Товариство землевласників

1. Витоки та передумови
2. Ініціатори та засновники
3. Політична програма
4. Протистояння з Радою Народовою
5. Кінець революції і наслідки

Витоки та передумови

Товариство Землевласників було організацією консервативного крила галицьких аристократів.

Аристократи в Галичині були здебільшого нащадками давніх магнатських родів Речі Посполитої, що володіли значними земельними маєтностями і підтвердили своє шляхетство в Австрійській імперії, і навіть здобули дворянські титули. Ставши австрійськими князями та графами, галицькі магнати при тому зберігали свою давню польську свідомість.

Щоправда, протягом попередніх десятиліть вся їхня політична активність обмежувалась участю у засіданнях Галицького станового сейму – органу, що мав дуже вузькі, радше дорадчі функції. Реальна влада у провінції належала призначеній з Відня бюрократії, яка відтак стала основним політичним опонентом місцевих еліт. Утім, засідаючи у сеймі, місцеві аристократи надалі зберігали за собою монополію на право говорити від імені польського народу в Галичині та водночас усього населення краю.

Тим часом у польському національному русі все більше ініціативу перебирали прихильники демократичних ідей та революційних методів. В основі їхньої програми, крім національного визволення, лежали також радикальні соціальні зміни: ліквідація панщини, скасування станових привілеїв, зрівняння у правах всього населення тощо.

Це, очевидно, йшло врозріз з інтересами аристократії. Частина з них усвідомлювала потребу реформ, проте прагнула провести їх з мінімальними втратами для себе. Інші ж навпаки – у відповідь на загрозу соціальної революції почали схилятись до консервативних поглядів.

Вони були прихильниками виключно легальних політичних методів та противниками значних суспільних перетворень. Вони бачили себе основою суспільного устрою та моральної будови світу. Вони хотіли б, щоб уряд поділився владою в краю з ними, однак, за старим світобаченням, не вважали потрібним ділитися нею з ширшими верствами суспільства (чого добивались нові течії лібералів та демократів).

Провал ініційованого радикальними демократами повстання в Галичині 1846 року, що обернулося масовою різаниною селянами поміщиків, ще більше підштовхнув їх до пошуку компромісів з владою.

Відповідно перед лицем нових суспільних викликів аристократія не виступала монолітом, а тяжіла до двох відмінних світоглядних полюсів: ліберального та консервативного.

З вибухом революції обидва табори повели зовсім відмінну політику. Аристократи-ліберали долучились до руху, започаткованого ліберальною та демократичною інтелігенцією, прагнучи частково перебрати на себе провідну роль у ньому. Натомість майбутні творці Товариства на початках усунулись від активної позиції. Їх не було під час перших демонстрацій у Львові серед підписантів петиції до цісаря. Деякі з них навіть вирушили власною, окремою від революціонерів делегацією від Галичини до Відня. Їх не було згодом серед членів Ради Народової.

Частина з них натомість, разом з іншими лояльними до уряду силами, увійшли до створеного губернатором на противагу останній Байрату (Beirath) – дорадчої ради, що мала помагати губернатору в управлінні краєм. Однак Байрат, створений 29 квітня, виявився неефективним органом: губернатор, вочевидь, не був зацікавлений у наділенні його реальними повноваженнями, тож, як згадував згодом Леон Сапєга, "все закінчилося тим, що ми сходилися до губернатора пару разів на тиждень на чай". Крім того, саме губернатор, діючи наввипередки, став ініціатором ліквідації панщини, чим зачепив інтереси землевласників.

Усе це підштовхнуло консервативних аристократів вже через кілька днів, 3 травня 1848 року, утворити власну інституцію, що відстоювала би їхні корпоративні інтереси. Організація отримала назву Товариство власників більших земельних маєтностей, а скорочено її називали Товариством землевласників.

Ініціатори та засновники

Ініціатором та головою Товариства став граф Ґвальберт Павліковський (Gwalbert Pawlikowski) — фундатор великої бібліотеки та природничої колекції у своєму маєтку в Медиці та колишній куратор Інституту Оссолінських. Саме йому свого часу князь Оссолінський довірив перевезти свої фонди з Відня до Львова.

Крім нього, серед відоміших членів Товариства були князь Кароль Яблоновський (Karol Jabłonowski) — перед тим один з ініціаторів створення Байрату та тогочасний куратор Галицької ощадної каси, чи Казімєж Бадені (Kazimierz Badeni) — дідусь майбутнього намісника та прем'єр-міністра. Загалом протягом літа до Товариства вступило близько 120 членів. Вони належали до різних поколінь — від 72-річного ветерана Ципріяна Коморовського (Cyprian Komorowski) до відносно юного 30-річного Едварда Стадницького (Edward Stadnicki): різниця поколінь не зіграла ролі у політичних орієнтирах аристократії.

Водночас, до Товариства не вступили такі знані аристократи, як Леон Сапєга (Leon Sapieha) чи літератор Александер Фредро (Aleksander Fredro). Попри здавалось би спільні з представниками Товариства станові інтереси, вони увійшли до Ради Народової, де представляли помірковане ліберальне крило. Ще один зі знаних аристократів, письменник-романтик Лешек Дунін-Борковський (Leszek Dunin-Borkowski), спершу серед членів Товариства згадувався, однак згодом перейшов на значно демократичніші позиції.

Мабуть, головним політичним діячем з-поміж представників Товариства був Аґенор Ґолуховський (Agenor Gołuchowski). Ще з початку 1840-х років він розпочав бюрократичну кар'єру у губернаторстві, що не типово для тогочасної галицької аристократії. Після подій 1846 року він став однією з наближених осіб до губернатора Франца Стадіона, зокрема був одним з розробників варіанту аграрної реформи, що мав би вберегти поміщиків від надмірних збитків. Після від'їзду губернатора зі Львова протягом літа 1848 року Ґолуховський фактично очолював цивільну адміністрацію в Галичині.

Крім консервативних поглядів та лояльності до уряду, поєднували засновників Товариства ще дві речі. По-перше, практично усі вони водночас належали до і складали основу Галицького господарського товариства. Створене на становому сеймі за три роки до революції, воно мало на меті "через розширення корисних знань спричинитися до піднесення економіки в краю, а тим самим посприяти доброчинним намірам уряду" - тобто поєднувало принцип органічної праці та лояльності до уряду. Поруч із Галицькою ощадною касою, до якої представники Товариства також мали пряме відношення, це були перші крайові інституції, що залучали місцеві еліти до господарського управління краєм.

Друге, будучи власниками значних маєтків на провінції, практично усі вони (за винятком хіба урядника Ґолуховського) стабільно мешкали поза Львовом. У статуті товариства навіть зазначили, що право його репрезентації має кожен з членів, хто у відповідний момент перебував у Львові. У своїх публікаціях аристократи гордо називали себе "спокійними села мешканцями" та вказували, що обов'язки членів Товариства мали поєднувати з "обов'язками господарів землі", що накладало особливу відповідальність в "теперішній кризі".

Не відомо, чи теж господарські питання завадили половині зі 120 членів прибути 6 вересня до Львова на перший (і, як виявилось, єдиний) загальний з'їзд Товариства. Офіційний орган пояснював це різними перешкодами від опонентів та віддаленістю більшості членів від міста. Засідання проходили протягом трьох днів у приміщеннях театру Скарбека, де також постійно розташовувалась канцелярія Товариства – одному з лідерів Товариства Каролю Яблоновському граф Скарбек, що місяць потому помер, довірив курувати свою фундацію.

Політична програма

Хоч спершу Товариство, судячи навіть з назви, позиціонувало себе як позаполітична станова корпорація, на ділі протягом літа воно все більше дрейфувало у сторону політичної організації. Воно намагалось вийти за межі однієї суспільної верстви та прихилити до себе також промисловців, багатих міщан та інтеліґенцію більш консервативних поглядів.

З цією метою з серпня 1848 року Товариство почало видавати власний часопис під явно не корпоративною назвою "Polska". Головним редактором газети став краківський публіцист Гілярій Мєцішевський (Hilary Mieciszewski), редакція розташовувалась у будівлі книгарні Віняжа на розі Ринку та Домініканської (сучасна Ставропігійська).

Програмна стаття часопису пропонувала галицьким полякам підтримувати ліберальний уряд в імперії та його починання, легальними методами добиватися від нього розширення національних свобод, надалі розбудовувати національні інституції в краю і крізь ці свободи та інституції йти до майбутнього поєднання з братами-поляками з інших поділів.

Фактично ж аристократи прагнули усунути від управління краєм німецьку бюрократію і, посівши її місце, повернути Галичині давній польський характер. По суті, у їхньому баченні Галичина мала бути польською національною провінцією в складі імперії Габсбурґів під владою місцевої аристократії. Про відродження незалежної Польщі, втраченої через "недбальство і легковажність наших отців", напряму не згадувалось, отже відкладалось до сприятливіших часів.

У соціальному питанні вони приймали скасування панщини, що вже було доконаним фактом, проте розглядали цей акт як конфіскацію свого майна і вимагали компенсації (що було на той час звичною практикою для землевласників). Крім того, не бажали розривати патримоніальні стосунки з колишніми підданими чи тим більше наділяти їх політичними правами. На їхню думку, селянам, хоч і звільненим від панщини, було краще залишатись під батьківською опікою своїх аристократів, які краще знали, як забезпечити суспільний добробут та поступ.

Ця програма суперечила багатьом положенням Ради Народової, яка також дотримувалась легальних методів і не йшла прямо проти імперії, проте відкрито заявляла про відродження Польщі як свою кінцеву мету, добивалась поступок селянам у питанні відшкодувань і прагнула рівних громадянських прав для усього населення та розширення політичних прав хоча б на міщан та інтелігенцію (щодо селян тут однозначної позиції не було).

Протистояння з Радою Народовою

Вихід на публічну арену з такою програмою робив Товариство головним конкурентом Ради Народової в польському національному таборі в Галичині і спровокував жорсткий відкритий конфлікт з нею. Відмова товариства підпорядкуватись Раді фактично підривала її досі безсумнівну монополію на провід польським рухом в Галичині.

Рада звинувачувала Товариство у співпраці з владою та фактичній зраді національних інтересів на догоду особистим. Підкреслювала колаборантський характер Товариства, називаючи його членів "байратовичами" (bajratowicz – за назвою дорадчої ради губернатора). У відповідь Товариство заявляло, що не визнає легітимності Ради, адже та не була затверджена урядом, а лише намагалась узурпувати провід в польському русі "з ласки вулиці".

Конфлікт вилився бурхливими епітетами у пресу. Один з лідерів Ради Юзеф Дзєжковський, письменник досить радикальних поглядів, назвав у своїй статті консерватистів “черкесами, калмиками, півпанками, злодіями, шпигунами, лайдаками, зрадниками". Ті у відповіді були дещо стриманішими, заявивши, що нинішні демократи є насправді "охлократами", що ведуть до суспільної деградації, а нинішню ситуацію в імперії називали "псевдо-свободою".

Вони звинувачували своїх опонентів у штучному поділі доти єдиної польської нації на "демократів" і "аристократів" - як ті, мовляв, нарекли усіх своїх опонентів. Консерватисти натомість навіть назвою свого часопису апелювали до внутрішньої єдності поляків — очевидно, під власною домінацією.

Проте спроби Товариства здобути собі популярність у суспільстві не завершились успіхом. Місцеві осередки вдалось розвинути лише на сході провінції, де було більше крупних землеволодінь, а отже магнати мали більше впливу. Широкий загал натомість сприймав Товариство як реакційну силу, воно навіть жалілось, що було "обкладене звідусіль анатемами".

В середині жовтня 1848 року, коли ситуація в імперії все більше загострювалась, це спричинило до, як вважається, першого у Львові випадку політичного страйку: працівники друкарні Піллера, де видавались усі тогочасні газети, протягом тижня відмовлялись друкувати часопис "Polska".

Цікаво, що такого ставлення не було щодо краківських консерватистів, які не "заплямували" себе прямою співпрацею з урядом.

За два роки до того Краків був анексований Австрійською імперією та включений до складу Галичини, яка відтак отримала у своєму складі поруч зі Львовом ще один потужний міський осередок. Краків на той час вже ставав головним інтелектуальним центром польського консерватизму, проте зберігав за собою попередній революційний ореол дворічної давнини.

Лідери краківських консерватистів, на відміну від львівських колег, брали активну участь у Слов'янському з'їзді у Празі, були обрані до віденського парламенту, а деякі навіть, попри відмінні погляди, ще навесні 1848 року брали участь у спільній з революціонерами делегації до цісаря. Між обома групами консерватистів в Галичині не було помітно тісної співпраці. Хоч головний редактор львівського консервативного часопису прибув з Кракова, самі лідери краківського середовища не вступали до львівського Товариства.

На відміну від активних краків'ян, львівські консерватисти не були представлені у парламенті, їхнім головним політичним активом був вплив руками Ґолуховського на крайову адміністрацію та прихильність до них новопризначеного губернатора Вацлава Залєського.

Кінець революції і наслідки

Поразку повстання 1 листопада у Львові та, як наслідок, ліквідацію Ради Народової консерватисти сприйняли як підтвердження власної моральної рації та правильності обраної ними стратегії. Вони, мовляв, завжди попереджували, що "дорога, на яку ступило все публічне життя в краю, призведе саме до такого результату". Після введення воєнного стану в Галичині Товариство, подібно до інших лояльних організацій, не було розпущене і продовжувало ще певний час видавати свій часопис.

Цікаво, що лише в грудні 1848 року, позбувшись уже головних внутрішніх опонентів з Ради народової, польські консерватисти вперше виступили з відкритою критикою українського руху. Русини, мовляв, не можуть називатися повноцінною нацією, адже не мають розробленої писемної мови (що й самі визнають) і представлені лише селянами та священиками, які "у своїй Рутенії" прагнуть зайняти місце аристократії – його представники Товариства, вочевидь, воліли лишати за собою. Руська Рада займала схоже лояльне становище до уряду, проте підривала національну монополію поляків в краю – та протягом революційних місяців часопис Товариства цього не помічав.

Проте надалі, з завершенням революції та її викликів і поверненням до абсолютизму, продовження його діяльності втрачало сенс. Хоча невідомо, чи Товариство формально коли-небудь припинило своє існування, та його представники надалі були активно присутніми у житті міста та краю. Більшість провідних членів Товариства після революції повернулись до своєї праці в чільних господарських та економічних інституціях та різних ініціативах: до прикладу, Кароль Яблоновський та Маврицій Країнський (Maurycy Kraiński) взяли активну участь у побудові залізниці до Львова, а Влодзімєж Руссоцький (Włodzimierz Russocki) долучився до створення львівського Товариства прихильників красних мистецтв.

Для консерватистів головним викликом "Весни народів" стали перші і яскраві прояви нових політичних практик: участь ширших мас в політичному житті, вуличні демонстрації, масова щоденна преса, парламентські вибори тощо. До цих різких змін вони не були готові і спершу не бажали з ними миритися, проте поступово мусили до них адаптуватись. Потребуючи легітимізувати свою позицію та знайти підтримку серед нових політичних акторів, вони чи не вперше спробували промовляти до інших верств, еволюціонувавши від суто станової корпорації до ідейного політичного об'єднання.

В ідейному плані консерватизм землевласників ще не був "програмовим", а радше їхньою природньою світоглядною реакцією на швидкі зміни, що відбувались навколо. Вони знаходили свій ідеал у давньому польському суспільстві, де були безумовними і єдиними авторитетами, і не бажали сприймати нового, модерного бачення Польщі, яке розмивало цю давню монополію і все більше промальовувалось серед лібералів та радикалів.

В січні 1849 року Аґенор Ґолуховський був призначений губернатором Галичини і став поступово впроваджувати політичну програму Товариства в життя, згодом ставши головним "архітектором" галицької автономії. Остання віддавала домінацію в краю аристократії, проте наділяла політичними правами також ширші верстви, відповідно до майнового цензу — тож стала певним компромісом між консервативною та ліберальною програмою. Львівських та краківських консерватистів з 1848 року можна вважати попередниками консервативних угрупувань "подоляків" та "станьчиків", які багато в чому визначали галицьку політику конституційної доби, конкуруючи і взаємодіючи у Львові як столиці краю.