Вул. Коперника, 01 – кінотеатр у пасажі Міколяша (не існує)

“Уранія” (“Urania”), 1901–1907 рр.

У 1901–1907 рр. у пасажі Міколяша діяв кінотеатр “Уранія”, який належав до однойменної віденської мережі кінематографії. Його власником був Герман Опат (Opat), який до цього володів мандрівною кінобудкою. Певний час це був єдиний постійний кінотеатр у м. Львові.

Важливе місце у кінопоказах займали науково-пізнавальні стрічки, яким часто передували лекції на відповідну тематику. У 1908 р. цей кінотеатр перенесли у краще приміщення, до зали філармонії (тепер – Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької, вул. Лесі Українки, 1).

Про перші покази фільмів у кінотеатрі, що був розміщений у пасажі Міколяша, згадує Ян Парандовський (Parandowski) у своєму автобіографічному романі “Небо пломеніє” (“Niebo w płomieniach”, 1934–1936 рр.): “Живі, миготливі картинки відтворювали епізоди російсько-японської війни – “Напад хунхузів на поїзд”, – і люди в кінозалі, які, як і весь Львів, співчували Японії, кричали в кінці сеансу “Банзай!”

“Сінефон” (“Cinephon”), 1907–1911 рр.

У 1907 р. до пасажу Міколяша перенесено кінотеатр “Сінефон”, який до того діяв у будинку на вул. Шайнохи, 5 (тепер – вул. Банківська, 5). “Сінефон” був заснований у 1906 р. Власником цього кінотеатру, як і “Уранії”, був Герман Опат.

“Кухар” (“Kuchar”), 1911–1915 рр.

У 1911 р. власником кінотеатру “Сінефон” став Людвік Кухар (Kuchar), який був активним львівським кінопідприємцем, а також адміністративним директором фірми “Петро Міколяш і спілка”. Він перейменував кінотеатр на “Кухар”.

Родина Кухарів поселилась у Львові у 1898 р. Людвік свого часу був власником кількох кінотеатрів, а його діти – відомі спортсмени – входили до спортивного товариства “Поґонь” (“Pogoń”), діяльність якого активно фінансував їхній батько (очевидно, це дозволяли його прибутки, отримані з кінотеатрів). Людвік Кухар був хорошим менеджером і вмів зацікавити глядача. Часто під час сеансів у його кінотеатрах роздавали рекламні листівки з програмою фільмів на наступні дні.

Глядацький зал цього кінотеатру був достатньо зручним, тут діяла електрична вентиляція. Репертуар фільмів змінювався щосереди та щосуботи. Вартість квитка, станом на грудень 1913 р., була від 50 геллерів до 2 корон. Крім закордонних фільмів, у кінотеатрі демонстрували і стрічки місцевого виробництва. Так, 23 березня 1912 року у цьому кінотеатрі відбулася прем’єра фільму “Велика пожежа на нафтярні у Дрогобичі”, знятого у березні цього ж року львівською студією “Кінофільм” (“Кіnofilm”).

“Люкс” (“Lux”), 1912–1924 рр.

У 1912 р. Людвік Кухар заснував ще один кінотеатр у пасажі Міколяша – “Люкс”, який діяв одночасно з кінотеатром “Кухар”. З 1913 р. його власником став інженер Казимир Кропйовський (Kropiowski).

12 листопада 1912 р. у кінотеатрі “Люкс” сталася пожежа, однак, обійшлося без жертв.

У роки Першої світової війни частину своїх прибутків “Люкс” віддавав на військові потреби. У листопаді-грудні 1918 р., коли відбувалися бої за Львів між українцями і поляками, сеанси певний час не проводились.

25 лютого 1924 року кінотеатр “Люкс” було закрито через порушення правил ведення кінематографу.

“Пасаж” (“Pasaż”), 1915–1935 рр.

Кінотеар “Кухар” у 1915 р. змінив свою назву на “Пасаж”, що вказувала на його місцезнаходження. Власником цього кінотеатру був далі Людвік Кухар. У роки Першої світової війни цей кінотеатр частину своїх прибутків віддавав на військові потреби. У листопаді-грудні 1918 р., коли почались українсько-польські бої за Львів, у “Пасажі”, як і в решті кінотеатрах Львова, певний час сеанси не відбувалися.

“Пасаж” був одним із найпопулярніших кінотеатрів міжвоєнного Львова. Проте, на цей кінотеатр у квітні 1923 р. скаржилися члени Товариства ім. Петра Скарги, яке займалося популяризацією польської писемності в католицькому дусі (вони були розташовані на вул. Театральній, 3). Причиною було те, що сюди впускали дітей на фільми, які цензурою були заборонені для перегляду молоді до 16 років. Також до міської поліції надходили скарги на цей кінотеатр через те, що тут неодноразово продавали більше квитків, ніж було місць (зокрема, у березні 1927 р., грудні 1928 р.).

3 березня 1932 року у кінотеатрі сталася пожежа, причиною якої було нехтування протипожежними засобами безпеки. Полум'я спалахнуло, коли ще не було нікого з відвідувачів. Кінотеатр зазнав збитків на суму 25 тис. злотих. Після цього “Пасаж” перебував на реконструкції до 30 квітня того ж року.

У репертуарі переважали розважальні фільми, але були й кримінальні стрічки. Саме через це один із журналістів “Kurjera Lwowskiego” в березні 1926 р. називає “Пасаж” університетом із трьома факультетами: злодійським, різницьким і бандитським.

“Тон” (“Ton”), 1935–1939 рр.

У 1935 р. “Пасаж” змінив назву на “Тон” (очевидно, через перехід до демонстрації звукових фільмів). Власниками кінотеатру “Тон” були: Маврицій Ґімпель (Gimpel), Ізидор Меркель (Merkel) і Чеслав Добженський (Dobrzeński). У реєстрі кінотеатрів на 1939 р. зазначено, що “Тон” – успішний кінотеатр. Репертуар кінотеатру був достатньо різноманітним, але переважали розважальні стрічки.

“Втіха” (“Uciecha”), 1926–1941 рр.

Кінотеатр “Втіха” відкрили на місці закритого у 1924 р. “Люксу”. Першим власником “Втіхи” був Генрик Шеер (Scheer), а з початку 1930-х і до 1939 р. кінотеатр був у співвласності Мавриція Ґімпеля, Ізидора Меркеля і Чеслава Добженського. Глядацький зал мав 288 місць. Кінотеатр користувався значною популярністю. Зокрема, туди полюбляли ходити українські робітники м. Львова.