Ідеологія
Основа ідеології русофільства — це різні варіанти спорідненості
із Росією чи уявною "Руссю", панславізм, заперечення "латинства"
і західних впливів. Цю спорідненість русофіли обґрунтовували історією, вірою та
мовою. Надзвичайно важливою для русофільства (як
консервативної ідеології) була традиція. При цьому для русофілів — це традиції
княжої Русі (на відміну від народовців, для яких ключовим був козацький епос).
Крім того, русофіли вважали
русинів "спізнілою нацією" без "високої культури" (особливо
—
літератури). Відповідно, намагалися "наздогнати" сусідів,
використавши надбання російської "високої культури", адаптуючи її до
місцевих умов.
З точки зору русофілів, історія галицьких українців — це історія частини великої "руської"
цивілізації, яка (частина) перебуває під владою Габсбургів. Що, однак, не
заважало більшості русофілів вважати себе лояльними до Відня громадянами
імперії.
В питаннях мови русофіли виступали за етимологічний
правопис (на відміну від фонетики, яку пропагували
народовці), були спроби утворити власну модель літературної мови. За
зразок було взято варіант російської мови з використанням церковнослов’янської,
якою користувалися в Греко-католицькій церкві. —
так зване "язичіє". Цей варіант мови вони
використовували у пресі (часописах "Галичанинъ", "Слово" та
інших). Суперечки стосовно правопису та "правильного варіанту" мови
між прихильниками фонетики та етимології отримали в літературі назву "азбучні
війни".
Східний обряд в Греко-католицькій церкві і боротьба
проти "латинських нашарувань" були ще одним стовпом, на якому
трималася русофільська ідеологія.
Коли мова йде про галицьких русофілів, важливо
розрізняти проросійськість (притаманну меншості русофілів) від старорусинства.
Для старорусинів були характерними місцевий патріотизм, мовно-культурний
консерватизм, а також лояльність до династії Габсбургів та Греко-католицької
церкви.
Еволюцію ідеології та
широкий спектр поглядів можна проілюструвати ставленням до культу Тараса Шевченка.
Це ставлення варіювалося від "народного поета малоросійського племені"
(частиною якого вважалися галицькі русини) до революціонера-українофіла, який
уособлював неприйнятні для консерватистів-русофілів національні та соціальні
ідеї.
Ілюстративною є і практика
вживання етнонімів. Для русофілів термін "український" був радше
характеристикою політичних поглядів, симпатії до радикалізму чи соціалізму. А
себе вони називали "русинами", "рускими", "русскими",
не ототожнюючи, однак, це визначення з росіянами в модерному розумінні. Самих же
русофілів їхні противники часто називали москвофілами. Для опонентів коренем
служило слово "москаль" (тоді використовувалася зневажлива форма "москальофіли").
З іншого боку, Москва, а не Петербург, вважалася самими русофілами історичним
та духовним центром. Тому в слово "москвофільство" вони закладали
інший, позитивний зміст.
Історія
Русофіли володіли розвиненою мережею громадських
організацій, власними газетами, товариствами. У Львові вони контролювали
знакові українські установи: "Ставропігійський інститут", "Народний
дім у Львові", "Галицько-руську матицю". Русофільської
орієнтації дотримувалося студентське товариство "Академічний кружок",
товариства "Русское касино", "Общество русских дам".
Найчисельнішою організацією було "Общество имени М.Качковского", яке
здійснювала просвітницьку діяльність в середовищі селянства. При чому, за рахунок меншого розміру членських внесків,
читальні "Общества" спочатку були більш популярними, аніж аналогічні
читальні "Просвіти". Тобто інституційно позиції русофілів були дуже сильними,
порівнюючи з позиціями українофілів. А гуртожитки при Народному Домі та
Ставропігійському інституті для багатьох учнів часто були єдиною можливістю для
багатьох із них залишитись у Львові.
Варто зазначити, що саме місто
Львів, де розміщувалися всі русофільські інституції, не займало значного місця
на символічній карті русофілів. Так, це була столиця князя Лева, місто,
засноване руськими князями з династії Рюриковичів. Але воно за своїм символізмом
поступалося стародавнішому Галичу. Більше того, в планах росіян (у випадку
війни з Австро-Угорщиною і захоплення краю) було перенесення столиці провінції саме
в Галич. Львів, серед іншого, був митрополичою столицею Греко-католицької
церкви, яку Російська православна церква не планувала інкорпорувати. Доповнювали
образ "польського Львова" втікачі з Російської імперії —
учасники польських повстань. Вони не толерували русофілів, задаючи тон
суспільній думці.
До середини ХІХ ст. русофільство було справою
нечисленної інтелігенції, захопленою загальною модою на панславізм та
орієнтацію на Росію як єдину слов’янську державу. Росія
розглядалася як потуга, здатна допомогти слов’янським народам боротися проти
іноземного (німецького, турецького, угорського) поневолення. Була ще ідея перетворення
Австрійської імперії на федерацію слов’ян, австрійців та угорців, але вона
перестала бути актуальною після 1867 року, коли Австрійська імперія
перетворилася на Австро-Угорщину. В українському випадку ідеї панславізму
входили в конфлікт з ідеями "національного пробудження", адже, на
відміну від поляків чи чехів, існування українців ще слід було довести. А
обґрунтування окремішності українського народу тягнуло за собою послаблення
Росії як ключової слов’янської держави.
Русофільство у Львові починається
від діяльності історика Дениса Зубрицького, автора "Хроніки міста Львова",
члена-кореспондента Петербурзької академії наук. Він писав свої праці, в яких
заперечив тезу про "споконвічну польськість Галичини", польською,
німецькою, російською мовами та "язичієм". У у 1835 році місто
відвідав російський історик, ідеолог панславізму Михаїл Погодін, тут виник гурток
прихильників єднання з Росією — так звана "Погодінська колонія".
Під час "Весни народів"
1848 року Головна Руська Рада, створена на противагу польській Раді Народовій,
проголосила єдність австрійських русинів із 15-мільйонним українським народом. Однак
крах надій на поділ Галичини між поляками та українцями, призначення
губернатором польського консерватиста Агенора Голуховського, а особливо прохід
царських російських військ через територію Галичини для придушення угорського
повстання у 1849 році, зробив русофільство більш привабливим в очах русинів
Галичини.
Після поразки польського повстання 1863 року, та
Австрії у протистоянні з Пруссією в 1866 році, а особливо після конституційного
компромісу 1867 року, Росія стала виглядати в очах галицьких русинів як реальна
альтернатива "чужим" державним утворенням. Адже
конституційний компроміс фактично визначив польський характер всієї Галичини
під владою місцевої адміністрації. В цей час русофіли проголосили
національно-культурну єдність земель всієї "Русі".
До певного часу вони могли відкрито зберігати
подвійну лояльність: бути прихильниками Росії та законослухняними громадянами
імперії Габсбургів. Однак російсько-турецька війна 1878 року і подальша
конфронтація Відня з Петербургом поклали цьому край. Росія
все активніше діяла на Балканах, підкріплюючи військові
дії риторикою про визволення слов’ян та об’єднання їх під зверхністю "православного
монарха". Вступивши, тим самим, у конфлікт із Віднем, під владою якого теж
перебували слов’яни. Відповідно, австрійський уряд зробив ставку на
українофілів. Апогеєм поширення русофільства і водночас початком кінця
вважається 1882 рік, коли греко-католицькі парафіяни села Гнилички, під гаслами
"очищення церковного обряду", вирішили перейти на православ’я, що
було заборонено австрійським законом. Після скандалу, відставки митрополита Йосифа Сембратовича та багатьох впливових русофілів з
числа керівництва церкви, відбувся гучний судовий процес, відомий в літературі
як суд проти Ольги Грабар і товаришів. В результаті слухання русофіли дещо
втратили репутацію захисників "Старої Русі", натомість отримали
клеймо зрадників і п’ятої колони. В Греко-католицькій церкві почалася робота над зменшенням
впливу русофільства, однак в середовищі духовенства воно залишалося популярним
аж до Першої світової війни.
У 1890 році розпочалася політика порозуміння між
українцями та поляками — "Нова
ера", в результаті чого русофілів ще більше витіснили на маргінес
політичних процесів. Тим не менше, як і решта політичних середовищ в епоху
масової політики і створення партій сучасного типу, русофіли утворили свою - "Русскую
Народную Партію".
На початку ХХ ст. польські політичні кола почали ситуативно
використовувати русофілів (надаючи субвенції через
Краєву шкільну раду та забезпечуючи підтримку під час виборів) як
противагу українським політичним партіям Галичини. Це, разом із фінансовими
вливаннями з Російської імперії, принесло свої плоди – близько третини
українських виборців голосували за русофілів. На виборах 1907 року до
парламенту русофіли отримали 5 мандатів (проти 22 в українофільських
висуванців), у 1908 році, на виборах до Галицького сейму – 9 проти 12.
У 1907-1909 роках відбувся і
організаційно оформився розкол, середовище русофілів розділилося на "старо"
і "новокурсників". Останні оголосили про повну національно-політичну
єдність із російським народом, виступивши за використання літературної
російської мови. Новокурсники контролювали "Общество
им. Качковского" та партію, яка стала називатися "Руска народна
організація". Старокурники – Ставропігійський Інститут, "Народний Дім",
"Галицько-руську матицю". Офіційно про "новий курс"
проголосив у Львові на засіданні Галицького Сейму депутат Володимир Дудикевич.
На виборах 1913 року єдиним
депутатом парламенту від русофілів став новокурсник Дмитро Марков. Після
початку Першої світової війни його обвинуватили у державній зраді і засудили до
смертної кари, яку було замінено на довічне ув’язнення. Відсидів до 1917 р.,
коли була оголошена амністія. Арешт Маркова був частиною репресій, які
австрійський уряд розпочав стосовно русофілів та загалом проти прихильників
панславізму після початку війни. Русофільські організації були закриті,
їх актив ув’язнений в таборах "Талергоф"
і "Терезин", що діяли до з 1914 до 1917 року. До таборів, через які пройшли близько 14 000 осіб, інтернували
жителів Галичини і Буковини за звинуваченнями в симпатіях до ворога, переважно
русофілів.
Під час Першої світової війни русофіли були опорою
для російської адміністрації після захоплення Львова, в місті діяв "Русский
Народный Совет", який очолив Володимир Дудикевич. Ще до війни він переїхав до Києва, де був головою "Карпато-русского
освободительного комитета". Після відступу російської армії, як і багато
інших русофілів, переїхав до Росії. Слід відзначити, що під час російської
окупації галичани познайомилися зі справжніми, а не уявленими росіянами, з
російським державним апаратом. В результаті розвіялися певні ілюзії, на яких
ґрунтувалася популярність русофільських ідей. Це, разом із обезголовленням руху
внаслідок австрійських репресій та еміграцією до Росії, остаточно підірвало
русофільство.
Після краху Російської
імперії підтримка з-за кордону припинилася. Для Тимчасового уряду консервативні
русофіли-монархісти були нецікавими. У міжвоєнний період популярність
русофільства, незважаючи на активність в пресі і діючі організації, неухильно
падала. Непогані позиції течія зберігала лише на Лемківщині та Закарпатті.
