Гібридний табір

ID: 236
Табір праці у Львові, як місце контролю та знищення єврейської спільноти. Гібридність функцій табору: праця, селекція, пересилка, вбивства.

Невід'ємною частиною історії львівського гетто є Янівський табір примусових робіт (Zwangsarbeitslager Lemberg-Janowska), який був найбільшим концентраційним табором для цивільного населення на територіях сучасної України. Зараз серед науковців триває дискусія як правильно називати табір через гібридність його функцій: не лише примусової праці, а й пересильний та табір смерті.  

Табір створили у жовтні 1941 року за наказом губернатора дистрикту Галичина доктора Отто Вехтера та генерал-майора поліції СС Фріца Кацмана. Територіально він був розташований на колишній вулиці Яновській (Janowska, зараз Шевченка), яку німці перейменували у Вестштрассе, від будинку №132 й далі вулицею до сучасної виправної колонії №30 (будинок №156) поблизу залізничної станції Клепарів. До початку війни тут був завод з виготовлення мукомольних машин Штайнгауза. Трохи вище вулицею під номером 146 була розташована керамічна фабрика Левинського та цегельні. У перший радянський період (1939-1941) завод Штайнгауза націоналізували та передали Міністерству транспорту. Коли нацисти увійшли до Львова, вони облаштували тут два власні заводи: Сполучених промислових підприємств та Німецьких збройних заводів. Табір підпорядковувався військово-економічному відомству СС (Deutsche Ausrüstungswerke, DAW).  

Спочатку заводи були вигідним місцем праці й багато хто з євреїв та поляків намагався потрапити сюди на роботу. До початку жовтня працівники заводів могли вільно переміщатися містом від місця праці до власних домівок, проте вже в перших числах жовтня 1941 року єврейським працівникам оголосили, що вони більше не мають права покидати місце праці. Території заводів обгородили колючим дротом.    
1 листопада 1941 року на воротах табору змонтували вивіску німецькою мовою - "Пост СС та поліції Дистрикту Галичина табір примусових робіт Лемберг" (Der S.S. und Polizeiführer im Distrikt Galizien. Zwangsarbeitslager im Lemberg). Спочатку тут було 350 єврейських ремісників, які займались виготовленням спорядження та амуніції. Очевидиця подій створення табору Яніна Гешелес згадує:

Батько Цесі Колін працював на будівництві бараків по вул. Янівській. Якось його не відпустили з роботи і разом з іншими замкнули там. Вони спали в бараках, які будували. Їм наказали зняти нарукавні пов'язки і почепили жовті латки ззаду і спереду. Цеся плакала. Вона щодня носила батькові передачі та перестала відвідувати заняття [ред. - в підпільній школі]. Певного дня перед брамою до бараків вивісили напис "Zwangsarbeitslager". Тепер почали ловити чоловіків до табору. У таборі було дуже погано. Били нещадно. Табірники виглядали, як живі мерці, ходячі скелети.

У грудні 1941 року в таборі вже було 554 євреї. У березні 1942 року туди привезли близько 400 робітників зі Львова. Протягом наступних двох місяців - ще 4000 з інших містечок поблизу Львова. У серпні-листопаді 1942 року до Львова привозили нових євреїв-робітників, натомість знесилених в’язнів відправляли в табори смерті.

Табір складався з трьох частин: 1) адміністративні будівлі, помешкання СС, табір "селекції", 2) бараки в’язнів, 3) заводи DAW. Мав чоловічу та згодом жіночу частину. Ув’язнені виконували примусові роботи як в самому таборі, так і за його межами. Постійні знущання, хвороби, акції призводили до того, що табір постійно потребував нових поступлень. Свідки та учасники цих подій Філіп Фрідман, Давид Кахане, Філіп Хорн у спогадах звертаються до днів свого перебування у Янівському таборі.

В’язнів Янівського табору знищували різноманітними способами. Окрім незмінно важкої та виснажливої 10-12-годинної праці - щоденні побої та знущання вичерпували до решти сили в'язнів. Вілльгаус придумав для табірників т.зв. вітаміни BCD (B - балки, C - цегла, D - дошки). Табірникам після важкої цілоденної праці наказували "на додаток" вантажити на себе важку цеглу, балки або дошки і бігати з ними (im Laufschritt) туди й назад (переважно від станції Клепарів до табору або назад).
(Філіп Фрідман)


Я лежав на шостому, верхньому ярусі спальних нар. [...] Відтепер у мене немає імені, я просто номер 2250.
О 4.30 ранку запалили світло й у бараку пролунав голос днювального: "Піднімайтеся, євреї, піднімайтеся, табірники, піднімайтеся поци (лайка) і до роботи".
Барак відразу заворушився. Почався біг наперегони до убиральні та умивальників. В обох місцях швидко шикувалися довгі черги. Щоб зробити життя ув'язнених якомога жалюгіднішим вбиральня, і умивальник були навмисне побудовані явно замалих розмірів і задалеко один від одного. Ті, кому вдалося швидко впоратися з цими двома ранковими процедурами, поспішали зайняти місце в найдовшій черзі - черзі на кухню. Для того непосильного навантаження. яке витримували виснажені в'язні сніданок був аж занадто мізерним: чорна кава і скибка хліба, змащена чимось, схожим на джем. За табірними правилами, на всі вранішні дії покладалося 75 хвилин. Повинен зізнатися, що мені лічені рази вдалося вправитися з усіма трьома. Дуже часто вікно кухні виявлялося зачиненим до того, як я встигав до нього дістатися, щоб отримати свій вбогий сніданок.
О 5.45 всі в'язні вже стояли, вишикувавшись на подвір'ї, для переклику. Цю ранкову церемонію кожен чекав з жахом. Завжди знаходились люди, яким щастило втекти. І це завжди було приводом для покарань. За кожного втікача черговий есесівець міг розстріляти трьох, чотирьох, п'ятьох євреїв.
(Давид Кахане)   


Відтоді мене забрали до табору примусових робіт на вулиці Янівській у Львові. То не був концтабір, то був трудовий табір, але поводилися з нами там, як у концтаборі. Ми вже лежали на дерев’яних ящиках, не на ліжках, а ящиках, їсти було нічого, і ми мали йти на Аппель [перекличку] о 5 ранку, взимку. Ми не стояли струнко, нас били, копали, куди бачили, по животі, ззаду, з боків. Падати не можна було, бо розстріляють. Тому оте пам’ятання, не падати, уся ця кров текла, завжди мене тримала при пам’яті, стояти, і за якийсь час я переставав навіть відчувати побої, весь занімів. А потім, десь в 7 ранку, ми крокували колонами в місто, на роботи. Через кілька днів я подумав, що нема, на що надіятися. І я втік. А куди ти підеш? Я втік до гуртожитка.
(Фелікс Хорн)

Від бараків вела стежина до місцевості Піски, де в різні періоди окупації були знищені мешканці гетта та в’язні табору. Страти в цьому місці почали набирати піку після грудня 1942 року, коли закрили табір смерті Белжець. До того часу львів'ян та євреїв регіону страчували саме там. В Янівському таборі взагалі не було газових камер - усіх вбивали через розстріли.

Перед приходом радянських військ, нацисти, розуміючи, що тіла загиблих у Пісках, будуть свідчити не на їхню користь, вирішили їх знищити. Для цього була створена Зондеркомандо 1005 з в’язнів табору, які ексгумували рештки тіл та спалювали їх. Кістки, які залишалися від спалених тіл, також знищували. Цей процес у Янівському таборі був добре налагоджений, тому сюди висилали працівників інших таборів на 10-денні курси, як викопувати тіла та знищувати рештки. Окрім тіл знищили також деякі будівлі табору, що могли бути використані як докази нацистських злочинів. Вищеописані дії зі знищення тіл та будівель та відсутність документів унеможливили процес точного опису кількості загиблих, тому Радянська надзвичайна комісія перш за все використала математичний метод підрахунку.   

Табір існував до липня 1944 року, коли керівництво табору забрало близько 100 останніх в’язнів, та разом з ними виїхало спочатку до Перемишля й далі в сторону Австрії, втікаючи від радянських військ.

1952 році на частині територій Янівського табору заснували виправну колонію, яка існує й зараз. На Пісках до 2000-х років розташовувався розплідник для собак. Усе це унеможливлювало проводити дослідження із залученням сучасної апаратури. Тільки у 2000 роках тут дозволили встановити пам'ятний знак - камінь, де вказано про загибель євреїв. Після перенесення розплідника, територію назвали "парком" й вона частково перетворилась на місце відпочинку львів'ян.

Усе це уповільнило дослідження реальної картини подій. Щодо кількості жертв останні роки точаться дискусії. Відповідно до сучасних досліджень українських істориків Олександра Круглова, Андрія Уманського, Ігоря Щупака кількість загиблих у Янівському таборі впродовж 1941-1943 років коливається між 13 тисяч - 15 тисяч. З урахуванням цих та інших досліджень, наприклад,  Вайтмана Беорна, можна припустити, що кількість загиблих у Янівському таборі за весь період існування коливається від 30 тисяч до 80 тисяч людей. Ця цифра значно нижча за оприлюднену відразу після війни Надзвичайною державною комісією - 200 тисяч. Попередня цифра була підготовлена перед Нюрнберзьким процесом та могла свідчити про необхідність підтвердити нацистські злочини у суді й надати їм більшої ваги, а також відвернути увагу від військових злочинів Радянського Союзу на цій території. Окрім того, євреїв часто приписували до загальної цифри жертв, що також призводило до збільшення цифр.

Впродовж комеморації жертв нацистської окупації наприкінці ХХ століття - початку ХХІ дані Надзвичайної державної комісії потрапили на пам’ятники. Сьогодні обговорення щодо переходу до використання сучасних досліджень й зменшення цифри загиблих призвело до спротиву деяких членів єврейської спільноти Львова, які категорично відмовляються приймати іншу версію, хоча зменшення цифр не означає зменшення тяжкості вчиненого злочину проти єврейської громади.

Дослідження Янівського гібридного табору має розкрити його роль у загальному нацистському проекті геноциду, оскільки тут зустрічалися всі форми винищення євреїв, колабораціонізму, вилучення майна, масові вбивства радянських солдатів та військовополонених, єврейський опір, депортації. Важливе питання чи це явище було типовим, чи унікальним.

Зараз тривають роботи із впорядкування територій розстрілів та невдовзі тут постане меморіальний комплекс, що оповідатиме про минулі події.

Джерела

1. Вайтман Беорн, Янівський табір у центрі Голокосту, Лекціяж;
2. Яніна Гешелес. Очима дванадцятирічної дівчинки. (Київ, Дух і літера, 2011), 96;
3. Александр Круглов, Андрей Уманский, Игорь Щупак, Холокост в Украине: зона немецкой военной администрации, румынская зона оккупации, дистрикт "Галичина", Закарпатье в составе Венгрии (1939-1944) (Днипро, Украинский институт изучения Холокоста "Ткума", ЧП "Лира ЛТД", 2017), 184-233;
4. Венді Лауер, Творення нацистської імперії та Голокост в Україні (Київ, Зовнішторгвидав України; Український центр вивчення історії Голокосту, 2010), 368;
5. Нільс Бо Польсен, Розслідування воєнних злочинів «по-совєтськи». Критичний аналіз матеріалів Надзвичайної державної комісії.

Фото: Брама Янівського табору. З матеріалів Радянської надзвичайної комісії з розслідування нацистських злочинів, 1944. Джерело: Міський медіаархів Центру міської історії, колекція Державного Архіву Львівської області.
Авторка — Олена Андронатій

Місця

Опис

Табір примусової праці Lemberg (ZAL-L), або Янівський табір

Детальніше про місце
Опис

Янівський табір - Німецька фабрика спорядження (DAW)

Детальніше про місце
Опис

Урочище Піски

Детальніше про місце

Усі сюжети