Питання українського університету у Львові

ID: 273
Те, що наприкінці ХІХ століття виглядало як вимоги студентів-русинів Львівського університету навчатися рідною мовою, за декілька років еволюціонувало до загальнонаціональної боротьби за відкриття українського університету. Так само стрімко зріс і асортимент політичних практик: від мітингів і петицій – до організованого бойкоту, захоплення приміщень, вуличних боїв і переговорів з міністрами. Ситуація ускладнювалася тим, що мова йшла про університет саме у Львові – місті, символічно важливому як для українців, так і для поляків.

Місця

Опис

Вул. Винниченка, 24 – будинок наукових інституцій

Детальніше про місце
Опис

Вул. Грушевського, 4 – біологічний корпус ЛНУ ім. Франка

Детальніше про місце
Опис

Наукові курси вакаційні 1904

Перейти до повного опису

Передумови

Наприкінці ХІХ століття у Львівському університеті існувало чотири факультети (богословський, філософський, правничий і медичний), навчалося понад 3000 студентів, з яких близько 600 були українцями. Мовою викладання, іспитів, адміністрації, незважаючи на утраквістичний (двомовний) статус, була польська. Українською мовою читалися лекції лише з української історії, літератури та окремих правничих і богословських дисциплін.

Михайло Грушевський, сучасник та очевидець багатьох подій, що стосувалися українського університету у Львові, один із чільних діячів українського національного руху, коли йшлося про університетську справу, писав про неї як про питання "національної справедливості". На його думку, з 90-тих років ХІХ ст. польський статус львівського університету (йшлося про мову викладання і адміністрації, кадри, сприяння з боку польських політиків у Відні), підсилений університетською автономією і підтримуваний місцевою владою, перестав задовільняти запити і можливості українців. А вони наприкінці ХІХ століття суттєво зросли. Наукове товариство імені Тараса Шевченка готувало кадри, які могли б зайняти місця на університетських кафедрах, велися переговори з українцями-викладачами з Російської імперії. Львів вважався центром культурного і національного життя українців Галичини.

До цього спричинилися, зокрема, доволі скромні успіхи українців, досягнуті в рамках українсько-польського порозуміння кінця ХІХ століття — "Нової ери".  Так, у 1894 році було відкрито кафедру "Всесвітньої історії зі спеціальним ухилом на історію Східної Європи" з українською мовою викладання, яку очолив історик, громадянин Російської імперії Михайло Грушевський. У 1900 році почала діяти кафедра мови і літератури під керівництвом Кирила Студинського.

Початкові вимоги і початок організованого протистояння

Першими висловлювати невдоволення існуючим станом справ розпочали студенти. Однак тут слід зауважити, що коли ми говоримо про студентський рух того часу, то маємо справу радше з політичним та національним явищем, а не зі "студентським" в сучасному розумінні.

Студентське товариство "Академічна громада", засноване у 1896 році, спочатку організовувало бойкоти польських кафедр університету студентами-українцями. А 19 травня 1898 року, на урочистих зборах студентів "з нагоди 100-ї річниці українського національного відродження", члени товариства постановили боротися за українську мову в університеті. 1899 року відбулося перше віче українських студентів Австро-Угорщини.

Оскільки вимоги студенів не виконувалися, а сама проблема загалом не вирішувалася ні на чию користь, загострення конфлікту стало питанням часу. У березні 1900 року відбулася перша сутичка між польськими та українськими студентами у Львівському університеті на ґрунті вимог стосовно української мови. 20 польських і 3 українських студентів були поранені. Студентський рух все більше виходив за рамки мовних вимог. 14 липня 1900 року відбулося студентське віче, учасники якого підтримали тезу про самостійність українського народу. Влада у Відні ніяк офіційно не відреагувала на меморіали ані цього віча, ані попереднього (1899 року). Студенти ж продовжували влаштовувати мітинги, наприклад 3 і 8 жовтня відбулися зібрання орієнтовно з 300-400 учасників.

Справа вийшла на загальнодержавний рівень, оскільки українські парламентарі взялися просувати її в Державній Раді та уряді. 20 грудня 1898 року в парламенті з цього приводу виступив депутат Данило Танячкевич. 13 липня 1899 року відбулося віче українських студентів австрійських університетів, на якому депутат Лонгин Цегельський виголосив меморіал вже про окремий український університет, а не лише про українські кафедри в існуючому. 19 листопада 1901 року депутат Юліан Романчук виступив в австрійському парламенті з пропозицією, щоб уряд подав проект закону про заснування українського університету у Львові, а до заснування — про утворення паралельних кафедр з українською мовою викладання.

В той же час в середовищі польських викладачів та студентів все більш популярними ставали крайні праві ідеї польських національних демократів (ендеків), отже про поступки українцям не могло бути й мови. На їхню думку, українізація існуючого університету, а тим більше — створення окремого українського, загрожували "польському стану посідання" в Галичині. Для поляків університетська справа так само перейшла зі суто освітнього в національно-політичний вимір.

Сецесія

Оскільки ситуація не вирішувалася ані на рівні самого університету, ані на рівні Уряду, конфронтація набувала дедалі гостріших форм. 19 листопада 1901 року, коли Юліан Романчук виступав в парламенті, студенти-українці провели загальне віче в стінах університету попри заборону ректорату. Воно закінчилося співанням гімнів "Ще не вмерла" та "Не пора", а пізніше — відрахуванням з навчання п'ятьох студентів.

1 грудня цього ж року відбулося наступне віче, на якому було ухвалено рішення залишити Львівський університет та перейти на навчання до інших університетів імперії. 3 грудня 1901 року Львівський університет покинули 440 студентів-українців. Оскільки Чернівецький університет відмовився приймати цих студентів, вони продовжили навчання у Відні, Празі, Кракові. Вихід студентів з університету ("сецесія") отримав значний розголос, було утворено спеціальний фінансовий фонд для підтримки студентів, щоб вони могли продовжити навчання поза межами Львова. Акцію морально і матеріально підтримав греко-католицький митрополит Андрей Шептицький, який власним коштом утримував студентів-богословів. Попри те, що ніяких конкретних результатів (окрім широкого розголосу) досягнути не вдалося, на молодіжному з'їзді, який відбувся у Львові 25-27 липня 1902 року, було прийнято рішення припинити сецесію і повернутися до Львівського університету. Тим більше, що уряд у Відні не розпочинав діалогу до її припинення.

Разом із тим, досвід сецесії багато в чому визначив напрямок розвитку українського руху наступних років.

По-перше, український національний рух, завдяки самій сецесії і подальшому збору коштів, продемонстрував непогані мобілізаційні можливості. Питання українського університету обговорювалося на вічах навіть у найвіддаленіших селах.

По-друге, відбувалася подальша політизація студентського життя. Історик Іван Крип'якевич писав у своєму щоденнику, що саме під впливом студентських заворушень і сецесії 1901 року багато учнів гімназії, де він тоді навчався, відчули себе українцями. Він сам формував свої політичні погляди під враженням від сецесії і під впливом діяльності "Академічної громади". Але він же критикував тоді студентський часопис "Іскра" за невиправданий антиклерикалізм, критиканство та відсутність конкретики. Студентське життя, стверджував Іван Крип'якевич, повністю поглинула політика, не залишивши місця для науки.

По-третє, українці почали активніше розвивати альтернативні офіційним інституції. 4 грудня 1901 року студенти Станіслав Дністрянський, Олександр Колесса, Євген Озаркевич подали до австрійського парламенту петицію про утворення у Львові приватного українського університету, кошти на який могли б збиратися з добровільного податку. 20 березня 1902 року Михайло Павлик на засіданні філологічної секції НТШ виголосив доповідь "Вільний український університет". Але ідею приватного університету підтримали не всі, бо він не мав би офіційного статусу. Були і приклади реальної праці: влітку 1904 року Михайло Грушевський організував у Львові курси українознавства, а навесні 1905 року з його ініціативи відновила свою роботу Археографічна комісія НТШ. 

Подальша радикалізація і силове протистояння

Незважаючи на те, що частина польських та єврейських студентів були солідарними з українцями, і що українців спочатку підтримала польська соціал-демократія, головна польська студентська організація Львівського університету "Академічна читальня" (під впливом таємного союзу польської молоді "Зет") працювала на те, щоб закріпити за університетом статус польського закладу. Збори польських студентів 28 листопада 1901 року засудили акції українців, а університет було проголошено "надбанням польської культури". Польська преса вбачала в діях українських студентів "політику", а не вимогу дотримання законних прав. Не виступаючи, в далекій перспективі, проти українського університету, говорилося про загрози для статусу вже існуючого, фактично польського.

У березні 1902 року польська преса гостро відреагувала на незначні поступки міністерства освіти стосовно вживання української мови. Тоді ж Станіслав Гломбінський видав брошуру під промовистою назвою "Замах на польський університет у Львові". Вивівши питання на загальнонаціональний рівень, подаючи вимоги українців як спробу "знищення польського університету" та "наступ на польський характер краю", поляки провели 30 травня 1903 року перше загальнонаціональне віче у Львові. Примітно, що польське суспільство відмовлялося прийняти пропозицію заснувати український університет саме у Львові, настільки це було символічно важливо. Українці так само не розглядали можливості відкриття свого закладу десь на периферії.

Після нападу українських студентів на ректора Яна Фіалка 16 жовтня 1903 року польські соціал-демократи (єдині в польському таборі, хто ставився з розумінням до вимог українців) засудили подібні методи боротьби, назвавши їх "націоналістичним кретинізмом". Польська "Академічна читальня" відповіла на напад "чисткою університету від гайдамаків", тобто силовими акціями польських студентів проти українських. 

Після революційних подій в Росії 1905 року ситуація знову загострилася, частково під впливом новин, частково – через переїзд багатьох революційних елементів з Російської імперії до Львова. Наприкінці жовтня 1905 року в університеті була утворена "Організація для університетських справ" в складі 74 студентів, секретарем обрали Івана Крип'якевича. Збори відбувалися один раз на місяць, існувала система членських внесків.

25 лютого 1906 року в приміщенні "Академічної громади" обговорювали заборону ректора на вживання української мови для спілкування з адміністрацією. Річ в тім, що студенти під час аудієнції подали ректору подання українською мовою, той вимагав польською, виник черговий конфлікт. Примітно, що окрім перспективи репресій проти студентів за плановані маніфестації та справи сеймової реформи, на зборах мова йшла і про більш практичні речі. Наприклад, чим доцільно кидати в опонентів.

1907 року питання щодо вживання української мови, а також про право на збори студентів в будівлі університету знову стояло на порядку денному. 22 січня студенти-українці вирішили протестувати, влаштувавши одну з найбільших "буч". 23 січня вони побили секретаря університету Алоїза Віняжа, захопили перший поверх корпусу університету на вулиці Святого Миколая (сучасна Грушевського), звели 5 барикад, знищили 20 портретів ректорів, пошкодили великий зал засідань, побили вікна, бюсти і портрети цісарів та польських діячів. З вікна першого поверху вивісили синьо-жовтий прапор.

Одним з найактивніших учасників цієї "бучі" був студент Павло Крат — уродженець Наддніпрянщини, соціаліст, який переїхав до Львова у 1905 році. Навчався в університеті разом із Мирославом Січинським, Адамом Коцком, Іваном Крип'якевичем. Саме Павло Крат, вдягнувши ректорську мантію, порізав портрети ректорів.

Поліція затримала 99 студентів (звідси — "справа ста"), серед яких були Мирослав Січинський, Володимир Левицький, Іван Крип'якевич, Петро Карманський. Після складання протоколів їх відпустили, але вже 1 лютого, за вказівкою намісника, затримали повторно. При цьому змінили звинувачення — з тероризму на порушення громадського порядку. Найвідоміші українські адвокати (Кость Левицький, Микола Шухевич, Володимир Старосольський) зголосилися захищати студентів безкоштовно, але до суду справа не дійшла. Студенти-українці, що перебували на волі, провели віче, а ув'язнені 21 лютого оголосили голодування, яке тривало чотири доби. Вони вимагали, щоб їх відпустили на волю і судили не як ув'язнених. Крайовий суд погодився відпустити лише тих, кому небезпечно було продовжувати голодування з огляду на стан здоров'я, але на це не погодилися самі студенти. Зрештою, під тиском західної преси, 27 лютого затриманих відпустили, але ситуація радикалізувалася ще більше, затриманих зустрічали на волі як героїв.

Павла Крата спочатку планували передати в Росію, але він встиг покинути країну і переїхав до Канади. Там займався політичною діяльністю, зокрема видавав газету "Червоний прапор", де писав, серед іншого, про боротьбу за український університет у Львові. 

В результаті наростаючого конфлікту ідеї польських ендеків знаходили все більше підтримки не лише в середовищі студентів та викладачів. На націоналістичних польських позиціях в справі Львівського університету стояли і керівництво університету, і міська рада, і сейм, і студентські товариства.

3 березня 1907 року відбулося віче на захист польського характеру університету. Проти українського університету відкрито виступив наміть намісник — граф Анжей Потоцький, який трактував його як можливий зародок реальних політичних амбіцій українців.

Зрештою, наполягання керівництва університету на вживанні польської мови замість латини (під час т.зв. імматрикуляції — "внесення в список", урочистого прийняття студентів на навчання,) і обурення з цього приводу українських студентів стали причиною ще однієї кривавої сутички того ж року — 14 грудня 1907. 

Після вбивства намісника Потоцького Мирославом Січинським у 1908 році відбулися нові зіткнення студентів, зокрема біля приміщення "Академічної громади" — після того, як поляки провели біля пам'ятника Міцкевичу свій мітинг.

Певне затишшя наступило під впливом зовнішніх факторів. По-перше, у 1908 році з вимогою заснування національних університетів в парламенті виступили депутати від "малих народів" Австро-Угорщини, а це означало, що українці могли розраховувати на більшу підтримку в Державній Раді. По-друге, того ж року відбулося австрійсько-російське загострення і "Боснійська криза". Відповідно, центральна влада вирішила зробити ставку на найбільш лояльних і благонадійних політиків Галичини, підтримуючи міжнаціональний мир: на краківських консерватистів (станьчиків) та народовців. Утворився тимчасовий австрофільський, так званий намісницький політичний блок.

Закон про загальне виборче право 1907 року істотно посилив позиції українських парламентарів, які могли тепер ефективніше піднімати питання про заснування українського університету. Після 1907 року, коли збільшилося українське представництво, депутатами вперше стали викладачі Львівського університету Станіслав Дністрянський та Олександр Колесса. Вимогу утворення університету включили в програму "Руського клубу" в парламенті. 28 червня 1910 року в Палаті Панів на захист права українців навчатися рідною мовою виступив греко-католицький митрополит Андрей Шептицький. Зрештою, депутати українці дійшли згоди про те, що в разі заснування українського університету у Львові існуючий залишився б польським. НТШ, в такому разі, планували реорганізувати на академію.

Кульмінацією силового протистояння українських і польських студентів стало заворушення 1910 року, яке закінчилося вбивством одного з учасників — українця Адама Коцка.

Після цього боротьба за український університет перейшла в більш легальне політичне русло. Було запропоновано декілька компромісних варіантів, однак згоди дійти так і не вдалося. Українці наполягали на відокремленні "своїх" кафедр, навколо яких протягом 5 років мав би утворитися повноцінний університет. Поляки протестували проти вилучення будь яких наукових засобів з існуючого університету на користь українського. Уряд прагнув відтермінувати створення українського університету спочатку на 10, потім на 6 років. Зрештою, перемовини про відкриття до 1916 року зайшли в глухий кут у 1913 році. Лише напередодні Першої світової війни, на початку 1914 року, під тиском уряду, вдалося домовитися про українсько-польське порозуміння, частиною якого мали стати відкриття українського університету у Львові та Сеймова реформа. До питання університету поверталися і під час самої війни — таємний протокол Берестейського миру передбачав поділ Галичини на польську та українську частини, тобто теоретично справа мала бути вирішена на користь українців. Фактично ж університет в Габсбурзькому Львові залишався польським, а формально – утраквістичним. У 1921-1925 роках, після закриття українських кафедр у Львівському університеті, у Львові нелегально діяв Таємний український університет.



Персоналії

Михайло Грушевський — історик, громадський і політичний діяч. Професор Львівського університету в 1894-1914 роках, голова НТШ з 1897 до 1913 року.
Кирило Студинський — вчений і громадський діяч, професор Львівського університету, один з керівників Християнсько-суспільного союзу.
Данило Танячкевич — греко-католицький священик, депутат Австрійського парламенту.
Лонгин Цегельський — громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст. Член проводу "Молодої України", депутат Австрійського парламенту.
Юліан Романчук — один із засновників "Просвіти", голова НТШ, депутат Галицького сейму та Австрійського парламенту.
Іван Крип'якевич — історик, академік АН УРСР, діяч НТШ. У 1904-1909 роках навчався на філософському факультеті Львівського університету.
Станіслав Дністрянський — вчений-правник, політик, член НТШ, депутат Австрійського парламенту, автор проекту конституції ЗУНР. З 1901 до 1918 року професор права у Львівському університеті.
Олександр Колесса — мовознавець, політик, член НТШ, депутат Австрійського парламенту. Доцент (з 1895) і професор (з 1898 до 1918 року) Львівського університету.
Євген Озаркевич — лікар, редактор "Лікарського збірника" НТШ, засновник "Народної лічниці" у Львові.
Михайло Павлик — співзасновник РУРП, політик, член НТШ.
Станіслав Гломбінський (Stanisław Głąbiński) — громадсько-політичний діяч, ректор Львівського університету в 1908-1909 роках.
Ян Непомуцен Фіялек (Jan Nepomucen Fijałek) — римо-католицький священик, доктор богослов'я, ректор Львівського університету в 1903-1904 роках.
Алоїз Віняж (Alojzy Winiarz) — історик права, секретар польського Історичного товариства, директор Державного архіву у Львові, секретар Львівського університету з 1901 року.
Павло Крат — громадсько-політичний діяч, учасник революції 1905 року в Росії, журналіст, активний член Соціалістичної партії Канади, один із засновників "Української самостійної євангелістської церкви" в Торонто.
Мирослав Січинський — громадсько-політичний діяч, вбивця намісника Анжея Потоцького, один із засновників Української федерації Соціалістичної партії Америки.
Адам Коцко — активіст українського студентського руху, публіцист.
Володимир Левицький — секретар видавничої комісії Українського Студентського Союзу, член Українського конгресового комітету від Українського Робітничого Союзу (разом з Мирославом Січинським) у США в 1940 році.
Петро Карманський — поет, перекладач, громадський діяч. Член літературного гуртка "Молода муза".
Кость Левицький — політик, державний діяч, співзасновник УНДП, голова Державного секретаріату ЗУНР, співзасновник ряду громадських організацій і товариств, депутат Австрійського парламенту і Галицького сейму.
Микола Шухевич — адвокат.
Володимир Старосольський — політик, адвокат, науковець. Один з організаторів першого віча українських студентів Австро-Угорщини з питань Львівського університету, активний член "Академічної громади", "Молодої України", один з організаторів сецесії 1901 року та селянського страйку 1902 року, член УСДП, в.о. міністра закордонних справ УНР.

Пов'язані історії

Організації

Джерела

1. Анжеліка Баран, "Діяльність депутатів-українців австрійського парламенту зі створення українського університету у Львові" Юридичний науковий електронний журнал, 2016, №4, 12-15;
2. "Відозва до руської університетської молоді", Діло, 1901, №212, 1;
3. Володимир Качмар, За український університет у Львові. Ідея національної вищої школи у суспільно- політичному житті галицьких українців (кінець ХІХ – початок ХХ ст.), (Львів, 1999), 118;
4. Володимир Качмар, "Питання про створення українського університету у Львові в австрійському парламенті на початку ХХ ст.", (Львів: місто – суспільство – культура: Збірник наукових праць / За ред. М. Мудрого. Вісник Львівського університету. Серія історична. Спеціальний випуск, 1999, С. 421–430 – 425 с.);
5. Володимр Качмар, "Справа українського університету на тлі польсько-українських суперечностей у Галичині 1901-1908 рр.", (Проблеми слов'янознавства, Львів, 2002, №52, 132–142);
6. Володимир Качмар, "Суспільно-політичне відлуння сецесії українських студентів з Львівського університету в грудні 1901 року" (Вісник Львівського університету. Серія історична, Львів, 1999, №34, 289-301);
7. Нінель Клименко, "Іван Крип'якевич як особистість і науковець (за новими джерелами)" (Український історичний журнал, 2012, № 6, 96-110);
8. Кость Левицький, Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914 рр., (Львів: накладом власним з друкарні оо. Василіан у Жовкві, 1926), 543;
9. Степан Макарчук, Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма, (Львов: Вища школа, 1983), 99;
10. Ярослав Малик, "Громадсько-політична діяльність Павла Крата" (Наукові записки [Національного університету "Острозька академія"]. Історичні науки, 2007, №9), 267-274;
11. "Нагле внесенє п. Романчука и тов. о основанє руского університету", Діло, 1901 №216, 1;
12. Михайло Ониськів, "Коцко Адам Андрійович", Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т., (Тернопіль: Видавничо-поліграфічний комбінат "Збруч", 2005,), Т. 2, 205;
13. "Програма Руського клюбу", Руслан, 1907, №147, 2-3;
14. "Промова митрополита гр. А.Шептицького в парламенті вельмож 28 червня 1910 року", Руслан, 1910, №134, 3;
15. Ігор Райківський, Українське національне відродження кінця XVIII – початку ХХ с. (Івано-Франківськ, Галичина, 2000, №4), 36;
16. Василь Расевич, Митрополит Андрей (Шептицький) і проблема національно-політичної консолідації українців (1900–1918 роки) (Львів, Ковчег, 2000, №2), 212–223.


Автор — Назар Кісь
Редагування — Василь Расевич