Питання колаборації чи співпраці з окупантами є дражливим не тільки у сучасній Україні, але й у більшості європейських країн — від Росії з колабораційною армією Власова до Франції з урядом Віші. На сході Європи окупаційний режим був відкритий до співпраці та колаборації з національними групами, які були позбавлені державності у міжвоєнний період або втратили її внаслідок окупації СРСР, і створював позірні перспективи для їхнього культурного і політичного розвитку. Посеред тих національностей були і українці, і хорвати, литовці, словаки, татари. Реакції людей не завжди були послідовними — антинацистські позиції посилювалися ближче до кінця війни. Натомість на заході Європи нацисти на початку війни дали змогу продовжити існування державам, використовуючи внутрішні суспільно-політичні конфлікти.
Яскравим прикладом є Франція, де колаборація визнана в основному у контексті участі режиму Віші в Голокості, але не в загальному значенні. З одного боку, президенти Жак Ширак та Франсуа Олланд заявляли про відповідальність держави за депортації євреїв до таборів смерті, держава виплачує компенсації родичам жертв і тим, хто вижив. З іншого боку, у публічному дискурсі рух Опору та участь французів в Операції "Нептун" (D-Day) часто заступає історичну точність та бере колаборацію Віші у дужки минулого, тобто поза історію Франції. "Синдром Віші" вилікуваний тільки частково.
Поняття
Поняття колаборації з'явилося в контексті співпраці вішістської Франції з нацистською Німеччиною. Після війни слово "колаборація" в багатьох мовах (українській, польській, німецькій, данській) на щодень почали використовувати у значенні "зрада" або "співпраця з ворогом". У науковому значенні цей термін означає різні форми співпраці між окупаційною владою та місцевим населенням і їхніми елітами. Не існує однієї точної дефініції колаборації. Цей термін вживають на позначення і політичної співпраці з окупантом, і служби у збройних формуваннях (колаборація військова, функціональна) під нацистським командуванням.
Оскільки термін "колаборація" був сформований у контексті уряду Віші, то політична колаборація є одночасно і державною, тобто метою якої є продовження існуючої держави (collaboration d'état / колаборація держави). У такому значенні цей термін використовують також відносно Норвегії, Данії, Голландії. Багато істориків, однак, вказують, що формою політичної колаборації були також бажання політичних лідерів, позбавлених власних держав, як, наприклад, на території Генеральної губернії чи Райхскомісаріату Україна, використовувати нацистську окупацію для створення нової держави або автономії в майбутньому. Тарік Амар назвав цю форму співпраці колаборацією задля держави (collaboration afin d'état). Інші історики (наприклад, Яцек Млинарчик, Карл-Петер Фрідріх) схильні називати колаборантами громадян з-поза державних чи збройних організацій, таких як митці, журналісти чи донощики, якщо вони активно поширювали нацистську ідеологію, що шкодила місцевому населенню. Відповідно, вони вилучають з кола колаборантів тих, хто, щоправда, служив у нацистських формуваннях, наприклад, у поліції, але не шкодив. До прикладу, служба в поліції могла мати характер як утримання цивільного порядку, так і терору над суспільством. Оцінка того, що є "шкідливе" чи є "зрадою", ангажує індивідуальну систему цінності історика та може бути дуже неточною науково. Детхлефсен звертає увагу на те, що суспільство має природну схильність адаптовуватися до умов, тому термін "колаборація" має застосовуватись передусім до політичних еліт. Позиція еліт є особливо важлива, тому що формує політичний курс та моделі поведінки для суспільства. На його думку, застосування слова колаборація до усіх форм співпраці спричиняє до розмиття значення цього слова у контексті Другої світової.
Оскільки термін collaboration в англійській мові часто вживається в загальному, нейтральному значенні співпраці, для означення ідеологічно мотивованої підтримки окупаційної влади елітами використовують термін "колабораціонізм" (collaborationism). Звичайно, не завжди кордони між реакціями та їхніми мотиваціями вдається чітко описати за цим розподілом.
Під час Другої світової війни практично усі члени суспільства, незалежно від позиції, яку в ньому зайняли, взаємодіяли з окупаційним режимом. Люди продовжували сплачувати податки, працювати, брати участь в культурному житті — усе це було формою суспільної адаптації до статусу-кво та не завжди означало ідеологічну підтримку окупанта. Формою співпраці можна визнати приєднання до привілейованих фольксдойчів (списку етнічних німців), або службу в локальних інституціях (школа, адміністраційні установи), чи байдужість спостерігачів насильства, яке чинили цивільні. У короткій перспективі вона була особисто та для родини вигідна — приносила пенсію, свободу руху, а у випадку євреїв — додаткові харчі та відкладення смерті. Дехто об'єднував різні форми співпраці зі спротивом владі чи допомогою іншим. Межа між пристосуванням та активною підтримкою режиму була тонка, та багато хто її перетнув, особливо вступаючи до збройних формувань, проявляючи політичну співпрацю чи активну підтримку нового, раситського, суспільного порядку. Найбільш яскравою формою колаборації було співучасть у вбивстві єврейського населення.
У цій темі зосередимось на політичні й, функціональній (військовій) колаборації та колаборації задля держави.
Питання відповідальності
Тоталітарний нацистський режим був злочинним, відповідно колаборація з цим режимом та спроби його використання задля власних політичних чи мілітарних цілей накладають співвідповідальність на колаборанта. Історики й соціологи вказують на політичний контекст, у якому перебувала Україна під час війни. По-перше, брак сильної державної, парламентарної традиції, яка створювала б сильні підстави і для антинацистського, і для антикомуністичного опору. По-друге, традиції співпраці з австрійцями, які сягали ще часів Габсбурзької імперії. У такій ситуації отримати незалежність, чи бодай автономію, набагато простіше у протектораті. Ці контекстуалізації сприяють розумінню історичних процесів, але не виправданню колаборації чи применшенню злочинів.
Складна історія викликає питання про межі між особистою відповідальністю та колективною виною цілої тогочасної спільноти. З одного боку, кожен особисто відповідальний за свої вчинки. З іншого боку, індивід діє під впливом спільноти. То хіба на цю спільноту не лягає частина провини за дії її членів, з огляду на те, що вона створила умови, у яких їхні вчинки були прийнятні? Незалежно від відповіді на це запитання сьогочасна спільнота не несе відповідальності за злочини попередніх поколінь. Однак несе відповідальність за критичний підхід до минулого, який сприяє кращому розумінню власної спільноти, вшануванню пам’яті жертв, а в майбутньому, можливо, допоможе уникнути повторення минулого.
Пам'ять про співпрацю зі злочинним режимом частини членів спільноти самоідентифікації (народу, родини, жителів міста, села), особливо визнаваних за еліту цієї спільноти, породжує внутрішній дисонанс, оскільки підважує зв'язки цієї спільноти. Цей дисонанс часто збуджує прагнення зменшити його через ex post заперечення злочинів, маргіналізацію винних ("шумовиння"), чи перетворення значення їхніх чинів ("боротьба з большевизмом"). Для частини українців націоналістичні політичні лідери, які колаборували, не були тогочасною елітою, оскільки не репрезентували всього українського суспільства, а лише вузькі політичні кола без загального суспільного мандату. Попри це, колаборацію задля держави не вдасться прописати виключно "шумовинням", винести за дужки української історії, так само як діяльність уряду Віші не вдається відокремити від французької держави, а нацистський — від Німеччини. Сучасне вшанування націоналістів, які увійшли в колаборацію з нацистами (Бандери, Шухевича, Стецька), відбувається як на локальному рівні, так і державному у формі численних монументів, таблиць, назв вулиць, виставок. Внаслідок цієї безкритичної глорифікації, незалежно від оцінок їхнього становища у тогочасному суспільстві, вони стали частиною державної історичної традиції та національної міфології. Замовчування або виправдання їхньої колаборації стає українським синдромом репресованої пам'яті.
Форми колаборації
Оскільки спільною рисою для нацизму і націоналізму був етноцентризм, ініціатива політичної співпраці виходила з двох сторін. Частина українських націоналістичних лідерів, зокрема, Степан Бандера, бачила в приході нацистської влади шанс для встановлення власної держави. Відповідно, націоналісти бажали використати новий порядок, введений нацистами проти місцевого польського і єврейського населення, а також проти українців з відмінними політичними поглядами. Їхньою ціллю було знищення підстав польської державності та створення "чистих" етнічно українських земель. Своєю чергою, нацисти, використовуючи українських націоналістів, бажали підсилити локальний етнічний конфлікт, щоб зміцнити свою владу. ОУН(б) створила в рамках нацистської армії колабораційні батальйони "Нахтігаль" та "Роланд", метою яких була розвідувальна діяльність у майбутній війні з Радянським Союзом. Однак спроба ОУН(б) проголосити незалежну українську державу була заблокована, хоч вона й мала "тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною". Цей проект видавався для Берліна надто емансипаційним, не укладався в їхнє бачення слов’ян як недолюдей та політику зміцнення польсько-українського конфлікту. Колаборація ОУН(м) тривала набагато довше. Мельниківці погоджувались служити тоталітарному режиму без чітких обіцянок з боку нацистів отримати незалежність. Вони служили в основному в рамках Української допоміжної поліції, яка, між іншим, брала участь у вбивствах євреїв, та в дивізії СС "Галичина", яка брала участь у діях на воєнних фронтах, зокрема проти Словацького національного повстання. Члени ОУН(м) тікають з нацистських формувань лише тоді, коли Німеччина почала програвати війну.
Співпраця з нацистами використовувалась також для надання масштабної соціальної допомоги, яка була дуже потрібна в часи війни. Український центральний комітет, офіційна інституція при владі Генеральної губернії, яка репрезентувала українців, допомогла близько 70 тисячам українців, керувала школами та розвивала кооперативний рух. Але діяльність Комітету не була обмежена справами опіки, оскільки мала характер і політичної колаборації. Володимир Кубійович та Кость Паньківський підтримували нацистську політику, а критиці піддавали тільки ті елементи, які не сприяли українцям, особливо яких вважали "національно свідомими". Керівництво підтримало створення дивізії СС "Галичина" та надання українцям автономії, за словами Кубійовича, без "польських та єврейських елементів".
Польські політичні еліти майже повністю відмовилися від політичної співпраці з нацистами та створення свого офіційного представництва при окупаційній владі, яке служило б реалізації державних інтересів. Діяльність Головного Опікунського Комітету (Rada Główna Opiekuńcza) була обмежена тільки співпрацею задля соціальних справ. Польський уряд в еміграції закликав до широкого спротиву у політичній та соціальній сфері. Службу в місцевих органах (громадських, адміністративних) він визнав за прийнятну тільки тоді, коли її метою була підтримка функціонування державних інституцій, необхідних для збереження цивільного порядку. Попри це охочі вступали у Польську поліцію (Polnische Polizei), Кримінальну поліцію (Kriminalpolizei) чи Охоронні батальйони (Schutzmannschaft). Їхні члени виконували цивільні завдання, але також розстрілювали чи видавали людей іншим, прирікаючи їх на смерть.
До своєї політики окупаційна влада залучила навіть євреїв, яким створила юденрати та Службу порядку (Jüdischer Ordnungsdienst). Цільова антагонізація єврейської общини була частиною Голокосту. В умовах масового винищення євреїв частина членів юденратів та Служби порядку намагались врятувати своє життя, дехто вірив, що в такий спосіб збільшує шанс на виживання принаймні частини своєї громади. Про львівський юденрат та Службу порядку можна прочитати в темі "Топографія Голокосту". Антиєврейські дії цивільного населення, як-от грабіж чи доноси на поліцію, які означали вирок смерті, ми обговорюємо в темі "Із геноцидом по-сусідству: реакції мешканців Львова на Голокост".
Складнощі теми
У випадку України маємо додаткові складнощі, оскільки вона не мала власної державності та була розділена на кілька окупаційних зон. Якщо розглядати питання співпраці політичних еліт з нацистами як зраду інтересів держави, то виникає запитання: а яка держава для українців 1930-х років була своєю? Більша частина сучасної України була вже частиною СРСР і також брала участь в окупації території Польщі. Західна частина сучасної України була в складі різних держав, і українці були найбільшою національною меншиною без своєї держави на території тогочасної Польщі. Тому націоналістична історіографія з її акцентами на боротьбі за власну державу пробує пояснити, наприклад, колаборацію ОУН з нацистським режимом тільки як "вимушену співпрацю" не ПРОТИ, а ЗА створення власної держави, і шляхетністю мети намагаються виправдати методи її досягнення. При цьому є проблеми з трактуванням радянської окупації, оскільки мотивами співпраці з СРСР багатьох українців тоді також було бажання утворення власної держави, але тут говорити про це заважає термін “радянська окупація”, який уже впевнено замінив слово "визволення".
Відваги для розмов про колаборацію не додає поняття народів-зрадників, яке використовували в СРСР, і пам`ять про сумнозвісну графу в будь-якій радянській анкеті: "Чи перебував на окупованій території?"”, оскільки відповідь "так" ставала причиною недовіри і підозрілості з боку влади, а також унеможливлювала виїзд за кордон. Довший час на підрадянській території про Другу світову війну, і Львів зокрема, говорилось тільки в протилежних категоріях "Великої Вітчизняної", хорошої Червоної армії, поганої нацистської (яку називали фашистською), і жертв як громадян Радянського Союзу без згадки й уточнення про особливості ситуації людей різних національностей, конфліктів поміж ними в умовах подвійної окупації, і майже зовсім в публічній сфері не було обговорення всіх нюансів і проявів колаборації. Варто також згадати сучасну російську пропаганду, яка активно використовує термінологію Другої світової війни, таку як "фашисти", "пособники Гітлера", "бандерівці" тощо — у війні проти України, що також ускладнює усвідомлення, проговорення і дискусії навколо колаборації.
У численних мемуарах людей, які вижили в Голокості, збережена негативна картина українців як виключно поліцейських, націоналістів, охоронців концтаборів чи антисемітів. Типовим прикладом може слугувати фраза з відомої книги "Втрачені: пошук шести з шести мільйонів" Даніеля Мендельсона: "українці були найгіршими!". Причини такої тенденції до надто загального звинувачення українців випливають не тільки з особистого досвіду, але і як відповідь на уникання чесних розмов про час окупації в сучасній Україні. Питання співпраці та колаборації активно розглядається у вузьких наукових колах, а в публічному дискурсі України майже не обговорюється (хіба що у формі заяв, заперечень або випоминання іншим). Українське суспільство не дочекалось такого символічного моменту, яким у Польщі була дискусія про Єдвабне чи в Литві книжка Рути Ванаґайте "Наші". Щоб розірвати мовчання, частина істориків цільово зосереджують свої дослідження на колаборації та антиєврейському насильстві, оминаючи повний спектр поведінки під час окупації. Однак поки що їм не вдалось винести питання на розгляд широкого загалу.
Тема колаборації та співпраці в Радянському Союзі належно не вивчалась, а доступ до документів дослідникам з інших країн був закритий, тому ці сторінки досі є мало опрацьованими і невідомими для широкого загалу громадян сучасної України і для носіїв пам'яті про міжвоєнний період, що проживають поза її межами. Тому часто єдине, що пам'ятається, — це негідні вчинки частини українців, які, безумовно, потребують осуду.
Складні і непроговорені теми в польсько-українських відносинах, змагання щодо кількості жертв, однобічний підхід у пошуках "винного" також ускладнюють ситуацію і певною мірою стають причиною психологічного захисту, наслідком якого є уникання "незручних" тем або заперечення певних моментів в історії. Варто відійти від таких крайніх позицій, навчитись говорити про складні, малоприємні, але важливі речі. І перший, але надважливий, крок на цьому шляху — це визнати, що частина суспільства таки співпрацювала з нацистами і ця співпраця мала характер організованої політичної і військової колаборації (спроба проголошення держави, українська поліція, військові підрозділи, праця в засобах інформації і пропаганди), а також характер суспільної адаптації на побутовому рівні (доноси, грабунок).
Перелік місць:
Фольксдойче — "п'ята колона" дистрикту Галичина (Центральне бюро німецького народу, вул. Театральна, 22)
Українська допоміжна поліція — як поширений приклад колаборації (Управління поліції, пл. Генерала Григоренка, 3)
Діяльність 'Маслосоюзу" — стратегія виживання чи економічна колаборація? (Торговий відділ "Маслосоюзу", вул. Костюшка, 1а)
Юрій Полянський: проблема однієї біографії (Ратуша, пл. Ринок, 1)
ОУН: початок і кінець незалежності (пл. Ринок, 10)
Оперний театр: між ідеологією і культурою (просп. Свободи, 28)
Преса на продаж… інформація, пропаганда, ідеологія (Кіоск на просп. Свободи, Адольф Гітлер Рінґ (Adolf Hitler Ring), тепер перехрестя вул. Дорошенка та просп. Шевченка)
Дивізія Ваффен СС "Галичина" — українське військове угруповання у складі Вермахту (Військова Управа і редакція газети дивізії "За перемогу", пл. Генерала Григоренка, 5)
Kripo (Kriminalpolizei) — поліцейська служба Третього Райху (пл. Галицька, 15)
Український центральний комітет (таблиця Володимиру Кубійовичу, вул. Листопадового Чину, 10)
