Роль транспорту у Голокості

У проведенні Голокосту використано багато досягнень XIX та початку XX сторіччя: бюрократію, науку, індустрії та транспорт. На думку Зиґмунта Баумана, винищення шести мільйонів євреїв не можливе було б без цих досягнень модерності, як в плані амбіції контролю соціального порядку, так й в технічному. Вони дозволили створити машину знищення, в якій євреї були б дегуманізовані та відсунені за межі впливу моральних законів.

Залізниця, як засіб масового транспорту, був одним із ключових елементів цієї машини. Розвинута мережа комунікацій дозволила швидко перевозити одночасно тисячі людей в таких умовах, як перевозився товар. Завдяки їй стала можливою швидка концентрація населення та перевезення до локальних гетто і пізніше до таборів смерті, при залученні до цього мінімальної кількості людей для обслуговування.

Львівська залізниця пов’язувала східні території із західними. Наявність у Львові великого гетто, Янівського табору та зручного залізничного сполучення призвело до того, що Львів перетворюється на "пересильну зону" для сотень євреїв з різних міст та містечок не тільки Галичини, але й Європи. Залізничні станції Клепарів, Підзамче та міський електричний транспорт, які були ознакою модернізації міста наприкінці ХІХ століття, перетворилися й тут на частину механізму «машини смерті». Біля залізничних станцій, розташованих впритул до Янівського гібридного табору та гетто, відбирали тих, кого можна було використати для примусових робіт. Решту відправляли на страту до Белжця (Sonderkommando Belzec der Waffen-SS) або інших таборів смерті.

Перші потяги з депортованими євреями прибули до Белжеця в день офіційного початку операції "Рейнхард" 17 березня 1942 року: зранку з Любліна, по обіді - зі Львова.     

Велика кількість транспортів прибула до Белжеця зі Львова 10-25 серпня 1942 року, коли з гетто було депортовано близько 40 тисяч євреїв. Спочатку євреї вважали, що штамп про наявність місця праці у мельдекарте може врятувати від вивезення, проте вже скоро стало зрозуміло, що це не врятує. Львів перевіряли дільниця за дільницею. Упійманих вели в школу імені Собєського (сучасна школа № 87) або на площу Теодора в єврейській дільниці, звідти трамваями їх забирали на площу, оточену кільчастим дротом, у Янівському таборі по вулиці Янівській (сучасна вулиці Шевченка) неподалік від станції Клепарів.

Рудольф Редер (Rudolf Reder), який пережив депортацію до Белжця, так описує події:

Я був у себе в майстерні. У мене не було дозволу на роботу. Я зачинив двері, прийшла поліція і стукали в двері, я не озивався. Вони вибили двері, а тоді били і копали мене, де тільки бачили. Затягнули мене у переповнений трамвай. Я не міг ані поворушитися, ані дихнути. Вони витягли мене з трамваю, біля поліцейського відділку на Янівській, де збирали всіх людей. 

О шостій годині нам наказали встати і вишикуватися в чотири шеренги. Під конвоєм СС і українських поліцаїв нас погнали на Клепарівську залізничну станцію. Там, біля пасажирського перону стояло 50 товарних вагонів. Двері до вагонів були відчинені. В кожен вагон напхали по сто осіб. 

На даху кожного вагона стояв озброєний есесівець. Весь цей жахливий процес відбувався дуже швидко. За якусь годину всі 50 вагонів забили нашими людьми. Всі двері закрили ззовні. 

У нашому вагоні були чоловіки, діти, молоді дівчата, і трохи старших жінок. Ми стояли у тісному і задушливому вагоні, який погано провітрювався. Всі ми були виснажені, дехто зомлівав. На мне давали ні їсти, ні води. О 8 годині потяг рушив. Потяг мчав швидко, хоч нам здавалося, що поволі.

Філіп Фрідман, історик та свідок подій, писав:

Тоді у Белжець вивозили голими або в спідній білизні, щоб зробити неможливою втечу з транспорту. Але, попри це, попри сильні пости з кулеметами, які охороняли транспорти і стріляли без попередження при найменшій спробі втечі, попри заґратовані віконця і щільно забиті двері вагонів, попри загрозу гонитви сторожовими собаками, які мала при собі охорона транспортів, - тікали. Тікали через отвори, зроблені в підлозі або стінах вагона, вистрибували на ходу потягу, попри загрозу каліцтва або смерті, постріли охорони, перспективу мандрівки утікача голодним і голим через заляканий і щільно обставлений поліцією край. Небагатьом сміливцям вдавалася ця ризикована виправа. Їх охрестили прізвиськом "стрибуни". Зазвичай "стрибуни" під час першої ж акції потрапляли назад до рук катів. Були такі "стрибуни", які по три або чотири рази повторювали цю небезпечну гру, яких показували один одному з певним спортивним задоволенням і гордістю.

Зображення стандартного курсу депортації наведено в доповіді командира 7-ї компанії поліцейського полку від 14 вересня 1942 року:

Потяг прибув до Львова об 11.15. […] Після короткої зупинки на станції Львів потяг скеровано на підміську станцію Клепарів, де 9 вагонів, позначених літерою „L”, розвантажено. Євреїв з них приділено до табору примусової праці. […] Після цього до тих вагонів завантажено близько 1000 євреїв. […] О 13.30 потяг виїхав до Белжця. […]

Посилення серед євреїв паніки, викликаної сильною спекою, переповненими вагонами і смородом від мертвих тіл (під час розвантаження виявлено в потязі близько 2000 неживих євреїв) ускладнило виконання завдання вповні. 

О 18.45 потяг прибув до Белжця, а о 19.30 передано його оберштурмфюреру СС і коменданту табору.

На станції Клепарів є пам'ятний знак, що говорить про використання станції протягом нацистської окупації як пересильної та вивезення зі Львова півмільйона євреїв. Цифри вказані на табличці - 500 000 жертв - закликають до дискусії, чому саме така цифра зазначена. Безпосередньо на сторінці Музею-місця пам'яті Белжець (Muzeum – Miejsce Pamięci w Bełżcu) вказано, що за часи існування табору там було вбито близько півмільйона євреїв з України, Польщі, Австрії, Чехії, Німеччини та Словакії. Ці цифри було взято з досліджень професора Шлеффлера, люблінського історика Юзефа Маршалека, й аналізу телефонограми Германа Гьофле (який у січні 1943 року доповідає у Берлін про кількість депортованих до Белжеця євреїв). Якщо порівняти цю інформацію, постає питання скільки ж справді євреїв пройшло через станцію Клепарів. Цифра, зазначена на табличці, отримана зі звітів Надзвичайної державної комісії, яка задля вигоди СРСР на Нюрнберзькому процесі вдавалась до фальсифікацій. Через брак документів та досліджень на початок 90-х років ХХ століття саме ці цифри були використані для зазначення кількості жертв, що вимагає коригування.

Трамваї

Електричний трамвай у Львові також був елементом модернізації та розвитку суспільства кінця ХІХ - початку ХХ століття. Вперше електричний трамвай поїхав вулицями міста 1894 року. У 1939 році, через пошкодження внаслідок бомбардування міста, трамваї деякий час не працювали. На початку нацистської окупації більшість трамвайних ліній міста знову були пошкоджені. Проте вже у 7 числі "Українських щоденних вістей" від 13 липня 1941 року на першій шпальті зі слів директора трамвайної мережі інженера Мурина зазначалося, що працівники майстерень відано працюють та вже підготували чотири трамвайні шляхи до здачі в експлуатацію.

З моменту відновлення трамвайних мереж у Львові починають курсувати вагони "Тільки для німців", вагони з виокремленими частинами для євреїв (в останньому вагоні без сидінь), "nur fur Juden" - для євреїв - з єврейською службою правопорядку або ж з причіпними відкритими вагонами-платформами для перевезення в'язнів Янівського гібридного табору до місць примусової праці. Таким чином трамваї перетворилися на засіб ізоляції та дегуманізації євреїв. Євген Наконечний пише:    

Незабаром з міста під'їхали вантажні трамвайні платформи. Одна з платформ вже була запруджена єврейськими чоловіками, що тісно сиділи навпочіпки, а над ними стояли озброєні вартові. Тих з Клепарівської загнали на вільну платформу, посадили навпочіпки і так повезли догори по Янівській. Львів'яни знали – там жахливий концтабір і розстрільний піщаний кар'єр.

Поїздку трамваєм згадує Яніна Гешеліс, яка працювала у Янівському гібридному таборі. Оскільки трамвай проходив через гетто Яніна вирішила скористатися ним для втечі, проте ті, до кого вона втікала, вигнали її. У розпачі Яніна знову трамваєм повертається в табір.