Убивство студента Адама Коцка

Напередодні події:

Питання заснування українського університету у Львові та виборча реформа до Сейму (де представництво поляків та українців було явно не на користь останніх) визначали стосунки політично активної молоді, яка зараховувала себе до польського чи українського національного руху (таких як товариство "Молода Україна"). Із кінця ХІХ століття українці організовували студентські віча і мітинги, була навіть спроба "виходу" (сецесії) українців з університету, в якій взяли участь близько 440 студентів. Сецесію 1901-1902 років підтримав навіть греко-католицький митрополит Андрей Шептицький, було створено спеціальний "Сецесійний фонд" для продовження навчання студентів-українців в університетах імперії. Проте всі ці дії не принесли бажаного результату.

Після революції 1905 року в Росії, яка справила значний вплив на настрої молоді, і в результаті якої багато студентів з Російської імперії осіло у Львові, тікаючи від переслідування на батьківщині. А також після вбивства Мирославом Січинським намісника Анжея Потоцького у 1908 році, ситуація була вибухонебезпечною.

У 1906 і 1907 роках українські студенти вже організовували подібні віча в стінах університету, які переростали в масові бійки з пораненими та заарештованими. Так, у 1907 році студенти вивісили на даху університету український національний прапор, побудували барикади, а емігрант з "російської України" Павло Крат вдягнув ректорську мантію та порізав портрети ректорів.

Локалізація і перебіг:

Як повідомляла львівська преса, 1 липня 1910 року, о 8.30 ранку, українські студенти в ІІІ залі Університету організували віче, на якому були присутні близько 300 осіб. Причиною стало те, що австрійський уряд (через блокування польських парламентарів) вкотре не розпочав процедуру виокремлення українських кафедр Львівського університету в окрему установу.

Студенти-поляки, які в цей день перебували в меншості, але сподівалися перешкодити перетворенню віча на ходу вулицями міста, почали зводити барикади. Частина українців вирішила їм завадити. Розпочалася бійка з використанням палиць та меблів, стрілянина з обох боків. Поліція прибула на місце подій через 15 хвилин після початку перестрілки. В результаті – один загиблий (21-річний студент права, третьокурсник Адам Коцко) та 28 поранених з обох боків.

Поліція заарештувала 128 студентів-українців, яких засудили до короткотермінового ув’язнення (від двох тижнів до 7 місяців).

Міська влада дозволила вибрати довільне місце для похорону загиблого, однак призначила похорон на понеділок, 4 липня. Організацією займався спеціально створений комітет під керівництвом Володимира Бачинського, а директор "Народної лічниці" Євген Озаркевич мав відповідати за медичну допомогу в разі нападу на похоронну процесію з боку поляків. Сам похорон на Личаківському цвинтарі 4 липня 1910 року перетворився на справжню національну маніфестацію тривалістю 6 годин за участі численного духовенства, парламентських і сеймових депутатів, інтелігенції, і закінчився виконанням гімну "Ще не вмерла". Крім того, було організовано спеціальний фонд, що займався збором коштів в Галичині та Америці на спорудження надгробного пам’ятника.

Трактування події:

Польська преса переважно підтримувала версію, що Адам Коцко міг загинути в тому числі від кулі, випущеної з українського боку. А його смерть вважалася трагічним нещасним випадком.

Кардинально іншою була позиція українських газет та політичних середовищ.

З точки зору радикалів, насильницька боротьба студентів за університет була виправданою і справедливою. Той факт, що студенти були озброєні вогнепальною зброєю, редакція "Громадського Голосу" пояснювала потребою самооборони. Смерть Адама Коцка радикали вважали загибеллю за правду, а тих студентів, які отримали поранення чи були затримані поліцією – кращими представниками покоління.

Реакція клерикалів була менш патетичною. Причиною кривавих подій стало те, що польська преса "розігрівала" молодь для захисту "польського стану посідання". І хоч вимоги студентів-українців були справедливі, а Кость Левицький та митрополит Андрей Шептицький робили реальні кроки для вирішення проблеми, молодь не послухала порад старших і не втрималась від проведення маніфестацій. Польська молодь, на думку редакції клерикального "Руслана", прагнула захистити польські інтереси, що і стало причиною вбивства. Після стрілянини поліція заарештувала підозрюваних – виключно українських студентів (127 із 299 осіб), тоді як польські студенти проходили у справі як свідки.

Русофіли в університетських подіях 1910 року традиційно звинувачували українофілів. Мовляв, українська молодь занадто багато надій покладала на провідників українофільського напрямку, тому була впевнена в перемозі. Українські "вожді", йшлося у русофільському "Галичанині", використовували університетську справу для поборювання "русских" і розраховували на підтримку уряду. Разом з тим польські студенти були заохочені підтримкою університетських викладачів. Тому винними у студентських сутичках русофіли вважали польських професорів та українофільських політиків. Також русофіли відзначали, що серед учасників університетських подій 1910 року було багато слухачів богослов’я – учнів духовної семінарії. Після втручання віце-ректора їх відпустили (в тому числі і студента, в якого поліція вилучила пістолет).

Національні демократи перебували в своєрідному "шпагаті", балансуючи між лояльністю та легальністю з одного боку, та все радикальнішими настроями своїх прихильників – з іншого. Тим більше, що після років боротьби за український університет, після того, як партія підтримала "сецесію", потрібно було зберігати лице.

Врешті-решт Адам Коцко став для українців героєм та мучеником, закатованим за національну справу.