...

Вул. Винниченка, 24 – будинок наукових інституцій

ID: 1530

Житловий чиншовий будинок зведений 1839 р. архітекторами Йоганом Зальцманом і Флоріаном Ондеркою. У 1912–1939 рр. перебував у власності НТШ. У радянський період тут містився Інститут суспільних наук. Нині тут діють Відділ україніки ЛННБУ ім. В. Стефаника, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України та НДЦ "Рятівна археологічна служба" ІА НАН України. Пам'ятка архітектури (Ох.№425-М).

Історія

1837–1839 — збудована триярусна кам'яниця.
1864–1865 — добудована чотиривіконна вставка із балконом від вул. Стрільницької (ul. Kurkowa, тепер Лисенка), що з'єднало її з будинком №3.
1912 — часткові адаптаційні роботи новими власниками (НТШ).
1939 — з фасаду будинку знято рельєфний напис "Наукове товариство Шевченка", забрано меморіальну таблицю, що засвідчувала про час придбання будинку та меценатів НТШ.
1971 — з нагоди 100-річчя з дня народження Лесі Українки на фасаді встановили меморіальну дошку.
2012 — на фасаді вмонтована інформаційна дошка з написом "Наукове Товариство ім. Т. Шевченка у Львові".

Будинок розташований на схід від історичного середмістя, на розі вул. Лисенка і Винниченка. Ця частина міста належала магнатам Жолкєвським (Żółkiewski), а у ХVІІ–ХVIII ст. називалася Собіщиною (пол. Sobieszczyzna) — від імені Якова Собєського (JakóSobieski), батька польського короля Яна III Собєського, руського воєводи, краківського каштеляна, який мав там свій двір. Це узгір'я також називали Стрільницею, через те що на ньому вправлялося львівське Стрілецьке братство. 1642 р. Яків Собєський на Стрілецькому узгір'ї заснував жіночий монастир Кармеліток босих з костелом Стрітення Господнього. Одночасно він наділив монастир землями в межах сучасних вулиць Кривоноса, Лисенка, Гуцульської, які перебували у власності монастиря Кармеліток до другої половини XVIII ст.

1769 р. частину свого ґрунту, що прилягав до монастирських мурів між сучасними вулицями Винниченка, Лисенка і Гуцульською, кармелітки передали у володіння на 150 років відомому львівському архітекторові Петрові Полейовському (Piotr Polejowski), з умовою, що там не можна будувати ні житлових будинків, ні — з огляду на близьке сусідство монастиря — жодних шинків та розважальних закладів. Після смерті Петра Полейовського (1776) його дружина Маріанна відпродала свій ґрунт львівському міщанинові Йоганові Франеку (JohannFranek), який через два роки вглибині ділянки побудував мурований будинок (вул. Лисенка, 7) і, всупереч умовам старого контракту, влаштував шинок під назвою Weteranische Hohle ("Ветеранська яскиня"), при якому відкрив танцювальний зал. Шинок існував до другої половини XIX ст. 1800 р. маєток разом із городом, шинком і танцювальним залом відкупив Матвій Вейх (Weich), який 1802 р. перепродав його Карлові Тирі (Tyri). Вся нерухомість Тирі, яка займала територію від нинішньої вул. Винниченка до Гуцульської, мала конскрипційний №14 4/4 (в межах четвертої дільниці міста). Після смерті Тирі (1821) спадкоємцями маєтку залишилася його дружина Філіпіна з дітьми, а також інші особи, які придбали частини землі.

1837 р. дружина львівського купця Едварда Габленца (Edward Hablenz), Алоїзія, скупила всі ділянки від співвласників спадкової маси Тирі. Першу, наріжну ділянку, що становила 323 кв. сажні, вона купила від Кароліни Вінтер (Carolina Vinter), дочки радника цісарсько-королівського шляхетського суду Людвіга Вінтера. Це була власне та ділянка, на якій через два роки постав нинішній будинок Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). На наріжній ділянці Алоїзія Габленц ще того ж 1837 р. розпочала будівництво величавої триповерхової чиншової кам'яниці, яка була повністю закінчена 1839 р., а 1840 р. — зареєстрована в магістраті. Будували її архітектор Йоган Зальцман (Salzmann), вихованець Віденської академії мистецтв, і Флоріан Ондерка (Onderka). Їм Габленц відпродала решту незабудованого ґрунту. На куплених ґрунтах (№№ 3, 5, 7 на вул. Лисенка і №№ 9, 21 на вул. Гуцульській) будівельна спілка "Зальцман і Ондерка" розпочала забудову.

2 листопада 1841 р. Алоїзія Габленц продала новозведений дім членові відділу магістрату Едвардові Копецькому (Kopiecki), який 1846 р. відпродав його Маврицію Зубу Здановичу (Zub Zdanowicz). Після його смерті (1849) частина дому перейшла синові Антону, рештою володіли інші особи. У 1845–1847 рр. будинок винаймав губернатор Моравії гр. Леопольд Лазанський (Lazansky), який у Львові виконував обов'язки губерніального віце-президента. 1854 р. Антон Зданович провів у кам'яниці деякі адаптаційні роботи (добудував нові клозети), а 1857 р. у подвір'ї поставив стайню і возівню.

1864 р. повновладною власницею цього будинку №1-4/4 на тодішній пл. Архиєпископській стала кн. Кароліна Любомирська (Lubomirska), яка впродовж 1860–1864 рр. скупила всі частки кам'яниці Здановича. У 1864–1865 рр. вона завершила кам'яницю добудовою чотиривіконної вставки з балконом від вул. Стрільницької (тоді ul. Kurkowa, тепер вул. Лисенка), з'єднавши її з будинком №3 — до того між будинками була вільна незабудована парцеля. Автором вставки був архітектор Йозеф Енґель (Josef Engel). 1903 р. будинок належав Єронімі Любомирській (Lubomirska), яка наступного 1904 р. за проектом Антона Конинського (Koniński) звела у дворі господарські будівлі, що тепер використовуються під гараж. Впродовж понад п'яти років керівництво НТШ хотіло викупити будинок від Любомирської, який за новою нумерацією числився на вул. Чарнецького, 24 і був зручно розташований поруч із будинком Товариства на вул. Чарнецького, 26 (Винниченка). Проте польська патріотка не хотіла продати у власність будинок "русинам", і тим більше їхній чільній організації НТШ. Така можливість настала лише після появи нових власників — Теофіла Венцлава та Йосифа Тобіяша (Tobiasz). Саме вони продали будинок Товариству 1912 р. за 400 тис. корон. Зі згаданої суми 250 тис. корон надав меценат Товариства Василь Симиренко, а решту суми покрив центральний австрійський уряд. З боку НТШ контракт купівлі будинку підписали Степан Томашівський та Іван Раковський.

Отримавши кам'яницю, НТШ провело в ній деякі адаптаційні роботи. Ще того ж 1912 р. (9 листопада) секретар НТШ Володимир Гнатюк звернувся до магістрату за дозволом розібрати дві стіни у приміщенні для музейних збірок. Будівельне управління магістрату дало дозвіл з умовою, що будуть застосовані металеві конструкції. Проект виконав Володимир Підгородецький (Włodzimierz Podhorodecki). Ці та інші реконструкційні роботи велися 1914 р. Тоді ж була проведена реконструкція двох кутових кімнат (проект Івана Левинського та інж. Ярослава Ганкевича). На першому поверсі будинку розмістили бібліотеку (150 тис. томів), на другому — музей етнографічної тематики, а також археологічних знахідок. Тут також містилася природознавча збірка, проте через нестачу місця не експонувалася.

1922 р. в одному з приміщень бібліотеки польські диверсанти заклали вибухівку, яка пробила в стіні великий отвір, завдавши матеріальної шкоди.

У будинку №24 НТШ перебувало до 1939 р. За часів радянського режиму тут розмістилися установи Академії наук УРСР, зокрема протягом останніх десятиріч — Інститут суспільних наук, що став ідеологічною опорою розташованого поруч обкому КПРС. З фасаду будинку зняли рельєфний напис "Наукове товариство Шевченка", забрали меморіальну таблицю, що засвідчувала про час придбання будинку та меценатів НТШ. Від 1982 р. у колишньому книгосховищі бібліотеки міститься Відділ україніки Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника. Нині у будинку розташовані також Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України та НДЦ "Рятівна археологічна служба" ІА НАН України.

На фасаді будинку встановлено меморіальні дошки Наукового товариства ім. Т. Шевченка та визначним українським діячам: Лесі Українці, Філарету Колессі, Роману Дашкевичу.

Пов'язані історії

Архітектура

Будинок наріжний, Г-подібний у плані, триповерховий з сутеренами; головним фасадом виходить на вул. Винниченка, бічним — на вул. Лисенка. Зведений у стилі пізнього класицизму. Центральна частина головного фасаду підкреслена пристінком, акцентованим балконом над прямокутним порталом брами. Гладкі фасади розділені по горизонталі кордоном цоколя і міжповерховою тягою на рівні другого ярусу. Вікна партеру і три центральні 1-го поверху — аркові з архівольтами. Властиві пізньому класицизму ламані сандрики прикрашають вікна 2-го поверху кам'яниці. Балкони на головному і бічних фасадах з лаконічним і витонченим рисунком балюстради підтримують кам'яні кронштейни з характерним для того часу (не пізніше 1850-х рр.) декором у вигляді стилізованого листя маку. У стилі класицизму вирішена і в'їзна брама. Декороване пласкими квадратними кесонами сегментне склепіння підтримують масивні колони дорійського ордеру. Дворові фасади без членувань, лише з характерними для чиншових будинків перехідними балконами.

Будинок є вартісною пам'яткою архітектури класицизму і як такий — взятий під охорону держави. Одночасно завдяки тривалій приналежності до НТШ він став цінною пам'яткою історії та культури.

Персоналії

Матвій Вейх (Mateusz Weich) — заможний львів'янин, який у 1800–1802 рр. був власником шинку Weteranische Hohle.
Теофіл Венцлав — співвласник будинку, який 1912 р. відпродав його НТШ.
Кароліна Вінтер (Karolina Vinter) — дочка Людвіга Вінтера.
Людвіг Вінтер (Ludwig Vinter) — радник цісарсько-королівського шляхетського суду.
Алоїзія Габленц (Aloisia Hablenz) — дружина львівського купця Едварда Габленца, яка 1837 р. купила наріжну ділянку, на якій збудували нинішній будинок.
Едвард Габленц (Edward Hablenz) — львівський купець.
Ярослав Ганкевич — інженер, разом з Іваном Левинським провів реконструкцію двох кутових кімнат у 1914 р
Володимир Гнатюк — секретар НТШ.
Йозеф Енґель (Józef Engel) — архітектор, автор вставки від вул. Лисенка.
Жолкевські (Żółkiewski) — магнатська родина.
Йоган Зальцман (Johann Salzmann) — відомий львівський архітектор, вихованець Віденської академії мистецтв, співавтор будинку.
Антон Зданович (Antoni Zdanowicz) — син Мавриція Здановича, власник частини дому.
Маврицій Зуб Зданович (Maurycy Zub Zdanowicz) — власник наріжного дому від 1846 р.
Антон Конинський (Antoni Koniński) — архітектор.
Едвард Копецький (Edward Kopiecki) — член відділу магістрату, власник будинку у 1841–1846 рр.
Іван Левинський — архітектор, підприємець, меценат.
Леопольд Лазанський (Leopold Lazansky) — губернатор Моравії, який у Львові виконував обов'язки губерніального віце-президента, і у 1845–1847 рр. винаймав наріжний будинок.
Єроніма Любомирська (Hieronima Lubomirska) — графиня, власниця будинку з 1903 р.
Кароліна Любомирська (Karolina Lubomirska) — графиня, власниця будинку.
Флоріан Ондерка (Florian Onderka) — відомий львівськийархітектор, співавтор будинку.
Володимир Підгородецький (Włodzimierz Podhorodecki) — львівський архітектор.
Маріанна Полейовська (Marianna Polejowska) — дружина архітектора Петра Полейовського.
Петро Полейовський (Piotr Polejowski) — відомий львівський архітектор, власник ґрунту.
Іван Раковський — підписав контракт купівлі будинку для НТШ у 1912 р. з боку Товариства.
Василь Симиренко — меценат НТШ, який надав 250 тис. корон з необхідних 400 для купівлі будинку у 1912 р.
Яків Собєський (Jakub Sobieski) — руський воєвода, краківський каштелян, батько польського короля Яна III Собеського.
Ян III Собєський (Jan III Sobieski) — польський король.
Карл Тирі (Karl Tyri) — власник  шинку Weteranische Hohle з 1802 р.
Філіпіна Тирі (Filipina Tyri) — дружина Карла Тирі, спадкоємниця шинку Weteranische Hohle.
Юзеф Тобіяш (Józef Tobiasz) — співвласник будинку.
Степан Томашівський — підписав контракт купівлі будинку для НТШ у 1912 р. з боку Товариства.
Йоган Франек (Johann Franek) — львівський міщанин, який побудував на ґрунтах Собіщини мурований будинок (вул. Лисенка, 7), в якому влаштував шинок Weteranische Hohle ("Ветеранська яскиня") з танцювальним залом.

Організації

Джерела

  1. Державний архів Львівської області (ДАЛО) 2/2/3455.
  2. Центральний державний історичний архів у Львові (ЦДІАЛ) 186/8/829.
  3. Вуйцик Володимир, "До історії будинків Наукового Товариства ім. Шевченка. Вулиця В. Винниченка, 24", Leopolitana II, (Львів: Класика, 2013), 205-212.

Авторка опису — Оксана Бойко
Літературна редакторка — Юлія Павлишин

Матеріали з Міського медіаархіву

Пов'язані зображення