Електрифікація Міського театру

При його будівництві вирішили виконати електричне освітлення. Міська електрична комісія протоколом від 8 травня 1899 року доручила директору міських колій електричних (МКЕ) Йосифу Томіцькому (Józef Tomicki) розглянути це питання. За два місяці, 19 липня Йосиф Томіцький подав свої пропозиції. Вони не обмежувалися освітленням театру. Як згадував сам Томіцький, "у 1900 році настав новий етап розвитку підприємства, бо від того року датується заснування міських закладів електричних (МЗЕ)". Томіцький запропонував не будувати для потреб театру окрему локальну електростанцію, яких і без того було немало у місті, а розширити електростанцію трамваю, прокласти від неї кабелі та підключити до них освітлення театру. Найважливішим стало те, що він запланував розташувати у підвалі театру розподільний пункт та використати його як базу для електрифікації прилеглої центральної частини Львова. Питання було настільки перспективним, що електричну комісію міста очолив президент Львова Ґодзімір Малаховський (Godzimir Małachowski). Роман Дзеслєвський (Roman Dzieślewski), професор Львівської політехніки, член міської електричної комісії, високо оцінив задум Томіцького і підтримав його. Для втілення його пропозиції 4 грудня 1899 року комісія ухвалила кошторис, складений Томіцьким, в сумі 660 тисяч корон.

Конкурс на будівельні роботи театру виграла фірма архітектора Івана Левинського. У ДАЛО зберігаються акти виконаних нею робіт – від фундаменту до купола. Левинський звернувся за дозволом на підключення механізмів будмайданчика театру до тягової електричної мережі трамваю. Це був би перший випадок використання у Львові електроенергії на будові, проте комісія встановила таку ціну, що він відмовився. Робочі руки тоді ще коштували дешевше.

Будівництво театру збурило громадськість та викликало велике зацікавлення. Ще перед його відкриттям, тогочасні львівські газети завзято його критикували: купол виглядає як невмитий мідний горщик обернений догори дном, а фігура на верху фасаду ніби мала стрибати через пальму, мов через скакалку. Критики договорилися навіть до того, що найкращий вигляд театр має лише з тильної сторони, шкоди тільки, що немає стільки грошей, щоб цілий будинок повернути.

До журналістів приєднався відомий львівський архітектор Казимир Мокловський (Kazimierz Mokłowski). Він назвав проект без характеру, будівлю ззовні і всередині орнаментально перенасиченою, "тепер маємо у Львові типову німецьку тандиту" і додав фальшиве вболівання над долею архітектора "але що ж тому винен професор Ґорґолевський, якого батьківщина лише у старшому віці до себе з Берліну пригорнула"!

Злосливі вислови лунали і на адресу нового тоді електричного освітлення: "між вікнами повісили електричні люстри, які до жодного стилю не пасують, такі самі і в буфеті, тільки ще гірші… а десять муз, що весело гасають навколо велетенської люстри посередині зали, якби хотіли сказати – для Львова і нас вистачить".

Попри критику, будівництво театру і його електрифікація успішно завершилися у повному запланованому обсязі. На урочистому відкритті театру, яке відбулося 4 жовтня 1900 року, від імені всіх будівельних фірм виступав Іван Левинський, який подякував владі міста за те, що залучила до робіт місцевих виконавців.

Електричну інсталяцію мережі у театрі виконала віденська фірма "Siemens&Halske". Було встановлено 2800 ламп розжарювання для залу та приміщень, 29 дугових ламп для освітлення сцени та акумуляторні батареї.  Вона ж виконала всі роботи на електростанції і в електромережі.

На електростанції встановили новий пароелектричний блок потужніс­тю 500 к.с. та турбіну системи Парсенса 500 к.с.  Від електростанції до театру проклали три живлячі кабельні лінії 220 В перекроєм мідних жил 900 мм кв. Справа в тому, що електростанція виробляла електроенергію напругою 500 В, тому до двох живлячих ліній, приєднаних до плюсового та мінусового виходу з електростанції, пристосованих до тягової трамвайної напруги, додавали нульовий провід. Це дозволяло ділити навпіл тягову напругу, що, з врахуванням спаду напруги в лініях, давало напругу 220 В, необхідну для освітлення.

Проте навіть таких потужних ліній було недостатньо, щоб забезпечити необхідний рівень напруги. При розробці планів електрифікації центру Львова, дещо віддаленого від електростанції, поста­ла проблема спаду напруги у мережі постійного струму. Для її компенсації у вузловому розподільному пункті міста в підвалі театру змонтували акумуляторну батарею, потужністю 250 к.с. До розподільного пункту в театрі розпочали приєднувати й навколишні будівлі. Відчуваючи перспективу зацікавлення львів’янами електроосвітленням домівок, фірма "Siemens&Halske" відкрила своє технічне бюро у Львові на площі Галицькій, 15.

Ціну на електроенергію для театру встановили 35 гелерів за 1 кВт-годину. Це фактично була собівартість, бо продавали тоді електроенергію за роздрібною ціною 80 гелерів за 1 кВт-годину.

Біля входу до театру, поряд з газовими ліхтарями вуличного освітлення, змонтували 5 дугових електроламп. За спожиту ними електроенергію повністю платив магістрат. Такі преференції для театру зробили через те, що у його підвалі міські електричні заклади встановили розподільний пункт.

Менш як за рік, 19 травня 1901 року, у розподільному пункті театру сталася фатальна подія. Газовики перевіряли витік газу на тротуарі біля "аптеки Зільберштайна" на вулиці Дорошенка (тоді Sykstuska) випадково пробили електричний кабель до театру. Від короткого замикання запобіжники на електростанції спрацювали, натомість у театрі, де фірма "Сіменс&Гальске" встановила акумулятори, запобіжників не змонтували. Тоді вважалося, що акумулятори служать лише для підняття рівня напруги у довгій мережі постійного струму. У підвалі театру розпочалася пожежа, що спричинило жахливу паніку серед містян.

Це був дошкульний для престижу енергетиків випадок, адже минуло лише півроку від урочистого відкриття театру. До його розслідування поліція залучила Романа Дзеслєвського і Йосифа Томіцького, які запропонували зміни до правил. На шинах у місцях приєднання акумуляторів монтувати перехідники тонкого перекрою, своєрідні запобіжники, котрі, у випадку коротких замикань перегоряють та миттєво вимикають напругу. Як зазначив у своїй доповідній записці Роман Дзеслєвський, такий порядок приєднання акумуляторів "у жодній з існуючих електростанцій не застосовувався".

Подавав до поліції свої пропозиції щодо причин короткого замикання і Францішек Рихновський, відомий львівський електрик, проте поліція їх відкинула, як такі, що "стосуються лише теорії, а безпека глядачів вимагає негайних кроків".

У роки Першої Світової війни мережу постійного струму в місті ліквідували, розподільну підстанцію постійного струму в театрі демонтували, а свинець з акумуляторних батарей і мідь з живлячих кабелів здали у металолом. Натомість в підвалі театру змонтували трансформаторну підстанцію (ТП) напругою 5000/110 Вольт з підключенням до нової електростанції змінного струму на Персенківці. Від трансформаторної підстанції заживили не лише театр, а й прилеглих споживачів, котрі раніше отримували електроенергію з мережі постійного струму.

У 1930 роках, для підвищення пропускної здатності, розподільну електромережу міста перевели на напругу 220 Вольт. Довелося у підвалі Міського театру монтувати ще одну трансформаторну підстанцію: нову 5000/220В для абонентів міської мережі 220 Вольт і залишити в експлуатації стару (напругою 5000/110 Вольт) для потреб театру, зокрема для двигунів 110 Вольт, що використовували в системі вентиляції театру і для обертання сцени. Про наявність трансформаторів у підвалі театру зараз нагадують вентиляційні решітки у фундаменті з непарної сторони сучасного проспекту Свободи.

Театр ще тісніше став поєднаним із Міськими закладами електричними. У підвалі, де раніше був вузловий розподільний пункт міської мережі постійного струму з акумуляторною батареєю, обладнали ще й цех з повірки електролічильників для всіх міських споживачів. Цех перенесли з театру лише у 1937 році, коли збудували новий будинок МЗЕ – тепер приміщення Львівського обласного управління СБУ на вулиці Вітовського.

Наприкінці 1970-тих років Львівський оперний театр закрили на капітальний ремонт, який тривав шість років (удвічі довше від його будівництва у ХІХ ст.). У цей час обидві трансформаторні підстанції, що постійно були розміщені у підвалі театру понад 50 років, ліквідували. Замість них збудували велику трансформаторну підстанцію у дворі театру імені Марії Заньковецької. На ній встановили два трансформатори для оперного театру і два для театру імені Марії Заньковецької. Зверху над підстанцією надбудували приміщення для випрямлювальної підстанції оперного театру – від неї на постійному струмі підключили механізми сцени, а попід проспектом Свободи від трансформаторної підстанції до театру проклали багато кабелів змінного та постійного струму. 

У самому ж оперному театрі розташований складний пульт управління освітленням залу, сцени, спецефектів, системами вентиляції і пожежогасіння, а також пульт управління механізмами сцени. Тепер сцена не обертається, під нею встановили плунжери для піднімання і нахилу окремих її ділянок.