Пл. Святого Юра, 5 – собор св. Юра

Про найдавніший період існування церкви відомо з легенд, які пов'язують її із князем Левом (~1228–1301). На них, зокрема, посилаються Бартоломей Зіморович (1597–1677) та Денис Зубрицький (1777–1862). Від тогочасної будівлі, зведеної у XIVстолітті, залишилося єдине свідчення — дзвін із написом, що містить дату "1453". Обидві церкви стали предметом тривалих наукових дискусій (див. Mańkowski (1932), Диба (2005), Вуйцик (2013)).

1539 року була утворена Львівська єпископія на чолі з Макарієм Тучапським. Згідно з королівським фундаційним привілеєм, він отримав потрійний титул — єпископа Галича, Кам'янця та Львова (Cкочиляс, 2010, 215). Під його юрисдикцію перейшли "земля Руська і Подільська з повітами Галицьким, Львівським, Кам'янецьким, Снятинським, Рогатинським, Теребовлянським,включно з церквами, монастирями та духовенством" (Зубрицький, 2006, 148). Церква Святого Юра отримала відтак статус катедрального собору — стала головною православною святинею та правонаступницею Галицької митрополії, заснованої 1303 року у Галичі. З 1540 року при ній діяла капітула ("крилос"), членами якої стали парохи 11 церков Львова. У 1808 році вона стала архикатедральною церквою. У 1946 році церква, згідно з рішенням Львівського псевдособору від 8-10 березня, перейшла до Російської православної церкви, допоки не повернулася до УГКЦ 19 серпня 1990-го. З 2005 року вона є катедральним собором львівської архиєпархії.

Зародження ГКЦ

Наприкінці XVII століття готувався перехід Львівської та Перемиської єпархій у підпорядкування Ватикану згідно Берестейської унії 1596 року. Йосиф Шумлянський, єпископ у 1667–1708, очолив масштабні модернізаційні, структурні та освітні зміни, що мали підвищити престиж церкви та духовенства, звільнити її з-під юрисдикції світських осіб. Для цього він розвивав освіту; відтак активно залучав монахів чину св. Василія Великого.  Шумлянський видавав підручники із богослов'я та заснував при монастирі св. Юра друкарню, яку очолив василіянин Йосиф Городецький. У ній, зокрема, вийшли "Метрики" Шумлянського (1686), Псалтир (1688) та перший в Галичині Ірмологіон (1700) (Войниловець, Діло, 1900, №93, 2).

1 липня 1700 року в Святоюрській катедрі відбулося проголошене з'єднання Львівської архидієцезії з Римським престолом (Вуйцик, 2004, 14-18). Після прийняття унії у об’єднання залишилися чимало противників. Тому одним із основних завдань наступника Шумлянського, Варлаама Шептицького, було відстоювати єдність унійного духовенства, працювати над "адаптацією елементів католицької ідентичності до релігійної специфіки місцевої Церкви" (Скочиляс, 2010, 613-614). Справу Йосифа Шумлянського продовжував Атанасій Шептицький.

Найбільшим досягненням наступного львівського єпископа Варлаама Шептицького вважалося те, що він на вимогу Риму підготував меморіал "Про права та привілеї, що стосуються Галицької катедри Львівської єпархії", в якому розглядав зрівняння у правах вірян греко-католицької віри з іншими міщанами Львова. Після обрання митрополитом Атанасія Шептицького у 1729, між митрополичою резиденцією та монахами виникло справжнє протистояння,у тому числі щодо прав на Святоюрську гору. Яка принаймні з середини XVI століття перебувала у подвійному користуванні, і Церква Св. Юра зокрема. Василіяни вимагали від митрополита повернути всі столові маєтки, зокрема в Крилосі та Перегінську, а також юридику, яка прилягала до єпископської палати, мотивуючи свої бажання тим, що ці землі здавна належали монахам (Войниловець, Діло, 1900, № 101, 2). Аби підкреслити свої права на Cвятоюрську гору, Василіяни почали споруджувати новий монастир на місці старого (1732-1738). Далі вони заручилися підтримкою Ватикану та попри протидію Шептицького, об'єднали унійні василіянські монастирі Львівської, Перемиської, Луцької і Холмської єпархій у руську Провінцію Покрови Пресвятої Богородиці, незалежну від єпископа і митрополита, підпорядковану безпосередньо папі (Климент ХІІ). Це відбулося на Соборі руських єпископів 26 серпня 1739 року на Святоюрській горі за участі папського нунція Джироламо Ґрімальді. Провінцію очолив обраний на Соборі протоархимандрит Патрикій Жиравський. Надалі Василіяни планували об'єднати унійні монастирі з території усієї Русі та Литви. На соборі в Дубні 1743 вони об'єднали дві провінції під спільним протоархимандритом — Іпатієм Білінським, ігуменом святоюрського монастиря. Повністю відмежувавшись таким чином від єпископа, василіяни відкрили школу при Святоюрському монастирі (згідно рішень Замойського собору). У ній викладалися філософія та богослов'я, а з 1763 — канонічне (церковне) право.

Сучасний монастир Василіян і барокова церква Св. Юра

Новий (з 1730-х) мурований монастир Василіян на Святоюрській горі виглядав як "справжня княжа палата", в той час як дерев'яна митрополича резиденція була "от ветхости уже близкая к разрушенію" (Войниловець, Діло, 1900, №100, 1). До того ж, орден був націлений на чимраз грандіозніші плани. Церква Св. Юра у порівнянні із новими бароковими римо-католицькими храмами Львова, які постали у 17-18 столітті на хвилі реформування католицької церкви виглядала ще більш старою та понищеною часом будівлею. Аби підсумувати всі пророблені реформи унійної церкви і в архітектурі, Атанасій Шептицький взявся за будівництво нового монументального храму. Митрополит запросив для проектування інженера Яна де Вітте, який саме перебував на службі у Львові при магістраті.

Як зазначає Іван Войниловець, на своєму плані де Вітте окрім церкви позначив збудований Василіянський монастир та спроектував митрополичу палату, яку планували звести після побудови храму. На кресленні всі ці споруди становили "чудову симетричну архітектурну цілість" (Войниловець, Діло, 1900, №102, 1). На жаль, самі креслення не збереглися. Невідомо, з яких причин інженер де Вітте будівництво далі не провадив. Відтоді і до 1759 зведенням храму займався Бернард Меретин, після смерті якого справу продовжив Мартин Урбанік. З 1765 і до 1780-х — Клеменс Ксаверій Фесінґер (Вуйцик, 2013, 140).

1 вересня 1744 року митрополит Атанасій заклав наріжний камінь під нову церкву. Після його смерті (1746), будову храму продовжив його наступник Лев Шептицький.

Камінь для будівництва брали з "львівських гір", крім того докуповували в кармелітів, єзуїтів і домініканок. Цеглу і вапно постачали з Яворівщини. Керував будівництвом в якості адміністратора Арсеній Сіницький. Котрий так само відповідав за ведення документації. Основні роботи закінчились у 1770-му, а до 1780 тривали розписи іконостасу (Свенціцький, 1938, 14).

Будівництво було тривалим і потребувало значно більше коштів, ніж міг початково передбачити Атанасій Шептицький. Як ілюстрацію цього можна назвати скликання у 1750 році єпархіального собору на якому генеральні вікарії та візитатори погодилися збирати щорічні пожертви, "допоки храм не буде завершено" — вони тривали з 1751 до 1761 року. 5 вересня 1760 року на соборі встановлено хрест з цього приводу стріляли з гармат та моздирів (Вуйцик, 2013, 140). Розписи іконостасу та вівтарів, а також інші оздоблювальні роботи в інтер'єрі продовжувались до 1779 року (Свенціцький, 1938, 16).

Конфлікт між Василіянами та єпископом

Конфлікт між монахами і митрополитами, що почався у 1745 році, тривав до 1779, себто протягом усього часу будівництва барокової церкви. Одним із каменів спотикання були доходи зі святоюрських ярмарків, які після смерті митрополита Атанасія надходили Василіянам (400 зол. щорічно). Монахи від 1745 року намагалися відсудити єпископські столові добра у Крилосі та Перегінську, опираючись на те, що раніше ці землі належали їм, а також єпископську юридику, котра прилягала безпосередньо до єпископської палати. Поза тим, домагалися коштів, які митрополит Атанасій жертвував на катедру, так як вважали, що ці гроші призначалися на єпархіальну семінарію. Також вони вимагали ключі та влади над новозбудованою катедрою, пізніше змінили свою думку домагаючись лише половини церкви.

Позиція монахів полягала в тому, щоб довести, що вся Святоюрська гора здавна їм належала, а єпископи проживали скромно в малій резиденції. Як доказ було надано заключення львівського магістрату, посилаючись на міські архіви 1470-1681 років. Як відомо з джерел, які опрацював Йосип Гронський, єпископський "синдик [адвокат] доволі легко нівелював закиди василіян" (ЛННБ/214/42/6:7).

У 1770 році судовий процес, що розпочався у Львові, перенесено до Варшавської нунціятури. Після розділу Польщі 1772 року та включення регіону до імперії Габсбургів, справа продовжувалася у Відні. 1773 року єпископ Лев Шептицький подав скаргу до імператора Йосифа ІІ. Тоді ж підготували коротку історію церкви — від Володимира Великого і до ХVIIIcт. До позовної заяви Василіян єпископи долучили грамоту князя Лева про заснування митрополії в Галичі, пізніше відновленої у Львові. Судову справу спершу надіслали до губернатора Галичини графа Антона фон Перґена, опісля — до Варшавської нунціятури, відтак суд закінчився 22 квітня 1779 року у Відні перемогою єпископа. Австрійська влада признала важливість грамоти Лева Даниловича для галицької митрополії 1301 р. спадкоємницею якої була катедра Св. Юра (ЛННБ/214/42/6:7). Конфлікт остаточно вичерпався у 1817 коли Василіяни переїхали до давньої чернечої обителі — монастиря Св. Онуфрія.

Після створення греко-католицької митрополії у 1808 році, катедра Св. Юра стала архикатедрою. Після звільнення Святоюрського монастиря у 1817 році через переїзд Василіян, його приміщення пристосували під резиденції капітули (утвореної 25 листопада 1813 року), консисторії та світського духовенства.

Гіпотези щодо найдавнішої історії храму

Судовий процес особливо цікавий тим, що у його ході розпочалися дослідження історії церкви Св. Юра. Дата закладення першої церкви особливо актуалізувалася у другій половині ХІХ століття через загострення дискусії про найдавнішу історію Львова — руську чи польську. Латинська катедра у Львові була закладена після завоювання міста Казимиром  ІІІ у середині XIV століття, відтак якщо церква св. Юра заснована за князя Лева століттям раніше, як про це розповідають легенди, то це мало стати важливим аргументом на користь руської (української) громади Львова.

До дискусії свого часу долучалися Антон Петрушевич (1823-1913), крилошанин, історик та політик русофільського табору; Тадеуш Маньковський (1878-1956), польський професійний історик мистецтв який працював у міжвоєнний період у Львові; Януш Вітвіцький (1903-1946), архітектор та автор пластичної панорами Львова; Вітольд Шолґіня (1923-1996), архітектор та автор спогадів про Львів. Частина дослідників дотримувалися думки хроніста Бартоломея Зіморовича (1597-1677), що храм був збудований аналогічно до вірменської церкви у середмісті Львова. Це заперечував, зокрема, Тадеуш Маньковський. Результати археологічних досліджень 1933 року за підтримки митрополита Андрея Шептицького, під керівництвом Ярослава Пастернака, пізніше Володимира Січинського спростували думку Зіморовича (ЦДІАУ/408/1/1021:1). Сучасний дослідник архітектури Юрій Диба, спираючись на Януша Вітвіцького, дотримується ідеї, що первісна церква була не дерев'яною будівлею, а мурованою ротондою, та що вона зображена на відомій гравюрі Львова 1618 року (Sokołowski, 1899, 215; Диба, 1999, 35).

У 1991 році розпочалися нові археологічні дослідження. Цього разу вивчали крипти Собору, зокрема їх проводила спеціальна археологічна комісія НТШ під керівництвом Миколи Бандрівського, Юрія Лукомського та Романа Сулика. Тоді виявлені у південно-західній частині крипти винний погріб і численні речі церковного вжитку: хрестики, медальйони, вервички. Тоді ж археологи натрапили на дерев'яну скриньку, в котрій був кістяк та записка. Як виявилось, це були останки князя Ярослава Володимирковича, прозваного в "Слово о полку Ігоревім" Осмомислом, які у 1939 році перепоховав Ярослав Пастернак. По завершенні досліджень сюди було перепоховано митрополитів УГКЦ.

Реставрації

Реставраційні роботи катедри періодично проводилися у 1850 та 1866 роках. У 1876-му році інтер'єр собору розписав Еразм Фабіянський.У 1885-1898 роках за ініціативою єпископа Сильвестра Сембратовича, спорудили будинок для крилошан, а також здійснили реставрацію інтер'єру Собору. Єпископ планував замінити іконостас, та після консультації з фахівцями відмовився від своєї ідеї (Вуйцик, 2013, 140). У 1911 році за проектом Адама Топольницького (1905) реставрували архітектурні деталі: білокам'яні ґзимси, балюстради та ліхтарі, однак через початок Першої світової війни, роботи не завершили. Чергові роботи проводилися після закінчення археологічних досліджень (1933). У 1942 році художник Михайло Осінчук виконав загальну консервацію стін із відчищенням образів.

У 1996-1998 роках у храмі проведена масштабна реставрація інтер'єрів. Стіни перефарбували відповідно до стилю рококо — із зеленуватого відтінку у жовтуватий. Тоді ж тривав процес домальовування медальйонів та створення намісних ікон художником Любомиром Медведем. У 2001-2008 роках відбувалася реставрація екстер'єру. У 2017 році інститут "Укрзахідпроектреставрація" розробив проєкт реставрації та реабілітації (ревалоризації) об'єктів ансамблю під керівництвом Лідії Горницької. Проєкт включив упорядкування території горішнього і долішнього подвір'їв, реставрацію дзвіниці, брам та огорож, завершення реставрації Митрополичих палат, влаштування об'їзду північного і західного корпусів капітули.