Наукове товариство імені Шевченка

Коли почалися утиски української мови у Російській імперії, українська інтелігенція, вирішила перенести свою культурно-просвітницьку діяльність до Галичини, яка перебувала у складі Габсбурзької монархії, де панував більш ліберальний режим.[1] За підтримки меценатів було зібрано кошти на облаштування власної друкарні у Львові, якою мало опікуватися місцеве наукове товариство. Внаслідок цієї ініціативи виникло Товариство імені Шевченка, статут якого було затверджено у 1874 році австрійським губернатором-намісником Галичини. Засновники товариства, які з юридичних причин могли бути лише австрійськими громадянами, хоча і отримували фінансову допомогу, однак не виконували статутних зобов'язань, а зосереджувалися передусім на діяльності друкарні. Лише наприкінці 1880-х років було зроблено повторну спробу об'єднати українську еліту Києва і Галичини, створивши наукове товариство. Олександр Барвінський, Володимир Антонович і Олександр Кониський вирішили реформувати товариство і заснувати Наукове товариство імені Шевченка (далі: НТШ). У 1892 відбулася реформа Товариства, яке було тепер організоване за взірцем європейських Академій наук. Своєю метою засновники вважали отримання від віденської влади статусу української Академії наук, за прикладом польської Академії наук в Кракові. НТШ почало видавати науковий часопис ("Записки НТШ") і позиціонувало себе як лояльну до австрійської держави установу. Товариство отримувало субсидії від державних і місцевих органів влади. Розмір цих субсидій постійно зростав аж до 1914 року.

Після Барвінського (1893–1897) Товариством керував Михайло Грушевський (1897–1913). Молодий історик виявився здібним і енергійним організатором. Йому вдалося за короткий час зробити Товаритсво більш помітним і відомим у місті. У 1898 році було організовано святкування з нагоди столітнього ювілею "Енеїди" Івана Котляревського. Товариство організувало вечір, запросивши до участі різні громадські організації, та найвидатніших діячів української культурної інтелігенції. Серед гостей були і представники підросійської України, зокрема Микола Лисенко, автор опери "Наталка Полтавка", яка прозвучала із сцени. Потім відбулася "наукова академія" у Народному домі.

Того ж року відбулася інша важлива подія, яка остаточно зафіксувала НТШ на карті міста: Товариство придбало будинок на вулиці Чарнецького, 26 (нині Винниченка, 26). На момент заснування Товариство імені Шевченка отримало складське приміщення у будинку "Просвіти" (пл. Ринок, 10). Окрім того Товариство орендувало приміщення на вулиці Академічній (нині проспект Шевченка, 8, де розташована відновлена книгарня НТШ). Друкарня спочатку розташовувалася у внутрішньому подвір'ї банку, згодом її перенесли у внутрішнє подвір'я на Академічній, 8. Причому адміністрація друкарні часто змінювала адресу (Купчинський, 2013, 146). Нова будівля Товариства мала важливе значення, оскільки з'явилася можливість зібрати під одним дахом усі установи НТШ. Було утворено канцелярію Товариства, якою керував секретар Володимир Гнатюк. Канцелярія стала місцем зустрічі членів Товариства. У 1904 році НТШ відкрило власну палітурну майстерню.

Основну увагу Грушевський зосереджував на розвиткові видавничих проектів і публікаційної діяльності. Успіхи у цій сфері були помітними. Це давало йому підстави звертатися до галицького Крайового сейму і Міністерства віровизнань і освіти у Відні з проханнями збільшити розмір субсидій. У середовищі НТШ сформувалася думка, що товариство порівняно з іншими Академіями наук — як от краківською — є не менш продуктивним, хоча обсяг його фінансування був істотно меншим. Розвиток видавничої діяльності Товариства сприяв залученню нових членів з середовища українських еліт. Членами ставали також і молоді вчені, зокрема Львівського, Чернівецького і Віденського університетів, а також дослідники-аматори і колекціонери етнографічних артефактів і збирачі фольклору (часто ними були греко-католицькі священники східної Галичини і русинських регіонів Угорщини) (Rohde, 2019) і видатні представники української еліти з підросійської України (Санкт-Петербурга) чи Франції, як, наприклад антрополог Федір Вовк.

Важливим моментом у діяльності Товариства був збір коштів на академічний дім, який проводили за ініціативою Грушевського. До складу оргкомітету, окрім Івана Франка і Михайла Грушевського, увійшов Євген Чикаленко, меценат із Києва, який фінансово підтримував проекти Грушевського. Окрім власних пожертв, Чикаленко, з використанням особистих зв'язків, організував кампанії зі збору коштів. Його умовою було, щоб у цьому академічному домі приймали і студентів з підросійської України. Хоча цих пожертв було недостатньо, однак будівництво все ж розпочали. Чикаленко стверджував, що пожертви почнуть надходити, коли проект буде завершено. Витрати на будівництво спричинилися до серйозної фінансової кризи НТШ, яку вдалося подолати лише у 1907 році, перенісши деякі відділи Товариства у новозбудований будинок. Спроби отримати державне фінансування були невдалими (Rohde, 2020, Galizische Erbschaften?). Дім спершу функціонував як гуртожиток, перші мешканці вселилися наприкінці 1906 року (ДАЛО 292/1/8). Серед них були і емігранти з царської Росії. Це сприяло формуванню наукової спільноти (scientific community), тому що багато з цих емігрантів стали членами НТШ і почали працювати в адміністрації музею чи бібліотеці Товариства.

Попри опір місцевих еліт, Грушевський прагнув, щоб НТШ трималося осторонь галицької політики, однак Товариство все ж налагодило регулярну співпрацю з місцевими діячами. Йшлося не лише про участь Грушевського та Франка у створенні УНДП та їхню співпрацю у залученні коштів для фінансової підтримки Товариства. Головним мотивом діяльності НТШ стало бажання студентів і професорів Львівського університету мати власний незалежний український університет, тому члени Товариства брали участь у майже усіх засіданнях парламенту, присвячених цьому питанню. Попри свою початкову позицію, Грушевський через "Літературно-науковий вісник" регулярно втручався у партійно-політичні справи і спричиняв численні конфлікти. В середовищі НТШ його стиль керівництва також вважали авторитарним. Товариство щораз більшою мірою ставало непублічним і, попри намагання його окремих членів та громадськості, відмовлялося проводити регулярні науково-популярні заходи. Наслідком такої позиції стало заснування Товариства українських наукових викладів імені Петра Могили. Після відходу Грушевського з посади Голови Товариства у 1913 році було вжито заходів для налагодження внутрішньої і зовнішньої наукової комунікації. У період з вересня 1914, після початку Першої Світової війни, і аж до 1916 року діяльність Товариства відбувалася переважно у Відні.

Це було зумовлене не лише російською окупацією Львова, а й тим, що майже усі члени Товариства виконували на той час інші обов’язки, займалися політично-партійною діяльністю, будучи на військовій службі чи перебуваючи у лавах Союзу визволення України, і жили у різних містах. У Відні вони організували численні громадські організації, приміром, Українську культурну раду, яка не лише виступила з ідеєю організувати українські школи, а й пропагувала науково-популярні заходи у столиці імперії. Деякі члени НТШ, як Грушевський і Охримович, перебували у військовому полоні. Багато вчених повернулося до Львова лише наприкінці 1916 – на початку 1917 року і побачили, що Товариство зазнало значних збитків, які належало усунути. У міжвоєнний період відбулася часткова зміна напрямів діяльності Товариства. Після заснування природничо-історичного Музею і бактеорологічної лабораторії пожвавилися дослідження у галузі наук про природу. Водночас спостерігалася тенденція до посилення співпраці з громадськістю міста і регіону. Одним із проявів цієї тенденції була діяльність Українського університету у Львові (1921–1925, Таємний український університет), до якої Товариство активно долучалося. (Дудка, Головач 2018). НТШ не лише користувалося приміщеннями університету, багато його членів займали тут ключові посади. Окрім того, обидва музеї Товариства і його бібліотека активно співпрацювали з громадськістю. У музеях регулярно відбувалися культурні заходи: наприклад, у 1935 році було організовано фотовиставку "Наша батьківщина в світлині", яка викликала значний інтерес.

Ця співпраця з громадськістю була відповіддю Товариства на виклики передвоєнної доби. Водночас вона вимагала певних жертв, оскільки фінансування громадських організацій у польській державі істотно зменшилося порівняно з 1914 роком. Спектр періодичних видань Товариства був доволі широким, однак порівняно із передвоєнним періодом ці видання виходили значно рідше; фахові часописи виходили дуже нерегулярно. Окрім вузькоспеціальних видань, таких як часопис фізіографічної комісії НТШ, Товариство започаткувало великий видавничий проект — "Українська загальна енциклопедія" (видавець Іван Раковський, 1930–1935 рр.). Метою цього проекту була популяризація науки. (Савенко, 2016, 167-176)

Після радянської окупації усі громадські організації були закриті, згодом, під час правління націонал-соціалістів вони на дяекий час відновили свою діяльність, яка знову припинилася у 1944 році. У період з 1946 до 1950 року комісії НКВД вивезли до Москви і до Києва значну кількість архівних матеріалів (Сварник, 2005, 11–12). Майже дві третини колишніх бібліотечних фондів перебувають зараз у ЛННБ імені Василя Стефаника, решту вважають втраченими. (Svarnyk 2014, 54). Бібліотека Івана Франка та його творча спадщина, які Товариство отримало після його смерті, перебувають у власності Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ. У діаспорі були засновані осередки НТШ (Франція, США, Австралія, Канада). У 1989 році у Львові відновили діяльність НТШ, створивши однойменну організацію. Сьогодні Товариство має осередки по всій Україні. Світова Рада НТШ координує діяльність осередків по цілому світу.

Історії та будівлі

Будівля на вулиці Чарнецького, 26 була також і житловим будинком. До обов'язків керівництва Товариства належали його утримання і оренда. Надходження від оренди давали можливість виплачувати кредити. Упродовж деякого часу художник Іван Труш винаймав тут приміщення для своєї майстерні. (ЦДІАЛ 309/1/565)

Купівля будинку на вулиці Чарнецького, 26 для потреб Товариства, як зазвичай вважають, стала можливою завдяки щедрій пожертві Петра Пелехіна. Існує також думка, що мова йшла про кошти, які планувалися для фінансування медичного факультету майбутнього українського університету. З одного боку, зрозумілим є, що ця мета наприкінці ХІХ століття була недосяжною. Проте з іншого боку, суто з юридичної точки зору, використання зібраних пожертв було протизаконним, оскільки в документах йшлося про те, що ці кошти не можна витрачати на інші цілі. Отож, купівля будинку як центральний момент історії Товариства була з погляду права незаконним актом. Ця юридична суперечка тривала до 30-х років двадцятого століття, і завершилася після смерті Сергія Шелухіна, який опікувався спадщиною Пелехіна (Rohde, 2020, Galizische Erbschaften?)

Бібліотека Товариства розташовувалася у будинку "Просвіти" і в Народному домі. У 1899 році вона переїхала у приміщення на вулиці Чарнецького, 26. У 1907–1914 роках бібліотека працювала у Академічному домі, а згодом, після купівлі будинку на Чарнецького, 24 переїхала туди і розширилася. Музей Товариства мав подібну історію, оскільки тривалий час бракувало відповідних приміщень. Згодом Товариство стало використовувати приміщення Академічного дому. У 1914 році музей також переїхав. Оскільки переїзд затягнувся, то деяка частина збірки перебувала ще в Академічному домі, коли почалася Перша Світова війна. Австро-угорські війська і царська армія використовували будинок як казарму і це завдало йому значної шкоди, тому що передусім російські війська нищили майно і обладнання. Після того, як ці пошкодження були виявлені, відповідальні працівники з міркувань безпеки вислали найцінніші фонди до Відня на випадок повторної окупації Львова. У міжвоєнний час бібліотека і музей повністю переїхали у приміщення на Чарнецького, 24. Обидві установи спершу були призначені для внутрішнього користування, а їхні фонди були матеріалом для наукових досліджень. Однак згодом вони стали доступними для громадськості. Книгарня розташовувалася на Чарнецького, 26 і спершу тут продавалися власні друковані видання Товариства; після того, як на початку 1905 року на посаду продавця книжок взяли Августа Демеля, книгарня стала спеціалізованою науковою книгарнею і отримала власне приміщення по вулиці Театинській (тепер Кривоноса) (Кульчицька, 2009). У 1908 році книгарня отримала приміщення у будинку "Просвіти" у центрі міста і діяла там аж до свого закриття радянською окупаційною адміністрацією.

Купівля будівлі на Чарнецького, 24 відбулася у 1913 році, після кількарічних важких перемовин з власниками, які спершу відмовлялися продавати будинок українцям. Гроші було зібрано завдяки значній підтримці мецената Василя Симиренка і Міністерства культури і освіти. Сума субсидії Міністерства у розмірі 100 тисяч крон значно перевищувала не лише розмір традиційних щорічних субсидій для НТШ, а й річний бюджет Краківської Академії.

Отримання цієї субсидії свідчить про тісний зв'язок НТШ з місцевою і державною політикою Австро-Угорщини. Після трагічної загибелі Адама Коцка під час студентських заворушень 1910 року Русинський клуб палати депутатів Державної ради (парламенту) в особі Олександра Колесси і Теофіла Окуневського заявив про свою готовність заспокоїти протестувальників. Ці діячі запропонували державні заходи для врегулювання ситуації, зокрема висловили пропозиції фінансової підтримки професорів, виділення бюджетних коштів на стипендії і субсидії для культурних і наукових товариств. Губернатор-намісник Галичини, чия оцінка ситуації була вирішальною для міністерства освіти, критично розглянув ці пропозиції. Ідею перетворити НТШ у державну Академію наук було відкинуто відразу, як і проект створення незалежного українського університету. Проте губернатор схвалив надання щедрої субсидії для Музею НТШ. При цьому він наголосив, що це можливе лише за умови, якщо музей виїде з Академічного дому, тому що останній як "дім русинських студентів є осередком радикально налаштованої університетської молоді". [2] НТШ виконало цю вимогу, і після купівлі і реконструкції будинку на Чарнецького, 24 Музей остаточно переїхав туди.