Помочі та св. Йосифа – теперішня церква св. Климентія (1895). Архітектори: Франц Штатц, Тадеуш Мюнніх та ін. Належав жіночому ордену кармеліток босих. Храмова будівля – однонавна з трансептом і гранчатою апсидою, орієнтованою на північ. На південному фасаді компонується портал, стрілчасте вікно з масверком, в завершенні – трикутний причілок. По периметру фасадів, викладених червоною цеглою, приставлено контрфорси, дах – двосхилий. З західного боку прибудовано корпус монастиря, у куті між трансептом і стіною хору – вежу-дзвіницю. Стильова характеристика: неоготика. Зараз храм функціонує як парафіяльна церква УГКЦ.
Будинок колишньої клініки Солецького (1908-1910, арх. Олександр Лушпинський; 1934 - надбудова третього поверху, арх. Вавжинець Дайчак). Стиль будівлі – cецесія (народно-стильовий напрямок, з використанням гуцульських та закопанських мотивів). Сьогодні (2009 p.) - будинок військового шпиталю.
Чотириповерховий рядовий житловий будинок
споруджений у 1912–1913 рр. за проектом Станіслава
Ольшевського як чиншова кам'яниця лікаря Влодзімєжа Серадського. Ранньомодерністичний будинок зведений з
використанням залізобетонних конструкцій, з мережами водопостачання,
каналізації, електрики, вентиляції та центрального опалення. У стильовому вирішенні поєднує мотиви пізньої сецесії та неокласицизму. Пам'ятка
архітектури, ох.№124-М.
Одноповерхова вілла збудована у
1901-1902 роках за проєктом Емануеля Яримовича, який тоді працював у фірмі
Івана Левинського. Приклад мальовничого стилю в архітектурі. Замовниками були
Юзеф Петри, лісничий інспектор, і його дружина Феліція. Пам'ятка архітектури
місцевого значення.
Вул. Богдана Хмельницького, 36 – церква св. Онуфрія
Вул. Єрошенка – парк "Кортумова гора"
Вул. Січових Стрільців, 19 – корпус ЛНУ ім. Франка (колишній житловий будинок)
Вул. Дорошенка, 54 – житловий будинок
Вул. Матейка, 4 – Західний науковий центр НАН України
Вул. Генерала Чупринки, 17 – житловий будинок
Вул. Генерала Чупринки, 55 – вілла (не існує)
Вул. Генерала Чупринки, 58a – житловий будинок (кол. корпус фабрики)
Вул. Котляревського, 47 – житловий будинок
Вул. Котляревського, 49 – житловий будинок (колишня вілла "Людмила")
Вул. Горбачевського, 6 – вілла (не існує)
Вул. Коперника, 1 – будинок колишньої аптеки, частина колишнього пасажу Міколяша
Просп. Шевченка, 8 – кінотеатр (не діє)
Вул. Лисенка, 14-14а – відділ рідкісної книги ЛННБ ім. В. Стефаника
Вул. Личаківська, 3 – житловий будинок
Вул. Личаківська, 5 – житловий будинок
Вул. Марка Черемшини, 17 – спортивний комплекс
Вул. Пекарська, 19 – школа-інтернат №102 для дітей з розумовими вадами
Вул. Грицька Чубая, 1 – житловий будинок
Вул. Грицька Чубая, 3 – житловий будинок
Вул. Мечнікова – Личаківський цвинтар
Вул. Раппапорта, 8 – Міська клінічнa лікарня
Вул. Генерала Чупринки, 70 – колишній монастир кармеліток босих
Вул. Генерала Чупринки, 70 – колишній будинок капелана при монастирі кармеліток
Вул. Генерала Чупринки, 70 – церква св. Климента (кол. костел.Матері Божої Неустанної Помочі і св. Йосифа)
Вул. Личаківська, 107 – Військовий шпиталь
Вул. Конопницької, 8 – житловий будинок
Вул. Коновальця, 16 – житловий будинок
Люди
Олександр Лушпинський
– Архітектор, рисувальник, художник і проектант
предметів ужиткового мистецтва.
О. Лушпинський був учнем Івана Левинського і згодом працював у його архітектурному бюро у Львові.
Ґустав Бізанц (Gustaw Bisanz, 1848-1925) — архітектор, професор відділу будівництва Політехніки у Львові, колега Івана Левинського Ян Богуцький (Jan Bogucki, 1870-1948) — інженер, доктор технічних наук, професор відділу будівництва Політехніки у Львові, колега Івана Левинського Марія Броніковська (Marya Lewińska z Bronikowskich,†1916) — дружина Івана Левинського Людвік Вєжбицький (Ludwik Wierzbicki, 1834-1912) — інженер, колега Юліана Захарієвича, директор Державних залізниць у Львові, керівник будівництва нового залізничного вокзалу Зиґмунт Ґорґолевський (Zygmunt Gorgolewski, 1845-1903)— архітектор, автор проекту Великого міського театру у Львові, директор Промислової школи Владислав Дердацький (Władysław Derdacki, 1882-1951) — архітектор, учень, а потім асистент Івана Левинського на кафедрі утилітарної архітектури та співпрацівник його фірми, відомий у міжвоєнний період архітектор-модерніст, декан архітектурного факультету Олександр Домашевич (Aleksander Domaszewicz) — підприємець, партнер Івана Левинського Юліан Захарієвич (від 1877 — Julian Ritter von Lwigrod Zacharjewicz) — архітектор, звичайний професор, декан, ректор Вищої технічної школи Львові, один із вчителів Івана Левинського, тісно співпрацював із ним Альфред Захарієвич (Alfred Zachariewicz, 1871-1937) — архітектор, син Юліана Захарієвича, один із перших у Галичині підприємців що імпортували залізобетонні конструкції системи Еннебіка, багато співпрацював із Іваном Левинським, разом з ним і Юзефом Сосновським утворили спілку "Левинський, Сосновський і Захарієвич" на початку 1900-х років Едґар Ковач (Edgar Kováts, 1849-1912) — архітектор, професор відділу будівництва Політехніки у Львові, колега Івана Левинського Ян Томаш Кудельський (Jan Tomasz Kudelski, 1861-1937) — архітектор, спіпрацівник Івана Левинського Лев Левинський старший (Leon Lewiński, 1845-1912) — брат Івана Левинського, співпрацівник його фірми Лев Левинський молодший (Leon Lewiński, 1876-1940?) — архітектор, син Лева Левинського, племінник Івана Левинського та його співробітник Марія Симова з Левинських — дочка Івана Левинського Степан Левинський (Stefan Lewiński, 1897-1940?) — син Івана Левинського, сходознавець, дипломат та письменник, з 1922 року мешкав у Франції Олександр Лушпинський (Aleksander Łuszpiński, 1878-1943) — архітектор, учень, а потім спіпрацівник Івана Левинського Маврицій Лязарус (Maurycy Lazarus, 1832-1912) — банкір, політик, філантроп, фундатор Єврейського шпиталю у Львові Вітольд Мінкевич (Witold Minkiewicz, 1880-1961) — архітектор, учень, а потім асистент Івана Левинського на кафедрі утилітарної архітектури та співпрацівник його фірми, відомий у міжвоєнний період архітектор-модерніст, ректор Львівської політехніки Казимир Мокловський (Kazimierz Mokłowski, 1869-1905) — архітектор, політик-соціаліст, дослідник народної архітектури, співпрацював з Іваном Левинським Тадеуш Мюнніх (Tadeusz Münnich, 1861-1900) — архітектор, професор Промислової школи у Львові, співпрацював з Іваном Левинським Василь Нагірний (Wasyl/Bazyli Hahirny, 1848-1921) — архітектор, політик-народовець, співазасновник багатьох українських товариств: Народна торговля, Зоря, Товариство для розвою руської штуки, та багато ін. Тадеуш Обмінський (Tadeusz Obmiński, 1874-1932) — архітектор, доктор технічних наук, дослідник народної архітектури, колега Івана Левинського у Політехніці та його співпрацівник Юліан Романчук (Julian Romanczuk, 1842-1932) — філолог та літератор, політик, депутат Галицького сейму, співзасновник УНДП, товариства "Просвіта", НТШ та ін. Владислав Садловський (Władysław Sadłowski, 1869-1940) — архітектор, колега Івана Левинського у Політехніці, співпрацював із ним над проектом нового залізничного вокзалу у Львові Юзеф Сосновський (Józef Sosnowski, 1865-1940) — архітектор, один із перших у Галичині підприємців що імпортували залізобетонні конструкції системи Еннебіка, багато співпрацював із Іваном Левинським, разом з ним і Юзефом Сосновським утворили спілку "Левинський, Сосновський і Захарієвич" на початку 1900-х років Теодор Тальовський (Teodor Talowski, 1857-1910) — архітектор, професор відділу будівництва Політехніки у Львові, колега Івана Левинського Франц Штатц (Franz Statz, 1848-1930) — архітектор з Кьольна
Організації
Товариство політехнічне (Towarzystwo politechniczne)
Засноване
1876 року, діяло до 1939-го (з 1913 — як Польське
товариство політехнічне) — перша та головна недержавна
організація спеціалістів технічних галузей коронного краю Галичини. Поєднувало
риси профспілки та наукового товариства. Завдяки їм у Львові з'явився
Промисловий музей, проведені електрифікація, каналізування міста та ін.
Julius von Bük, "Die
Baugewerbeausstellung in Lemberg", Der
Bautechniker, 1892, Nr. 41, s. 771-772; Nr. 42, s. 790-792
Jan Lewiński, "O
budownictwie utylitarnem", Czasopismo
techniczne, 1902, Nr. 3, 38-39; Nr. 4, 54-56
Jan Lewiński, " Znaczenie rzutu poziomego w budownictwie
utylitarnem i w gospodarstwie społecznem", Czasopismo techniczne, 1903, Nr. 23, 320-321; Nr. 24, 332-334
Jan Lewiński, "O parcelacji
gruntów budowlanych", Czasopismo techniczne,
1909, Nr. 27, 95-96
Franciszek Skowron,
"Otwarcie wystawy przemysłu budowlanego", Gazeta Lwowska, 1892, Nr. 197, 3-4
Franciszek Skowron, "Wystawa
przemysłu budowlanego", Gazeta
Lwowska, 1892, Nr. 200, 3; Nr. 211, 4; Nr. 212, 4-5
"Część urzędowa", Gazeta Lwowska,
1901, Nr. 245, 1
"Część urzędowa", Gazeta Lwowska,
1908, Nr. 252, 1
"Przemówienie Rektora
Gustawa Bisanza na otwarciu roku szkolnego 1898/1899 w Politechnice
Lwowskiej", Czasopismo techniczne,
1898, Nr. 21, s. 273-275
"Style u narodów czynnych: wykład inauguracyjny prof. Teodora Talowskiego", Czasopismo techniczne, 1902, Nr. 21,
278-280
"Засідання Ради Державних Секретарів", Діло, 1918, ч. 260, с. 3
Ю. Мудрак, "Як Товариство "Праця" орудує
спадщиною пок. проф. Івана Левинського", Діло, 1929, ч. 223, с. 3-4
Jan Lewiński, "Hygiena
budowli jako podstawa dla zmienić się mającej ustawy budowniczej miasta
Lwowa", (Lwów: Związkowa drukarnia, 1907), c. 32
Aleksander Pawłowski, "O
rozwoju techniki i jej wpływie na cywilizycję współczesną", 1893
Franciszek Skowron, O polichromii świątyni greckiej,
(Kraków, 1881)
Julian Zachariewicz, Odczyt o architekturze wygłoszony 19. Marca
1877, (Lwów: Nakładem Księgarni Polskiej,
1877), 29
Księga pamiątkowa Towarzystwa
"Bratniej Pomocy" Słuchaczów Politechniki we Lwowie, (Lwów, 1897), с. 236
Program ces. król. Szkoły
Politechnicznej we Lwowie na rok naukowy: 1902/1903 (Lwów, 1902), 1903/1904
(Lwów, 1903), 1904/1905 (Lwów, 1904), 1905/1906 (Lwów, 1905), 1906/1907 (Lwów, 1906), 1909/1910
(Lwów, 1909), 1910/1911 (Lwów, 1910), 1911/1912 (Lwów, 1911), 1913/1914 (Lwów, 1913)
Towarzystwo
Politechniczne we Lwowie 1877-1902. Pamiętnik jubileuszowy, red.
Edmund Stanisław Grzębski (Lwów, 1902)
Władysław Zajączkowski, c.k.
Szkoła politechniczna we Lwowie. Rys historyczny jej założenia i rozwoju,
tudzież stan jej obecny, (Lwów, 1894), s. 169
Юрій Бірюльов, Захаревичі:
Творці столичного Львова, (Львів: Центр Європи, 2010), с. 336
Ігор Жук, "Іван Левинський — портрет на фоні епохи", Галицька брама, 1995, №3, 7; №4, 4; №6, 12;
№7, 11; №9, 13
Ігор Жук, "Архітектура Львова кінця ХІХ — початку ХХ століть: спадщина Івана Левинського та
його фірми"
Ігор Жук, "Іван Левинський та його будівельна фірма за
часів передвоєнної кризи і Великої війни", Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 2015,
вип. 26, с. 252-266
Василь Нагірний, "З моїх споминів", Нагірні, Леви: Історія родини, упор. Христина Лев, Наталка
Філевич, Василь Лев-молодший, (Львів, 2000), 55-110
Олесь Нога, Іван Левинський:
Архітектор, підприємець, меценат, ред. Юрій Бірюльов, (Львів: Центр Європи,
2009), с. 192
Василь Слободян, "Архітектор Лев Левинський", Вісник інституту
"Укрзахідпроектреставрація", №15, (Львів, 2005)
Aneta Borowik, Dzieje, architekturaoraztwórcyZakładuOO. Jezuitów w Chyrowie. Twórczość Antoniego Łuszczkiewicza
oraz Edgara Kovatsa na tle epoki, (Katowice,
Wydawnictwo Uniwersytetu śłąskiego, 2012)
Mari Hvattum, Gottfried Semper and the Problem of
Historicism, (Cambridge: Cambridge University Press, 2004), 288
Sergey R. Kravtsov, "The
Israelite Hospital in Lemberg/Lwów/Lviv, 1898-1912: "Jewish"
Architecture by an "International" Team", Jews and Slavs, Vol. 25, The
Ukrainian-Jewish Encounter: Cultural Dimensions, ed. Wolf Moskovits and
Alti Rodal, (Jerusalem: Philobiblon, 2016), 85-100
Jakub Lewicki, Między tradycją a nowoczesnością:
Architektura Lwowa lat 1893–1918, (Warsaw: Towarzystwo Opieki nad
Zabytkami, Wydawnictwo Neriton, 2005)
Materiały do dziejów sztuki
sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej, red. Nauk. Jan K.
Ostrowski, Cz. I, Kościoły i klasztory
rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego, t. 12, (Kraków,
Międzynarodowe Centrum Kultury, 2004)
Igor Żuk, "Zakopiańszczyzna
– secesja – neoklasycyzm: ewolucja stylowa w twórczości Tadeusza
Obmińskiego", Folia Historiae
Artium, Seria Nowa, t.15,
(Kraków, Instytut Historii Sztuki UJ, 2017), 97-126