Підзамче у контексті метрополії

Підзамче у контексті метрополії

В останні декади ХІХ століття Львів почав радикально змінюватися. Безперечно, позиція столиці великої центрально-східної європейської провінції передбачала наявність неабиякого потенціалу для розвитку, і, зрештою, Львів почав його реалізовувати. Місто обрало шлях остаточної модернізації, і амбітною метою стало досягнення статусу сучасної капіталістичної метрополії.

     Важливим підґрунтям для таких процесів став значний розвиток місцевого самоуправління у Львові. Місцева польська політична еліта добилася затвердження у листопаді 1870 року нового статуту для свого міста, згідно з яким реальна влада у Львові переходила до рук міської влади. Відтак Львів позбувався надмірної опіки австрійської адміністрації і переходив на більш-менш реальне самоуправління. Це дало змогу львів'янам зайнятися розвитком міста зі своєї, місцевої, перспективи. За прикладом великих європейських міст у Львові почали облаштовувати вуличний простір — розбудовувати вулиці й належну інфраструктуру. Після того, як влада уклала контракти-концесії з європейськими фірмами, з'явилися газові ліхтарі та кінні трамваї. Шляхом перетворення Полтви на підземну річку в місті було нормалізовано санітарну ситуацію та розбудовано нову каналізаційну систему. Черговим поштовхом для інтенсифікації процесу розвитку міського простору стало проведення у 1894 році Крайової виставки загальноімперського значення, якій спеціально приурочили будівництво нового електричного трамвая — першого в Австро-Угорщині. У перші роки ХХ століття у Львові, крім цього, вже працював міський телефонний зв'язок, діяла міська електростанція та новий водогін (Історія Львова, 1956, 84–86).

     Таке облаштування міста переважно не полишало меж центральних та благополучних "буржуазних" районів. Деякі зміни відбулися і на Жовківському передмісті, хоча на його долю припали найбільш приземлені моменти міського господарства. У продовження традиції переносити на північ усе "нечисте" виробництво саме на Підзамчі розмістили приміщення "Закладу очищення міста" — на тому ж руслі Полтви, Кориті, де раніше розташовувалися гарбарні. Втім, статус модерної метрополії таки передбачав новий, більш уважний та цивілізований підхід навіть до "брудних" форм міського господарства. Тому "неохайний", "стихійний", суто "робочий" простір Підзамча теж дещо змінювався та модернізовувався з ініціативи міської влади. Вже в середині 1870-х років було збудовано нове приміщення Краківського ринку з металевих конструкцій. У той самий час на тодішню околицю міста (поза площу Місіонерську) із санітарних міркувань було перенесено Міську різню, а на початку ХХ століття її перемістили до величезного, новозбудованого за останнім словом європейських технологій, комплексу (вулиця Промислова). Поблизу у 1908 році спорудили сучасне трамвайне депо для обслуговування новозбудованої трамвайної лінії. 

      Ще одним важливим чинником повільної, але успішної модернізації Львова став розвиток фінансової сфери. У Львові так і не сформувався масштабний індустріальний комплекс, однак як адміністративний та урядовий центр великого краю місто притягувало великі грошові потоки. Тут з'являлося багато кредитних організацій та банків — і це при тому, що ще в першій половині ХІХ ст. у Львові практично не було жодного помітного кредитного закладу (Saryusz-Zaleski, 1930, 88). Роль банківського осередку і стала визначальним моментом успішності Львова наприкінці ХІХ століття. У місто склалися сприятливі обставини, щоб підтримувати та розвивати ті види підприємництва, які йому добре давалися. Це насамперед галузі харчової та легкої промисловості, металообробка, деревообробка і будівництво (Дудяк, 2013, 522). На зламі століть на Підзамчі вже діяло багато підприємств, доволі успішних у своїх сферах. Передусім це були великі парові млини: млин Роберта Домса та млин "Марія Гелена" на вулиці Лемківській, млин "Давид Аксельбрад та син" (Dawid Axelbrad i Syn) на теперішній вулиці Б. Хмельницького. Також це фабрика лікерів та горілок родини Бачевських (вулиця Б. Хмельницького, район Жовківської рогатки), консервна фабрика Яна Рукера (територія Знесіння коло Жовківської рогатки), кондитерська фабрика "Газет" (Hazet) (вулиця Ткацька). В горішній частині вул. Замарстинівської в перших роках ХХ століття було споруджено першу львівську фабрику пресованих дріжджів і солоду; у кінці вул. Жовківської на початку ХХ століття розташовувалися перша галицька парова пральня та перша львівська хімчистка, на вулиці Хімічній — велика фабрика з виробництва лаків та фарб Генрика Блюменфельда (Henryk Blümenfeld). У 1886 році на початок вулиці Жовківської з Личакова було перенесено велику фабрику сільськогосподарських машин Фердинанда Пітча (Ferdynand Pietsch), згодом — ливарню князя Любомирського.

     В останніх декадах ХІХ століття у Львові спостерігався справжній будівельний бум, хвиля якого докотилися і до Підзамча, майже повністю змінивши обличчя дільниці новою модерною забудовою. Щоправда, стрімка забудова спричинила не менш стрімке зростання цін на житло, а також спорудження неякісних помешкань. Вигляд Підзамча прикрасили актуальні для епохи пізньоісторицистичні та сецесійні кам'яниці, однак це були будівлі "економ-класу", призначені для отримання швидкого прибутку від вкладених у будівництво коштів, а не для комфортного проживання. У таких помешканнях було або занадто холодно, або занадто гаряче, великою проблемою стала всюдисуща вологість та брак сонячних променів. Утім, трапляються тут і цікаві приклади якісної новаторської житлової архітектури, як-от кам'яниця Крампнера (Krampner), спроектована в бюро архітектора Міхала Уляма (Michał Ulam) (вулиця Б. Хмельницького в районі Жовківської рогатки), або так зване "зразкове" житло для робітників — комплекс із двох житлових будинків, збудований для робітників трамвайного депо на Габріелівці (вулиця Промислова, 31–33).

      Запозиченням із досвіду західноєвропейських метрополій стало благодійне, за кошти меценатів, будівництво притулків та помешкань для бідних. На Підзамчі до такої практики вдавалися переважно багаті промисловці єврейського походження, які опікувалися своїми єдиновірцями. Прикладом такого благодійництва є колишній гуртожиток для єврейської робітничої молоді (вулиця Лемківська, 10), збудований стараннями підприємця Якуба Германа — мецената, власника багатьох львівських кам'яниць і, зокрема, відомого театру "Колізей" (Colosseum). На утримання гуртожитку спрямовували кошти, отримані від здавання в оренду приміщень, що теж розміщувалися в цьому будинку. Ще один благодійний заклад — "Дім убогих ізраелітів", що його заснував Герман Гешелес (Hescheles), розташовувався на вулиці Заводській, 36 (Мельник, 2010, 142, 153).

     Виконуючи важливу роль промислової та господарської дільниці, Підзамче поступово долучалося до загальних практик перетворення Львова на модерну метрополію. Тут також впорядковують вулиці — якщо не в рамках комунального облаштування чи комерційного проекту, то через приватні амбіції власників місцевих підприємств та нерухомості (Мельник, 2010, 150). Було реалізовано чимало проектів з облаштування простору Підзамча, проте значно більше так і залишилося на стадії проекту (наприклад, побудова нового міського центру на Габріелівці) через початок Першої світової війни. Чи не найважливіший із таких проектів, що передбачав об'єднання Львова з передмістями у єдиний організм (так звана концепція розвитку "Великого" Львова), ще в 1901 році інженер Іґнацій Дрекслер (Ignacy Drexler) представив у міській раді. Однак взятися за його реалізацію міська влада змогла лише багато років по тому.