До початку Другої світової війни Львів був одним з найбільших видавничих осередків довоєнної Польщі, де преса виходила регулярно, представляла різноманітні політичні позиції і репрезентувала різні спільноти міста, мала цікаву журналістську школу і традицію. Газети й журнали довоєнний мешканець Львова, чи поляк, чи українець, чи єврей, міг читати як польською мовою, так, при бажанні і можливості, українською, ідишем, а також німецькою, а за потреби — можна було замовляти і читати пресу, друковану в багатьох країнах Європи.
З початком Другої світової війни львівські щоденні газети, будучи одним з основних легальних і доступних джерел інформації, є також потужним інструментом нацистської пропаганди і політики окупаційної влади.
Преса виходила під пильним контролем уповноваженого у справах преси в дистрикті Галичина Георга Лемана. Національна політика Райху передбачала різні можливості для національних груп Львова. Тому легальна преса була представлена трьома щоденними газетами: для німців — "Lemberger Zeitung", для поляків — "Gazeta Lwowska", що фактично була передруком "Цайтунга", і "Львівські вісті" — для українців.
У польській мові існує цікаве словосполучення — "prasa gadzinowa". Дослівно перекладається як "плазунська преса", але цей термін використовувався щодо преси, яка була на службі окупантів або будь-якої тоталітарної влади, тобто як варіант — "продажна преса". У Львові титулом "продажної газети" місцеві поляки нагородили єдину щоденну польськомовну газету, перший номер якої у Львові вийшов 9 серпня 1941 року, — "Газету Львівську" ("Gazeta Lwowska"), відому також як "лембергєрка". Попри такий несхвальний титул, газета була надзвичайно популярною, і в перші роки нацистської окупації, згідно з німецькими конспіративними рапортами, цю газету охоче читали і розповсюджували, оскільки в ній не було "постійної критики польського минулого", як в радянському "Червоному прапорі", а було багато милої "кожному серцю" антирадянської пропаганди. У цьому щоденнику також було багато хоч дуже тенденційної, але різноманітної міжнародної інформації, до того ж багато матеріалів на історичну і літературну тематику. Популярності "лембергєрці" додавала низька ціна — 20-25 грошів за екземпляр. Щоправда, її швидко розбирали, і тоді за газету доводилось віддавати від 60 грошів до злотого.
Окрім "Газети Польської", широким колом читачів міг похвалитись "Польський Ілюстрований Кур'єр", а молодь охоче читала так звану розважальну пресу.
Така зацікавленість "продажною пресою" дуже непокоїла польське підпілля, яке розуміло її негативний вплив на польське суспільство. Для мінімалізації впливу нацистської пропаганди у Львові на початку 1942 року, за прикладом інших міст Генеральної губернії, почали просувати ідею часткового бойкоту "отруйного брехливого бруду" — окупаційної преси. Починаючи з 1 травня 1942 року кожної п'ятниці, за задумом польського підпілля, польське суспільство мало утримуватись від купівлі німецькомовної і польськомовної "продажної преси". Ще більш категоричним був заклик відмовитися від розважальної преси, оскільки її читання "в жодному разі не може бути виправданим". Попри постійні заклики до бойкоту на шпальтах підпільної преси, практична реалізація цього заклику мала мало шансів на успіх.
Але польською мовою у Львові друкувалась не тільки офіційна преса. На 1943–1944 роки припадає розквіт підпільного друку, коли кількість нелегальних польськомовних газет перевищує 30 найменувань, і це робить Львів одним з найбільших осередків польської підпільної преси. Переважали видання політично-інформаційного характеру. Найбільш активною у виданні і розповсюдженні нелегальних видань була Армія Крайова. Це були бюлетені, чи газети, зроблені на неякісному папері, зазвичай друкувалися раз на один-два тижні. Найвідоміші — "Слово Польське", "Витримаємо" або "Інформаційний Бюлетень Червеньської Землі". Декілька підпільних газет видавало також львівське комуністичне середовище, як "Голос Свободи", "Партизан", "Новини Дня" та інші.
Першим українським часописом, що вийшов у світ на східногалицьких землях в умовах нацистської окупації, були "Українські щоденні вісті" — орган Управи міста Львова. Його перше число побачило світ 5 липня 1941 року. Але з часу появи спеціального "Видавництва журналів і часописів для дистрикту Галичина" замість "Українських щоденних вістей" почали виходити "Львівські вісті", що стали єдиним українським щоденним часописом, який видавався під владним контролем, поруч з німецьким щоденником "Лембергер Цайтунг" та "Газетою Львовською".
Головним редактором "Львівських вістей", щоденної газети українською мовою для дистрикту Галичина, спочатку був Євген Яворівський, а після ліквідації щоденника міської Управи "Українські щоденні вісті", відповідальним редактором став Осип Боднарович, що перебував на цій посаді аж до своєї смерті 27 червня 1944 року. Яворівський став його заступником. Працювати в газету "Львівські вісті" перейшли всі співробітники "Українських щоденних вістей", але не надовго, бо більшість їх перейшла до "Українського видавництва". У редакції "Львівських вістей" залишився Остап Тарнавський, Степан Конрад і Ярослав Шав'як. Після смерті Боднаровича обов'язки відповідального редактора виконував Мирослав Семчишин, котрий, разом із журналістом Володимиром Барагурою, працював в уряді уповноваженого в справах преси дистрикту Галичина Георга Лемана.
На відміну від польської громади, українцям дозволили мати свій легальний видавничий осередок, відомий як "Українське видавництво". Видавництво засноване у Кракові, але згодом у Львові відкривається його філія, котра виконує основний обсяг роботи. Це була комерційна спілка, весь прибуток йшов на видавничі справи і проекти. Основна діяльність була спрямована на видавництво книг, журналів, газет та аркушевих друків, зокрема літературно-мистецького журналу "Наші дні", щомісячного журналу для дітей "Малі друзі" і юнацтва "Дорога". Видавництво функціонувало під опікою Українського центрального комітету і під пильним оком нацистської цензури. Попит на продукцію "Українського видавництва" перевищував пропозицію, але, окрім цензури, обсяги виробництва були обмежені кількістю паперу, що виділяли видавництву.
Однією з найвідоміших газет "Українського видавництва" були щоденні "Краківські вісті", тираж яких, за словами Костя Панківського, заступника голови УЦК, сягнув у 1943 році 18-24 тисяч. Попри великі бажання керівництва видавництва взяти "під своє крило" щоденну газету "Львівські вісті", їхні зусилля були марними, і "Львівські вісті" до закінчення нацистської окупації видавалися німецьким "Видавництвом часописів і журналів".
Що стосується матеріалів, які з'явились на шпальтах "Львівських вістей", то тут варто виділити кілька аспектів.
Обов'язковим джерелом інформації про політичні та військові події було німецьке державне інформаційне агентство "Телепрес". Суть вимог німецької цензури зводилась до аргументування правильності нацистської політики, антирадянської та антиєврейської пропаганди, висвітлення подій на фронтах у вигідному для влади ракурсі, а також заборони торкатися тем майбутнього України. У легальній українській пресі намагались висвітлювати життя українців під нацистською окупацією, але ці теми крутились навколо діяльності ОУН в Генеральній губернії та поширення їхнього впливу далі на схід, нових законів окупаційної влади, яких мало дотримуватись місцеве населення відповідно до національної належності: німецьке, ненімецьке і євреї, навколо промислового виробництва, української кооперації, освіти і виховання, справ церкви, ситуації військовополонених, також багато уваги приділяли вивезенню українців на роботу до Німеччини.
Закони, постанови, розпорядження й оголошення, що друкувались на сторінках легальної преси, зводилися, загалом, до двох пунктів — абсолютного послуху і жорстокого покарання. При цьому щодо дій самих окупаційних влад — тут діяло правило, що закони військового часу виправдовують будь-які дії окупанта, зокрема винищення єврейського населення.
Антисемітська риторика в газетах, що виходили офіційно, часто йшла поруч з антирадянською пропагандою, прив'язуючи єврейську тему до більшовицької ідеології. Ось що писали у "Вістях" від 13 липня 1944 року:
Про масові вбивства українців у вінницькім НКВД появилася біла книжка з протоколами знавців медицини, криміналістики й права. Виказано там, що жертвами червоного терору було трудове населення. Поіменно вичислені відповідальні керівники НКВД, жиди, яких було 18 осіб. Твердження Кремлю, будь то большевики не переслідують церкви, находить тут же своє висвітлення; останні священики вінницької округи впали жертвою терору, багато селян згинуло тільки тому, бо були віруючими християнами. Найдено у Вінниці кругло 10 000 трупів за мучених українців.
Усі матеріали, де згадували євреїв, мали на меті обґрунтувати право нацистської Німеччини на знищення цілого народу, а розміщені на її шпальтах статті покликані були утверджувати серед інших народів тезу про їх меншовартість.
У рамках антирадянської пропаганди на сторінках української преси в часи нацистської окупації висвітлювалось багато тем з історії, таких як "катинська трагедія", масові розстріли у в'язницях, Голодомор тощо. Багато уваги приділяли діяльності УЦК і створенню дивізії СС "Галичина", а також заохоченню українців виїжджати на роботу до Німеччини.
Отже, одним з головних джерел інформації для мешканців Львова часів нацистської окупації була легальна преса, що виходила німецькою, польською й українською мовами. Окрім інформації про події в регіоні і світі, ці друковані матеріали були досить потужним інструментом нацистської пропаганди, що доносили німецьку точку зору на військові й політичні події, були антисемітськими по свої суті і намагались аргументувати дії Райху щодо винищення єврейського, а також інших груп населення. Водночас вперше у пресі з'являються матеріали, які розповідають про масові знищення людей радянською владою.
