Вул. Козельницька, 5 – Львівська ТЕЦ-1

Прибутки міста від діяльності Міських закладів електричних (МЗЕ) у 1896-1905 роках спонукали львівський магістрат до розширення трамвайних маршрутів, а особливо мережі електропостачання. Електричне освітлення домівок ставало дедалі бажанішим серед львів’ян. Проте вже у 1902 року пропускна здатність мережі постійного струму у місті досягла межі. Та й електростанція постійного струму на вулиці Сахарова (тоді Wulecka) була розрахована на підключен­ня, окрім трамвая, 6000 ламп потужністю 50 Вт, тобто 300 кВт. У 1905 року сумарна приєднана потужність споживачів до електромережі постійного струму склала вже 316 кВт, а до 1908 року досяг­ла 490 кВт, тобто набагато більше від оптимального її завантаження. Що найважливіше, подальший розвиток мережі постійного струму на віддаленіші ділянки міста був недоцільний через неможливість забезпечити необхідний рівень напруги.

Як згадував Йосиф Томіцький (Józef Tomicki), директор МЗЕ у 1897-1925 роках, "трамвайні маршрути і електромережа охоплювали тоді лише певні дільниці міста, тому віддалені передмістя справедливо домагалися засобів транспортної комунікації і електрифікації своїх помешкань". Магістрат у 1905 році доручив йому опрацювати технічну та фінансову можливості реалізації нових планів. Разом з тим, на все – розширення існуючої електростанції та електромережі – виділив всього 4 мільйони корон.

У безвиході Йосиф Томіцький звернувся за підтримкою до професора Львівської політехніки Романа Дзеслєвського (Roman Dzieślewski), постійного члена Міської електричної комісії. Чергова співпраця, а радше інженерна авантюра, яку провели ці два визначні енергетики у 1906 році, дала свої результати. Заручившись його підтримкою у просуванні ідеї змінного струму, Йосиф Томіцький запропонував магістрату відправити проект до Відня на технічний аудит. Магістрат звернувся з проханням до Алекса Керна (Aleks Kern), колишнього директора львівського електричного трамваю у 1894-1897 роках, провести експертизу проекту Йосифа Томіцького. Томіцький попередньо переговорив з Керном про свої проблеми. Керн згадує, що спілкувався з Томіцьким щодо можливості використати наявні кабельні лінії постійного струму для мережі 110 В змінного струму, а також про напрацювання МЗЕ у перспективі будівництва нових електростанцій. У цих напрацюваннях Томіцький і дирекція МЗЕ розглядала дві ділянки для майбутньої електростанції: в Білогорщі, яка лежить на відстані 7 км від міста, для спорудження електростанції трифазного струму, і електростанції постійного струму на Пелчинських озерах. 

За пропозицією Романа Дзеслєвського було створено спеціальний комітет для розширення МЗЕ, до якого крім Романа Дзеслєвського включили Йосифа Томіцького i запрошеного з Відня Алекса Керна. На засіданні комітету 10 жовтня 1906 року вирішили відійти від системи постійного струму. Як аргумент, навели віддаленість електростанції на вулиці Сахарова від залізниці. Це ускладнювало постачання до неї більшої кількості палива. Алекс Керн запропонував збудувати нову електростанцію змінного струму на Персенківці, приміській території, біля залізничної колії Львів – Станиславів – Чернівці. Комітет звернувся до магістрату з кошторисом на 11,8 мільйона корон, значно більше, ніж передбачалося раніше. За словами Томіцького "потреба у розширенні МЗЕ ставала чимраз більш очевидною і нагальною, тому Міська Рада вкінці вирішила надати необхідні кредити на суму 10 млн. корон, а коли цієї суми в ході робіт забракло, додали ще 4 – разом 14 млн. корон". 30 листопада 1906 року магістрат звернувся до намісництва про розгляд проекту щодо розширення електричного трамваю у Львові. Доповідачем був Йосиф Томіцький, також, участь взяв Роман Дзеслєвський. На засіданні ухвалили остаточне позитивне рішення. Розпочалася інтенсивна робота. У листопаді 1908 року до Львова надійшли з пльзенського заводу "Шкода" (Škoda) перші два генератори потужністю по 1500 кінських сил (к.с.), а офіційне освячення нової електростанції відбуло­ся 18 лютого 1909 року. Загальна потужність електростанції склала 6000 к.с., або 4500 кВт.

Паливом для Львівської електростанції спершу був мазут з Борислава. У 1913 році Йосиф Томіцький запропонував замінити це дороге паливо на вугілля. У Державному архіві Львівської області (ДАЛО) зберігається його доповідна записка до магістрату від 10 травня 1913 року з детальним описом необхідного обладнання та розрахунком окупності. У 1914 році електростанцію перевели на вугілля, яке заво­зили з Сілезії. Обидва види палива не задовольняли керівництво Львова з огляду на екологіч­ну безпеку. Особливо страждали від цього рідкісні дерева, висаджені в Стрийському парку. Тому, коли наприкінці 1920-х років був збудований газопровід Дашава – Львів, електростанцію перевели на природний газ.

У 1913 році на станції встановили два турбогенератори, загальною потужністю 6 МВт, і три парові машини, потужністю 1,1 МВт. Воду для охолодження подавали з джерел "Залізні Води" та потоку Софіївка.

Під час боїв за Львів у листопаді 1918 року пошкоджень зазнала електростанція та міська кабельна мере­жа. Проте навіть у важких часах збройних протистоянь знайшлися свідомі люди з обох сторін, які понад усе ставили безпеку мирних людей і їхнє право на достойне життя, в тім і на безперебійне постачання міста електроенергією. 19 листопада 1918 року о 10:00 капітан Осип Букшований, представник командування українськими військами, та поручник Людвік де Ляво, представник командування польськими військами, уклали угоду, за якою електростанція на Персенківці та газівня на вулиці Джерельній були оголошені екстериторіальними. Спільні комісії у складі трьох українських та трьох польських представників постійно перебували на цих комунальних підприємствах. 

Із листопада 1918 року і до травня 1919 року електростанція енергії не виробляла. Окрім руйнувань, далися взнаки й аварійні погашення в міській електромережі. Бої на вулицях призвели до ушкоджень кабельних ліній та трансфор­маторних підстанцій. За спогадами Йосифа Томіцького, вже через 8 днів після припинення бойових дій корпус електростанції відремонтували і запустили в роботу. Її потужність постійно зростала і у 1925 році досягла 19500 кВт.

На 1930 рік запланували приєднати до Львова всі приміські села. Крім того, розглядали питання перетворення електростанції у регіональну з будівництвом електромереж до Жовкви, Яворова і, що найголовніше, до насосних станцій, котрі забезпечували Львів водою. Лише зі встановленням електричних насосів на перекачувальній станції у Карачинові і на свердловинах у Волі Добростанській, Шклі та Великополі місто вдалося забезпечувати водою цілодобово.

За прискореним розширенням електромереж перестала встигати модернізація електростанції. Навіть не генеруючого обладнання, а розподільного устаткування (РУ). Все обладнання РУ напругою 5 кВ було розраховане на максимальне навантаження 4,6 МВт. Такого навантаження мережа досягла вже в 1921 року, а до 1925 року сумарне споживання склало 7,1 МВт. Як відзначив у своєму звіті від 27 лютого 1928 року директор Варшавської електростанції, котрий на запрошення львівського магістрату проводив аудит МЗЕ з питань рентабельності, "спираючись на приклад великих європейських міст, можу стверджувати, що спо­живання електроенергії у Львові ростиме, а одним із факторів, що стримуватимуть цей процес, є повністю зношене й аварійне обладнання РУ-5 кВ. Наскільки важлива його заміна може свідчити вибух оливного вимикача на електростан­ції у Хожуві".

Упродовж 1929 року розподільне устаткування 5 кВ і щит управління електростанції перенесли в нове приміщен­ня та замінили старі вимикачі на вимикачі фірми "Сіменс- Шукерт" (Siemens-Schuckert).

У 1932 році, у зв’язку з початком електрифікації місцевостей поза Львовом, генераторну потужність електростанції наростили до 26 МВт.

При відступі в 1944 році, німці вивезли з електростанції три турбогенератори. Два із них, загальною потужністю 12,4  МВт, були в найкращому стані серед п’яти, наявних на початок війни. Третій – зовсім новий, потужністю 16 МВт, встановили під час нацистської окупації. Крім того, з електростанції зняли і відправили в Німеччину два трансформатори 5/30 кВ, які передавали електроенергію у львівську окружну мережу 30 кВ. Решту обладнання і споруд було розвалено вибухами від дев’яти фугасних бомб, закладених нацистами у різних місцях електростанції. Від вибуху отримало ушкодження генеруюче обладнання і згоріли три градирні. Підходи до електростанції були заміновані.

На час вступу радянських військ до Львова, 27 липня 1944 року, міська електростанція не працювала. Львів та область практично залишилися без світла. Уже через 12 днів, 8 серпня 1944 року, ввели в дію турбогенератор потужністю 0,5 МВт, а до кінця року привезли один енергопоїзд 0,5 МВт. Внаслідок руйнувань, наприкінці Другої світової війни загальна потужність львівської електростанції зменшилася із 40 МВт (6 генераторів) до 1 МВт станом на 1 січня 1945 року.

Для вирішення нагального питання відновлення генеруючих потужностей обладнання привезли з німецької електростанції в якості контрибуції за збитки, нанесені під час війни.

Перевалочну базу трофейного обладнання електростанцій розташували у Львові на чотирьох різних ділянках загальною площею понад 15 гектарів. Обладнання розвантажували та відвантажували працівники електромереж, військовослужбовці та німецькі військовополонені. Привезене обладнання з львівської бази комплектації розвозили на різні електростанції Радянського Союзу. Так, обладнання з електростанції міста Блехгаммер відправили на Челябінську ТЕЦ, міста Гайдебрек – на Лисичанську ТЕЦ, міста Крапец – на Зуєвську ТЕС, міста Освєнцім – в Кемеровоенерго, з електростанцій "Вільгельм" і "Вальтер" – на Штерівську ТЕС. На Львівській електростанції змонтували обладнання, вивезене з електростанції міста Одерталь (Deschowitz-Beuthen/Zdzieszowice).

У 1945 році нестачу електроенергії місто було змушене компенсувати з Дрогобицької електростанції по лінії 110  кВ. Того ж року на Львівській електростанції ввели 12 МВт трофейного генеруючого обладнання, а також доставили 3 енергопоїзди фірми "Дженерал Електрик" (General Electric), загальною потужністю 7,5 МВт.

Роботи з відновлення генерації потрібно було виконувати негайно. Для стимулювання праці керівник Львівським енергокомбінатом Олексій Кучерук звернувся до Наркома електростанцій СРСР з проханням дозволити видати робітникам "4000 літрів горілки, 100 кг тютюну і 10 тисяч талонів на додаткову другу гарячу страву", що в часи повоєнного дефіциту було дуже вагомим аргументом для працівників.

За 1946 рік на Львівській електростанції ввели ще два турбогенератори потужністю 12 МВт та 4 МВт.

На електростанції стало не вистачати води. У 1946-1948 роках розпочали облаштовувати водосховище на річці Щирець у селі Наварія (сьогодні – це озеро Глинна Наварія), звідки водопровід мав доставляти воду на Львівську електростанцію. Роботи і постачання матеріалів розподілили між багатьма виконавцями. Геологи приїхали з Харкова, звідти ж привезли бурове обладнання, цвяхи і болти з Дніпропетровська (тепер Дніпро), цемент зі Здолбунова, а вугілля зі Сталіно (тепер Донецьк).

Упродовж 1949 року встановлена потужність Львівської електростанції зросла до 45,5 МВт. На 91% потреби у паливі забезпечував газ з Дашавського родовища і на 9% – сілезьке вугілля.

Максимальної потужності у 60 МВт Львівська електростанція досягла наприкінці 1950-х років. Із будівництвом Добротвірської електростанції, потужністю 700 МВт, значення Львівської електростанції для електропостачання області знизилося і у 1960 році її перевели у теплофікаційний режим (Львівська теплоелектроцентраль-1). Від Львівської ТЕЦ-1 отримують тепло і гарячу воду мешканці вулиць Наукової, Володимира Великого, Сихова та Нового Львова. Зараз Львівська ТЕЦ-1 працює в режимі "когенерації" (виробляє одночасно теплову і електричну енергію), що вважається найекономічнішим використанням паливних ресурсів.