Пл. Катедральна, 1 – катедральний костел Успіння Діви Марії

Сер. XIV ст. — 1481 р. — будівництво костелу.
1414 р. — костел став катедральним (до Львова перенесено архієпископство).
1441 р. — перша письмова згадка про цвинтар довкола костелу.
1527–1550 рр. — відбудова храму після міської пожежі 1527 р.
1760–1780 рр. — модернізація костелу в бароковому стилі за ініціативи архієпископа Вацлава Ієроніма Сераковського.
1780-ті рр. — закриття костельних крипт, а також ліквідація цвинтаря і облаштування пл. Катедральної.
1890-ті рр. — "реготизація" презбітерію, реставрація підлоги, влаштування віконних масверків під керівництвом архітектора Михайла Ковальчука, а також вітражів.
1908–1914, 1923–1930 рр. — ґрунтовна реставрація костелу під керівництвом архітектора Тадея Обмінського.

Костел або т. зв. "митрополича базиліка" Львівської архідієцезії РКЦ був у минулому  головним римо-католицьким храмом Львова. У давні часи він використовувався спільно німецькою і польською громадами міста. Сьогодні меси тут проводяться українською і польською мовами.

Дата початку будівництва костелу точно не відома, адже оригінальні документи не збереглися. Існує кілька гіпотез. Насамперед будівництво костелу пов'язують із включенням Галичини у склад Польського королівства у часи Казимира ІІІ (1340-ві рр.) та датою надання Львову Магдебурзького права (1356 р.). Згідно з Магдебурзьким правом розплановувалося місто: у його центрі розміщувалася ринкова площа, а поряд — головний міський храм. Костел у Львові постав на південний схід від Ринку, поряд з вул. Галицькою — відтинком  давнього торгівельного шляху, що сполучав міста Близького Сходу із Західною Європою. Ймовірно, на місці сучасного костелу існував і давніший храм (Могитич, 2008, 69).

Будівництво костелу тривало понад 130 років. У 1404 р. був завершений презбітерій. Роботами керували будівничі: спершу Петро Штехер, потім Микола Ґонзаґа (Гансеке). У 1405 р. будівлю освятили, присвячуючи храм Пресвятій Діві Марії. Завершували спорудження костелу будівничі з Вроцлава Йоахим Ґром та Амброзій Рабіш під керівництвом Єжи Шеллера  зі Львова у 1481 р. (Łoziński, 1898, 9). У 1414 р. Львів став столицею архідієцезії (Zajączkowski, 1924, 47) і, на думку істориків, приблизно у цей час храм був піднесений до рівня митрополичого.

Після пожежі, що сталася у 1490 р. над відновленням даху презбітерію працював тесля Нікель Кльоч (Кльос). 1494 р. із заходу до костелу додано хор, будівничий Ганс Блехер перекрив склепіннями бічні нави, а також завершено дах над захристією (з півночі презбітерію). З 1510 р. вперше згадується про існування тут музичних органів (Zajączkowski, 1924, 51–52).

Велика міська пожежа 1527 р. зачепила і костел: найбільше постраждала його західна частина, згоріла дзвіниця. До 1550 р. будівля була відновлена, у чому значну роль відіграв архієпископ Бернард Вільчек (Wilczek) (Zajączkowski, 1924, 47)

У завершеному вигляді костел виглядав як готичний храм зального типу з двома вежами при західному фасаді (південна не була завершена). Споруджений із цегли, мав нетиньковані фасади, був практично без декору. Костел не був самостійним об'єктом, а радше елементом комплексу. Довкола нього, на місці сучасної пл. Катедральної розміщувався цвинтар, огороджений від решти міста стіною. У стіні було три брами: одна з боку пл. Ринок і дві з боку сучасної вул. Театральної. Кілька будинків на південь від костелу належали церкві. Серед них — кам'яниця за сучасною адресою вул. Галицька, 4, де розміщувалася Капітула.

Інтер'єр костелу змінювався протягом  XVI — сер. XVIII ст. Львівські патриціанські родини та цехи зводили своїм коштом бічні каплиці, встановлювали вівтарі, сталлі по всьому простору нави. У криптах костелу ховали видатних львів'ян, церковних діячів. Усі предмети інтер'єру мали різні розміри і характер залежно від часу, мистецьких тенденцій та заможності замовників. Станом на сер. XVIII  ст. інтер'єр був перенасичений, під кожною колоною в інтер'єрі могло бути по кілька вівтарів, посеред нави були численні входи до крипт. Таким чином "у храмі практично не залишалося місця для людей" (Obmiński, 1929, 292). Руйнування будівлі від опадів, ґрунтових вод, послаблення стін від прорубування великих аркових прорізів призвело до незадовільного стану костелу.

У 1760–1776 рр. проведена ґрунтовна реконструкція храму за ініціативи архієпископа Вацлава Ієроніма Сераковського (Sierakowski). Він планував усунути хаотичний характер будівлі, зробити його цілісним, модернізувати, найкраще оздобити в сучасному стилі. Припускають, що метою архієпископа було перевершити новозведені барокові храми Львова — Домініканський костел, церкву св. Юра. Плани архієпископа не підтримувало ні місто, ні римо-католицька капітула, проти нього подали скаргу до трибуналу Конґреґації у справах духовенства в Римі (лат. Sacra Congregatione Concilii), який заборонив подібну реконструкцію.  Однак Сераковський знайшов спосіб обійти заборону (Zajączkowski, 1924,299–301).

Вацлав Сераковський вклав величезні кошти в реконструкцію та залучив до неї найкращих місцевих архітекторів, скульпторів, художників. Її керівником став архітектор Петро Полейовський (Piotr Polejowski). До робіт були залучені зокрема скульптор Матвій Полейовський, художник Станіслав Строїнський (Stroiński), різьбярі Францішек Олендзький (Ołędzki), Іван Оброцький (Jan Obrocki) та ін.

Під час реконструкції була збережена структура первісної готичної будівлі, однак було знесено багато доданих пізніше каплиць. Ті каплиці, що залишили, перебудовано. Вигляд костелу як ззовні, так і зсередини уніфіковано. Червоні цегляні фасади затиньковано, східчасті завершення стін (між навою і презбітерієм) замінено на барокові з волютами. Простий шпиль дзвіниці замінений на бароковий. В інтер'єрі були обрубані чи замуровані готичні профілі елементів, збиті нервюри у частини склепінь. Стіни, стовпи, склепіння покрито бароковими розписами. Готичні, ренесансні вівтарі, предмети інтер'єру викинуто або передано іншим храмам, замість них виготовлено нові. Також змінено вхід до храму. Якщо спочатку входи для мирян розташовувалися на північному і південному фасадах (сьогодні замуровані, помітні їхні готичні обрамлення), то наприкінці XVIII  ст. входи розмістили у вежах, прибудували тут передсінки (тамбури). Ці входи функціонують і сьогодні. Ще один передсінок був прибудований у центрі західного фасаду.

Внаслідок реформи імператора Йосифа ІІ (1783 р.) що забороняла поховання всередині міста, було ліквідовано цвинтар довкола костелу й облаштовано тут міську площу. Частина поховань була перенесена звідси на новостворені заміські цвинтарі. Вимагалася також ліквідація крипт, однак римо-католицька катедра стала єдиним храмом Львова, де їх дозволили зберегти — внаслідок поховання тут багатьох видатних осіб.

Протягом ХІХ ст. костел зазнав невеликих змін. Влаштований наприкінці попереднього століття дерев'яний паркан довкола будівлі замінено на ковану неоготичну огорожу (1840-ві рр.), що існує і сьогодні, а на постаментах встановлено барокові скульптури апостолів, перенесені з іншого місця. В інтер'єрі встановлено новий амвон, який існує до сьогодні. Його замовив куратор Францішек Вітковський (Witkowski), а виготовив львівський слюсар Зах, (Sach), (Smirnow, 2001, 78–79).

Наприкінці ХІХ  ст. у ході підготовки міста до Загальної крайової виставки (1894), римо-католицька капітула прийняла рішення реставрувати катедру. Вважалося, що головний міський храм не відповідав статусу Львова як сучасного міста, та актуальним потребам його мешканців. Проблемою стало те, що через перебудову XVIII  ст. костел виглядав бароковим, тобто значно новішим, аніж його справжній вік (Obmiński, 1932, 298). Для керівництва реставрацією було створено спеціальний комітет, який очолив відомий історик мистецтва Владислав Лозинський. Роботи очолив архітектор, історик архітектури Михайло (Міхал) Ковальчук. Кошти на реставрацію надходили з різних джерел: від Львівської міської ради, Міністерства освіти і релігії Австро-Угорщини, Галицької ощадної каси до приватних фундацій та пожертв шляхетських родин. Головною ідеєю реставрації було повернути автентичний, тобто готичний вигляд будівлі, хоча документальних відомостей про цей вигляд не було.

Ця реставрація була значною подією для Львова, що викликала чималу дискусію. Підхід реставраторів був доволі радикальним: у презбітерії усунули барокові скульптури і розписи, хоча головний вівтар залишили. Нові орнаментальні неоготичні розписи зробили під трафарет. Вікна, що в барокову реконструкцію були замуровані — розкрили (за винятком двох). Усі вікна презбітерію заповнили масверками, які спроектував Михайло Ковальчук (Могитич, 2008, 71). До розробки вітражів були залучені численні польські художники (Ян Матейко, Юзеф Мегоффер, Теодор Аксентович та ін.) та шляхетські роди, які виступили фундаторами. Однак таке перетворення пам'ятки все більше критикувалося, і у перші роки ХХ ст. було зупинене. Таким чином "реготизація" зачепила лише презбітерій (виняток — центральне вікно західного фасаду).

У наступні роки була потреба продовжувати реставраційні роботи, однак вже застосовувався інший підхід, спрямований на консервацію. У 1905–1907 рр. під керівництвом архітектора Владислава Садловського (Sadłowski) таким чином відреставрували дві бічні каплиці.

З 1908 р. керівником реставрації катедри став Тадей Обмінський (Obmiński). У наступні роки було реконструйовано дах, замінено мідну покрівлю, влаштовано нові металеві ґвинтові сходи на стрих на заміну старих дерев'яних та ін. Замість заміни пам'яткової конструкції даху презбітерію на сучасну, архітектор наполіг на збереженні та реставрації існуючої (Obmiński, 1932, 302).

Під час Першої світової війни у 1916 р. мідну покрівлю катедри, як і інших будівель у Львові, було реквізовано для потреб австрійського війська, і у 1920-х рр. дах повторно відновлювали. Протягом 1923–1930 рр. знову реконструйовано підлогу. З'єднано в одну систему крипти та влаштовано для них вентиляцію, що нарешті усунуло багаторічну проблему з неприємним запахом. Також на фасадах було розкрито готичні портали з півночі й півдня, а також автентичні масверки і стрільниці на вежі, заховані раніше під шарами тиньку. Зі смертю Тадея Обмінського у 1932 р. реставрація зупинилась. Були масштабні плани щодо її продовження, а також встановлення на пл. Катедральній пам'ятника королю Казимиру ІІІ, однак через початок Другої світової війни вони не були реалізовані (Smirnow, 2001, 106).

Під час війни катедра вистояла, понищилися лише частково вітражі вікон на західному і південному фасадах. У 1946 р. з катедри були вивезені деякі найцінніші її реліквії.

Протягом радянського періоду катедра була одним із трьох діючих храмів Львова. У 1952 р. було відремонтовано фасади, згодом — каплиці. У 1975–1988 рр. над реставрацією розписів працював український художник Анатоль Чобітко (Smirnow, 2001,108).

З 1998 р. у храмі проводилися різні ремонтні роботи спільно українцями і поляками. Сьогодні костел залишається важливою пам'яткою архітектури середньовічного Львова, місцем паломництва. Тут відбуваються служби українською і польською мовами.