Вул. Дороша, 4 – житловий будинок

Ділянка, на якій постав будинок, утворилася на зламі ХІХ і ХХ століть, коли розпарцелювали велику ділянку зі старою віллою і садом. Ця ділянка позначалася конскрипційним номером 707 ¼ і займала досить велику територію — від вулиці Зеленої до теперішньої Левицького; вздовж останньої у той час пролягала Пасіка, притока Полтви. З 1892 року міська влада координувала роботи з засклеплення цієї річки, після чого приватні власники почали масово зносити вілли в цій околиці та забудувати територію багатоквартирними кам'яницями. У 1893 році з'явилася теперішня вулиця Дороша, яку Міська рада назвала 1895 року в честь Вінцента Поля, польського національного поета і вченого, пов'язаного зі Львовом. Вулиця пройшла скраю старої ділянки, а вілла ще деякий час простояла. Після її знесення на ділянці постав постав парний бік вулиці Дороша, всього шість триповерхових кам'яниць (№№2-12).

Попередня історія ділянки: вілла і сад (XVIII століття – 1895 рік)

Перші архівні документи про віллу на території теперішньої вулиці сягають червня 1863 року, коли тогочасна власниця Юлія Водкєвич (Julia Wodkiewicz) звернулася до магістрату Львова за дозволом прибудувати ззаду офіцину на дві кімнати. На цьому зверненні немає записок міської влади, можливо, власниця ділянки змінила свою думку, адже у жовтні просила вже дозволу на замешкування інакшої, більшої офіцини на вісім кімнат, по чотири на поверсі, яку до того часу встигли збудувати.

Ця реконструкція складалася з прибудови кімнат, а також окремого блоку туалетів-виходків. Креслення виконав міський будівничий Йозеф Мюель (Joseph Mühel) (ДАЛО 2/1/600:13). Міська влада, а це Будівельний уряд, санітарний відділ та пожежна служба не знайшли причин заборонити використовувати ці приміщення, прибудовані "з твердого матеріалу з тилу до старого будинку" (ДАЛО 2/1/602:1-2).

Юлія Водкєвич, про яку не вдалося знайти жодної додаткової інформації, звертаючись до міської влади за дозволом, попросила її про ще одне. Вона описала, що її ділянка дотикається двох вулиць — Зеленої і "вулиці Рури" (сучасна Левицького), однак не безпосередньо. Між вулицею Рури і її територією містилася ще одна ділянка, на якій стояв дров'яний склад Фелікса Беренфельда (Felix Behrenfeld). Власниця скаржилася, що цей склад, а також зведений Беренфельдом паркан псував вигляд її ділянки, що приносило їй збитків, з чого слід зробити висновок, що в будинку Юлії Водкєвич мешкали орендарі. Вона попросила міську владу знести склад і паркан, очевидно щоб зробити свій будинок привабливішим для орендарів (ДАЛО 2/1/602:1). Однак, склад був власністю міста, а паркан зведений за наказом влади, тому у відповідь на своє прохання власниця отримала відмову (ДАЛО 2/1/602:2).

До 1870 року ділянку придбав Юзеф Маєр (Józef Majer). Власник мав співзвучне ім'я із своїм сучасником, відомим вченим-медиком, ректором Ягеллонського університету в Кракові, однак можна бути впевненими, що йдеться про цілком різних осіб.

Маєр задумав значну перебудову в своїй власності. Навесні 1870-го року він затвердив у магістраті проєкт перебудови старої офіцини, що торкалася вужчим фасадом до вулиці Зеленої, в якій мала розміститися ресторація, а також планував звести нову господарську будівлю ближче до вілли. В процесі його затвердження проєкт сильно змінився. Замість ресторації, офіцину переобладнали на чотири двокімнатні квартири з кухнями і Маєр затверджував проєкт вже після його реалізації. Господарська будівля постала без просторої пральні і туалетів, а обмежилася приміщеннями стайні на чотирьох коней, возівні та дровітні (ДАЛО 2/1/600:14-16; 2/1/602:7-11).

Наступна власниця ділянки, Целестина Лончинська (Celestyna Łączyńska), вирішила, що дровітня більш неактуальна і облаштувала в її просторі пральню, комірку та помешкання сторожа у 1873 році (ДАЛО 2/1/600:17).

У 1882 році власником ділянки був Самуель Шайбе (Samuel Scheibe), який затвердив проєкт перебудови житлової офіцини на пекарню. Креслення виконав архітектор Леопольд Вархаловський (Leopold Warchałowski). Згідно з цим проєктом, ззаду одноповерхового будинку мали з'явитися чотири великі печі, покрівля над ними замінена на листи бляхи, без дахових люкарн, як раніше, але з малими горищними віконцями в стіні. Над дахом мав зависочіти чотириметровий комин (ДАЛО 2/1/600:18). Роком пізніше Самуль Шайбе затвердив проєкт прибудови до господарської будівлі туалету (ДАЛО 2/1/600:19).

У довіднику за 1889 рік власником цієї ділянки №707 ¼ (вулиця Зелена, 19) вказаний Юзеф Скшишовський (Józef Skrzyszowski). Цього ж року на одному із своїх засідань Міська рада Львова розглядала проєкт прокладення вулиць поміж вулицями Зеленою і Кохановського на звернення Теклі Скшишовської і графині Ванди Замойської, власниці сусідньої ділянки (Kurjer Lwowski, 1889m Nr. 315, s. 3). У звіті магістрату Львова за 1893 рік вказано, що така вулиця була прокладена (Sprawozdanie, 1895, 7).

Вулиця отримала назву лише у 1895 році, її назвали у честь Вінцента Поля. Частину ділянки вілли придбав адвокат і член Міської ради Львова Александр Маріанський (Aleksander Maryański). На його замовлення був розроблений проєкт двоповерхової кам'яниці (ДАЛО 2/1/598:21). Креслення підписала — як сусідка — власниця вілли Анна Свєцінська із Скшишовських. З невідомих причин будівлю не реалізували, а землю продали. Покупцем став Юліан Абрисовський (Julian Abrysowski), про якого детальніше далі. Цю ділянку він розширив до теперішньої вулиці Левицького, докупивши фрагмент, де раніше стояли міські дров'яні склади.

У 1900 році на замовлення Абрисовського був запроєктований перший будинок з сучасної забудови вулиці — наріжний на Дороша, 2 і Левицького, 44. Цей будинок з двома входами запроєктувала фірма братів Альфреда і Казімєжа Каменобродських (Alfred i Kazimierz Kamienobrodzki). Крім архітекторів та замовника креслення підписали:  Юзефа Абрисовська, дружина Юліана і співвласниця нерухомості, а також бізнес-партнер Владислав Стахєвич (Władysław Stachiewicz). Ймовірно, що Стахєвич допоміг Абрисовському придбати ділянку, однак сам не планував поселитися тут і потім подарував чи продав йому свою частку. Проєкт був реалізований у 1901 році і Абрисовський з сім'єю переїхав сюди, залишивши будинок своїх батьків на площі Ринок, 30.

Можливо, на цьому будівництві Абрисовський хотів і зупинитися, маючи і достатньо простору для сім'ї в цьому будинку для своїх вже немалих дітей, і ще кілька квартир, щоб здавати їх винаймачам для додаткового доходу. Проєкт вищезгаданого будинку не містить поділу ділянки, а вся незабудована територія позначена на ситуаційній схемі як один великий сад. Тож можна припустити, що наявність саду була одним з ключових бажань сім’ї Абрисовських, коли вони переїздили з самого центру міста у більш затишну та зелену околицю.

Однак ринок продиктував корективи. Місто стрімко росло адже сюди переїздили з провінції чимало людей, забудова невпинно ставала щільнішою. Будівельний статут Львова від 1885 року диктував, що квартали повинні забудовуватися суцільними, а будинки споруджуватися на межі з хідниками, без відступів вглиб ділянок. 1900-ті роки стали періодом будівельного буму у Львові, коли щорічно в місті зводилося близько трьохсот нових кам'яниць (Бірюльов, 1908, 387). Таким чином, у Абрисовських не залишалося варіантів — або продати шматок свого саду, або мати контроль над тим, як забудувати решту ділянки.

Таким чином поруч на ділянці з'явилося ще три будинки — сучасні Левицького, 42 і 40, а також Дороша, 4. Примітно, що перші два займають свої ділянки углиб до краю, а їхні подвір'я вузькі і зовсім мінімальні. Будинок на Дороша, 4 зроблений інакше — тут частина ділянки залишена незабудованою, з садом. Слід відмітити, що на торці його бічної офіцини цеглою викладений напис "A. J. 1908". Найімовірніше, це розшифровується як "Abrysowski Julian", і це підкреслення задуму — що до цієї офіцини більш нічого не повинно бути прибудоване.

За кілька років цей будинок став власністю сина Юліана, Владислава Абрисовського, який пізніше успадкував і батьковий бізнес.

"Stachiewicz i Abrysowski": історія успіху

Юліан Абрисовський та Владислав Стахєвич — це два партнери які понад чверть століття разом провадили успішний бізнес з торгівлі тканинами. У 1879 році молоді чоловіки розпочали свою справу придбавши крамницю Василя Товарницького від спадкоємців останнього. До 1892 року назва їхньої фірми звучала як  "Bazylego Towarnickiego następcy Stachiewicz i Abrysowski". Згідно з рекламними оголошеннями у пресі, вони продавали вовняні, плюшеві, оксамитові, шовкові, адамаскові, фланелеві тканини, сукно, хустки та шалі, батисти і сатини, кашемір, різні види бавовни — зефіри і кретони, полотна і скатертини, та інше. У них було чимало конкурентів, але тканини користувалися попитом, оскільки у ХІХ столітті більшість людей шили свій одяг самостійно або в кравців, а не купували готовий.

Крамниця "Stachiewicz i Abrysowski", як її перейменували у 1892, діяла у будинку купців Ціпперів на площі Ринок, 32, на першому поверсі. У 1911 стару кам'яницю власники знесли, і у 1912 збудували сучасний будинок, а крамниця продовжила діяти за цією ж адресою.

Обоє чоловіків займалися громадською діяльністю, у 1890-х приєдналися до Товариства купецької молоді, що діяло на вулиці Чарнецького, 1 (сучасна Винниченка). У 1905 році Абрисовський очолив це товариство. Наприкінці 1890-х він став експертом з торговельних питань при Крайовому суді, а також членом товариства Галицької ощадної каси. У 1896 році, або й раніше, він разом зі Стахєвичем увійшов до Стрілецького товариства — елітного міщанського клубу, до якого у ХІХ столітті входили чимало бізнесменів, і які мали чи не визначальний вплив на тогочасну львівську політику. Багато президентів (мерів) Львова спочатку просувалися саме в цьому товаристві і ставали його лідерами. Також вони стали членами польського товариства “Сокіл”.

У часи, коли виборче право не було загальним, а залежало від рівня сплачених податків, підприємці були однією з пріоритетних груп населення, хто міг балотуватися до Міської ради. Владислав Стахєвич став депутатом близько 1897 року (Szematyzm, 1897), а Юліан Абрисовський — у 1909-му (Szematyzm, 1909). Засідання Міської ради відбувалися у вечірній час, ця робота не передбачала винагороди. Перший належав до секції з питань безпеки, порядку, здоров'я, поліції та війська, а другий — зокрема до секції, що завідувала питаннями релігії і доброчинності. Біля 1906 року вони долучилися до Товариства любителів минулого Львова (Towarzystwo miłośników przeszłości Lwowa), до якого увійшли багато депутатів Міської ради та службовців магістрату, та яке позиціонувало себе як патріотичне польське товариство. Інтерес до старовини його члени поєднували зі стверджуванням польського характеру Львова.

Двоє партнерів були пов'язані і родинно. Юліан Абрисовський одружився з Юзефою Стахєвич, ймовірно сестрою Владислава (молодшою за останнього на ~8 років). У них народилося двоє синів — старший Владислав (1887) та молодший Юліан (1897), і була принаймні одна донька — у повідомленні про смерть Юзефи в 1908 році фігурує згадка про зятя.

Будучи купцями з понад двадцятирічним досвідом та накопиченим капіталом, і Юліан Абрисовський, і Владислав Стахєвич змінили свої помешкання на зламі століть. Стахєвич переїхав з власного будинку на вулиці Цловій, 6 (сучасній Павла Римлянина) та придбав кам'яницю на центральній і фешенебельній вулиці Академічній, 12 (сучасний проспект Шевченка). Абрисовський вирішив змінити житло у самому центрі міста, де мешкали його батьки, на більш затишну околицю та збудував будинки на розі вулиць Кохановського та Поля (тепер Левицького і Дороша). З газет відомо, що обоє також збудували або придбали собі літні будиночки у підльвівських Брюховичах, а також полюбляли відпочивати самостійно чи з сім'ями у Закопаному, що у польських Татрах.

У 1914 році Юліан Абрисовський був одним з депутатів Міської ради, які не покинули Львова через війну та російську окупацію міста. У 1920 році він залишив керівництво фірмою, передав її синові Владиславу, а співвласником став син його покійного партнера, Тадеуш Стахєвич. Однак останній через два роки вийшов зі спілки і Юліан повернувся, однак не надовго — у 1927 чи на початку 1928 року він помер. Назва крамниці не змінювалася, однак близько 1934 року Владислав перемістив її на площу Галицьку, 13.

Кам'яниця на вулиці Дороша, 4

Юліан Абрисовський подав проєкт будинку на затвердження міської влади у серпні 1908 року і у вересні його отримав. Він додатково сплатив в міську казну 259 крон 74 геллери за право користуватися міською каналізацією.

У процесі будівництва вирішили внести зміну в планування — додати помешкання для сторожа скраю офіцини, що затверджували окремо в лютому 1909 року. У липні будинок був завершений, комісія з магістрату ствердила, що він "повністю закінчений, сухий і придатний для заселення". Тож починаючи з серпня 1909 року тут з'явилися перші мешканці.

У підвалі будинку розмістилися складські приміщення для мешканців та пральня, а на кожному поверсі — по дві квартири. На першому поверсі вони трикімнатні, на другому і третьому — по одній чотирикімнатній і одній трикімнатній. Більші помешкання були більш престижні, оскільки мали не лише туалети всередині квартири, а й ванни, а при кухні — нішу для служниці, окремий туалет для неї та комірку. Також, з тилу офіцини були передбачені чорнові сходи з входами до кухонь на трьох поверхах.

Зведений будинок загалом відповідає проєкту з 1908-1909 років, але використання кімнат змінилося — наприклад ніш для служниць не збереглося, як і комірок та службових туалетів, тощо. Фасад відрізняється від запроєктованого огорожею балкону, а також тим, що обеліски на аттику втрачені, поруйновані атмосферним впливом та не відновлені.

Будинок відрізняється від сусідніх тим, що в ньому немає сецесійних впливів. Тут дотримана симетрія та консервативна ренесансна стилістика. Аттик з завитками і вазами-обелісками над двома центральними вікнами є відсилкою до ідеї "польського ренесансу", який пропагували деякі архітектори у Львові у перші роки ХХ століття. Зокрема, тут є певні подібності з іншим проєктом Каменобродського — розширенням головного будинку польського товариства "Сокіл" на розі теперішніх вулиць Дудаєва й Ковжуна, яке той здійснив дещо раніше, у 1906-1907 роках. Юліан Абрисовський був членом і цього товариства. Також на видному місці зверху фасаду розміщений ліпний кадуцей, символ торгівлі, що ознаковує заняття власника.

У архівній справі цього будинку збереглося кілька паперів з кінця 1930-х років, коли його власником став Бернард Круг (Bernard Kruh). Згідно з адресною книгою 1935 року, він був залізничником на пенсії. У 1937 році він вніс скаргу на сусідів за занедбаний фасад їхньої офіцини-сторожівки, а саме на власницю кам’яниці Несю Дорнгельм (Nesia Dornhelm), дружину купця Теодора Дорнгельма з вулиці Сапіги, 19, сучасної вулиці Бандери. У цьому листі він пояснив, що йому поскаржилися орендарі першого поверху,  яким неприємно споглядати некрасивий вид з вікон, а також що з понищеного комина цього будиночка може випадати цегла, що небезпечно. Роком пізніше з магістрату звернулися і до самого Круга з вимогою відремонтувати стіни його кам'яниці, які, на думку інспектора з будівельного відділу, теж виглядали занедбано.

Після того, як Львів став частиною Радянського союзу у 1939 році і приватну власність скасували, будинок був націоналізований, тут утворили комунальні квартири. Сьогодні він залишається повністю житловим і ззовні зазнав невеликих змін. У ньому практично не залишилося автентичних дерев'яних вікон, а частина елементів декору понищена або в занедбаному стані. Ззаду кам'яниці розташований сад з фруктовими деревами та квітами, який доглядають мешканці будинку. За переказом старших мешканців, у саду раніше стояла невелика капличка (ймовірно статуя з балдахіном) Діви Марії, однак її доля невідома.