Табір примусової праці Lemberg (ZAL-L), або Янівський табір

Табір примусової праці Lemberg (Zwangsarbeitslager-Lemberg, ZAL-L) був створений безпосередньо біля Німецької фабрики спорядження (Deutsche Ausrüstungswerke, DAW) на початку 1942 року. Першим комендантом табору був унтерштурмфюрер СС Ґустав Вілльгаус, який раніше служив заступником керівника DAW Фріца Ґебауера. Йому на зміну прийшов гауптштурмфюрер СС Фрідріх Варцок, який перебрав керівництво табором у червні 1943 року і залишався на посаді аж до евакуації небагатьох ще живих на той час ув'язнених та остаточної ліквідації табору в липні 1944 року. 

Розташування цього табору значною мірою сприяло його функції як табору примусової праці, що забезпечував єврейською робочою силою німецькі фірми і військових по всьому місті й у самому таборі. Янівський табір також служив місцем ув'язнення для короткострокового покарання осіб неєврейського походження, які порушували приписи німецької влади. Ці ув'язнені відбували свої чітко визначені терміни у відокремленій частині табору і були в основному дрібними злочинцями (StAL: EL 317 III, Bü 1721, 17-18). Крім того, Янівський табір виконував роль транзитного табору для депортації євреїв зі Львова (а також околиць): звідти їх везли на смерть в центри винищення у Белжеці і Собіборі. Таким чином, там посприяли вбивству 160 000 євреїв зі Львова та багатьох інших сусідніх громад.

Роль Янівського табору як постійного транзитного осередку виокремлює його з-поміж інших таборів на Сході. Під час війни через нього, ймовірно, пройшло принаймні 200 000 осіб (Sandkühler, 1996, 190-191). Єврейське населення Львова налічувало близько 160 000 або й більше. Якщо припустити, що багато хто (якщо не більшість) з них пройшов через табір, а тоді додати групи євреїв з сусідніх міст та сіл, то число 200 000 вже так сильно не дивує. Венді Лауер говорить про цей табір як про "найбільший єврейський трудовий та транзитний табір в Україні" (Lower, 2013, 133).

Поза тим, Янівський табір функціонував як спеціальний майданчик для вбивства тисяч євреїв, замордованих у піщаних видолинках та ярах за табором. Проти львівських євреїв провели щонайменше тринадцять масштабних акцій. Частина жертв була вбита безпосередньо в таборі, інших вивезли до Белжеця або Собібора. Під час окремих із цих акцій убивства відбувалися лише на території Янівського табору. Проте такі-от "пікові" періоди вбивств супроводжували зазвичай убивства рутинні, чисельніші та менш масштабні. Як і в багатьох інших таборах, постійний відбір гарантував, що ті, хто був уже непридатний до роботи, опинялися у Пісках (Piaski). Вбивства сотень, а часом тисяч євреїв були нормою. Після операції "Райнгард" табори (зокрема, "Белжец") припинили свою діяльність, і Янівський табір став головним місцем убивств у рамках "остаточного вирішення" для Львова та околиць. Окрім євреїв, есесівці вбивали там психічно хворих, іноземних громадян з Америки, Британії та Палестини, а також в’язнів-італійців після капітуляції Італії в 1943 року.

Цілком імовірно, що за час існування Янівського табору там загинуло більше євреїв, ніж у Майданеку, який іноді вважають табором смерті. Записи неповні, але Томас Зандкюлер припускав, що жертв було 80 000 (Sandkühler, 1996, 190-191). Дослідник Мартін Вінстоун писав: "Хоч у Янівському таборі не було газових камер, там, вірогідно, було вбито більше людей, ніж у Майданеку, головно шляхом розстрілу" (Winstone, 2015, 189).

Як і з виконавцями Голокосту, з охороною Янівського табору теж було не все просто. Більшість охоронців становили т.зв. травники (військовополонені, які пройшли вишкіл в Травниках (Trawniki) - прим.) та українці, а от серед есесівців були як німці з Рейху, так і фольксдойчі, яких набирали в Югославії та Угорщині і готували в таборі у Травниках, що також забезпечував охоронцями центри винищення. Табір примусової праці Lemberg також слугував тимчасовим тренувальним центром та осередком для вбивств, адже саме звідти есесівців відправляли керувати розташованими неподалік у дистрикті Галичина таборами та ґетто, а згодом ці табори та ґетто ліквідовувати, саме туди вони поверталися "додому". Крім того, Янівський табір брав участь у масовій експропріації єврейського майна, від вилучення цінних речей перед стратою до сортування та ремонту одягу з Белжеца, який мали повернути до Рейху. Багатьом в'язням щастило втекли. Розташування в межах міста та ув'язнені з місцевого населення давали змогу підтримувати тісні зв'язки з ґетто, пов'язуючи історію табору з Голокостом у Львові.

Згодом цей табір служив першою основною базою для операцій зондеркоманди 1005 (Sonderkommando 1005), після центрів винищення. Члени "бригади смерті", сформованої з ув'язнених Янівського табору, також стали свідками тривалих масових страт поблизу Янівського табору та ще в одному місці у Львові, а така поведінка була для зондеркоманди 1005 дещо незвичною. Для керівництва інших підрозділів зондеркоманди 1005 це стало школою, адже їхні керівники стежили, як "бригада смерті" з Янівського табору викопувала з землі тисячі тіл, зокрема, представників польської інтелігенції та радянських військовополонених із шталагу №328, розташованого в Цитаделі у центрі міста, за 4 км від табору. Перед відступом есесівці з Янівського табору та Львова убили решту мешканців ґетто, а декого з тих, хто вижив у таборі, вивезли до Плашова і навіть до Аушвіца.