Олександр Барвінський

1847-1926
ID: 271
Український консервативний політик, педагог, історик. 

Депутат Палати послів (1891-1907) та Палати панів (1917-1918) віденського парламенту (Державної ради), посол до Галицького крайового сейму (1894-1904), міністр освіти й віросповідань в уряді ЗУНР (1918-1919), голова Наукового товариства імені Шевченка (1892-1897), очільник Руського педагогічного товариства (1891-1896), член Крайової шкільної ради (1893-1918), з 1906 – урядовий радник, з 1910 – радник двору.

Олександр Барвінський народився 8 червня 1847 року в селі Шляхтинці (сьогодні Збаразького району Тернопільської області) – помер 25 грудня 1926 року у Львові. Разом з дружиною Євгенією похований у родинному гробівці Барвінських на Личаківському кладовищі. Батько був греко-католицьким священиком, проте рід мав шляхетські корені (родовий герб Барвінських – Ястшембець). Середню освіту здобув у німецькій Тернопільській гімназії. У 1868 успішно закінчив студії на філософському факультеті Львівського університету. Під час навчання особливий акцент робив на вивченні історії, літератури та слов’янських мов. 1868-1888 – "тернопільський" період життя Олександра Барвінського. У 1868-1871 працював вчителем у Бережанській, а з 1871 – Тернопільській учительській гімназії. Протягом цього часу бере активну участь в діяльності й розбудові руху народовців на Тернопільщині, засновує тут філії товариства "Просвіта", читає науково-популярні лекції з історії України. Разом із братом Володимиром стояв біля витоків першої щоденної газети галицьких народовців – "Діла". У 1888 році переїхав до Львова разом з родиною, мешкав на вулиці Собєщизна, 5 (тепер вулиця Барвінських, 5).

Із цього моменту Барвінський активно долучається до "великої політики", стає однією з ключових постатей суспільно-політичного життя Галичини, співтворцем "нової ери" (польсько-українського порозуміння, 1890-1894), неодноразово обирається до Державної ради і Галицького сейму. Після невдачі "нової ери" продовжує відстоювати ідею міжнаціонального порозуміння, стає засновником та до початку 1920-х років беззмінним лідером консервативного християнсько-суспільного руху. З остаточною передачею Східної Галичини на користь Польщі у 1923 році відходить від активної політичної діяльності, зосереджується на науковій праці та написанні мемуарів.

З-поміж когорти тогочасних українських галицьких політиків Олександра Барвінського вирізняло два аспекти. Перший – вірність ідеї "органічної праці". Вона полягала у відмові від гучних, пафосних і нездійсненних гасел на кшталт поділу Галичини та прикладанні максимальних зусиль для всебічного розвитку українського суспільства, підняття рівня його політичної культури, покращення соціально-економічного становища (особливо селянства) та освіти. Лише таким чином, на думку Барвінського, українці могли стати вагомим політичним чинником в монархії Габсбурґів і, в неокресленій перспективі, підготуватись до створення власної держави.

Другий аспект, безпосередньо пов’язаний з попереднім, – "реальна" політика. Барвінський більше за будь-кого зі сучасних йому українських політиків у Галичині розумів значення компромісів у політиці. Почавши власну активну політичну кар'єру з ключової ролі в "новій ері", він у подальшому вважав її добрим прикладом і цінним досвідом. На відміну від лідерів провідних галицьких українських політичних партій (Юліана Романчука, Євгена Олесницького та інших) і загалом більшості українського суспільства краю, Барвінський не вважав незмінну опозиційність, а подекуди ворожість, до польських еліт у Галичині чи уряду у Відні за політично перспективну стратегію. На думку консервативного політика, з огляду на слабкість українського суспільства (доки не буде реалізовано ідею "органічної праці") варто добиватись щонайменших поступок, компромісів, локальних угод. Наприклад, не вимагати відкриття українського університету "тут і одразу", а зайнятись загальним розвитком освіти, шукати порозуміння з більшістю Галицького сейму й австрійськими міністрами щодо відкриття нових українських шкіл, гімназій, готувати необхідні для власного університету наукові кадри тощо. Тож не дивно, що Барвінський не був прихильником ані студентських акцій на кшталт сецесії 1901 року, ані "політики вулиці" загалом.

Скептичне ставлення до політичної активності студентів була однією з головних рис Барвінського як педагога. І як гімназійний вчитель, і як член Крайової шкільної ради він завжди наполягав, що головне завдання молоді полягає в здобутті знань і кваліфікацій, які допоможуть їй у майбутнього перейняти кермо в суспільстві від старшого покоління. Доки ж молодь не готова до цієї функції, вона не повинна відволікатись на позанавчальну, "вуличну", діяльність. З огляду на це Барвінський не схвалював і поширене в українському суспільстві уявлення, що гімназисти чи студенти повинні займати передові позиції в політичній боротьбі: "У нас кожному здавалося, що народжується політиком, а вже ж випускник гімназії або слухач університету вважав себе покликаним вирішувати далекосяжні й трудні політично-національні й суспільні питання..."

Відмінні від більшості політиків і всього суспільства уявлення про шляхи розвитку галицьких українців і наполягання на потребі пошуку компромісів у часи, коли в Галичині й серед українців, і серед поляків ширився й зміцнювався модерний (і далеко не завжди поміркований) націоналізм, призвів до формування хибного образу Барвінського як "панського слуги", "салонного рутенця" чи "угодовця". Хоч і не заслужені, ці тавра незмінно супроводжували його політичну діяльність і суттєво посприяли невдачі створеного Барвінським Християнсько-суспільного руху.

Понад те, несприйняття й ворожість щодо політичних концепцій Барвінського його опоненти переносили й на родину політика. Саме через ці причини Михайло Грушевський відмовився бути науковим керівником для історичної роботи сина Олександра Барвінського – Богдана. Іншого сина – Василя (майбутнього відомого композитора) – через цькування, з боку насамперед частини викладачів, Олександр Барвінський змушений був перевести з української гімназії до польської. Що в очах недругів лише зміцнило його негативний образ.

Пов'язані місця

Опис

Вул. Університетська, 1 – головний корпус ЛНУ ім. І.Франка

Олександр Барвінський був послом до Галицького крайового сейму

Детальніше про місце
Опис

Вул. Мечнікова – Личаківський цвинтар

Похований у родинному гробівці на Личаківському кладовищі.

Детальніше про місце
Опис

Вул. Барвінських, 05 - житловий будинок

Вілла Олександра Барвінського

Організації

Джерела

1. Олександр Барвінський, Осип Маковей, Кирило Студинський. В оборонї правди і чести, (Львів, 1911).
2. Олена Аркуша, Олександр Барвінський (до 150-річчя від дня народження) (Львів: Інститут українознавства НАН України, 1997).
3. Ігор Чорновол, Тягар прагматизму, або Олександр Барвінський у світлі сучасності. Барвінський О. Спомини з мого життя. Т. 1, (Київ: Смолоскип, 2004), С. 17–35.
4. Наші християнські суспільники, (Львів, 1910). 

Автор — Роман Лехнюк
Редагування  — Василь Расевич