Львівські міські заклади електричні (МЗЕ)

Початки львівських МЗЕ (Miejskie Zakłady Elektryczne) сягають 1900 року, коли від електростанції на вулиці Сахарова (тоді Wulecka) проклали кабельні лінії постійного струму до розподільного пункту в підвалі Міського театру (тепер Львівський Національний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької). Від розподільного пункту розпочали приєднувати будівлі в центрі міста. У 1901 році у МЗЕ створили відділення електромереж, якому передали колишній будинок міської пожежної команди на вулиці Винниченка, 5 (тоді Czarneckiego) – тепер на його місці, на розі вулиць Личаківської і Винниченка, підземний перехід.

Ще у тому ж 1901 році подали електроенергію до Львівської політехніки, у наступних роках до міського шпиталю, кафедрального собору, поліції та інших. Відтак на електростанції постійного струму, яку споруджували передовсім для потреб електричного трамвая, забракло потужності.

У листопаді 1906 року прийняли рішення збудувати нову електростанцію змінного струму в приміській дільниці Персенківці (тепер вулиця Козельницька). Одночасно запланували масову електрифікацію Львова. Із Персенківки електроенергія мала надходити до 3 центральних розподільних пунктів (ЦРП) напругою 5000 В, до яких підключили 72 трансформаторні підстанції (ТП). З них електроенергію постачали до споживачів. Для усієї мережі запланували прокласти 170 кілометрів кабельних ліній змінного струму напругою 5000 і 110 В.

Центральні розподільні пункти були розташовані: у підвалі школи імені Станіслава Конарського (сьогодні школа №55) на розі теперішніх вулиць Степана Бандери і Юрія Федьковича (ЦРП "А"), у підвалі теперішньої Академії друкарства на вулиці Підвальній (ЦРП "В"), на території електростанції постійного струму на теперішній вулиці Сахарова (ЦРП "С"). Нову електростанцію і електромережу змінного струму ввели в дію 18 лютого 1909 року.

Упродовж півроку до того в офісі МЗЕ був справжній "армагеддон", багато ремствувань і скарг. Місто не підключало до мережі нових споживачів електроенергії. Замовники не хотіли й слухати, що електроенергія є специфічним товаром і що її неможливо складувати, а всю вироблену необхідно відразу ж споживати. Тобто одночасно з введенням нової електростанції потрібно було мати наявних нових споживачів. Тому МЗЕ стримувало їх електрифікацію, плануючи підключення до електростанції змінного струму.

Конкурс на прокладання кабелів виграла львівська фірма "Зигмунта Родаковського" (Zygmunt Rodakowski), відома керівництву МЗЕ як постачальник мазуту ще для електростанції постійного струму. Вона спеціалізувалася на прокладанні водопроводів, тому залучила до монтажних електричних робіт  віденську фірму "Siemens&Halske". За умовами контракту, перед введенням кабельних ліній, ця віденська фірма внесла трирічний гарантійний внесок у банк як заставу за якісне виконання робіт. З неї замовник міг оплачувати виконання аварійних ремонтів. Якщо ж аварій не сталося, підрядник отримував з банку свій внесок разом з процентами за три роки. У Державному архіві Львівської області, зберігається лист директора МЗЕ Йосифа Томіцького (Józef Tomicki), який не погоджувався на повернення гарантійного внеску фірми "Siemens&Halske", оскільки кабель вийшов з ладу. І хоча фірма самостійно його відремонтувала, не доводячи до примусового вилучення коштів, директор МЗЕ запропонував розпочати відрахунок трирічного гарантійного терміну від дати ремонту.

Із введенням нової електростанції, МЗЕ розпочали інсталяцію вуличного електричного освітлення. До того електричне освітлення використовували переважно у помешканнях, а на вулицях – вкрай рідко. Для власників будинків, що встановили лампу перед входом, чи освітлювали вітрини магазинів (а заодно частково і тротуари) надавали 5-відсоткову знижку на електроенергію. Нове електричне освітлення вулиць було коштовним проектом, тому у перші роки встановили всього 80 опор з дуговими електролампами від театру вздовж сучасного проспекту Свободи до площі Соборної.

Тоді потужність ламп розжарювання не перевищувала 100 Вт, натомість дугових - 2500 Вт, що давало добре освітлення тротуарів. Кожних чотири дні у них вигоряли вугільні електроди (спресоване вугілля 25х6х2 см), які треба було замінити. У МЗЕ організували постійну бригаду із 5 працівників для обслуговування вуличного освітлення. Проте затрати вартували цього. Як писав у своєму звіті з 1911 року референт міської електричної комісії Фельдштейн, "нове освітлення надає Львову великоміського вигляду, збільшує безпеку у вечірні години і підкреслює чарівність найкращих вулиць".

Крім сплати за спожиту електроенергію, абоненти платили за оренду лічильника, що був винятковою власністю  МЗЕ. Як ще одну статтю надходжень до МЗЕ, львівський магістрат запропонував електричним закладам 20 тисяч корон позики на закупівлю електричних моторів, "щоб здавати в оренду міським підприємцям, а бажаючі завжди знайдуться, бо мотори вивільняють робітників. Це покращить фінансовий стан МЗЕ -  як хтось має корову, дбає про її харчування, щоб добре доїлася".

До Першої світової війни, у місті паралельно існували мережа постійного струму 220 В і мережа змінного струму 5000 і 110 В. Мережу постійного струму ліквідували у 1916 році, а всіх її абонентів перевели на змінний струм.

Обсяги мереж і наявних споживачів з року в рік зростали. У 1930 році до Львова приєднали приміські села, площа міста зросла вдвічі до 66,9 км2. Потужність львівської електростанції наростили до 26 МВт. У місті збудували три нові центральні розподільні пункти на 5 кВ: на Підзамче, біля будівлі теперішнього Генерального Консульства Республіки Польща (вулиця Івана Франка, 108) та у дворі школи святої Анни на розі вулиць Городоцької та Леонтовича (тепер Правнича гімназія). Будівля і обладнання останнього, змонтоване фірмою "Siemens&Halske", повністю збереглося до наших днів.

У самих же МЗЕ з роками накопичувалися проблеми з нестачею виробничих приміщень. Трамвай з трампарками на вулиці Вулецькій (тепер вулиця Сахарова) та Габрієлівці (вулиця Миколайчука) був окремим підрозділом МЗЕ, який володів великими земельними ділянками. Електростанція на Персенківці мала територію, достатню для забезпечення всіх технологічних процесів. Найгірше склалося з підрозділом електричних мереж, який хоч і мав згадану окрему будівлю на вулиці Винниченка, 5 (Czarneckiego), але дуже крихітну, з маленьким двором, затиснутим між будинком та оборонним муром костелу Бернардинів. До цього додавалися наполягання транспортників знести цей будинок для впорядкування перетину вулиць Чарнецького і Личаківської. Долучився до проблеми і міський консерватор історичних пам`яток, який вніс пропозицію відкрити для огляду старі мури, що прилягають до монастиря Бернардинів і які закривав будинок МЗЕ.

Директори МЗЕ Мар’ян Дзєвонський (Marian Dziewoński) та його наступник Станіслав Козловський (Stanisław Kozłowski) розпочали пошук ділянки будівництва нового приміщення. Спершу розглядали територію на вулиці Зеленій, 12, проте ця  ділянка виявилася замалою. Пізніше там збудували дослідний інститут львівського вченого  Рудольфа Вайгля, винахідника вакцини від сипного тифу. Остаточно ж зупинилися на ділянці на вулиці Пелчинській (тепер Вітовського), що межувала з трампарком на вулиці  Вулецькій (Сахарова). Довгі перемовини президента міста (навіть із застосуванням погроз)  з керівництвом піхотного полку військового корпусу №VІ, якому належали склади та казарми на цій ділянці, увінчалися успіхом. У березні 1937 року нову будівлю МЗЕ освятили (детальніше про будівлю). Її відкриття поєднали зі з’їздом Спілки електричних підприємств Польщі, на який до Львова приїхали не лише керівники міських електромереж Польщі, а й Бухареста і Праги. Стару адмінбудівлю МЗЕ на вулиці Сахарова, 1 віддали електричному трамваю, що відділився у 1934 році в окреме підприємство – Міські колії електричні.

У МЗЕ діяли свої службові правила. Прийняті на посаду робітники складали присягу на ім'я директора МЗЕ. Усі працівники повинні в часі служби перебувати в мундирі зі службовими відзнаками, защепнутому на всі ґудзики, а коли зверху є плащ, то й він повинен бути защепнутий на всі ґудзики. Мундир надавали безкоштовно. При зустрічі з керівником обмундирований працівник повинен віддати йому честь по-військовому. Керівники повинні до підлеглих "ставитися дбайливо, не приймати від них подарунків, не грати з ними у карти, а також позичати грошей".

МЗЕ заснувало пенсійний фонд для своїх працівників. Крім їхніх членських внесків, МЗЕ вносило у фонд суму, рівну сумарним пенсійним внескам всіх працівників. Пенсія, розміром 70% від останньої зарплати, починала виплачуватися при досягненні працівником 65 річного віку. Вдова отримувала 75% пенсії чоловіка. У випадку неповнолітних дітей сумарна пенсія вдови і сиріт дорівнювала останній зарплаті померлого.

У 1935 році МЗЕ відкрило свій магазин з продажу і оренди електропобутових товарів на вулиці Академічній, 24. Несподівано з'явилися клопоти, оскільки податкова інспекція вимагала сплатити ліцензію на продаж товарів. До претензії долучили акт про факти продажу, а також оренди радіоприймача "Філіпс", електропраски, електрокухонь тощо. Проте директор МЗЕ в суді довів, що енергія, яку виробляє їхня електростанція, не може бути використана без електротоварів, котрі перетворюють її на тепло, світло, музику тощо (це така специфіка електричної системи, пояснювали вони). До цього він додав виписку з бухгалтерської книги, де ціну електротоварів в магазині МЗЕ визначали таким чином, щоб прибуток від продажу електротоварів був меншим від витрат на утримання магазину.

22 вересня 1939 року, через 5 днів після переходу західноукраїнських земель під контроль СРСР, офіцер Червоної армії застрелив директора МЗЕ Станіслава Козловського (1888-1939) нібито за саботаж. Директором Міських електромереж призначили приїжджого з СРСР Лисенка (його ім’я невідоме).

В окупованому нацистами Львові, за погодженням з німецької владою, були створені служби, які забезпечували роботу міського господарства і, зокрема, інженерних комунікацій. Німецьке військове керівництво більше покладалося на лояльність українців. Тому їх призначали на керівні посади в міській управі. Досить часто це призводило до локальних конфліктів, оскільки більшість персоналу становили поляки.

Головою Правління обрали Юрія Полянського. На посаду директора Міських електромереж призначили українця Тимофія Кобу. У листопаді 1941  року німецька влада, вбачаючи у діях Українського Державного Правління у Львові наміри створення незалежної Української держави, припинила її існування. Майже всі керівники комунальних підприємств були арештовані. Тимофій Коба спершу потрапив у німецьку в’язницю на теперішній вулиці Степана Бандери, потім його перевели в нацистський концтабір Аушвіц,  а звідти у Дахау. У 1945 року концтабір в Дахау зайняли американські війська, Тимофій Коба емігрував до Англії, а згодом – до Канади, де працював на енергетичному підприємстві. Тільки у 1993 року, після проголошення незалежності України, Тимофій  Коба прибув на Батьківщину та розповів про тривожні обставини свого короткочасного керівництва Львівськими міськими електромережами під час війни.

У 1942 році всі львівські електричні заклади – електростанцію, міські та окружні електричні мережі – підпорядкували Державному товариству "Ost –Energie A.G." з головною базою у Кракові. У Львові "Ost –Energie A.G." відкрило свій відділ.

У перші післявоєнні роки львівську електростанцію виділили з МЗЕ у окреме підприємство. Самі Міські заклади електричні більше не мали статусу окремої структури. Вони входили  у склад Управління електромереж Львівського енергокомбінату. У 1960 році відновили підприємство Львівських міських електромереж (ЛМЕМ). У післявоєнний період найдовше керував Львівськими міськими електромережами Тарас Крукеницький (з 1979 року до 2002 року). Найбільше зростання обсягів обслуговування ЛМЕМ припало на 1980-ті роки, коли велося інтенсивне будівництво житлових масивів на Сихові, Рясне, Збоїщах, на вулицях Науковій, Щурата, Пасічній та інших. Із 2000 року ЛМЕМ є структурною одиницею ПрАТ "Львівобленерго". За керівництва Тараса Крукеницького (головний інженер ЛМЕМ Ігор Калимон) була збудована нова адміністративно-виробнича база на вулиці професора Буйка, 16, нові приміщення районів електромереж у Винниках, Брюховичах, Сихові, а обсяги електромереж зросли удвічі.

Зараз ЛМЕМ обслуговує 2700 км кабельних і 700 повітряних ЛЕП напругою 0,4-10 кВ, 79 розподільних пунктів 6 кВ, понад 1100 трансформаторних підстанцій. ЛМЕМ постачає електроенергію до майже 300 тисяч приватних і юридичних споживачів.