Університет імені Яна Казимира

ID: 68

Львівський університет ім. Франца І після Польсько-української війни та битв за Львів 1918 року було реорганізовано в Університет Яна Казимира. У міжвоєнній Польщі цей університет вважали одним із найбільших та найзначніших наукових та культурних центрів. З початком радянської окупації 1939 року його перейменували на Львівський державний університет ім. Івана Франка.

Історія

Університет імені Яна Казимира (1919–1939) після Варшавського та Яґеллонського був третім за розміром науковим і навчальним осередком Другої Речі Посполитої; найбільшим навчальним закладом Львова в міжвоєнне двадцятиліття (серед них були Львівська політехніка, Академія ветеринарної медицини, Вища школа закордонної торгівлі — пізніше Академія закордонної торгівлі) та одним із найважливіших осередків культурного життя Другої Речі Посполитої.

Початок діяльності Університету збігся у часі з подіями, які відбулися у Львові в листопаді 1918 року. Університет постав у контексті Польсько-української війни, в атмосфері боротьби за Львів. Після того, як 22 листопада 1918 року місто здобули поляки, 27 листопада 1918 року ректор Антоній Юраш (Antoni Jurasz) склав присягу польському урядові перед професором Марцелієм Хлямтачем (Marceli Chlamtacz), представником урядової комісії. Віце-президент Намісництва у Львові Станіслав Ґродзіцький (Stanisław Grodzicki) у зверненні від 17 квітня 1919 року закликав усіх державних службовців урочисто присягти на вірність Польській державі. Казимир Ґалецький (Kazimierz Gałecki, генеральний делегат уряду в Королівстві Галичини та Володимирії) 14 травня надіслав Академічному сенатові Львівського університету розпорядження президії Намісництва щодо отримання від працівників закладу тексту присяги. Той, хто не хотів би підписати документа, підлягав звільненню. Майже всі українські професори відмовилися скласти присягу, а тому їх позбавили роботи (частина  викладачів вважала, що ще зарано присягати поки Рада послів не ухвалила рішення щодо належності Східної Галичини).

У серпні 1919 року у пресі опублікували умови запису до Університету у Львові. Документи могли подати молоді люди, які визнавали своє польське громадянство й відслужили в польському війську або яких не взяли до армії, а також громадяни держав, що входили до коаліції або ж нейтральні. Цей удар був безпосередньо спрямований проти української молоді, яка боролася на боці Західноукраїнської Народної Республіки. 25 вересня 1919 року почали запис до Університету. Через два дні заборонили читати лекції українською мовою. 22 листопада 1919 року навчальний заклад отримав офіційну назву Університет імені Яна Казимира. Із пропозицією надати Університетові ім'я польського короля звернувся до очільника держави Юзефа Пілсудського міністр віросповідань та освіти Ян Лукасєвич (Jan Łukasiewicz). Дата, коли оголосили рішення про присвоєння нової назви, не випадкова: це відбулося під час урочистостей із нагоди "Звільнення Львова 22 листопада". Згідно з ухвалою Академічного сенату від 15 березня 1920 року заборонили читати лекції українською мовою. Так ліквідували українські кафедри, а Університет став польським навчальним закладом із польською мовою викладання. 1921 року українська молодь оголосила бойкот польському навчальному закладові й почала записуватись до Таємного українського університету.

Ще 1918 року Академічний сенат подав клопотання про передачу навчальному закладові колишнього будинку Галицького сейму (вул. Університетська, 1). Університет розвивався, тож потребував нових приміщень для лабораторій, авдиторій для лекцій і практичних занять. Згідно із положеннями закону від 30 січня 1920 року було ліквідовано сейм і Крайовий виділ колишнього Королівства Галичини та Володимирії, а менш ніж через місяць (26 лютого 1920 року) Рада міністрів передала сеймові будинки львівському Університетові. Це рішення затвердив Законодавчий сейм Речі Посполитої. Закон набув чинності в лютому наступного року. Остаточно, згідно із законом від 23 квітня 1923 року, колишні будинки сейму офіційно стали постійною власністю Університету імені Яна Казимира. Урочисто будинок передали керівництву навчального закладу під час відзначення свята Третього травня у 1920 році.

Діяльність Університету регулювали відповідно до розпоряджень і постанов уряду Другої Речі Посполитої (особливо Міністерства віросповідань та освіти), рішень Академічного сенату й на підставі університетського статуту. Найвищим органом в ієрархії навчального закладу був Академічний сенат, до якого належали ректор, проректор, декани, заступники деканів і представники факультетських рад (по одному від кожної ради). На початках Другої Речі Посполитої в Університеті діяли чотири факультети: теологічний, права і політичних наук, медичний і філософський. У 1924 році філософський факультет розділили на два окремі — філософський і математично-природничий. У межах медичного факультету в 1930–1939 роках діяло фармацевтичне відділення. На факультеті права у квітні 1930 року були засновані дипломатичні студії.

Наукова робота в Університеті імені Яна Казимира відбувалася у межах кафедр, інститутів, факультетів і клінік. Кількість кафедр зазвичай відповідала кількості ординарних (profesor zwyczajny) й екстраординарних (profesor nadzwyczajny) професорів. Навчальний рік розпочинався 1 жовтня і був поділений на триместри (1 жовтня – 16 грудня, 6 січня – 6 березня, 20 квітня – 30 червня). Дату урочистого початку навчального року визначав Академічний сенат на першому засіданні; зазвичай урочистість відбувалася у першій половині жовтня. Заняття проводили не тільки в колишньому будинку сейму на вулиці Маршалковській (тепер вул. Університетська, 1), а й у будинку так званого "старого університету" на вулиці Святого Миколая (тепер вул. Грушевського, 4). Студенти медичного факультету відвідували заняття також у будинках на вулицях Пекарській, Піярів (Некрасова), Ґловінського (Чернігівській) і Личаківській. У 1928–1934 роках через недостатню кількість навчальних авдиторій на потреби Університету до будівлі колишнього сейму в подвір'ї прибудували т. зв. "Collegium Maximum", де організували дипломатичні студії. У 1937 році граф Станіслав Бадені передав Університетові великий будинок на вулиці 3 Травня, 6 (тепер вул. Січових стрільців, 6), який до того був родинним палацом Бадені.  Керівництво навчального закладу призначило його на потреби медичного і правничого факультетів. Крім навчальних корпусів, Університет мав власну бібліотеку, якою керував директор. У 1926 році бібліотека мала 319 533 книги, 1 149 рукописів, 222 інкунабули, 259 дипломів, 11 178 монет і 508 медалей.

Університет імені Яна Казимира був одним із найважливіших осередків наукового життя Другої Речі Посполитої. Тут викладали видатні гуманісти: Юліуш Кляйнер (Juliusz Kleiner), Ян Чекановський (Jan Czekanowski), професори філософії Казимир Твардовський (Kazimierz Twardowski), Казимир Айдукєвич (Kazimierz Ajdukiewicz) і Роман Інґарден (Roman Ingarden), знавчиня історії мистецтва Кароліна Лянцкоронська (Karolina Lanckorońska). Не бракувало також видатних спеціалістів-правників. Серед них — Людвік Ерліх (Ludwik Ehrlich), Освальд Бальцер (Oswald Balzer), Владислав Абрагам (Władysław Abraham), Пшемислав Домбковський (Przemysław Dąbkowski), Юліуш Макаревич (Juliusz Makarewicz), Маврицій Аллєрганд (Maurycy Allerhand), Роман Льоншан де Бер'є (Roman Longschamps de Berier). На медичному факультеті працювали Рудольф Вайґль (Rudolg Weigl, винахідник вакцини проти епідемічного висипного тифу), а також Якуб Парнас (Jakób Parnas), Францішек Ґроер (Franciszek Groër), Адольф Бек (Adolf Beck), Вітольд Новіцький (Witold Nowicki). На природничо-математичному факультеті працювали творці відомої Львівської математичної школи: Гуґо Штайнгаус (Hugo Steinhaus) і Стефан Банах (Stefan Banach). Важливою постаттю, пов'язаною із Географічним інститутом, був професор Евґеніуш Ромер (Eugeniusz Romer). У 1938/1939 в межах 104 кафедр у штаті було загалом 64 ординарних та 22 екстраординарних професорів і 110 доцентів.

Деякі працівники Університету, окрім наукової діяльності, брали участь у політичному житті. Професор римського права Марцелій Хлямтач одночасно виконував функцію віце-президента Львова. Доцент Станіслав Домбровський (Stanisław Dąbrowski) у 1920–1921 роках обіймав посаду віце-міністра закордонних справ, а пізніше був депутатом сейму від Народно-національного союзу (Związek Ludowo-Narodowy) і Польської національної демократії (Narodowa Demokracja). Із табором ендеції були пов'язані також професори Станіслав Ґломбінський (Stanisław Głąbiński) і Станіслав Ґрабський (Stanisław Grabski).

Університет імені Яна Казимира надавав звання почесного доктора (honoris causa). Серед відзначених цим почесним званням були не тільки вчені й постаті, пов'язані зі Львовом, але й політики: прем'єр-міністр і президент Франції Раймон Пуанкаре (Raymond Poincaré), майбутній президент Сполучених Штатів Герберт Гувер (Herbert Hoover), архієпископ, львівський митрополит Болеслав Твардовський (Bołesław Twardowski), маршал Едвард Ридз-Сміґли (Edward Rydz-Smigły) й останній президент Другої Речі Посполитої Іґнацій Мосціцький (Ignacy Mościcki).

За кількістю студентів Університет імені Яна Казимира був одним із найбільших вищих навчальних закладів Другої Речі Посполитої. До відомих студентів Університету належали Ян Карський (Козелевський), Луї Бруно Зон (Louis Bruno Sohn), Генрик Фоґельфанґер (Henryk Vogelfänger, відомий як Тонько), Рахель Авербах (Rachela Auerbach), Роман Зубик. За статистикою, у 1921/1922 в Університеті навчалося 4 867 студентів і 318 вільних слухачів; у 1932/1933 — 7 358. У другій половині 1930-х років ці показники знизились переважно через економічні проблеми молоді (висока плата за навчання), а також через нападки з боку польської націоналістичної молоді, що були безпосередньо спрямовані проти слухачів єврейського походження. Серед них — вимоги реалізувати гасло numerus nullus (вилучити з університету єврейську молодь) і впровадити офіційно "лавкове гетто".

Вибух Другої світової війни поклав край розвиткові Університету. Львів зайняла радянська влада, яка запровадила зміни в організаційній структурі навчального закладу: відкликала з посади ректора професора Романа Льоншана де Бер'є, змінила працівників ректорату й університетське керівництво. У жовтні 1939 року, щоб обійняти посаду ректора Університету у Львові, з Києва викликали радянського партійного діяча Михайла Марченка.

Коли до міста прийшли нацисти, Університет закрили. У липні 1941 року на Вулецьких пагорбах розстріляли кілька десятків викладачів, серед них були професор історії французької літератури Тадеуш Бой-Желенський (Tadeusz Boyeleński), лікар судової медицини Володимир Сєрадський (Włodzimierz Sieradzki), лікар-стоматолог Антоній Цєшинський (Antoni Cieszyński), а також останній обраний перед війною ректор і професор цивільного права Роман Льоншан де Бер'є.

Пов'язані історії

Пов'язані місця

Опис

Вул. Університетська, 1 – головний корпус ЛНУ ім. І.Франка

Цей будинок, до того Галицький сейм, став головним корпусом Університету у 1920 році.

Детальніше про місце
Опис

Вул. Грушевського, 4 – біологічний корпус ЛНУ ім. Франка

Цей колишній монастирський будинок був головним корпусом Львівського університету до 1920 року.

Детальніше про місце
Опис

Вул. Драгоманова, 05 – Бібліотекa ЛНУ ім. Франка

Детальніше про місце
Опис

Вул. Кирила і Мефодія, 06 – хімічний факультет ЛНУ ім. Франка

Детальніше про місце
Опис

Вул. Кирила і Мефодія, 08 – фізичний факультет ЛНУ ім. Франка

Детальніше про місце
Опис

Вул. Пекарська, 52 – Корпуси Львівського державного медичного університету ім. Д. Галицького

Детальніше про місце
Опис

Вул. Пекарська, 69 – адміністративний корпус Медичного університету ім. Д. Галицького

Детальніше про місце
Опис

Вул. Чернігівська, 7 – Обласнa клінічнa лікарня

Детальніше про місце
Опис

Вул. Січових Стрільців, 06 – Наукова бібліотека ЛНМУ ім. Данила Галицького

Опис

Вул. Університетська – т. зв. "Collegium Maximum"

Опис

Вул. Некрасова, 4 — корпуси Львівської обласної клінічної лікарні

Опис

Вул. Пекарська, 54 – корпус медичного університету

Персоналії

Організації

Джерела

1. Державний архів Львівської області (ДАЛО) 26/14/38: 28, 47
2. Academia Militans. Uniwersytet Jana Kazimierza we Lwowie, red. Adam Redzik, (Kraków: Wysoki Zamek, 2015), s. 160–165, 176, 178, 185, 1032–1044
3. Jan Draus, Uniwersytet Jana Kazimierza we Lwowie 19181946. Portret kresowej uczelni, (Kraków: Księgarnia Akademicka, 2007), 15, 17, 22
4. Ola Hnatiuk, Odwaga i strach, (Wrocław–Wojnowice: KEW, 2015), s. 240–241, 269.
5. Kronika Uniwersytetu Jana Kazimierza we Lwowie za rok akademicki 1921/1922 za rektoratu śp. prof. dra Jana Kasprowicza, (Lwów, 1932), s. 55.
6. Andrzej Pilch, "Studenci wyższych uczelni Lwowa w pierwszych latach Drugiej Rzeczypospolitej", Historia, archiwistyka, ludzie. Księga pamiątkowa w pięćdziesiątą rocznicę powołania Archiwum Państwowego w Rzeszowie, (Warszawa–Rzeszów, 2000),  258
7. Adam Redzik, "Lwowska szkoła dyplomatyczna. Zarys historii Studium Dyplomatycznego przy Wydziale Prawa Uniwersytetu Jana Kazimierza we Lwowie (1930–1939)", Polski Przegląd Dyplomatyczny, t. 6, 2006, nr 5 (33), 121–149
8. Adam Redzik, "Wydział Prawa Uniwersytetu Lwowskiego w okresie Drugiej Rzeczypospolitej – wybrane zagadnienia", Prace Komisji Historii Nauki PAU, t. X, 2010,  111–152, 125
9. Witold Szolginia, Tamten Lwów, t. 3: Świątynie, gmachy, pomniki, (Kraków: Wysoki Zamek, 2012), 122
10. Halina Witlinowa, Atlas szkolnictwa wyższego, (Warszawa, 1937), 46–47
11. Wanda Wojtkiewicz-Rok, Lata chwały i dni grozy. Studia nad dziejami Wydziału Lekarskiego Uniwersytetu Jana Kazimierza we Lwowie, (Toruń: Adam Marszałek, 2012),  35, 37
12. Wyższe uczelnie polskie na ziemiach wschodnich Rzeczypospolitej, (Londyn: Polskie Towarzystwo Naukowe na Obczyźnie, 1989), 29, 35
13. Ярослав Притула, Роман Тарнавський, "Університет Яна Казимира у Львові (1918–1939)", Львівський національний університет імені Івана Франка. Encyclopedia, (Львів, 2011), 54–79
14. Statut Uniwersytetu Jana Kazimierza we Lwowie, (Lwów, 1926), 14-15, 18
15Artur Hutnikiewicz, Uniwersytet Jana Kazimierza we Lwowie (доступ: 1.08.2017)
16. Karolina Szymaniak, Sylwia Chutnik, Justyna Czechowska, Piotr Kieżun, Uparta i ambitna. O "Pismach z getta warszawskiego" Racheli Auerbach [Zapis debaty]  (доступ: 1.08.2017)

Авторка — Ева Буковська-Марчак
Переклад з польської — Мирослава Кіт
Наукова редакція — Василь Расевич
Літературна редакція — Анна-Марія Волосацька