Контакт із неєврейськими знайомими — друзями, колегами, колишніми підлеглими чи однокласниками — завжди був ризикованим, адже його результатом могла стати як допомога, так і викриття. На втечу із гетто та життя на "фальшивих" документах наважувались переважно асимільовані євреї, котрі мали ширшу мережу міжетнічних контактів, добре знали польську, українську чи німецьку мову та християнські релігійні традиції. Іноді брак мовних чи культурних знань маскувався вдаваною глухонімотою.
Окрім наявності фальшивих документів, важливе значення мав зовнішній вигляд. Так звані "арійські" риси (світле волосся та очі) дозволяли вільніше пересуватись по місту та навіть працювати, вдаючи поляків чи українців. Зовнішність, котра сприймалась як стереотипно "єврейська" часто прирікала на переховування у замкнутих приміщеннях та повну залежність від рятівників. Нерідко місцем схову обирались околиці Львова, або віддалені містечка та села — щоб уникнути ризику бути впізнаними.
Родинні та дружні зв'язки ставали важливим ресурсом допомоги. Змішані сім'ї примусово розділяли, проте були окремі випадки, коли неєврейському партнерові вдавалось врятувати свого чоловіка чи дружину та їх спільних дітей. Оперний співак Мирослав Кравчук переховував на зйомних квартирах у різних районах Львова свою колишню дружину Целіну, їх сина Ігора та тещу Фридерику Жупнік. За підозрою у допомозі євреям він провів півроку у в'язниці Гестапо. Діяч підпілля Армії Крайової Кароль Курилюк (Karol Kuryluk) переховував у своєму помешканні по вул. Міончискєго (Miączyskiego, тепер Парфановичів), однокласників Юзефа і Маріана Фрауенглясів (Józef i Marian Frauenglas), їхню матір, а також Міріам Когані (Miriam Kohany), котра пізніше стала його дружиною. Нерідко євреї звертались по допомогу до своїх довоєнних співробітників та підлеглих. Юлія Юрек (Julia Jurek), котра до війни працювала нянею у родині Коенів, протягом нацистської окупації переховувала Іцхака, Ружу та їх доньку Шарлотту у Львові та Перемишлі. Старшого сина Коенів Самюеля врятувати не вдалось.
Водночас, війна загострювала та радикалізувала існуючі міжетнічні та соціальні конфлікти. Як зазначають дослідники, важливо враховувати фактор "близькості" між локальними винуватцями та їхніми жертвами, яких нерідко пов’язували довготривалі довоєнні соціальні контакти. Лешек Аллерханд, чий батько був жорстоко побитий під час Львівського погрому у червні 1941 року, згадував що їх "найбільше лякала ненависть і жорстокість тих, хто раніше ввічливо вітався і посміхався".
Показовою також є історія довоєнних однокласниць Аліни Мацєяк (Alina Maciejak) та Александри Зайонц (Aleksandra Zając). У 1947 році Александра виступала свідком на суді проти Аліни за звинуваченням у шантажі та співпраці з нацистами. Александра згадувала їхню випадкову зустріч на вул. Академіцької (Akademicka, сьогодні просп. Шевченка) під час війни, коли вона переховувалась поза межами львівського гетто. Погрожуючи доносом, Аліна вимагала від неї викупу. Александра була змушена віддати усі цінності, котрі мала при собі (гроші, годинник, кульчики, срібну підвіску, перстень та хутряну муфту). За її версією, Мацєяк була антисеміткою, котра постійно шантажувала євреїв та виказувала їх Гестапо. Натомість, Аліна пояснювала свій вчинок бажанням розплати "за знущання у школі". Вона стверджувала, що насправді не мала наміру доносити на однокласницю, а усі цінності отримала від неї добровільно — "з вдячності за мовчання".
Ця історія ілюструє дві основні наративні рамки антиєврейських постав — антисемітизм та особисті порахунки. Вагомим залишався фактор використання трагічного становища євреїв для отримання матеріальної вигоди. Чи не найскладнішим для євреїв у цій ситуації було питання довіри: важливо було розпізнати, на кого з довоєнних знайомих можна було покластись, а кого, навпаки, потрібно було уникати.
