З розпадом Австро-Угорщини й
входженням до складу Польської держави Львів втратив свій статус столичного
міста великої провінції і став відігравати в польському суспільно-політичному
житті роль лише одного з периферійних центрів, значно поступаючись своїм
значенням Варшаві й низці інших міст. Для українського ж населення Галичини
місто залишалось і символічним, і організаційним центром, де зосереджувались
осередки політичних партій, наукових, культурних і економічних установ та
редакції більшості часописів. І найголовніше, Львів і надалі залишався центром
Галицької митрополії Греко-католицької церкви, яка була надважливою складовою
української ідентичності в краї, чия
доля вважалась справою не лише суто церковною, але й загальнонародною.
Доброю ілюстрацією значення міста
для українського політичного й церковного життя стало віче проти запровадження
обов'язкового целібату (безшлюбності) для греко-католицького духовенства. Його
проведення спричинило рішення перемиського єпископа Йосафата Коциловського
висвячувати у сан священика лише тих випускників духовної семінарії в
Перемишлі, які погоджувалися стати целебсами. Ще раніше, в 1920 році, схожий
крок здійснив найбільший ентузіаст запровадження целібату для
греко-католицького духовенства – єпископ станіславівський Григорій Хомишин.
Позиція митрополита Андрея Шептицького залишалась невиразною, хоча більшість
духовенства й світських діячів підозрювали його в аналогічних намірах.
Хоча ідея впровадження целібату мала
певні раціональні підстави: складність для священика утримувати сім'ю в умовах
економічної кризи, менша залежність целебсів від світської влади, зміцнення
дисципліни, концентрація на духовних, а не політичних справах тощо, абсолютна
більшість галицьких українців – як світських, так і представників духовенства –
сприйняли її вкрай негативно. Таку позицію найкраще пояснює перебіг і резолюції
віча 8 лютого 1925 року.
Для його підготовки у Львові було
створено "Комітет оборони церковно-народних справ" на чолі з 83-річним Юліаном
Романчуком – колишнім депутатом Галицького сейму і австрійського парламенту (де
певний час був віце-президентом Палати послів) та чільним діячем народовського
руху ще з 1870-х років. Важливу роль в комітеті відігравали також Олександр
Барвінський та представники кліру – Олександр Стефанович і Гавриїл
Костельник. Підготовка віча стала справою середовища Української
національно-трудової партії (УНТП), оскільки члени комітету
вирішили не залучати радикалів, соціалістів і русофілів. Останніх –
через прихильну до влади політику. Про ступінь невдоволення діями єпископату
свідчить те, що на одному із засідань комітету Гавриїл Костельник назвав їх "анархічною самоволею". Спершу планувалось, що з головною промовою має
виступити отець Ярослав Левицький, проте запропонована ним чернетка видалась
більшості комітету занадто радикальною. Тож місію доручили більш поміркованому
Богдану Барвінському. Завершивши приготування, комітет надіслав до дирекції
поліції у Львові запит на проведення віча у великому залі Музичного товариства
імені Миколи Лисенка на вул. Шашкевича, 5 (сьогодні – площа Шашкевича).
Відповідь поліції була позитивною.
Вибір локації для віча привертає
увагу до кількох важливих аспектів. Те, що воно відбулося у приміщенні було
традиційним явищем для тодішнього політичного життя. Хоча чисельність учасників
(близько двох тисяч осіб за даними газети "Діло") могла потребувати й
відкритого простору. Та традиційний простір для українських маніфестацій –
площа перед собором Св. Юра – цього разу не годився. Віче готувалось як
гучна акція проти дій греко-католицьких ієрархів, зокрема й митрополита
Шептицького. І навіть засідання підготовчого комітету засвідчили, що його
тональність буде надто гострою для того, щоб звучати безпосередньо в серці
Галицької митрополії. Ще один факт – тогочасна вулиця Шашкевича була однією з кількох львівських вулиць, що носила ім'я
українського діяча.
В неділю, 8 лютого 1925 року о 12:15
віче урочисто відкрив Юліан Романчук. Основою заходу став виступ Богдана
Барвінського, який, за свідченнями журналіста "Діла", "коротко і ядерно" змалював історію Берестейської унії та подальшу долю відносин між Римом і
Греко-католицькою церквою. Головною тезою промовця стала неможливість
впровадження целібату, адже це йшло всупереч історичній традиції церкви та
порушувало гарантовані їй Римом права. Розкритикувавши митрополита та
єпископів, головну вину за прагнення "латинізувати" Греко-католицьку церкву
Барвінський поклав на "невидиму руку", під якою мав на увазі поляків і ті кола
у Римі, що бажали уніфікації греко-католицького обряду з римо-католицьким. Присутні
зустріли промову оплесками.
Виступ Богдана Барвінського
наелектризував і без того категорично налаштованих присутніх, що відобразилось
у резолюціях віча. Вони проголошували намір упровадження целібату таким, що
веде до руйнації унії, Греко-католицької церкви і всього українського народу, а
дії ієрархів – самовільними і незаконними. Окремо наголошувалося на історичних
заслугах одруженого (білого) духовенства для українського суспільства, особливо
у творенні й вихованні світської інтелігенції. Було прийнято рішення про
заснування єпархіальних церковно-народних комітетів (у Перемишлі, Станіславові
й центрального – у Львові) та підготовку звернення до Папи Пія ХІ з протестом
проти целібату.
Односторонність, категоричність і
пафосність віча виразно демонструють низку важливих речей. Тональність заходу
відображала загальний настрій українського суспільства в ситуації, коли
студенти перемиської та станіславівської духовної семінарій почали страйк проти
целібату (і спонукали приєднатись до нього львівських колег), а українська
преса нерідко вживала на адресу єпископів відверту лайку. Це свідчить, що
Святоюрська гора у Львові не просто перестала бути керманичем галицької
української політики, як це було упродовж частини другої половини ХІХ століття,
а фактично перетворилась, як і вся Церква, на політичний інструмент у світських
руках. Навіть суто церковні справи тепер оцінювались перш за все з точки зору "національних інтересів". Водночас уособлений вічем опір ідеї целібату часто
спирався на неактуальні уявлення й свідчив про небажання галицьких українців,
зокрема і львів'ян, визнавати повоєнний, status quo. Насамперед те, що в нових
умовах роль одруженого духовенства суттєво змаліла в порівнянні з габсбурзькою
епохою з низки причин: воєнного лихоліття, зростання кількості світської
інтелігенції, ширення нових, часто антицерковних ідей, неприхильне, на відміну
від габсбурзьких часів, ставлення державної влади тощо.
Радикальний настрій заходу вплинув
на рішення митрополита Андрея Шептицького не наслідувати дій інших єпископів.
Та попри кропітку підготовку й значну кількість учасників, львівське
антицелібатне віче не викликало значного резонансу. За винятком "Діла" та інших
пов'язаних із УНТП часописів, львівська українська і польська преса його
проігнорували. Важливим є "мовчання" русофілів, які також вкрай вороже
сприймали ідею целібату. Та політичні розбіжності призвели до висвітлення ними
тільки власних антицелібатних заходів. Найбільше ж на заваді резонансності віча
стало підписання вже за кілька днів Конкордату між Римом і Польщею, що
відволікло увагу суспільства від целібатного питання. Адже цей документ аж ніяк
не задовольняв інтереси Греко-католицької церкви, обмежував її територіальну
юрисдикцію і ставив у суттєву залежність від польської держави. Тож в українського
суспільства з'явився новий, актуальніший, привід для акцій протесту.
