"Неформатна" промзона

"Неформатна" промзона

Повторно увійшовши до Львова після війни, радянська влада доклала зусиль, щоб змінити тут життєвий уклад і закласти основу радянського соціалістичного "буття". Структура суспільно-економічного життя майже повністю трансформувалася, адже було скасовано приватну власність, введено примат індустріалізації, встановлено особливі "однопартійні" правила політичної поведінки та створено "тоталізуюче" ідеологічне поле, яке і грубими, і делікатними методами намагалося генерувати не лише "офіційні", а й суб'єктивні значимі смисли. З одного боку, повоєнний Радянський Союз був вже сформованою модерною державою і в цьому сенсі мав чимало рис, властивих для розвинених країн Заходу того часу, як-от розбудова модерної індустрії, велика роль держави у забезпеченні базових стандартів життя громадян. У цьому сенсі повоєнний розвиток радянського Львова багато в чому підхопив естафету польського періоду. З іншого боку, незважаючи на всі загальні ознаки модерної держави, Союз намагався тримати власну специфічну соціалістичну лінію, що у відповідний спосіб позначалося і на особливостях форм виробництва, і на соціальних, економічних, культурних практиках, і на ідеологічно-символічних смислах, і на творенні матеріального ландшафту. Таким чином, власне соціалістичний модерний простір основувався на розвитку тієї модерності, з якою Львів вже мав справу раніше, а також на особливих додаткових значеннях.

     У загальній схемі розбудови радянського Львова Підзамче знову зайняло не надто вигідну позицію. Тут уже була сформована "міська тканина", оновлення якої вимагало значних ресурсів і зусиль. Це була безумовно важлива промислова зона, однак із притаманною їй специфікою, що ставала на перешкоді стрімкому розвитку в рамках запланованої еволюції міста. Із погляду соціалістичної влади традиційні для Підзамча харчова й легка промисловості посідали лише друге і третє місця у промисловій зорієнтованості Львова. Перше місце займало розвинене машинобудування разом з приладобудівною, радіоелектронною та електротехнічними галузями виробництва, які, за окремими винятками, розвивалися в інших, більш просторих, районах. Уже через те Підзамче, незважаючи на свій промисловий досвід, випадало із передових позицій львівської індустріалізації. Виробництво на Підзамчі виконувало "другорядні" завдання і виконувало добре, напрацьовано, без масштабних вкладань. Отож, з точки зору відповідальних осіб, будувати новий соціалістичний простір на Підзамчі або планувати там якісь радикальні зміни не було особливого сенсу.

     Як можна зрозуміти із "Проекту розміщення першої черги будівництва у Львові" за 1960 та 1966 роки, територія Підзамча в радянському Львові стала заручником своєї "традиційної" промисловості, що була не настільки значною, щоб її реально й радикально модернізувати, але достатньо важливою, щоб всіляко підтримувати і поступово розвивати "те, що вже є". Щодо виробничих територій Львова, було відзначено: "промпідприємства переважно розташовані без дотримання необхідних санітарних відстаней від житла і не мають територіальних резервів для розвитку" (Город Львов. Проект размещения… 1966, 8). Звичайно, передусім це стосувалося густої і в хаотичний спосіб здійсненої забудови Підзамча, впорядкувати яку було практично нереально (Дяк, 2008, 77). З уваги на цю обставину Підзамче усунули практично з усіх планів великих міських перетворень. Вагоме значення дільниці у міській структурі проявилося в тому, що значну увагу було приділено облаштуванню північних околиць Львова, проте за межами Підзамча — по ту сторону Полтви. Північні околиці (Замарстинів, Голоско) вважалися не надто перспективною для розбудови територією у зв'язку із "дуже несприятливими ґрунтовими умовами цього району з наявністю торфів і високим рівнем ґрунтових вод" (Город Львов. Проект размещения…, 1960, 65). Одначе з огляду на близькість до місць масового відпочинку (лісового масиву з боку Брюховичів та запланованого парку 700-річчя Львова), зручний зв'язок із центром (через магістральні вулиці Б. Хмельницького та проспекту Чорновола) та, найголовніше, через сусідство з північним промисловим районом, важливим місцем "трудового інтересу", було прийнято рішення створити два великі житлові масиви: в районі вулиці 700-річчя та в районі фінального відрізку вулиці Б. Хмельницького, незважаючи на затратні інженерні роботи в умовах вологого ґрунту (Город Львов. Проект размещения…, 1966, 44). Наприкінці 1960-х років розвиток північного Львова, обійшовши Підзамче, зосередився на нових міських околицях, які відгородилися від промзони захисними смугами зелених насаджень уздовж ще тоді відкритого русла Полтви (Город Львов. Проект размещения…, 1960, 94).

     Радикальна зміна старого простору, що репрезентувала, власне, новий соціалістичний простір, все-таки злегка торкнулася "ближнього" Підзамча, хоч початкові плани були грандіозніші. Згідно з першим повоєнним генпланом Львова 1946 року значної перебудови повинна була зазнати територія відразу за Оперним театром. Планувалося розбити тут величезну площу з пам'ятником Сталіна, обрамлену новими будівлями та з'єднану прямою алеєю з Високим замком (Черкес, 1999). Однак проект виявився нежиттєздатним. З усього комплексу був збудований лише один висотний житловий будинок. У наступні роки розбудову цієї ділянки таки продовжили, але в скромніших масштабах. У 1956 році розширили і продовжили вулицю Полтвяну (як вулицю 700-річчя), на початку якої у 1960-х роках звели кілька будівель у стилі неофункціоналізму за типовими проектами: готель "Львів" (на місці площі Зернової), кінотеатр "Мир" (частково на площі Св. Теодора) та міні-хмарочос Управління статистики (проспект Чорновола, 4).

     Якщо з точки зору планування міста перспективи Підзамча у радянському Львові було мінімальні, то його соціальний простір таки суттєво змінювався. Нові фабрики тут не з'являлися, натомість використовували, добудовували, перепрофільовували наявні приміщення й потужності. Проте виробничі практики та соціальні зв'язки всередині фабрик і заводів невпинно трансформувалися. Існувала чітка формула "перефарбовування" капіталістичного виробництва на соціалістичне. За наведеною нижче схемою відбулося зразкове включення буржуазної кондитерської фабрики "Бранка" у простір "радянської цивілізації" у 1939 році: "[п]ісля визволення робітники фабрики обрали комітет робітничого контролю, який очолила Людмила Вісман, і фабрика вже 25 вересня розпочала роботу. До всіх цехів фабрики були прикріплені члени робітничого контролю, а сам комітет став центром життя всієї фабрики. (...) Комітет не обмежився лише функціями контролю, а також займався питаннями поліпшення побуту й піднесення культури робітників. З ініціативи комітету на фабриці було організовано дитячі ясла, гуртки із вивчення української та російської мов і т.д." (Історія Львова.... 1956, 225). Ці ініціативи були доволі формальними і "спущеними зверху", однак поступово вони стали суттєвими елементами життя робітників і зачепили "глибинний" рівень повсякдення. Правила і практики вписування виробництва у зразковий соціалістичний формат із часом розвивалися та доповнювалися. У 1950-х роках фабрикам Підзамча, аби відповідати статусу "справжнього соціалістичного виробництва", потрібно було підтримувати почини своїх колег з інших міст (бажано Москви чи Ленінграду) та республік, висувати власні ініціативи, включатися у соціалістичні змагання за звання передових підприємств республіки та Союзу, практикувати шефство над колгоспами, виховувати передовиків (Історія Львова, 1956, 238–262). Серед підприємств Підзамча лідером із "впровадження методів комуністичної праці" була Взуттєва фабрика №3 (згодом відома як фірма "Прогрес"). "Соціалістичність" Підзамча намагалися закріпити й у вуличному ландшафті: зокрема, в 1977 році північний відрізок колишньої вулиці Полтвяної / 700-річчя назвали вулицею Ульянівською — на честь соцзмагання між Львівською та Ульянівською областями.

     У рамках "радянізації" простору Підзамча ключові символічні місця Львова отримували нові трактування: у радянських путівниках церкву Св. Онуфрія зазначали як місце поховання першодрукаря Івана Федорова, площа Старий Ринок — як місце робітничого страйку у 1930-х роках. Високий Замок повинен був асоціюватися не з курганом на честь Люблінської Унії, а з козацькою облогою королівського замку. Важливим загальнольвівським символом стала вежа Львівської телестудії, зведена на Замковій горі у 1957 році, яка у путівникових наративах незмінно репрезентувала "нове життя старого міста".

     Матеріальний простір Підзамча в радянському Львові змінювався поступово, головно внаслідок внутрішніх процесів. У перші повоєнні роки зміни проявилися переважно у відбудові старих споруд або наданні їм нових функціональних призначень. Один з перших старих житлових будинків на вулиці Хімічній, 22, зданий у 1951 році в експлуатацію, після перебудови став житлом для робітників Автонавантажувача (Генега). Промовистою є ситуація з будівлями на вулиці Огірковій біля станції "Підзамче", в яких початково розміщувалися різні майстерні та ремісничі цехи. Після Другої світової війни, з приходом у Львів радянської влади, значення станції як важливого залізничного вузла зросло, тоді як супутня інфраструктура практично не змінювалася. Особливо загострилася проблема із житлом, відтак виробничі приміщення було передано під помешкання. Подібний приклад наведено в одному з інтерв'ю із мешканцями вулиці Шеремети (бічна вулиці Замарстинівської), де в перші повоєнні роки пекарню було реорганізовано у житловий будинок, в якому селили приїжджих зі сходу.

     Звісно ж, зміни функціонального використання стосувалися і храмів. Нинішня церква Священномученика Йосафата в радянський період використовувалася як склад кінопродукції, а костел Св. Мартина належав військовому електроремонтному заводу й також експлуатувався у господарських цілях.

     Поставали на Підзамчі і нові типові житлові будинки панельного типу. Щоправда, переважно не у формі мікрорайонів, а поодинокі й у випадкових місцях. Винятком є невеликий новозбудований квартал на перетині вулиць Янки Купали та Східної, практично на околиці старого Підзамча. На початку 1960-х років тут планувалося звести сім чотириповерхових будинків, одначе було збудовано лише п'ять три- чи чотириповерхових.

     Основним рушієм усіх змін у міському ландшафті Підзамча був розвиток промислових об'єктів. Розбудова фабрик і заводів означала не лише появу нових виробничих будівель, а й облаштування прифабричних територій. Як засвідчують жителі Підзамча у спогадах, у 1950–1960-х роках "всі промислові об'єкти будували на трав'яній території. Почали заасфальтовувати заводські подвір'я, біля вулиць робити тротуари, біля будинків були клумби з красивих квітів". На вулицях поступово з'являлися лавки, сквери, дитячі майданчики, газони — упорядковували територію на місці зруйнованих під час війни чи розібраних на дрова будинків.

     Розвиток заводів зумовлював появу прилеглих об'єктів комунального чи культурного значення: дитячих освітніх закладів, садків, пралень, клубів, які одночасно означали і покращення умов побутового життя, і дедалі глибше проникнення смислів "радянської цивілізації". Великі кінотеатри розташовувалися на початку вулиці Б. Хмельницького, у кінці вулиці Калініна (вулиця Замарстинівська, 130) та на початку вулиці 700-річчя (проспект Чорновола, 2).

     Практично вся територія Підзамча була охоплена мережею більших і менших заводських клубів, які здебільшого приваблювали місцевих мешканців як місця кіноперегляду. Також там діяли численні гуртки для дітей і дорослих, траплялися навіть більярдні зали. Найбільшим таким клубом був збудований місцевими робітниками у 1934 році Дім працівників громади, реорганізований у радянський час на клуб Львівського трамвайно-тролейбусного управління (ці функції він виконував ще в довоєнний час). Важливим "радянським" об'єктом у повоєнному Львові став також станційний комплекс "Підзамче". Станція безпосередньо з'єднувала дільницю та її промисловість майже з усією територією Союзу.

     Трансформації повсякденного простору, до яких мали стосунок підприємства Підзамча, не завжди мали позитивний наслідки. З часом розвиток промисловості покращив побутову інфраструктуру, але й суттєво звузив вільний повсякденний простір. Фабрики займали дедалі більше території, резерви якої на Підзамчі були незначними. Промислові об'єкти "з'їдали" цілі вулиці (як наприклад, вулицю Бориславську (колишня Вільчків), про яку й досі збереглася згадка — табличка на одному з мурів фірми "Світоч" (Мельник, 2010, 153). Іноді такі об’єкти оточували житлові будинки, створюючи "тісні обійми" (як це сталося з будинком на вул. Волинській, довкола якого з часом розрісся завод "Молдвинпром", або з житловим комплексом неподалік трамвайного депо №2, майже з усіх боків відгородженим від довколишніх підприємств високим муром).

     У 1960 році автори "Проекту розміщення першої черги будівництва по місту Львову на 1959–1965 рр." ось як описували північний район Львова: "Північна частина міста має найгіршу забудову. Вулиці тут вузькі, майже необлаштовані, зелених насаджень мало. Житлова забудова переплітається з промисловими підприємствами" (Город Львов. Проект размещения…, 1966, 14). З часом, попри всі привнесені радянською владою зміни, загальна картина не змінювалася. Підзамче, порівняно з рештою міста, й надалі залишалося занедбаною, необлаштованою, маргіналізованою дільницею.

Зі спогадів підзамчан:

"Рогатка і тово всьо — то були робочі райони. І ті робочі райони — то були квартири однокімнатні, двокімнатні. Всі двері виходили... Ну, одні двері там на сходову клітку, як ідеш по сходах і заходиш на той балкон круглий. Ніяких вигод не було. Тільки вода була в квартирі. А туалет був по балкону".
 
"Ходили якісь такі трохи замизґані люди, такі більш прості. Як йдеш до міста, то там всі в краватках, там всьо доктори, там такево, знаєте, як то казали [сміється] панство. А тут робочий народ був. Фактично, з центру не йшли сюди працювати. То, фактично, вся околиця обслуговувала всі заводи".
 
"Там дуже проблемний люд жив, дуже проблемний. Ну, в якому плані? Ну, от в моєму класі: в когось тато сидів в тюрмі, в когось мама пиячила, взагалі дітей не було. Родини, дві єврейські родини, надзвичайно бідні, там п'ятеро дітей, вони були якісь такі скрупульозні. І ясно, що такий загальний, як би сказати, така атмосфера була на Рогатці. Взагалі, вона така бідацько-кримінальна".