Тема є одним з фокусів програми “Складні сторінки спільної історії: розповідаючи про Другу світову війну у Львові".
[Завантажити публікацію_PDF]
Період з вересня 1939 року до червня 1941 року в (пост-)радянському наративі називається "захистом" Західної України перед "фашистськими загарбниками". У не-радянському українському та польському наративі — окупацією — хоча для одних це Західна Україна, для других — Східні Креси. Радянська пропаганда замовчувала, що розподіл Польської держави відбувся за договором з нацистами, тому намагалась довести у пропаганді наступу свій міжетнічний альтруїзм. Александер Ват вказує, що наступ військ у тогочасній радянській пропаганді називали передусім "Польською війною", можливо, як спроба змити ганьбу програної війни 1920 року. Атака у вересні 1939 року Радянського Союзу та "захист" України й Білорусі відбулись не в інтересах місцевих жителів, але в поточних інтересах Радянського Союзу — відволікання війни з Німеччиною.
Застосування терміну "окупація" в період 1939–1941 років пов'язане з невизнанням на міжнародному рівні захоплення східної частини Польської держави СРСР, а також з фактичним невизнанням нової влади більшістю населення окупованих територій. Цей період в сучасному публічному і науковому дискурсі часто називають "першою" окупацією, що імплікує, що наступ радянських військ у 1944 році був початком "другої" окупації. У післявоєнні роки, однак, застосування цього терміна є більше виразом моральної оцінки цього періоду, ніж політичної і суспільної ситуації. Включення Західної України (південно-східної Польщі у міжвоєнний період) до складу СРСР було тоді уже міжнародно визнане. У наступні декади значна частина українців глибоко адаптувалась і долучилася до проекту творення Радянської України на приєднаних територіях чи то активною позицією участі в нових структурах влади і суспільства, чи то пасивним прийняттям ситуації.
Зараз в Україні в академічному і публічному дискурсах вживається два терміни на означення радянського періоду — радянський і совєцький. Другий використовують, щоб підкреслити чужість радянської політики й культури та применшити масштаб залучення українського суспільства до проекту Радянської України.
17 вересня 1939 року радянські солдати перетинають східні кордони Польщі. Через п’ять днів Львів капітулює, владу в місті повністю переймає радянська адміністрація. Наступ на Польщу відбувається згідно з таємним протоколом нацистсько-радянського пакту Молотова — Ріббентропа. Офіційно Молотов, після консультації з німецьким послом, виправдовує атаку розпадом Польської держави внаслідок наступу нацистських військ та потребою захисту білоруського й українського населення. Окупація близько половини території міжвоєнної Польщі відбувається з порушенням попередніх численних договорів.
Радянська влада зразу почала поширювати пропаганду: на плакатах розвішаних по місті, на шпальтах (нових) газет, на фабриках. Пропаганда зображувала картину міжвоєнної Польщі як капіталістичної держави “панів” та вихваляла Жовтневу революцію. Радянські пісні лунали з репродукторів на вулицях. Поширювано атеїзм — святкування Нового року мало замінити висміюване Різдво. До Львова привезли радянських українських митців, зокрема Олександра Довженка, Павла Тичину та Олександра Корнійчука. Радянська влада запрягає в колеса пропаганди також польських письменників лівих поглядів, частково комуністів, які втекли з Варшави. Серед них була Ванда Васілевська, Єжи Борейша, Анатоль Штерн. Підставою поширення нового світогляду були нові школи. Відбулась їх секуляризація та деполонізація через введення в більшості з них української і російської як мови навчання. Приватні школи скасовано та заборонено навчання івриту як мови сіоністів. Контроль змісту навчання відбувався через заохочення учнів до доносів на вчителів. Хоча українські вчителі із задоволенням прийняли деполонізацію школи, їм було важко поширювати атеїзм.
Багато людей, особливо молодих і тих, які мали негативний досвід із санаційним режимом міжвоєнної Польщі, початково сприйняли наступ радянської влади та перебудову інституцій з надією. Нова влада надавала більші можливості для українців та євреїв, на противагу полякам, яких вважала найбільшою загрозою для себе як групи, яка тільки що втратила державність та мала традицію боротьби за неї. Легше було здобути безкоштовну професійну і вищу освіту українською мовою, збільшилась зайнятість на заводах. Однак для контролю суспільства режим намагався підсилити етнічні поділи і паралельно утримати рівновагу між окремими групами, так щоб кожна з них почувалась невпевнено у своєму статусі. Одночасно з переслідуванням довоєнної, в основному польської, еліти зрівнялись можливості суспільного авансу. Радянська кадрова політика просувала на державні посади українців і євреїв. Нова система відкривала можливості тільки тим, хто демонстрував лояльність до радянської влади. Інтелігенція, розчарована санаційною політикою уряду Польщі, яка симпатизувала соціалістичним рухам або була просто аполітична, могла отримати становище в перебудованих інституціях. Співпраця з новою владою не завжди означала підтримку для її ідеології, хоча переважно була пов'язана з необхідністю закривати очі на її жорстокість. Надія, пов'язана з новою владою, з часом почала слабнути через реальну ситуацію. Однак задля утримання тотальної влади режим не визначав чітких меж цієї лояльності, неодноразово відкидаючи та звинувачуючи вірних йому у націоналізмі. Так були заарештовані журналісти газети “Czerwony Sztandar” та довоєнні письменники, зокрема, Александер Ват, Владислав Броневський, Тадеуш Пайпер чи Анатоль Штерн.
Легалізація влади відбувається внаслідок “виборів” до Народних Зборів Західної України 22 жовтня 1939 року, де голосувати можна було тільки за кандидатів, затверджених раніше тимчасовою радянською адміністрацією. Створенню списку виборців передував масовий збір персональної інформації про населення, який часто нагадував допити. Голосування не було таємне, відбувалось під наглядом НКВС. Депутати Зборів затверджують приєднання новозайнятих земель до складу Радянського Союзу, а також голосують за рішення Москви про націоналізацію підприємств та житлового фонду.
Від середини 1940 року починається боротьба з "націоналізмом" та колективізація. Не випадково тільки тоді відкрились двері КПРС для місцевого населення. З позиції Москви, участь в одній дозволеній партії сприймалася за честь та була відкрита тільки для членів з перевіреними поглядами. Для багатьох містян, однак, участь у партії була спробою самозахисту чи покращення власної ситуації. Їхню колаборацію з новою владою підтримували матеріальні мотивації, а також ідеологія, підсилена довоєнною радянською пропагандою, яка зображала Радянський Союз як ідеальний край рівності.
Побутовий рівень щоденного життя у Львові, як і в інших окупованих землях, знизився. Націоналізована економіка не могла відповісти на актуальні запотребування ринку. Незабаром після початку окупації почало бракувати на ринку одягу, солі, мила. У магазинах з`явилися черги. Курс рубля зрівнявся зі злотим, прибулі радянські солдати та чиновники мали змогу дешево купувати продукти. Через проблеми з постачанням продуктів помітно знизився рівень гігієни. Боротьба зі спекуляцією мала прикрити руйнівний вплив нової моделі економіки.
Через посилену пропаганду та масові репресії у 1939–1941 роках майже не розвинулись організовані структури опозиції. Радянська влада боролася з ними через масові ув’язнення і депортації. Їхньою метою було знищення будь-якого потенційного осередку опору: інтелігенції, керівництва міжвоєнної поліції, членів націоналістичних рухів, колишніх державних працівників та середній бізнес. Упродовж двох років депортовано приблизно 300 тисяч людей. Згідно з оцінками, серед депортованих було 20–30% євреїв, 52–60% поляків та 10–18% українців. Причини переслідування могли бути як через національне походження, так само соціальне та економічне. Після капітуляції Львова, попри договори, офіцерів польського війська депортували до табору у Старобільську, де їх пізніше розстріляли. Членів львівської поліції розстріляли ще дорогою до Винників. У Львові в червні 1941 року сили НКВС розстріляли приблизно 4 тисячі в’язнів. Наступ нацистських сил був такий швидкий, що не було часу їх евакуювати.
Перелік місць
Зустріч і реакції:
Вступ радянських військ у Львів: очікування та страхи (побоювання) (вул. Личаківська)
Політичний спектакль у театрі: Національні Збори (просп. Свободи, 28)
Пропаганда:
Між національним визволенням і класовою рівністю (Монумент Міцкевича)
Кінотеатр "Рай" (пл. Мар’яцкі (pl. Mariacki), сучасна пл. Міцкевича, 6/7)
Націоналізація:
Націоналізація чи продовження традицій? (Колишня шоколадна фабрика "Бранка", вул. Шептицьких, 26)
Нові сусіди (Будинок Яна і Фридерики Лілль, вул. 3 Мая, 19 (3 Maja), сучасна вул. Січових Стрільців)
Не/власник (Будинок Гуго Штейнгауза, вул. Кадетська, 14 (Kadecka), сучасна вул. Героїв Майдану)
Будинок Соломії Крушельницької (вул. Крашевського, 23 (Kraszewskiego), сучасна вул. С. Крушельницької)
Кому пощастило: інтелігенція в нових умовах:
Освіта і культура: кому пощастило: Галина Левицька (Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка, вул. Боурларда, 5 (Bourlarda), сучасна вул. Остапа Нижанківського)
Нові можливості?: Людвік Флек (Педіатричний шпиталь, зараз Львівська обласна клінічна лікарня, вул. Ґловінського, 1/3 (Głowińskiego), сучасна вул. Чернігівська)
Стефан Банах ("Кав'ярня Шкоцька", пл. Академіцька, 9 (pl. Akademicki), сучасний просп. Шевченка, 27)
