Іван Ступницький

Отець Іван Ступницький є прикладом інтелектуала, для якого, попри релігійний сан, заняття нумізматикою та археологією не мали виразно релігійного підґрунтя, а були радше задоволенням у позаробочий час, що йому дозволила освіта та високе соціальне становище. Канцлер Греко-католицької церкви, єпископ перемиський та віцемаршалок Галицького сейму, у 1865-1890 роках він був кореспондентом віденської Центральної комісії охорони пам’яток.

Ця біограма є частиною публікації про початки пам’яткохоронної справи у Східній Галичині та зосереджується на діяльності Івана Ступницького як пам'яткоохоронця, що у його житті не була центральною. У текстах насамперед розглядається: хто у Львові першими долучились до офіційної охорони пам'яток? Яким чином вони до неї прийшли та за яких умов? Яким було етнічне й національне, професійне та інституційне запліччя цих осіб і який це мало вплив на їхню пам'яткоохоронну діяльність? 

Шість кореспондентів Центральної комісії з дослідження та опіки пам'ятками архітектури у 1860-70-х — Іван Ступницький, Вінцент Поль, Юзеф Сермак, Леонард Городиський, Казімєж Стадніцький, Антоній Шнайдер — були призначені через консерватора пам'яток Мєчислава Потоцького, якому асистували. Сьома біограма — Станіслава Кунасєвича — стосується особи, що попри вкладені зусилля задля офіційного призначення, так його ніколи й не отримала. 

*

Отець Іван Сатурнін Ступницький (1816-1890) навчався у Греко-католицькій семінарії і Францисканському університеті у Львові. Свою церковну кар'єру він починав як сільський парох та переїхав до Львова після призначення його реєстратором у канцелярії митрополичої консисторії у 1843 році (Stępień, 2007-2008). Його пасією було колекціонування старовинних монет, і він взявся за ретельні нумізматичні студії. Відтак він зблизився з середовищем Національного інституту імені Оссолінських, що у 1840-50-х роках був по суті єдиним майданчиком для наукових дискусій у місті, а також до Наукового товариства у Кракові. У 1861 році він взяв участь у підготовці виставки старожитностей, а у 1864-му — в облаштуванні Музею в стінах Оссолінеуму, де розмістилася і частина його нумізматичної колекції, яку він подарував інституції. У той же час він співпрацював з руським Народним домом у Львові, який частково відкрився у 1861 році.

Хоча Ступницький не мав профільної освіти та займався нумізматикою у вільний час, його сприймали як серйозного і професійного вченого. Праці Ступницького друкували наукові видання — львівська Biblioteka Ossolińskich, віденська Wiener numismatische Monatshefte, та інші, його широко цитували. 

Ступницький здобув імідж прозахідного церковного діяча і політика у часи, коли у середовищі "Святоюрців" домінували русофільські погляди, та загалом був прихильником співпраці між поляками та українцями. Отримавши посаду єпископа перемиського, він став депутатом-вірилістом у Галицькому сеймі та багато років виконував функцію віцемаршалка. Його тісні контакти з президентом Львова, пізніше міністром Флоріаном Земялковським (Florian Ziemiałkowski), намісником Аґенором Ґолуховським (Agenor Gołuchowski) чи маршалком сейму Миколаєм Зиблікевичем (Mikołaj Zyblikiewicz), які ззовні вважали за товариські, заробили Ступницькому вороже ставлення з боку русофілів, які називали його знаряддям у руках польської шляхти (Студинський, 1908, 108-110; Stępień, 2007-2008). У польській пресі його здебільшого характеризували як русина-патріота, який не цурається співпраці з поляками, і вітали таку позицію. По смерті Ступницького, як відмітив Кирило Студинський, неприхильні до нього українські середовища переглянули своє ставлення до нього, не знайшовши підтверджень чогось неприпустимого. Некролог у газеті "Діло" підкреслив, що Ступницький був "вченим, тихим і мовчазним, тримався свого народу і обряду", проте "у ширшому політичному житті русинів не брав участі" (Діло, 1890, №283, с. 2).

У 1864 році консерватор пам'яток Мєчислав Потоцький запропонував його як свого кореспондента для Львова  і наступного року його кандидатуру затвердили у Міністерстві внутрішніх справ. За словами Потоцького, Ступницький був "…чоловіком, що обізнаний практично з усіма слов'янськими мовами, однак особливо досвідчений у нумізматиці... Холодний, як монети, з якими він має справу, він … впорядкував Нумізматичний кабінет у Національному інституті Оссолінських … і йому належить першість і найкращі знання давніх монет та мистецьких речей." (ЦДІАЛ 616/1/2:90-91). Попри те, що Ступницький погодився співпрацювати з консерватором, він рідко знаходив на це час. У 1866 році він підготував статтю про дзвін у церкві св. Юра Львові з 1483 року, одну з найстаріших у Львові матеріальних пам'яток; за посередництвом Потоцького текст вийшов у Mittheilungen der k.k. Central-Commission für Erforschung und Erhaltung der Baudenkmale, друкованому органі Центральної комісії (Stupnicki, 1866, LXXXIX-XCI). Це була перша стаття у цьому виданні, присвячена українській пам'ятці в Галичині. 

У 1866-1867 роках Ступницький разом з Вінцентом Полем працювали над організацією перших реставраційних проєктів у Львові під егідою консерватора. Однак вже у 1867 році він цю співпрацю обірвав не пояснивши причин і перестав відповідати на листи консерватора. Разом з істориком Казімєжем Стадніцьким, Мєчислав Потоцький роздумував над причиною можливого непорозуміння і вони дійшли до думки, що на заваді стоїть вище церковне керівництво. Відтак вони запропонували Ступницькому зайнятися суто руськими і церковними пам'ятками — реставрацією церкви св. Параскеви, а також образом Матері Божої у Домініканському костелі, однак це нічого не змінило (ЦДІАЛ 616/1/6:34-37, 70-71).

Формально Ступницький залишався кореспондентом Центральної комісії усе своє життя до 1890 року. Будучи єпископом перемишльським, багатолітнім віце-маршалком Галичини та членом багатьох громадських організацій, він знаходив час, щоб долучатися до різноманітних археологічних пошукувань, наприклад при побудові фортеці Перемишль, та до організації реставрації тамтешньої греко-католицької катедри. Наскільки дозволяють судити збережені документи, він не координував ці справи ані з Мєчиславом Потоцьким, ані з його наступником Войцєхом Дідушицьким (ЛННБУ 26/1/1, 26/1/2).

Тим не менше, коли Центральна комісія охорони пам'яток скликала у вересні 1888 року консерваторський з'їзд , присвячений проблематиці Галичини, Буковини та Силезії, він прибув до Кракова (Woźny, 2011). Таким чином, він частково долучився до реорганізації охорони пам'яток у краї.