...

Між національним визволенням і класовою рівністю

ID: 249
Націоналізм та класовість у радянської політиці до війни.Брак визначення ролі національності як умови до арбітрарної зміни політики. Хто найбільш постаждав (статистика) і чому. Заходи на честь Міцкевича як спроба повернути польське суспільство до радянської влади з наближенням війни. 

26 листопада 1940 року о 13:00 урочиста делегація представників Львівського НКВС, партійних діячів та співпрацюючих з ними літераторів поклала квіти до пам’ятника Адаму Міцкевичу з нагоди 85-річчя його смерті. Кінець листопада був кульмінаційним моментом заходів на честь поета та початком його культу в радянській версії. Радянська влада бачила твори романтичного співця польських традицій та незалежності достатньо революційними та інтернаціональними, щоб достосувати їх до комуністичної історичної нарації боротьби класів та народів. Цей культ врятував монумент від післявоєнної долі багатьох інших пам’ятників у Львові, таких як пам`ятники Яну Собеському чи Олександру Фредру.

Протягом першого року окупації Львова інструменти репресії значною мірою були спрямовані проти поляків, яких слушно підозрювали в бажаннях відбудови своєї державності. Влада, щоб підкреслити більш прихильне ставлення до українців, поширювала культ Івана Франка та Тараса Шевченка. Заходи на честь Міцкевича мали прихилити до влади польське населення. Їх проводили в більшості шкіл, домів культури, по радіо транслювали декламування поезії не лише польською, а й у перекладах українською, російською та навіть їдишем. В оперному театрі відбувся вечір поезії з участю Леоніда Грищука, першого секретаря обласного комітету, та Василя Сергієнка, начальника управління львівського НКВС. За справою свого месіанізму, містицизму та антицарської постави Міцкевич представлений був з радянської перспективи як революціонер, проповідувач свободи народів та соціальної справедливості. Автор поеми "До приятелів Москалів" отримав цей статус попри вихваляння "відсталої" культури дрібної шляхти (тобто "класового ворога"), про яку Міцкевич написав у поемі "Пан Тадеуш", його найпопулярнішому творі.

Під час цього вечора "спонтанно" Лев Нікулін, російський письменник, член КПРС, крикнув "Безсмертний Міцкевич, безсмертний польський народ". Такі заходи виявили два аспекти. Перше, що в радянській риториці національність можна або замовчувати взагалі, або вкладати в екстремальні форми — захоплюватися як "великою", або критикувати як "буржуазну" та ворожу класово. Друге, що ця риторика могла радикально змінюватись на 180 градусів практично з дня на день.

У Радянському Союзі пролетаріат був принципово привілейованим класом. Однак, крім класових розподілів, радянська влада чи не перша інституціоналізувала етнічну належність. Залежно від своїх політичних потреб, вона надавала привілеї вибраній етнічній групі навіть ціною ідеї рівності між народами.

Радянська влада, використовуючи національну політику, вступила у флірт з "буржуазною" тобто ворожою, національною культурою. Адже вірила, що національність влади остаточно була тільки "формою" (територія, мова, фольклор) без іманентної прив’язки до партикулярних політичних інтересів, та її можна було заповнити комуністичними ідеями. Тільки в такому випадку проявився би класовий характер суспільства, а національні розбіжності втратили б значення. Для Леніна і Сталіна істотною була також концепція "шовіністичних" (великодержавних) та пригноблених народів. У перших можна провести революцію дисципліною та очищенням, у других — більш тактичним підходом.

Політика національного упривілеювання досягла свого піку у другій половині 1920-х років, коли так звана коренізація давала адміністративну підтримку аж 192 меншинам. У половині 1930-х кількість народів, яким призначено територіальні привілеї, радикально зменшилась. Визнавали тільки народи з "великими традиціями", а їхній статус був підтверджений наданням окремої території — республіки. Теоретично усі республіки мали бути в Союзі рівні, однак, за словами Сталіна, російський народ був "найбільш видатним посеред всіх народів Радянського Союзу". Меншини, яким не призначили території, були в цій ієрархії найнижчими — приречені на обмеження та депортації. Національна приналежність стала біологічною рисою, яку передавали з покоління в покоління, незважаючи на те, наскільки складною була ідентичність людини і які б зміни у ній не відбувалися. Таку застиглу концепцію національності принесла до Східної Польщі (Західної України) радянська влада.

У вересні 1939 року на окуповану територію польської держави зайшли сили НКВС, які щойно закінчили Великий терор. Жертвами масових вбивств 1937–1938 років були передусім поляки (110 тисяч), яких масово звинувачували в антирадянській змові. Втрата державності у вересні 1939 року дала полякам на анексованих територіях реальні підстави до ворожого налаштування до радянської влади. Відповідно, вони стали головною ціллю НКВС. У радянській пропаганді польсько-українська суперечка міжвоєнних років була замаскована риторикою класової боротьби. Переможена Польща стала "шляхетською" та "панською" (тобто такою міцкевичевською...), представником французького та англійського капіталізму, який "шовіністично" гнобив українців — справжній "пролетаріат" анексованих територій. Хоча пропаганда визволення була звернена також до польського народу, його членів завжди можна було звинуватити в "буржуазному націоналізмі". Відповідно, ставлення нової влади до українців було набагато м’якше, що мало на меті створити враження, ніби новий режим може принести рівність, яку попередня влада не могла забезпечити.

Разом з поляками найбільшою загрозою для радянської влади були євреї. Не тільки тому, що акультурувались до польської культури (згідно з переписом 1931 року для 24% львівських юдеїв польська мова була рідною), але також тому що їхня професійна структура була не дуже надійна для комунізму. Приблизно 47% юдеїв у Львові були самостійними працівниками чи власниками фірм, тоді як тільки 11% греко-католиків та 14% римо-католиків займали таку "капіталістичну" позицію. Водночас серед українців Львова було найбільше робітників — аж 66%, тоді як римо-католиків — 48% та юдеїв — 28%. Як наслідок, між вереснем 1939 року та червнем 1941-го євреїв депортували майже втричі частіше, ніж поляків, та в 7 разів частіше, ніж українців. Ця статистика однак не доводить, що причиною депортації була виключно національність (як часто хочуть це бачити прихильники змагань національної віктимності). Для нової влади важливі були, також, соціальне та економічне становище чи політичні погляди.

Програму радянської влади надихали культурні програми українських націоналістів, а тільки від половини 1940 року також польських. Так, спочатку вона намагається притягнути до себе найширші кола українського суспільства, знаючи, що воно в більшості не очікувало "визволення" зі сходу. Александер Ват, письменник, який на початку активно підтримував радянську владу у Львові, згадує:

Совєти дуже спостерігали, щоб жоден росіянин ніколи не був у жодному президіумі. Неймовірна сталінська скрупульозність у збереженні формалізму. Були тільки українці, тому що це була Західна Україна.

"Визволення" не означало рівноправ’я. Незважаючи на те, що більшість населення вживало польську чи їдиш, Львів мав бути радянським "древнім українським містом". З його публічного простору усунуто польську символіку, змінено назви вулиць. Прикрашено портретами Сталіна, Леніна та новими пам’ятниками. Навчання має відбуватись українською мовою. Українську мову примусово введено у шкільництві та культурі. Великий театр був перетворений на Театр опери та балету. Університет Яна Казімєжа — на Державний університет імені Івана Франка. Кількість польських студентів в Університеті та Політехніці протягом трьох місяців зменшилась наполовину. Після зміни мови в публічних інституціях наступною була зміна працівників. До квітня 1940 року роботу втратило 13 тисяч людей, здебільшого непропорційно багато поляків. У радянській концепції національності не було місця на змішані національні ідентичності, як українсько-польська чи єврейсько-польська (винятком була акультурація до привілейованої, російської). Для неї інтеграція євреїв у польську культуру була нещира. Їдиш був справжньою єврейською мовою, а іврит — "реакційний". Влада просувала письменників, що писали на їдиш, і ввела їдиш замість польської як мову навчання в єврейських школах.

Наскільки українська культура була офіційно фаворизована коштом інших, настільки поляки чи євреї ніколи не були офіційно визнані ціллю репресії за національними параметрами. Офіційне визнання не було потрібне — національні приводи до репресій переплітались зі соціальними, політичними чи класовими. Ця гнучкість категорії дозволяла радянській владі корекції у своїй політиці залежно від актуальних потреб. Хвиля депортації, яка найбільш масштабно торкнулася поляків, відбулася 12 і 13 квітня 1940 року, внаслідок чого до Сибіру відправлено 7 тисяч львів'ян з родинами польських військовополонених, поліцейських, чиновників польської держави. У червні 1940 року НКВС арештував приблизно 20 тисяч біженців з територій Польщі, які були окуповані Німеччиною, в основному втікаючих від нацистського терору євреїв. У грудні 1940-го мішенню стало антирадянське підпілля (і українське, і польське). Переслідували також частину соціалістичних та комуністичних діячів, яка була сформована поза Радянським Союзом, інтелігенцію, релігійних лідерів та проституток. Незалежно від національності була проведена націоналізація житлового фонду, промислу та фірм.

Від половини 1940 року, коли Німеччина напала на Францію, поступово змінилася геополітична ситуація. В очікуванні близького конфлікту з Німеччиною Сталін вирішив змінити ставлення до поляків у Західній Україні та рекомендував "негайно зліквідувати [...] перегини та застосувати методи з метою встановлення братських стосунків між українськими та польськими робітниками". Дозволено проведення публічних лекцій польською мовою, знято обмеження на видавання паспортів полякам, припинено агресивну критику польської держави. Від осені почали допускати поляків до державних посад, розпочали роботу над створенням системи польських шкіл.

Заходи на честь Адама Міцкевича були частиною повороту в політичному курсі. Викликали вони ентузіазм, однак інший від запланованого. Замість підтримки для радянської влади та майбутньої радянської польської республіки, яка, можливо, постала б після війни з Німеччиною, святкування розбудили польський патріотизм і націоналізм.

Цинічні маніпуляції окупаційної влади над національними почуттями були одним з головних методів, крім репресій, здійснення влади над суспільством. Використання національної "форми" з часом, проте, не заповнилося класовим змістом. Її порожнечу почали заповнювати спрага незалежності, ностальгія та націоналістичні сентименти.

Усі сюжети

Місця

Опис

Пл. Міцкевича – пам'ятник Адамові Міцкевичу

Детальніше про місце

Джерела

1. Tarik Cyril Amar, The Paradox of Ukrainian Lviv: A Borderland City between Stalinists, Nazis, and Nationalists (New York, Cornell University Press: 2015), 356;
2. Drugi powszechny spis ludności z dn. 9.XII 1931 r. Mieszkania i gospodarstwa domowe. Ludność. Stosunki zawodowe. Miasto lwów (Warszawa: Główny Urząd Statystyczny, 1937), 128;
3. Grzegorz Hryciuk, Polacy we Lwowie, 1939–1944. Życie codzienne (Warszawa: Książka i wiedza, 2000), 433;
4. Christoph Mick, "Incompatible Experiences: Poles, Ukrainians and Jews in Lviv under Soviet and German Occupation, 1939–44", Journal of Contemporary History 2011, № 46, 336–363;
5. Jan Rogowski, "Kult A. Mickiewicza we Lwowie w latach 1939–1941 (notatka sprawozdawcza)", Pamiętnik Literacki. Czasopismo kwartalne poświęcone historii i krytyce literatury polskiej, 1948, № 38, 522–532;
6. Yuri Slezkine, "The USSR as a Communal Apartment, or How a Socialist State Promoted Ethnic", Slavic Review, 1994, № 53, 414–452;
7. Timothy Snyder, Black Earth: The Holocaust as History and Warning (New York: Tim Duggan Books, 2015), 480.

Фото: Бронзова скульптура Адама Міцкевича авторства Станіслава Левандовського, 1938 р. Джерело: з колекції польського Національного цифрового архіву
Автор — Томаш М. Янковський 
Редагування — Оксана Панчишин