...

Русофільство (москвофільство)

ID: 117
Одна із двох (поряд з українофільством) головних суспільно-політичних і культурних течій українського руху, яка існувала в Галичині від 30-х років ХІХ ст. до міжвоєнного періоду. Русофіли пропагували релігійну, культурну, історичну приналежність галицьких русинів до "великого руського простору", спільного, в їхньому уявленні, для росіян (великоросів), білорусів та українців (малоросів). У крайніх випадках доходило до конверсій з греко-католицизму в православ’я, а також проголошення національної єдності з російським народом.

Історія

Ідеологія

Основа ідеології русофільства  це різні варіанти спорідненості із Росією чи уявною "Руссю", панславізм, заперечення "латинства" і західних впливів. Цю спорідненість русофіли обґрунтовували історією, вірою та мовою. Надзвичайно важливою для русофільства (як консервативної ідеології) була традиція. При цьому для русофілів  це традиції княжої Русі (на відміну від народовців, для яких ключовим був козацький епос).

Крім того, русофіли вважали русинів "спізнілою нацією" без "високої культури" (особливо — літератури). Відповідно, намагалися "наздогнати" сусідів, використавши надбання російської "високої культури", адаптуючи її до місцевих умов.

З точки зору русофілів, історія галицьких українців — це історія частини великої "руської" цивілізації, яка (частина) перебуває під владою Габсбургів. Що, однак, не заважало більшості русофілів вважати себе лояльними до Відня громадянами імперії.

В питаннях мови русофіли виступали за етимологічний правопис (на відміну від фонетики, яку пропагували народовці), були спроби утворити власну модель літературної мови. За зразок було взято варіант російської мови з використанням церковнослов’янської, якою користувалися в Греко-католицькій церкві. — так зване "язичіє". Цей варіант мови вони використовували у пресі (часописах "Галичанинъ", "Слово" та інших). Суперечки стосовно правопису та "правильного варіанту" мови між прихильниками фонетики та етимології отримали в літературі назву "азбучні війни".

Східний обряд в Греко-католицькій церкві і боротьба проти "латинських нашарувань" були ще одним стовпом, на якому трималася русофільська ідеологія.

Коли мова йде про галицьких русофілів, важливо розрізняти проросійськість (притаманну меншості русофілів) від старорусинства. Для старорусинів були характерними місцевий патріотизм, мовно-культурний консерватизм, а також лояльність до династії Габсбургів та Греко-католицької церкви.

Еволюцію ідеології та широкий спектр поглядів можна проілюструвати ставленням до культу Тараса Шевченка. Це ставлення варіювалося від "народного поета малоросійського племені" (частиною якого вважалися галицькі русини) до революціонера-українофіла, який уособлював неприйнятні для консерватистів-русофілів національні та соціальні ідеї.

Ілюстративною є і практика вживання етнонімів. Для русофілів термін "український" був радше характеристикою політичних поглядів, симпатії до радикалізму чи соціалізму. А себе вони називали "русинами", "рускими", "русскими", не ототожнюючи, однак, це визначення з росіянами в модерному розумінні. Самих же русофілів їхні противники часто називали москвофілами. Для опонентів коренем служило слово "москаль" (тоді використовувалася зневажлива форма "москальофіли"). З іншого боку, Москва, а не Петербург, вважалася самими русофілами історичним та духовним центром. Тому в слово "москвофільство" вони закладали інший, позитивний зміст.

Історія

Русофіли володіли розвиненою мережею громадських організацій, власними газетами, товариствами. У Львові вони контролювали знакові українські установи: "Ставропігійський інститут", "Народний дім у Львові", "Галицько-руську матицю". Русофільської орієнтації дотримувалося студентське товариство "Академічний кружок", товариства "Русское касино", "Общество русских дам". Найчисельнішою організацією було "Общество имени М.Качковского", яке здійснювала просвітницьку діяльність в середовищі селянства. При чому, за рахунок меншого розміру членських внесків, читальні "Общества" спочатку були більш популярними, аніж аналогічні читальні "Просвіти".  Тобто інституційно позиції русофілів були дуже сильними, порівнюючи з позиціями українофілів. А гуртожитки при Народному Домі та Ставропігійському інституті для багатьох учнів часто були єдиною можливістю для багатьох із них залишитись у Львові.

Варто зазначити, що саме місто Львів, де розміщувалися всі русофільські інституції, не займало значного місця на символічній карті русофілів. Так, це була столиця князя Лева, місто, засноване руськими князями з династії Рюриковичів. Але воно за своїм символізмом поступалося стародавнішому Галичу. Більше того, в планах росіян (у випадку війни з Австро-Угорщиною і захоплення краю) було перенесення столиці провінції саме в Галич. Львів, серед іншого, був митрополичою столицею Греко-католицької церкви, яку Російська православна церква не планувала інкорпорувати. Доповнювали образ "польського Львова" втікачі з Російської імперії — учасники польських повстань. Вони не толерували русофілів, задаючи тон суспільній думці.

До середини ХІХ ст. русофільство було справою нечисленної інтелігенції, захопленою загальною модою на панславізм та орієнтацію на Росію як єдину слов’янську державу. Росія розглядалася як потуга, здатна допомогти слов’янським народам боротися проти іноземного (німецького, турецького, угорського) поневолення. Була ще ідея перетворення Австрійської імперії на федерацію слов’ян, австрійців та угорців, але вона перестала бути актуальною після 1867 року, коли Австрійська імперія перетворилася на Австро-Угорщину. В українському випадку ідеї панславізму входили в конфлікт з ідеями "національного пробудження", адже, на відміну від поляків чи чехів, існування українців ще слід було довести. А обґрунтування окремішності українського народу тягнуло за собою послаблення Росії як ключової слов’янської держави.

Русофільство у Львові починається від діяльності історика Дениса Зубрицького, автора "Хроніки міста Львова", члена-кореспондента Петербурзької академії наук. Він писав свої праці, в яких заперечив тезу про "споконвічну польськість Галичини", польською, німецькою, російською мовами та "язичієм". У у 1835 році місто відвідав російський історик, ідеолог панславізму Михаїл Погодін, тут виник гурток прихильників єднання з Росією — так звана "Погодінська колонія".

Під час "Весни народів" 1848 року Головна Руська Рада, створена на противагу польській Раді Народовій, проголосила єдність австрійських русинів із 15-мільйонним українським народом. Однак крах надій на поділ Галичини між поляками та українцями, призначення губернатором польського консерватиста Агенора Голуховського, а особливо прохід царських російських військ через територію Галичини для придушення угорського повстання у 1849 році, зробив русофільство більш привабливим в очах русинів Галичини.

Після поразки польського повстання 1863 року, та Австрії у протистоянні з Пруссією в 1866 році, а особливо після конституційного компромісу 1867 року, Росія стала виглядати в очах галицьких русинів як реальна альтернатива "чужим" державним утворенням. Адже конституційний компроміс фактично визначив польський характер всієї Галичини під владою місцевої адміністрації. В цей час русофіли проголосили національно-культурну єдність земель всієї "Русі".

До певного часу вони могли відкрито зберігати подвійну лояльність: бути прихильниками Росії та законослухняними громадянами імперії Габсбургів. Однак російсько-турецька війна 1878 року і подальша конфронтація Відня з Петербургом поклали цьому край. Росія все активніше діяла на Балканах, підкріплюючи військові дії риторикою про визволення слов’ян та об’єднання їх під зверхністю "православного монарха". Вступивши, тим самим, у конфлікт із Віднем, під владою якого теж перебували слов’яни. Відповідно, австрійський уряд зробив ставку на українофілів. Апогеєм поширення русофільства і водночас початком кінця вважається 1882 рік, коли греко-католицькі парафіяни села Гнилички, під гаслами "очищення церковного обряду", вирішили перейти на православ’я, що було заборонено австрійським законом. Після скандалу, відставки митрополита Йосифа Сембратовича та багатьох впливових русофілів з числа керівництва церкви, відбувся гучний судовий процес, відомий в літературі як суд проти Ольги Грабар і товаришів. В результаті слухання русофіли дещо втратили репутацію захисників "Старої Русі", натомість отримали клеймо зрадників і п’ятої колони. В Греко-католицькій церкві почалася робота над зменшенням впливу русофільства, однак в середовищі духовенства воно залишалося популярним аж до Першої світової війни.

У 1890 році розпочалася політика порозуміння між українцями та поляками — "Нова ера", в результаті чого русофілів ще більше витіснили на маргінес політичних процесів. Тим не менше, як і решта політичних середовищ в епоху масової політики і створення партій сучасного типу, русофіли утворили свою - "Русскую Народную Партію".

На початку ХХ ст. польські політичні кола почали ситуативно використовувати русофілів (надаючи субвенції через Краєву шкільну раду та забезпечуючи підтримку під час виборів) як противагу українським політичним партіям Галичини. Це, разом із фінансовими вливаннями з Російської імперії, принесло свої плоди – близько третини українських виборців голосували за русофілів. На виборах 1907 року до парламенту русофіли отримали 5 мандатів (проти 22 в українофільських висуванців), у 1908 році, на виборах до Галицького сейму – 9 проти 12.

У 1907-1909 роках відбувся і організаційно оформився розкол, середовище русофілів розділилося на "старо" і "новокурсників". Останні оголосили про повну національно-політичну єдність із російським народом, виступивши за використання літературної російської мови. Новокурсники контролювали "Общество им. Качковского" та партію, яка стала називатися "Руска народна організація". Старокурники – Ставропігійський Інститут, "Народний Дім", "Галицько-руську матицю". Офіційно про "новий курс" проголосив у Львові на засіданні Галицького Сейму депутат Володимир Дудикевич.

На виборах 1913 року єдиним депутатом парламенту від русофілів став новокурсник Дмитро Марков. Після початку Першої світової війни його обвинуватили у державній зраді і засудили до смертної кари, яку було замінено на довічне ув’язнення. Відсидів до 1917 р., коли була оголошена амністія. Арешт Маркова був частиною репресій, які австрійський уряд розпочав стосовно русофілів та загалом проти прихильників панславізму після початку війни. Русофільські організації були закриті, їх актив ув’язнений  в таборах "Талергоф" і "Терезин", що діяли до з 1914 до 1917 року. До таборів, через які пройшли близько 14 000 осіб, інтернували жителів Галичини і Буковини за звинуваченнями в симпатіях до ворога, переважно русофілів.

Під час Першої світової війни русофіли були опорою для російської адміністрації після захоплення Львова, в місті діяв "Русский Народный Совет", який очолив Володимир Дудикевич. Ще до війни він переїхав до Києва, де був головою "Карпато-русского освободительного комитета". Після відступу російської армії, як і багато інших русофілів, переїхав до Росії. Слід відзначити, що під час російської окупації галичани познайомилися зі справжніми, а не уявленими росіянами, з російським державним апаратом. В результаті розвіялися певні ілюзії, на яких ґрунтувалася популярність русофільських ідей. Це, разом із обезголовленням руху внаслідок австрійських репресій та еміграцією до Росії, остаточно підірвало русофільство.

Після краху Російської імперії підтримка з-за кордону припинилася. Для Тимчасового уряду консервативні русофіли-монархісти були нецікавими. У міжвоєнний період популярність русофільства, незважаючи на активність в пресі і діючі організації, неухильно падала. Непогані позиції течія зберігала лише на Лемківщині та Закарпатті.

Пов'язані місця

Опис

Вул. Театральна, 22 – "Будинок Офіцерів" (колишній Народний дім)

Основне місце діяльності русофільських організацій, зокрема, Галицько-Руської матиці, Академічного кружка, Общества им. Качковского тощо.

Детальніше про місце
Опис

Вул. Івана Федорова, 09 – Друкарня поліграфічного училища

Детальніше про місце

Персоналії

Денис Зубрицький — історик, етнограф, архівіст. Член-кореспондент Петербурзької академії наук, автор "Хроніки міста Львова".
Ольга Грабар — головна обвинувачена в судовому процесі про державну зраду у Львові 1882 року (разом з Іваном Наумовичем та іншими), виправдана судом, згодом емігрувала в Російську імперію.
Яків Головацький — лінгвіст, етнограф, священик ГКЦ, співзасновник "Руської трійці", ректор Львівського університету. Перейшов на русофільські позиції, у 1868 році переїхав до Російської імперії, склав з себе духовний сан і перейшов на православ’я.
Іван Наумович — священик ГКЦ, згодом православний священик, політик, один із засновників русофільського руху, зокрема "Общества им. Михайла Качковского". Автор програмної статті "Погляд в будучность".
Володимир Дудикевич — адвокат, політик, депутат Галицького Сейму. Напередодні Першої світової війни переїхав до Києва, де очолив "Карпато-русский освободительный комитет", співпрацював із російською адміністрацією після захоплення Львова царськими військами — очолював "Русский народный совет".
Дмитро Марков — політик, публіцист, депутат Галицького Сейму і Райхсрату. Відомий своїм виступом у Парламенті російською мовою.

Організації

Джерела

1. Himka J.-P. The Construction of Nationality in Galician Ruндляндs': Icarian Flights in almost all Directions. В кн.: Intellectuals and the articulation of the Nation. ann arbor, 1999
2. Himka J.-P. The Propagation of Orthodoxy in Galicia on the Eve of World War I. Там само
3. Аркуша О. Русофільська орієнтація в Галичині в останній чверті ХIХ ст. В кн.: Третій Міжнародний конгрес україністів (Харків, 26–29 серпня 1996 р.): Історія, ч. 1. Х., 1996
4. Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині ХIХ – на початку ХХ ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд. В кн.: Вісник Львівського університету: Серія історична, вип. 34. Львів, 1999
5. Вендлянд А.–В. Русофільство: ще один український проект? Зауваги про невтілене прагнення / А.–В. Вендлянд [Пер. з нім. С. Онуфрів] // Ї: незалежний культурологічний часопис. – Львів, 2000.– Ч. 18 – С. 113–122
6. Макарчук А. Москвофільство: витоки та еволюція ідеї. В кн.: Вісник Львівського університету: Серія історична, вип. 32. Львів, 1997
7. Мудрий М. Галицьке русофільство в сучасній історіографії: стан і перспективи дослідження. "Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність", 2001, вип. 9
8. Орлевич І. "Отцы и дѣти": ідеологічні розбіжності чи боротьба за домінування в Русскій Народній Партії? (До питання розколу в русофільській течії на початку ХХ століття) / І. Орлевич. – З історії західноукраїнських земель / [наук. редактор і упорядник Ірина Орлевич]: Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип`якевича НАН України. – Львів, 2015. – Вип. 10–11. – 318 с. – С.166-183.
9. Орлевич І. Боротьба між українофілами та русофілами за "Народний дім" у Львові. В кн.: Львів: місто–суспільство–культура, т. 6. Львів, 2007
10. Орлевич І. Ставропігійський інститут у Львові (кінець XVIII — 60-і рр. ХІХ ст.): Моногр. / І. В. Орлевич; Ін-т українознав. ім. І.Крип'якевича НАН України, Львів. музей історії релігії. — Л. : Логос, 2001. — 187 c. — Бібліогр.: с. 153—182.
11. Середа О. "Настоящие русские"? Дещо з історії галицької інтелігенції 
12. Середа О. Aenigma ambulans: о. Володимир (Іполит) Терлецький і "руська народна ідея" в Галичині / О. Середа // Україна модерна. –Львів, 2000. – Ч. 4–5. – С. 81–104
13. Середа О. Епізод з історії поширення російських панславістських ідей у Габсбурзькій монархії (1868 рік) / О. Середа // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2002. – Вип. 37. – С.106–118
14. Середа О. Місце Росії в дискусіях щодо національної ідентичності галицьких українців у 1860–1867 роках. В кн.: Россия–Украина: история взаимоотношений. М., 1997
15. Сухий О. Від русофільства до москвофільства: Російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у ХIХ столітті. Львів, 2003
16. Турій О. Галицькі русини між москвофільством і українством (до питання про так зване "старорусинство"). Там само
17. Турій О. Конфесійно-обрядовий чинник у національній самоідентифікації українців Галичини в середині ХIХ століття. "ЗНТШ", 1997, т. 233
18. Химка І.–П. "Апологія" Михайла Малиновського: до історії кризи у греко-католицькій церкві 1882 року і характеристики поглядів "святоюрців" / І.–П. Химка // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Праці Історико-філософської секції. — Львів, 1993. — Т. ССХХV. – С. 365–92
19. Химка І.–П. Греко-Католицька Церква і українське національне відродження у Галичині 1772-1918 / І.–П. Химка // Ковчег. – Львів, 1993. – Т. 1. – С. 73–108; Химка І.–П. Релігія і національність в Україні другої половини XVIII – ХХ століть / І.–П. Химка // Ковчег. – Львів, 2003. – Ч. 4. – С. 55-66

Автор — Назар Кісь
Редагування — Василь Расевич