Сильвестр Сембратович

Український церковний діяч, митрополит Греко-католицької церкви. Перший її керманич, що відкрито виступив проти русофільства й сприяв посиленню позицій народовців. прагнув зберегти ключову роль церкви в політичному житті українського суспільства. Започаткував процес її перетворення на більш модерну українську національну інституцію.

Народився 3 вересня 1836 року в селі Дошниці на Лемківщині в сім’ї священика. Середню освіту здобув у віденській академічній гімназії. Вищу освіту — в Римі, в Грецькій Колегії Святого Атанасія та колегії папи Урбана VIII. Тут у 1860 році Сильвестр Сембратович був висвячений у духовний сан. У 1865-1869 роках — доцент, а згодом професор теології Львівського університету. Двічі обирався деканом теологічного факультету.  З 1877 року — крилошанин митрополичої капітули. В 1879 році номінований у сан єпископа-суфрагана при митрополиті Йосифі Сембратовичу (рідному дядькові). Після усунення владики Йосифа у 1882 році стає адміністратором (тимчасовим управителем) Львівської митрополії. У 1885 році був інтронізований як митрополит Львівський. Цей статус забезпечував йому місце у Галицькому сеймі, де той був віце-маршалком. Член Палати панів австрійського парламенту в 1885-1898 роках. У 1894 році став другим в історії Греко-католицької церкви митрополитом (після Михайла Левицького), що отримав сан кардинала. Помер 4 вересня 1898 року внаслідок раку шлунку.

Діяльність Сильвестра Сембратовича припала на переломний період в історії Греко-католицької церкви. Впродовж останньої чверті ХІХ століття вона поступово втрачала звичний для себе статус політичного провідника в українському суспільстві Галичини. Поява нових ідеологій — соціалізму і націоналізму — потребувала від церкви реагування на нові виклики. Посилювались суперечності між русофілами й народовцями, що змушувало митрополита шукати компромісні варіанти або ж підтримати котрусь із партій. Ситуацію ускладнювали підозри галицької крайової влади, Відня й Риму щодо русофільських і православних симпатій серед греко-католицького духовенства, що проявилися у процесі проти Ольги Грабар 1882 року та усуненні митрополита Йосифа Сембратовича. За таких умов діяльність Сильвестра Сембратовича була приречена стати об’єктом дискусій і гострої критики. Водночас вона вперше зробила Львів не просто центром Галицької митрополії, але й епіцентром протистояння, де церква намагалась виступати як самостійний гравець в галицьких політичних іграх. Тому не дивно, наприклад, що Сильвестр Сембратович дуже часто, порівняно з попередниками, брав активну участь в роботі Галицького сейму.

Сильвестра Сембратовича постійно піддавали критиці й русофіли, і (обережніше) народовці, і навіть власний клір. Це пов’язано з його ключовими засадами: вірністю Апостольському Престолу, щоб нівелювати підозри в русофільстві; вірнопідданості династії Габсбурґів як доказ традиційної лояльності Греко-католицької церкви; активна робота серед народу заради покращення його життя. Невід’ємним атрибутом у реалізації цієї програми (і причиною критики) була віра митрополита в компроміс з польськими елітами Галичини як найбільш оптимальний шлях.

Намагаючись зберегти провідну роль Церкви в українському політичному житті, кардинал Сембратович у 1885 році, в порозумінні з намісником Філіпом Залеським, висунув власних кандидатів на парламентських виборах проти ставлеників спільного русофільсько-народовського Центрального виборчого комітету. Як продовження дій цієї політики з ініціативи митрополита почала виходити газета "Мир", яку Кость Левицький назвав у спогадах "рабською". Задуманий як противага народовському "Ділу", "Мир" не витримав конкуренції і в 1887 році закрився. Реакція більшості українського суспільства Галичини на дії митрополита в 1885 році продемонструвала неможливість повернення речей до попереднього стану, за якого митрополича резиденція в львівському соборі Святого Юра була головним центром української політики. Тож Сильвестр Сембратович у пошуках нових варіантів обрав співпрацю з народовцями.

Непересічність і навіть революційність постаті Сильвестра Сембратовича полягає в його «західницькому» світогляді, тобто прагненні зблизити Греко-католицьку церкву з Римо-католицькою, зберігши самобутність першої. Тому він підтримав, всупереч думці загалу, доручення єзуїтам провести реформу василіянського чину та ідею заснування римо-католицьким орденом Змартвихвстанців інтернату для греко-католицьких дітей у Львові. Водночас, він першим з митрополитів львівських відкрито виступив проти русофільства. Народовський характер проявився у діях кардинала Сембратовича ще у 1870-х роках. У 1871 він започаткував вихід газети "Рускій Сіонъ", що друкувалась наближеною до народної мовою і пропагувала неприйнятні русофілам "західницькі" ідеї. У 1878 році насамперед його стараннями побачив світ перший молитовник народною мовою, що стало важливим кроком на шляху до необхідної модернізації церкви.

Апогеєм політичної діяльності митрополита стала "нова ера", в рамках якої він на певний час поєднав симпатії до народовців і "угодової" політики. Знаковою була промова в Галицькому сеймі 27 листопада 1890 року. Владика підтримав проголошену Юліаном Романчуком програму, що співпадала з його власними позиціями. А на адресу русофілів заявив: "Всі отже, которі тої програми ["нової ери" — авт.] тримають ся не суть ренегатами або відступниками; а кто єї не прийме той не має місця на нашой галицкой Русі". Такий відверто антирусофільский пасаж, ще й виголошений публічно, символізував епохальну зміну, що явно проявиться вже в часи митрополита Андрея Шептицького — перетворення Греко-католицької церкви на українську (в модерному значенні цього слова) національну інституцію й марґіналізацію русофільства всередині неї. Попри це, митрополит не зміг змінити домінуюче становище русофільської частини кліру не лише в масштабі всієї церкви, а й у львівській консисторії та капітулі. Тож хоча вплив русофілів на митрополита слабнув, проте в загальноцерковних справах на даному етапі був усе ще відчутним.

Підтримка митрополитом "нової ери" остаточно утвердила негативне ставлення русофілів до нього. Це, а також тенденцію до радикалізації суспільних настроїв, кардинал відчув під час скандального епізоду у травні 1893 році. Коли потяг з митрополитом стояв у Відні під час повернення з паломництва до Риму, до його купе увірвались представники русофільської молоді, назвали митрополита ренегатом і закидали яйцями. Таку оцінку діяльності Сильвестра Сембратовича русофіли зберегли навіть після його смерті.

Складнішою була історія його відносин з народовцями, що нагадувала стрибки від однієї екстреми до протилежної і назад. Виразна прихильність до Сильвестра Сембратовича у часи підготовки ним першого молитовника народною мовою змінилась несприйняттям після скандальних виборів 1885 року. Зворотній процес було запущено разом із «новою ерою», яка зробила митрополита і народовців союзниками, зокрема в антирусофільському напрямі. Втім, ненадовго. Невдача «нової ери» не змусила митрополита змінити давній компромісний курс. Знову наразившись на критику більшості народовців, він підтримав починання Олександра Барвінського щодо формування консервативного християнсько-суспільного руху. Всупереч старанням Сильвестра Сембратовича, загальні збори духовенства у Львові в грудні 1896 року, на хвилі розчарування "новою ерою", відкинули "угодову" політику, що стало останньою політичною невдачею митрополита.

Попри всі непорозуміння й подекуди діаметрально відмінні погляди на політичні питання, народовці ніколи не вдавались до безоглядної критики Сильвестра Сембратовича чи безпосередніх нападів на кшталт русофільських. Це демонструє реакція на його смерть. "Діло" (з його точки зору) вказувало на політичні помилки митрополита, проте відзначало його загалом позитивну роль в історії церкви й загалом галицьких українців. Ще б пак, адже діяльність Сильвестра Сембратовича сприяла зміцненню політичних позицій народовців і започаткувала поступовий, проте невпинний (як виявиться згодом) процес посилення їх ролі всередині церковних структур, у тому числі на найвищих щаблях.

Не варто забувати про ставлення до митрополита ще одного — наймолодшого — відгалуження українського руху в Галичині — радикалів. З одного боку, ситуація тут максимально проста — для прихильників соціалістичних ідей церква та релігія є нічим іншим, як низкою вигадок і міфів, покликаних задурманювати голову селян і робітників, відволікаючи їх від боротьби за краще майбутнє. Так, радикальний часопис "Народ" присвятив мінімальну увагу проведенню Львівського синоду 1891 року чи ролі Сильвестра Сембратовича в гостро критикованій радикалами "новій ері". Проте за цієї простотою криється важлива зміна. Можливість радикалів брати активну участь у суспільно-політичному житті без звертання більшої уваги на митрополита й клір засвідчив фундаментальну зміну. За часів Сильвестра Сембратовича, попри його намагання й незалежно від того, хто б очолював у ці роки Галицьку митрополію, церква була приречена втрати звичну роль безапеляційного керманича українського політичного корабля (в тому числі його львівської секції) і тепер була в ньому навіть не першою серед рівних, а лише одним з-поміж низки ключових дійових осіб.

Неоднозначність політичної діяльності Сильвестра Сембратовича відобразилась на його діяльності і в церковній сфері (ці аспекти насправді часто переплітались). Головною його метою було зміцнення церкви шляхом уніфікації обряду та підвищення внутрішньої дисципліни, яка порушувалася частим перетворенням священиків на політичних активістів. На скликаному в 1891 році Львівському синоді Греко-католицької церкви, які, як правило, відбувались в соборі святого Юра, більшість кліру відхилила ідеї митрополита щодо реформ у церкві. Перш за все це стосувалося наміру запровадження часткового целібату. Синод супроводжувався закулісними політичними інтригами з боку Риму й намісника Бадені (так, постанови Синоду були без відома його учасників змінені Апостольським Престолом), що ще більше підірвало довіру духовенства до митрополита та його починань.

Митрополит Сильвестр Сембратович за свого життя зазнав невдач у більшості починань — не зумів зберегти домінуючу роль Греко-католицької церкви в політиці, не зламав позиції русофілів (навіть у власній капітулі), пережив невдачу "нової ери", отримав у суспільстві несправедливий образ "угодовця" й маріонетки влади. Та його боротьба з русофілами і відкрита підтримка ідеї окремішності українського народу заклали основу для подальшої "українізації" церкви. Підтримана митрополитом "нова ера" у довшій перспективі також стала запорукою зміцнення народовців і цілого українського руху. А заходи Сильвестра Сембратовича щодо консолідації кліру і зміцнення внутрішньої дисципліни стали, як і багато інших заходів владики, дороговказом для наступників.