Габсбурзький університет

ID: 69

Університет, заснований 1784 року Йосифом ІІ на базі скасованої єзуїтської академії, повинен був стати головною кузнею професійних чиновників для столиці галицької провінції. Наголос робився не на провадженні досліджень, а на підготовці управлінців. Після численних змін, зокрема, пониження статусу до ліцею, у 1817 році університет перезасновано імператором Францом І (ІІ). У такому стані інституція проіснувала до кінця 1918 року.

Історія

21 жовтня 1784 року австрійський імператор видав диплом про заснування університету у Львові, столиці галицької провінції. Його створення мало, перш за все, велике практичне значення для подальшої реалізації політики Габсбургів у приєднаних у 1772 до їхніх володінь тземлях. Поява університету у Львові була продиктована нагальною потребою освічених управлінських кадрів. Оскільки єдиний на цих землях класичний університет (Ягеллонський у Кракові, заснований 1364 року) опинився поза межами краю, а львівська єзуїтська академія за своїм складом та потенціалом навіть віддалено не відповідала рівню університету, у Львові вирішили заснувати німецький університет.

Церемонія відкриття відбулася 4 листопада 1784 року за участі крайового губернатора Йозефа графа фон Бріґідо (Joseph Brigido) та великої кількості відвідувачів. Заснований Йосифом ІІ університет отримав офіційну назву Цісарсько-королівський університет у Львові (kaiserlich-königliche Universität Lemberg). За усіма канонами інституція складалася з чотирьох факультетів: філософського, теологічного, правничого і медичного. Університет розташувався в приміщеннях колишнього монастиря тринітаріїв на вулиці Краківській, який для цих цілей свого часу примітив нібито сам імператор Йосиф ІІ. Першим ректором університету став перемишльський римо-католицький єпископ Антоній-Вацлав Бетанський (Antoni Wacław Betański, 1714-21.01.1786) (Стеблій, 2007, 48).

Передумови виникнення

Приєднання галицьких земель до корони Габсбургів припало на час потужних модернізаційних перетворень у всій монархії. Йосиф ІІ провів касату (ліквідацію) католицьких чернечих орденів, які не виконували суспільно корисної функції, а з отриманого від них майна заснував освітній фонд. Так само імператор-просвітитель разом зі своєю матір'ю Марією Терезією, услід за Папою Римським, заборонили у 1773 році діяльність Ордену Єзуїтів на своїй території. Відповідно була ліквідована й Львівська єзуїтська академія, яку польські, радянські, а тепер і українські історики вважали певною формою університету, нібито заснованого ще 1661 року королем Яном Казимиром. Для польської спільноти виявилося неважливим, що надання академії гідності університету свого часу не підтвердили ані становий сейм, ані папа Римський. Єзуїтська академія у Львові не відповідала існуючим до університетів вимогам: не було юридичного й медичного факультетів, тощо. Проте матеріальна база та викладацький склад академії частково стали основою для новоствореної у Львові гімназії (1784) та Львівського університету. Існуючу віддавна суперечку навколо дати заснування університету у Львові можна було б вирішити, якщо б глибше розібратися в тому, яким був Йосифінський університет та, які етапи він пройшов за часів правління Габсбургів.

Університет у Львові постав, перш за все, з потреби підготовки управлінських кадрів здатних інкорпорувати новоприєднану провінцію до складу монархії, а також з необхідності підготовки кваліфікованих кадрів для одночасного реформування коронного краю та сприяння суспільній емансипації населення. У дусі своєї епохи Йосиф ІІ, разом із соратником Ґотфрідом ван Світеном (Gottfried van Swieten), головою надвірного цензурного відділу для освіти і книг, вважали що університети мають бути під повним контролем держави та приносити їй реальну практичну користь. Обоє були прихильниками освіченого абсолютизму тож, на їхню думку, університети не мали бути місцем проведення досліджень, а інституціями які готують старанних державних службовців. Саме це відрізняло Львівський університет від інших, т. зв. "історичних". За таких умов, у австрійські університети прийшла не "свобода", а етатизм — "принцип держави, що просвічує". У цьому контексті виник Львівський університет (Lundgreen, 2005, 160).

Від Академії до Колегіуму

Після ліквідації папою Ордену Єзуїтів (1773), потрібно було замінити їхній величезний вплив на викладання в університетах. У 1773 році Марія Терезія ліквідувала єзуїтську академію у Львові. Частина старих професорів отримала право викладати надалі у латинській школі (гімназії). Австрійський уряд спробував також заповнити лакуну в освітній системі Галичини заснувавши курси для хірургів у 1773 році, а в 1776-му — теологічні студії. Окрім того, у 1776 році заснували Колегіум Нобіліум (Collegium Nobilium або Collegium Theresianum), а також Станову академію. Колегіум фінансувався частково львівським єпископом Самуелем Ґловінським (Samuel Roch Głowiński) і частково з державних коштів. Виховання та викладання здійснювалися отцями-піарами, але керував закладом губерніальний радник граф фон Ґалленберґ (von Gallenberg). Окрім філософії, у цьому аристократичному конвікті викладалися танці, фехтування, модерні мови та інженерна справа. У першому семестрі 1776/77 років до колегіуму записалися 8 учнів із аристократії. У 1781 році в Колегіумі викладали троє піарів з Австрії та троє з Польщі. У цей час всіх разом налічувалося 20 учнів. Із 1777 року держава надавала 5 тисяч флоринів щороку на допомогу Колегіуму. Проте досить швидко стало очевидно, що цього закладу недостатньо щоб покрити кадровий "голод" у краї (Röskau-Rydel, 1993, 170).

Австрійські університети XVIII століття діяли за традиційним загальноєвропейським зразком. Навчання на "нижчому", філософському факультеті розумілося як підготовка для подальшого навчання на трьох "вищих": теологічному, юридичному чи медичному. Це мало сенс через те, що традиційні школи латини з 5-6 класами, потрібними для абітури, не дозволяли одразу вибирати фах для навчання. Тож навчання на "філософському факультеті" ніби дорівнювало навчанню на вищому гімназійному рівні, слугувало свого роду перехідним етапом. На ньому вивчали латину (класиків), трохи греки, філософію, математику, фізику і прикладну математику, загальну історію, природничу історію, релігію/етику. Така дворівнева університетська модель в Габсбурзькій імперії залишалася аж до часу реформи графа Туна (Thun) у 1849 році. Особливістю цієї освітньої моделі було те, що між латинськими школами (гімназіями) та університетами існувала ще й проміжна інституція — ліцеї (Lundgreen,  2005, 160). Це були університети без рівнів і без права захищати дисертації, але  з правом подальшого розширення до окремих факультетів — теологічного та юридичного. У порівнянні, наприклад, з Пруссією, Австрія у цьому плані виглядала досить ретроградною. Бо в Пруссії, з Гумбольдівським університетом у Берліні, з'явилася лінія поділу між гімназією та університетом. На початку XIX століття тамтешні гімназії вже були дев'ятикласними, у них "філософське" навчання стало як їхній вищий рівень, а філософські факультети в нових університетах вже не мали перехідної, підготовчої функції. Зникла різниця між "нижчими" і "вищими" студіями (Röskau-Rydel, 1993, 170).

Мовою викладання в австрійському університеті кінця XVIII – початку XIX століття могла бути латина або німецька. У Празькому університеті Йосиф ІІ у 1784 році замінив латину німецькою. У новозаснованому Львівському університеті перевага віддавалася німецькій мові як більш практичній, але із застереженням що латина залишається мовою викладання допоки німецька достатньо не пошириться в краї. Для цього вирішили заснувати кафедру німецької мови та літератури.

Новозаснований Львівський університет мав бути рівноправним і рівнозначним зі всіма решта габсбурзькими університетами, мав підпорядковуватися політичній установі і виконувати її розпорядження. Члени чотирьох факультетів отримали право щороку обирати ректора зі свого середовища. Мав бути заснований академічний сенат із дев'яти осіб: ректор, чотири декани та чотири сеньйори від факультетів. На допомогу сенату призначалися синдик (нотаріус), канцелярист та писар. Декани одночасно були й навчальними директорами. Їх обирали усі члени факультету, тобто професори і доценти. Як декани вони мали опікуватися студентами, а як освітні директори — викладачами та, окрім цього, стежити за дотриманням і виконанням розпоряджень губерніальної адміністрації.  

Навчання відбувалося згідно з єдиним для всіх університетів монархії навчальним планом. Навчання тривало чотири роки. Спершу навчальний рік починався з листопада, а потім, на прохання львівської професури, через поганий "галицький клімат" дату змістили. Відтоді навчальний рік тривав з вересня до кінця червня. Студенти мали три вільних дні — на латинські Різдво та Великдень, до уваги не брався  календар за яким жила греко-католики. Іспити в університеті відбувалися двічі на рік та тривали по чотири тижні, під час яких не проводилися лекції. Студенти, що склали іспит на "3" залишалися на повторний курс, але це дозволялося тільки один раз, надалі студента відраховували. Випускники університету, через те, що титул магістра був скасований, отримували диплом доктора (Röskau-Rydel, 1993, 176).

Списки студентів Львівського університету майже не збереглися, оскільки документи згоріли під час революційних подій 1848 року. Із залишків документів можна реконструювати що в університеті в основному навчалися діти аристократів, службовців, міщан та поміщиків. Діти поміщиків віддавали перевагу навчанню на юридичному факультеті, оскільки це в подальшому допомагало їм в управлінні маєтками. Діти селян серед студентів були радше винятком. За національним складом, наприклад у 1833 році, львівське студентство виглядало так: 142 поляків, 62 німців, 11  русинів (українців), 6 вірмен, 3 євреїв.

Особливістю університету у Львові було те, що його заснування відбулося без погодження з Папою Римським. А оскільки університетський канцлер традиційно вважався представником Папи, то цієї посади у Львові не було.

Мова викладання у Львівському університеті служить чудовим маркером для визначення політичних тенденцій в коронному краї та імперськими асимілізаційними спробами. Наприклад, ще 9 лютого 1790 року імператор наголошував на необхідності заснування кафедри німецької мови і літератури, але що до широкого розповсюдження німецької мови варто зачекати. За початковим задумом латина мала залишитися тільки на теології. Але Львів ще надто мало часу перебував у складі Австрії. Ще практично не було випускників австрійських гімназій. Тому процес розтягнувся в часі. З 1817 року німецьку застосували до окремих фахів, а для решти з 1824 року. Хоча кафедра німецької мови і літератури, яка занепала ще в 1803 повноцінно відновила роботу лише в 1852 році. Перші лекції польською мовою з'явилися на напрямках орієнтованих практично: пасторальна теологія, польське право, допомога при родах (акушерство). Кафедра польської мови і літератури, заснована 1825, великого зацікавлення не викликала і в результаті була надовго скасована. Із 1787 по 1809 рік при університеті діяв так званий Руський інститут (Studium Ruthenum), в якому проходили трирічний курс навчання українською мовою з філософських та богословських дисциплін українські кандидати на священиків, що не володіли латиною (Стеблій, 2005, 48).

У статусі ліцею

У 1805 році, після приєднання до австрійського коронного краю Галичини так званої Західної Галичини з Краковом, на якийсь час відпала потреба в існуванні двох університетів. Перевагу віддали Ягеллонському університетові. До Кракова перевели основні викладацькі сили, а Львівський університет понизили до рівня ліцею. Остаточне рішення про це було ухвалено 9 серпня 1805 року. Із 1806 року і майже до 1811 ліцей занепадає, до чого призвела ціла низка негативних подій. Запровадження обов'язку стеження за поведінкою студентів, зокрема, викликало справжній внутрішній бунт відомий як "повстання філософів". Не найкращою була атмосфера серед викладачів. При том, що вони володіли правом обирати ректора, через їхні внутрішні суперечки їм так ні разу і не вдалося обрати когось зі свого середовища і увесь цей час посаду обіймали губерніальні службовці (Röskau-Rydel, 1993, 181). Викладання філософії в ліцеї звелося до п'яти предметів. Серйозні обмеження запровадили на юридичному і теологічному факультетах. Медичний відділ був скасований, а замість нього залишилися тільки хірургічні студії та курс акушерства, що провадився польською мовою. Скорочено час навчання та зменшено зарплатню професорів. Ліцей не мав поділу на факультети, не вибирав деканів і не мав права присвоювати наукові ступені. Сенат ліцею складався з 5 осіб. 3 липня 1806 року імператор дозволив видавати ступінь доктора теологам і філософам. Медики та юристи могли захищати дисертації тільки в Кракові та Відні. Погане фінансове становище держави привело до того, що з 26 червня 1806 року знову було запроваджено оплату за навчання в гімназіях та університетах. Учні сплачували 6 флоринів на рік, а студенти — 15. Оплати позбавлялися теологи, стипендіати і вихованці конвікту (Röskau-Rydel, 1993, 180).

Університет Франца ІІ (І)

Після оголошення Віденським конгресом Кракова вільним містом (1815), Львову вирішили повернути університет. 17 травня 1817 року імператор Франц ІІ видав указ про його нове відкриття, процедура затягнулася на рік. У новому університеті було три факультети: богословський, правничий та філософський. Замість медичного факультету залишили медично-хірургічні студії середнього типу (Стеблій, 2005, 48), без права видавати докторські титули. Першим ректором став львівський римо-католицький архієпископ, примас Галичини Анджей Алойзи Анквіч (Andrzej Alojzy Ankwicz, 1774-1838). На відміну від Йосифінського університету, університет Франца ІІ (І) був німецькомовним. У 1824/25 навчальному році був запроваджений новий навчальний план що надалі був чинним до 1848 року. В університеті скрізь запанувала німецька мова, окрім грецької філології, яка викладалася латиною. Після перезаснування в університеті відкрилася кафедра польської мови і літератури (1826). Але вона, як уже зазначалося, не викликала особливого зацікавлення. У 1848 році для задоволення потреб українських студентів, була заснована кафедра української мови і літератури, першим завідувачем якої став Яків Головацький. Переведення ліцею в ранг університету у 1817 році, хоча й без медичного факультету, дуже позитивно позначилося на візерунку міста. З огляду на сказане, історію Львівського університету можна поділити на три періоди: з 1784/1817 до 1848/49 — час "пов'язаної навчальної системи", провінційного "німецького" університету у Львові коли викладацький склад (окрім теологів) майже повністю рекрутувався з Богемії, Моравії та навіть Німеччини; з 1849 по 1871 — можна ще частково говорити про "німецький" характер університету, тоді відбувається відкриття нового філософського факультету і набір до нього свіжих кадрів; та 1871-1918 — "польський період".

 

"Польський період" / Uniwersytet Franciszka Józefa

1871 року починається третя фаза в історії університету. Це "польський" період, коли у ньому реально домінує польська наука. З 1871 року фактично "за ніч" німецька мова в університеті перетворилася на екзотику, її статус можна порівняти з латиною у попередні часи. На зламі століть домінування польської стає ще більш вражаючим. Це при тому, що після 1871 року кількість українських студентів починає різко падати, хоча польська, як слов'янська мова, мала б для них бути ближчою, ніж німецька. Раніше викладання на теологічному факультеті для українців забезпечували українські кафедри. Поляки ж переважали на юридичному (Lundgreen, 2005, 162).

Динаміку цих змін добре демонструє статистика лекцій (мова) та розподіл студентів за національністю в часовому розрізі.

1870: латина — 16%, німецька — 58, польська — 16%, українська — 9%
1874: латина — 14%, німецька — 12%, польська — 65%, українська — 9%
1906: латинська — 6%, німецька — 2%, польська — 83%, українська — 9%

Кількість студентів за національністю

1857: німці — 15,4%, поляки — 32%, українці — 45,5%, євреї — 3,6%
1871: німці — 5,8%, поляки — 52,2%,українці — 41,3%, євреї — 4,6%
1890: німці — 0,4%, поляки — 64,6%, українці — 34,8%, євреї — 15,3%
1914: німці — 0,4%, поляки — 60,8%, українці — 25,2%, євреї — 28,4%

(за: Lundgreen, 2005, 163).

Після 1871 року збільшуються вимоги українців щодо заснування нових кафедр із українською мовою викладання. Успішним був лише один випадок —  заснування у 1894 році кафедри української історії ("Всесвітньої історії з особливою увагою до Східної Європи"), яку очолив наддніпрянець Михайло Грушевський. У 1899 році були засновані друга кафедра української мови та літератури та кафедра церковнослов'янської мови. Станом на 1907 рік в Університеті було 59 польських професорських посад і 8 українських (Качмар, 2007, 345).

На зламі століть у Львівському університеті істотно загострилася національна боротьба. Якщо весь попередній період показує що вістря студентських протестів спрямовувалося проти австрійської влади, 200 студентів Університету взяли участь у повстанні 1830 року, а в 1848 році сформували свій окремий "Академічний легіон", то на зламі століть починається серйозне українсько-польське загострення. Після поразки антиросійського повстання 1863 року, Галичина перетворюється на свого роду польський П'ємонт. З 1867 року починається всеосяжна полонізація краю, його адміністрації та органів юстиції, а також освіти. Ці ж процеси захоплюють і Львівський університет. У Відні відкривається посада окремого міністра для справ Галичини. Відтоді і до початку Першої світової війни посаду крайового намісника обіймають виключно поляки. За таких обставин в українському студентському середовищі виникає нова вимога — заснування окремого українського університету, аналогу Празького (1882). Спроби поляків законодавчо закріпити "польський характер" Львівського університету призводять до серйозних ексцесів з українцями. Конфлікт українських студентів з університетською адміністрацією у 1899-1900 роках закінчився "сецесією" (звільненням) 583 студентів. У 1906-1907 роках дійшло до барикадних боїв у стінах Університету. У 1910 році, під час студентських заворушень в будівлі Університету, був смертельно поранений студент Адам Коцко. Зростання міжнаціональної напруги все більше вказувало на те, що Львівський університет остаточно набуває рис фортеці польського націоналізму. Певне порозуміння, яке намітилося перш за все завдяки спробам проведення сеймової виборчої реформи і могло перерости в польсько-український компроміс, перервала Перша світова війна. Однак, в підсумку, доводиться констатувати, що Львівський університет відіграв значну роль в міжнаціональній боротьбі. І що, попри національно-політичну заангажованість, полякам вдалося перейти від романтичного просвітництва до об'єктивно-критичних трактувань і включити польську науку в світову.

Пов'язані історії

Пов'язані місця

Опис

Вул. Грушевського, 4 – біологічний корпус ЛНУ ім. Франка

Головна будівля Львівського університету з 1851 до 1920 року

Детальніше про місце
Опис

Вул. Театральна, 22 – "Будинок Офіцерів" (колишній Народний дім)

Детальніше про місце
Опис

Вул. Театральна, 22 – "Будинок Офіцерів" (колишній Народний дім)

Детальніше про місце
Опис

Вул. Кирила і Мефодія – Старий ботанічний сад університету

Детальніше про місце
Опис

Новий ботанічний сад університету (кол. парк Цетнерівки)

Детальніше про місце

Персоналії

Йозеф граф фон Бріґідо (Joseph Brigido von Bressowitz, Freiherr von Marenfels) — крайовий губернатор Галичини у 1778-1794
Йосиф ІІ — імператор у 1764-1790 рр.
Марія Терезія — імператорка у 1745-1765 рр.
Антоній-Вацлав Бетанський (Antoni Wacław Betański, 1714-21.01.1786) — перемишльський римо-католицький єпископ, перший ректор Львівського університету
Ґотфрід ван Світен (Gottfried van Swieten) голова надвірного цензурного відділу освіти і книг
Самуель Ґловінський (Samuel Głowiński)—львівський єпископ
граф фон Ґалленберґ — губерніальний радник, керівник Становою академією ("Колегіум Нобіліум")
Леопольд граф Тун-Гогенштайн (Leo Thun/ Leopold graf Thun-Hohenstein) — міністр віросповідань та освіти з 1849 року, австрійський реформатор

Організації

Джерела

1. Володимир Качмар, "Вища школа", Історія Львова, т. 2, (Львів, "Інститут українознавства ім. І. П. Крип'якевича НАНУ" – "Центр Європи", 2007), 345-352
2. Феодосій Стеблій, "Освіта", Історія Львова, т. 2, (Львів, "Інститут українознавства ім. І. П. Крип'якевича НАНУ" – "Центр Європи", 2007), 47-53
3. Peter Lundgreen, "Die Universität Lemberg und ihre Historiker (1784-1914)", Jahrbuch für Universitätsgeschichte, Band 8 (Berlin, Humboldt Universität, 2005), 157-185
4. Isabel Röskau-Rydel, Kultur an der Peripherie des Habsburger Reiches. Die Geschichte des Bildungswesens und der kulturellen Einrichtungen in Lemberg von 1772 bis 1848, (Wiesbaden, Harrasowitz Verlag, 1993), 422 

Автор — Василь Расевич
Літературне редагування — Тарас Назарук, Ольга Заречнюк