Ґіза Френкель

Мистецтвознавиця, дослідниця єврейської культури.

Ґізела Френкель (Gizela Frenkel) народилася 16 вересня 1895 року у Вєлічці в родині Зиґмунта Розенцвайґа (Zygmunt Rozenzweig) і Соломеї-Сари Фрідман (Salomea-Sarah Fridman). Її батько долучився до родинної фірми Фрідманів, яка торгувала залізом і сталлю.

У 1913 році розпочала вивчати історію мистецтва у Яґеллонському університеті. У 1919 році продовжила навчання у Відні, де отримала ступінь доктора. У своїх спогадах її син Зиґмунт Френкель (ZygmuntFrenkel) згадував, що вона вважала навчання у Відні найщасливішим часом свого життя і зберегла сентимент до габсбурзької спадщини.

Після навчання Ґіза одружилася з адвокатом Леоном Френкелем (Leon Frenkel) і у 1922 році пара переїхала до Львова, де згодом у них народилося двоє дітей — Зиґмунт і Стелла. Леон Френкель спеціалізувався на нафтових договорах, а згодом придбав цегляну фабрику у Завадові під Львовом. Родина мешкала на перехресті вулиць Потоцького і Реймонта (сучасна вулиця Чупринки, 54), займаючи другий поверх триповерхового будинку. Вони святкували єврейські свята і відвідували синагогу. Ґізин син Зиґмунт пригадував, як мама навчила його молитися щовечора перед сном "Шма Ісраель". Але при цьому в родині спілкувалися польською мовою і діти ходили до польської школи, вивчаючи іврит з приватними вчителями.

У Львові Ґіза Френкель почала працювати в Етнологічному інституті, який діяв з 1924 року під керівництвом професора Адама Фішера (Adam Fischer). Це був дослідницький інститут, який діяв при кафедрі етнології Університету Яна Казимира. Вона працювала на волонтерських засадах, так само як і вісім інших дослідників інституту. Інститут досліджував польську культуру невідривно від культури інших народів, в тому числі українського та єврейського, і залучав досить різноманітне коло дослідників та дослідниць, серед яких Ян Фальковський (Jan Falkowski), Леон Попель (Leon Popiel). Ґіза Френкель цікавилася насамперед єврейською народною звичаєвою та матеріальною культурою. Однією з її перших тем, яку вона продовжувала до кінця життя, було дослідження паперових єврейських витинанок. Вона винайшла типологізацію витинанок, аналізувала мотиви їх зображень і популяризувала мистецтво витинанок в Ізраїлі. В 1929 році вийшла її книжка "Wycinanka Żydowska w Polsce", видана накладом Народознавчого товариства (Towarzystwo Ludoznawcze).

Ґіза Френкель активно популяризувала єврейське мистецтво, регулярно дописуючи під іменем Ґіза Френкльова (Giza Fraenklowa) до львівських єврейських газет "Chwila", "Opinia" і етнографічного часопису "Lud" Народознавчого товариства, редагованого Адамом Фішером. Вона писала розвідки про єврейські звичаї щодо Песаху, Пуріму та інших єврейських свят, про звичай весілля під час епідемії холери, дослідила ерув у Львові. Також науковиця рецензувала книжки і статті про єврейську культуру та етнографію, зокрема праці свого колеги зі інституту етнолога Саломона Чортковера (SalomonCzortkower) про расу і євреїв, а також книгу колекціонера Максиміліана Ґольдштайна "Культура і мистецтво єврейського народу" (Kultura i Sztuka Ludu Żydowskiego). Окрім того, збереглося оголошення її публічної лекції про ханукальні звичаї у львівському відділенні Єврейського краєзнавчого товариства (Żydowskie Towarzystwo Krajoznawcze) на вул. Легіонів, 35 (пасаж Феллера — тепер проспект Свободи). Це було товариство, яке виникло внаслідок неприйняття євреїв у польські туристичні товариства. Воно займалося організацією мандрівок до різних туристичних місць, а також публікацією часопису про цікаві локації у Другій Речі Посполитій.

Ґіза Френкель входила до кураторії (наглядової ради) дитячого сиротинця на вулиці Янівській.

Ґіза Френкель також писала огляди виставок. Її стаття про виставку єврейського мистецтва в 1933 році в Промисловому музеї детально описує, що розташовувалося в кожній кімнаті — фрагменти синагогальних інтер'єрів і предметів, відтворений стіл на свято Песах, колекцію ханукальних свічників, а також шлюбні перстені і шлюбні договори (кетуби). Вона зі зворушенням відзначала, як вигляд шабатніх свічників викликає в її уяві образ жінки, яка їх запалює: "перед нами постає пані дому. Її голова покрита чепчиком, можливо тим, з червоного оксамиту, вишитого золотом. Над чолом діадема, штернтіхл. На святковий одяг вона вдягнула брусттух (нагрудна прикраса, — В.М.) — їх вибір такий великий — зав'язала фартушок і з-під прикритих повік, нахилена над палаючими свічками, благословляє Творця за те, що наказав запалювати шабатнє світло; просить, щоб відбудував нам зруйновану святиню, а потім шле до трону Господа свої власні, найпотаємніші благання"(Chwila, 11 marca 1933).  Ґіза Френкель у своїй статті захоплюється, що ініціатива творення виставки вийшла від неєврейської інституції, а саме від Промислового музею, але водночас визначає аудиторію виставки як євреїв — бо "не знайдеться жодного єврея у Львові, який би не відвідав цієї виставки".

В 1939 році вона написала огляд виставки, присвяченій святу Песах, яка відбулася в уже відкритому Музеї єврейської громади. На цій виставці також був відтворений седеровий стіл на Песах, з манекенами людей у костюмах і ритуальним посудом. Окрім того, музей виставив колекцію пасхальних Аґад (текстів, які читалися з нагоди свята Песах). До них входили дві копії середньовічних Аґад і оригінали амстердамської з XVIII століття, венеційської з XVII століття і трієстської з XIX століття.  Ґіза Френкель чутливо ставилася до репрезентації жінок у музеї і тому з жалем зауважувала, що за седеровим столом присутні лише чоловіки, натомість немає жіночого костюма, вочевидь, бо його не було у музейній колекції. Саме тому авторка висловила надію, що у виставці наступного року з'явиться такий костюм — але ці очікування не виправдалися, через початок Другої Світової війни і ліквідацію музею.

Після радянської окупації Львова, НКВД арештувало її чоловіка Леона Френкеля як польського офіцера, а Ґізу Френкель з дітьми Зиґмунтом і Стеллою депортували вглиб Радянського Союзу в 1940 році. Перший період вони провели у  невеличких поселеннях у Казахстані — селах Кайран і Ленінський колгосп. Зв'язок з Леоном Френкелем обірвався і лише після війни родина дізналася, що його розстріляли. Щоб утриматися Ґіза разом з іншими жінками чистила стайні або заготовляла паливо з кізяків. Втім, навіть у таких складних умовах їй вдалося організувати церемонію бар-міцви для свого сина.  Після початку війни між СРСР і Німеччиною статус польських депортованих покращився і родина Френкель змогла отримати назад відібране від них польське громадянство та вільно пересуватися. Після цього вони поїхали до Барнаула, де мешкав їхній родич Артур Блатт (Artur Blatt), а Ґіза змогла отримати роботу медсестри у лікарні. Там родина провела решту війни.

Після війни Ґіза Френкель повернулася до свого колишнього дому, який тепер був частиною Радянського Союзу. Майже всю її родину винищили і вона не стала залишатися у Львові. Майже одразу Ґіза знову почала займатися науковою працею. Перші роки вона провела у Любліні, а в 1947 році почала працювати кустошем єврейських колекцій у Єврейському історичному інституті у Варшаві. Майбутній музей, який творився при Інституті, мав на меті порятунок артефактів єврейської культури, які залишилися після Голокосту. В цей період її цікавили витвори єврейських ремісників, а також стрій польських єврейок, і на цю тему згодом з'явилися її важливі публікації в "Journal of Jewish Art".

В 1950 році Ґіза Френкель виїхала до Ізраїлю і оселилася у Хайфі. Там вона працювала в місцевому етнографічному музеї, допомагаючи організовувати виставки, присвячені єврейській витинанці, зокрема першу виставку витинанок у Тель-Авівському музеї в 1955 році. На честь ювілеїв Ґізи Френкель були організовані виставки в Хайфському музеї етнографії та етнографічного відділу Національного музею Ізраїлю в Єрусалимі. Вона була науково активною аж до своєї смерті у 1984 році.