Ґодзімір Малаховський

Польський юрист, політик, депутат Галицького сейму (1896–1908) та австрійського парламенту (1904–1908), президент Львова (1896–1905).

Ґодзімір Малаховський (Godzimir Małachowski, herbu Nałęcz), (31 жовтня 1852 р. – 23 червня 1908 р.) — польський юрист, політик, депутат Галицького сейму (1896–1908) та австрійського парламенту (1904–1908), президент Львова (1896–1905). 

Народився у Львові в сім’ї Пйотра Малаховського, збіднілого шляхтича, який працював архівістом Галицького кредитного земельного товариства. Рано втратив батьків і виховувався в сім’ї чиновника Львівського апеляційного суду Людвіка Александра Малуї. Закінчив правничий факультет Львівського університету, в 1873 р. здобув науковий ступінь доктора права. Мав у Львові власну адвокатську канцелярію, входив до правління Товариства правників у Львові. Автор праць із господарського та конституційного права, учасник Першого віча палат адвокатів у Відні 1894 р. Синдик Галицької ощадної каси (1877–1899) та автор її історії (1894). Співорганізатор Крайової виставки у Львові 1894 р. Депутат Львівської міської ради (від 1892 р.), розробник нової редакції її статуту (1896). 

Як президент Львова відомий насамперед завдяки успішній реалізації низки інвестиційних проектів — спорудження водопроводів і каналізаційних систем, відкриття газового підприємства, міської електростанції на Персенківці, різниці з холодильним обладнанням, розширення мережі електричного трамвая. За президентства Ґ. Малаховського було завершено будівництво Міського театру та Художньо-промислового музею, що стали заключними акордами нового центру міста; відкрито пам’ятники Янові ІІІ Собєському та Адамові Міцкевичу; завершено роботи в Пасажі Міколяша. Розвиток міста було підпорядковано ідеї "великого Львова", який мав вийти за межі провінційного міста і сягнути рівня європейських столиць. 

За політичними поглядами Ґ. Малаховський належав до правого крила польської демократії, на рівні міської влади успішно досягав політичних компромісів. Був прихильником розширення автономії Галичини. В українському питанні поділяв погляди польської націонал-демократії, однак наголошував на братерстві між польським та українським народами. У Галицькому сеймі був членом бюджетної та залізничної комісій, працював над законопроектами про покращення матеріального становища народних учителів. У парламенті очолював промислову комісію, яка підготувала нову редакцію закону про розвиток промисловості, брав участь у створенні законопроекту про видобуток нафти. Був членом ради для підтримки дрібних промислів при Міністерстві торгівлі; займався реформою судової системи. У 1897–1905 рр. — голова міської шкільної ради у Львові. У 1895 р. увійшов до правління, а в 1898–1908 рр. очолював Педагогічне товариство, у 1899 р. отримав звання його почесного члена, реформував Товариство, яке під його керівництвом зосередилося на обстоюванні інтересів народних учителів; співпрацював із педагогічним часописом "Szkoła". Був членом галицького Музичного товариства, Товариства польських журналістів, Товариства Червоного хреста для Галичини, почесним членом товариства "Скала" і членом правління Лісничого товариства у Львові. Близько 1880 р. одружився з Марцеліною Тарнавєцькою, донькою Марцелія Тарнавєцького, львівського адвоката, доктора права, синдика маєтків архікнязя династії Габсбурґів Альбрехта в Галичині, директора Галицької ощадної каси, який передав Ґ. Малаховському свою адвокатську канцелярію. Сім’я Малаховських проживала у Львові на вулиці Т. Костюшка, 20. У подружжя Малаховських було троє (за іншими відомостями — четверо) дітей. Відомі імена доньок Ґодзіміри і Луції та сина Романа. У 1897 р. Малаховські заснували доброчинне товариство "Батьківський союз", яке утримувало 14 будинків опіки при школах.

Похований Ґ. Малаховський на Личаківському цвинтарі у Львові.

Ґодзімір Малаховський мав науковий ступінь доктора права, був успішним львівським адвокатом, автором праць з господарського та конституційного права, розробником законопроектів, блискучим оратором. Був активним у громадській сфері, реалізував чимало ініціатив, підтримував роботу товариств та інституцій, зокрема педагогічних, разом із дружиною займався доброчинною діяльністю. Відповідав запитам тогочасного суспільства Галичини на молодого, енергійного та успішного політика й адміністратора, який своєю працьовитістю та компетентністю слугував прикладом для підлеглих і з яким можна було пов’язати надії на подолання застарілих та неефективних управлінських схем. Період президентства Ґ. Малаховського у Львові був часом реалізації низки інвестиційний проектів, спрямованих на покращення міської інфраструктури та формування міського простору, що наближало Львів до тогочасних європейських столиць та відповідало народженим в атмосфері "кінця століття" амбітним планам створення "великого Львова". Був польським патріотом і, хоча й закликав українців до "братньої згоди", вбачав у них загрозу. Сучасники запам’ятали його як майстра компромісів та гостинного господаря міста.

 

Родина

Ґодзімір Малаховський народився у Львові в сім’ї Пйотра Малаховського (Piotr Małachowski), збіднілого шляхтича, який працював архівістом Галицького кредитного земельного товариства. Рано втративши батьків, виховувався в родині Людвіка Александра Малуї, чиновника Львівського апеляційного суду (деякий час використовував подвійне прізвище — Małachowski-Małuja). Близько 1880 р. одружився з Марцеліною Тарнавєцькою (Marcelina Tarnawiecka, 1860–1912), донькою Марцелія Тарнавєцького (львівського адвоката, доктора права, синдика маєтків архікнязя династії Габсбурґів Альбрехта в Галичині, а також директора Галицької ощадної каси (1867–1886). Тесть відіграв важливу роль у кар’єрі Ґодзіміра Малаховського, залучивши його до громадської праці та передавши у спадок свою адвокатську канцелярію у Львові. Сім’я Малаховських проживала у Львові на вулиці Т. Костюшка, 20. Крім того, Ґ. Малаховський був власником ще кількох будинків у Львові та земельних ділянок поза межами міста. У подружжя Малаховських було троє (за іншими відомостями — четверо) дітей. Відомі імена доньок Ґодзіміри і Луції та сина Романа (джерела згадують про ще одного сина).

Дім Малаховських у Львові на межі ХІХ–ХХ ст. став важливим осередком, де вирувало товариське життя: тут збиралися передусім вищі представники галицької адміністрації та львівської міської інтелігенції. Наслідуючи приклади тогочасних польських аристократок, Марцеліна Малаховська підтримувала громадські ініціативи чоловіка та займалася доброчинною діяльністю, зокрема опікувалася бідними. У 1897 р. подружжя Малаховських стало співзасновником товариства "Батьківський союз" (Związek Rodzicielski). Товариство утримувало 14 будинків опіки при школах, де учні під наглядом учителів готували домашні завдання, діставали безкоштовні обіди і доступ до книгозбірень. Суспільний статус дозволяв Малаховським залучати до своїх благодійницьких ініціатив кошти заможних і впливових мешканців Львова. Після того, як Ґ. Малаховський здобув парламентський мандат, його сім’я залишилася жити у Львові. Марцеліна Малаховська була поряд із чоловіком у Відні під час його смертельної хвороби, виявляючи, за свідченнями сучасників, "надлюдську жертовність" ("Czas", 1908, nr 143).

 

Юридична практика та громадська діяльність

Ґодзімір Малаховський навчався на правничому факультеті Львівського університету. Вже у студентські роки став помітним громадським активістом, працюючи у правлінні польського студентського товариства "Академічна читальня" (Czytelnia Akademicka). У 1873 р. здобув науковий ступінь доктора права. У 1875–1879 рр. працював ад’юнктом Вищого крайового суду у Львові й Винниках, згодом зайнявся адвокатською практикою. Від 1 січня 1882 р. Ґодзімір Малаховський був включений до списку Львівської палати адвокатів, невдовзі перебрав адвокатську канцелярію тестя і став одним із найуспішніших адвокатів Львова, мав славу блискучого оратора і знавця тонкощів юриспруденції. Член дисциплінарної ради Крайового суду у Львові. Від 1893 р. входив до правління Товариства правників у Львові, де займався питаннями майна. Публікував дослідження з господарського та конституційного права, зокрема на шпальтах спеціалізованих часописів "Przegląd Sądowy i Administracyjny", "Prawnik", "Czasopismo Prawnicze i Ekonomiczne", "Reforma Sądowa", популяризував питання законодавства в газетах "Dziennik Polski" і "Gazeta Mieszczańska". У 1894 р. представляв Львівську палату адвокатів на першому вічі адвокатських палат у Відні, де відстоював розширення прав адвокатури, зокрема скасування обмежень щодо кількості захисників (принцип numerusclausus); заперечував проти адміністративного впливу на оцінку діяльності адвокатських канцелярій під час проходження практики, наполягав на персональній відповідальності кожного адвоката за якість виконаної ним роботи. У 1896 р. вивчав юридичну практику в Німеччині, видав польською і німецькою мовами монографію про німецьке судівництво й адвокатуру.

Підтримував численні громадські ініціативи, сприяв діяльності товариств та інституцій. До громадського життя долучився як синдик Галицької ощадної каси (1887–1899). У цей час (1889–1891) за проектом архітектора Юліана Захаревича було споруджено будинок Галицької ощадної каси у Львові у стилі неоренесансу. Малаховський — автор історії цієї інституції, яку видано з нагоди 50-річчя від дня її заснування. У 1894 р. доклав зусиль до організації та проведення у Львові Крайової виставки. Важливим напрямом діяльності Ґ. Малаховського було шкільництво. У 1897–1905 рр. — голова міської шкільної ради у Львові. У 1895 р. увійшов до правління, а в 1898–1908 рр. очолював Педагогічне товариство, у 1899 р. отримав звання його почесного члена, реформував Товариство, яке під його керівництвом зосередилося на відстоюванні інтересів народних учителів; співпрацював із педагогічним часописом "Szkoła". Мав музичну освіту і був членом галицького Музичного товариства. Належав до Товариства польських журналістів. Був членом Товариства Червоного хреста для Галичини (1898–1908), почесним членом товариства "Скала" і членом правління Лісничого товариства у Львові.

 

Президент Львова

Роботу в органах міської влади Ґодзімір Малаховський розпочав від 1892 р., коли його було обрано депутатом Львівської міської ради. Він входив до бюджетного комітету, який займався підготовкою Крайової виставки 1894 р., а також працював в юридичній комісії Ради. Опрацював проект зміни статуту Львівської міської ради (набув чинності 11 квітня 1896 р.), згідно з яким каденцію Міської ради і президента було продовжено з трьох до шести років (із проміжними виборами посередині періоду). Після обрання цього ж року нової Міської ради президент Львова Едмунд Мохнацький оголосив про складання повноважень президента міста та відмову балотуватися на наступний термін. Перша спроба виборів нового президента 2 липня 1896 р. завершилася невдачею: Леонардові П’єнтаку до більшості забракло два голоси. Наступні вибори відбулися 8 липня, і саме тоді з’явилася кандидатура Ґодзіміра Малаховського. Коментуючи її появу, кореспондент "Gazety Lwowskiej" стверджував, що "вибір впав на чоловіка, який віддавна займав серед нашої громадськості поважне становище, відомий непересічними розумовими прикметами, цілковито незалежний і, безумовно, здатний справитися зі завданнями, що випливатимуть з таких почесних, а водночас і важких обов’язків" ("Gazeta Lwowska", 1896, nr 155). Ґ. Малаховський був обраний президентом Львова, здобувши мінімально потрібну кількість голосів — 51 голос депутатів міської ради з 95 тих, які взяли участь у голосуванні. Першим віце-президентом міста тоді ж був обраний Кароль Шаєр (Karol Szayer), другим — Міхал Міхальський (Michał Michalski). На посаді президента Львова Ґ. Малаховський відігравав роль насамперед гостинного господаря міста і багатьом запам’ятався саме в образі добродія, який у стінах львівської Ратуші приймав відвідувачів.

Ґодзімір Малаховський став президентом Львова у порівняно молодому віці — у 43-и роки (здебільшого цю посаду обіймали після 50-ти років). Належачи за політичними поглядами до правого крила польських демократів, він вступав на посаду як представник польської ліберальної інтелігенції, який мав вивести місто за рамки провінційної політики, а також позбутися негативних практик в управлінні. Ідеологічні критики міської влади пов’язували недоліки у її роботі з впливами міщанського товариства "Стрільниця" (Strzelnica). Товариство, яке об’єднувало вихідців із різних соціальних верств, організаційно існувало як стрілецьке, щороку обирало куркового короля та проводило близькі до карнавальних заходи, що підкреслювали традиції львівського міщанства, водночас стало притягальним центром, що перетворював приватні й локальні впливи на спроби монопольного контролю над міською владою. За визначенням Юзефа Віттліна (Józef Wittlin), пересічний член "Стрільниці", яка "майоризувала лави міських радних", був "патріотом, переважно місцевим, із відтінком тромтардації", "у патетичних моментах схильний до великих жертв  — здебільшого ціною чужих життів і точок зору, а інколи навіть і власних" (Wittlin, 1991, s. 25). Однак здійснити цей намір Ґ. Малаховському не вдалося, оскільки заради прийняття рішень йому одразу довелося шукати компроміс із середовищем "Стрільниці".

Президентом міста Ґодзімір Малаховський був десять років. Цей час на зламі ХІХ–ХХ ст., що з легкої руки французьких літераторів увійшов в історію Європи як fin de siècle, характеризувався своєрідним інтелектуальним кліматом, зокрема очікуванням змін. "Кінець століття" був особливим і для Габсбурзької монархії, яка, намагаючись подолати перманентні політичні кризи, пробувала протиставити власну "високу культуру" традиційним центрам, передусім Парижу. Ці процеси були характерні й для Галичини, де їх втілено в ідею "великого Львова", яка мала піднести місто до рівня європейських столиць. Ще за попередника Ґ. Малаховського — Е. Мохнацького — Львів отримав значну позику з державного бюджету, використання якої мало піднести Львів до числа першорядних міст монархії. І саме з періодом президентства Ґ. Малаховського пов’язують стрімкий розвиток і модернізацію Львова, його почали окреслювати як "європейське місто". Завдяки залученню інвестицій у цей час у Львові було розширено водопровідну мережу: в 1901 р. введено в дію 30-кілометровий водопровід Воля Добростанська – Львів; того ж року завершено перекриття Полтви і регуляцію її потоків у каналізаційній системі міста. У 1897 р. було збудоване міське газове підприємство. У 1900 р. розпочала роботу міська електростанція на Персенківці, що дало змогу розвинути маршрути електричного трамвая. У липні 1901 р. почала діяти міська різниця з холодильним обладнанням. У 1901 р. на засіданнях Львівської міської ради вперше розглядали питання про збільшення території міста через приєднання до нього навколишніх сіл.

Зміни торкнулися не лише господарства, а й міської забудови. У 1897–1900 рр. споруджено будівлю Міського театру (арх. З. Ґорґолевський), а в 1904 р. завершено будівництво Художньо-промислового музею (арх. Л. Марконі, Ю. К. Яновський), які стали заключними акордами нового центру міста. У 1901 р. завершено роботи в торговельно-розважальному центрі — Пасажі Міколяша. Нові акценти з’явилися в символіці міського простору: у 1898 р. відкрито пам’ятник королю Янові ІІІ Собєському, 30 жовтня 1904 р. — пам’ятник Адамові Міцкевичу. Символічним визнанням успіхів модернізації Львова став візит на початку вересня 1904 р. австрійського прем’єра Ернеста Кьорбера (Ernest von Koerber), який у відповідь на вітання делегації міста на чолі з Ґ. Малаховським зауважив: "Львів швидкими кроками рухається вперед, чимало публічних закладів ще блищать свіжістю […] Старе господарство, яке вже неможливо підтримувати, сходить зі сцени, натомість гору бере чіткий порядок, а наступне покоління буде змушене рахуватися зі Львовом як із ареною великого руху між Заходом і Сходом" ("Słowo Polskie", 1904, nr 411).

Парламентська праця. Політичні погляди

Ґодзімір Малаховський послідовно відстоював потребу розширення автономії Галичини. Був депутатом Галицького сейму (1896–1908) та австрійського парламенту (1904–1908, у 1904 р. був обраний від Львівської торгово-промислової палати, у 1907 р. — від першого округу Львова). У сеймі належав до бюджетної та залізничної комісій, виступав із пропозиціями про підтримку дрібних підприємців. Також працював у шкільній комісії, обстоюючи законопроекти про покращення матеріального стану народних учителів, зокрема на початках їх роботи, бо "звідки ж візьмуться вчителі з атестатом зрілості, а згодом з кваліфікаційним іспитом, якщо вони змушені або втікати з професії, або цілком виснажувати себе через матеріальну скруту" (Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego..., 1902, s. 800). Підтримував пропозиції щодо фінансування освітніх ініціатив і товариств. Займався розробкою законопроекту про створення в Галичині центрів з питань працевлаштування (бюро посередництва праці). У Галицькому сеймі здебільшого виступав з конкретними пропозиціями щодо змін у законодавстві, уникав участі в політичних суперечках та й загалом виразного демонстрування політичних поглядів.

У парламенті очолював промислову комісію, яка підготувала нову редакцію закону про розвиток промисловості, брав участь у розробці законопроекту про видобуток нафти. Був членом ради для підтримки дрібних промислів при Міністерстві торгівлі. Займався теж реформою судової системи, підготував меморіал, у якому доводив, що в Галичині діє замало судів, а їх персонал переобтяжений численними обов’язками. Вільно володів німецькою мовою та вважався одним із кращих промовців. За твердженням віце-президента Польського кола в австрійському парламенті Станіслава Стажинського (Stanisław Starzyński), Ґ. Малаховський умів зав’язувати й підтримувати товариські взаємини з депутатами, у парламентській діяльності відзначався ретельністю, ініціативністю та жвавим інтересом до різних питань, а також почуттям такту. Відстоював інтереси галицьких поляків при реформуванні австрійського виборчого права, твердячи, що пропоновані урядом законопроекти не достатньо враховують галицькі крайові й польські національні інтереси.

В умовах загострення українсько-польських відносин, пов’язаного з модерним націєтворенням, Ґодзімір Малаховський як публічна особа мусив висловити свою позицію, що загалом відображала еволюцію значної частини польської інтелігенції Львова до націонал-демократії. Він наголошував на праві поляків захищати національні здобутки та поділяв думку про те, що національний рух українців творить загрозу польським інтересам. Водночас застосовував щодо поляків і українців поняття «братні народи», стверджував, що вони повинні шукати порозуміння без посередників, зокрема й центрального уряду. Прогнозуючи зміцнення українського руху, він закликав польську сторону, сильнішу в конфлікті, ініціювати польсько-український союз і започаткувати (зокрема під час виборчої реформи) рух "до того ідеалу, щоб над краєм могло розвіватися єдине спільне знамено згоди обох народів" (Sprawozdanie poselskie Dr. Godzimira Małachowskiego…, 1901). 25 травня 1908 р. виступив в австрійському парламенті з промовою у так званій галицькій дискусії, викликаній протестами українців проти правопорушень на сеймових виборах 1908 р. У промові намагався виправдати позицію галицької адміністрації, зокрема й підтримку русофілів, звинуватив український рух у радикалізмі й підбурюванні населення, закликав українських депутатів відмовитися від скарг, зважаючи на вбивство намісника Анджея Потоцького (Andrzej Potocki). За свідченнями очевидців, це був один із найемоційніших публічних виступів Ґ. Малаховського, однак він виявився останнім.

Смерть. Загальна оцінка діяльності

За іронією долі, саме заради виступу в австрійському парламенті з українського питання Ґ. Малаховський відклав операцію на жовчному міхурі, яку йому наполегливо рекомендували лікарі. Однак відразу після виступу його самопочуття різко погіршилося, і він був госпіталізований. Прооперували Малаховського у клініці Львова у Відні, проте прийти до тями він так і не зміг. Церемонія прощання відбулася спершу у Відні, де труну з тілом було встановлено в костелі оо. піярів, богослужіння у присутності австрійського прем’єра Максиміліана Бека провів римо-католицький єпископ Юзеф Більчевський (Józef Bilczewski). Некролог, поміщений у часописі "Słowo Polskie" починався словами про те, що Ґодзімір Малаховський "був вихований у Львові, жив у Львові і для Львова працював" (Słowo Polskie, 1908, nr 291). Після звістки про смерть президента міста на львівський ратуші було вивішено жалобні прапори. 27 липня 1908 р. численна процесія, яку очолили галицький намісник Міхал Бобжинський (Michał Bobrzyński) і крайовий маршалок Станіслав Бадені (Stanisław Badeni), супроводила труну Ґодзіміра Малаховського з костелу оо. бернардинців вулицею Пекарською на Личаківський цвинтар у Львові, де він був похований у родинній гробниці.

Ґодзімір Малаховський мав славу енергійного і працьовитого політика, який, попри протекцію тестя та інших впливових осіб, не шукав для себе легких шляхів. Публіцист Станіслав Россовський (Stanisław Rossowski) називав його "дитиною щастя" і прирівнював за амбіційністю до намісника Анджея Потоцького (Monokl, 1903, s. 89). Ґ. Малаховському вдавалося цілком гармонійно поєднувати показовий польський патріотизм зі служінням Австрійській державі. Водночас сучасники стверджували, що вийти на ключові ролі в галицькій політиці йому перешкоджав "брак політичного темпераменту, який не дозволяв розвинути самостійності та енергії у вирішальні хвилі" (Nowa Reforma, 1908, 287). Вважався майстром політичних компромісів, за що зазнавав критики з багатьох сторін, адже політична атмосфера Галичини зламу ХІХ–ХХ століть диктувала радше моду на жорстких адміністраторів та харизматичних і енергійних політиків. Незважаючи на відставку з посади президента Львова й перехід на роботу в парламенті, Ґодзімір Малаховський залишився діячем "львівського" масштабу та способу мислення та, мабуть, сам це відчував, оскільки, за висловом одного з наступних президентів Станіслава Цюхцінського (Stanisław Ciuchciński), "до останнього подиху був виразником справ і бажань столиці краю" ("Gazeta Lwowska", 1908, nr 146).