Вул. Антоновича, 80 – житловий будинок

Вілла на вулиці Антоновича, 80 входить в межі історичного ареалу Львова. Сучасна вулиця, її нижня частина, вперше з'являється на картах Львова наприкінці XVIII століття. Називалася вона Садовою (Gartengasse), від 1871 — Садівницькою (Sadownicka), а 1927 року її перейменували на Задвірнянську (Zadwόrzańska), від назви станції , поблизу якої у серпні 1920 року відбулася битва між загоном польських добровольців та Першої кінної армії Будьонного. Під час німецької окупації вулиця називалася Людендорфштрассе, на честь німецького генерала Еріха Людендорфа, по війні, 1944 року повернена довоєнна назва — Задвірнянська, 1946 року назвали Сталінградською. 1961 року, через перейменування Сталінграда на Волгоград, вулицю перейменували на Волгоградську. На початку 1983 року, напередодні святкувань 40-ліття від дня завершення Сталінградської битви, вулицю Волгоградську перейменували на Сталінградської битви. 1992 року вулицю назвали іменем українського історика та етнографа Володимира Антоновича.

1900 року вулицю Антоновича (тодішню вулицю Садівницьку), яка закінчувалася перехрестям з вулицею Шимоновичів (сучасна Мельника), продовжили у західному напрямку до вулиці Кульпарківської. Прилеглу територію розпарцелювали і почали забудовувати переважно садибними будинками.

1901 року Марія Дроздович, власниця кількох парцель при вулиці Садівницькій (ґрунтові №№ 2998, 2999, 3000), виокремлених з ділянки під конскрипційним номером 151 ¼, на одній з них збудувала невеликий одноповерховий будинок під двосхилим дахом. Проєкт розробив архітектор Міхал Кустанович (ДАЛО 2/2/4879:13). Будинок містив невеликі сіні та дві кімнати площею 15  і 11,5 м2; з північного боку прилягало нижче приміщення з двома комірками, площею 5 м2 кожна. Цей будиночок призначався, очевидно, для винаймання: на проєкті дві кімнати підписані "станціями".

1909 року цей будинок викупила заможна родина Кухарів — Людвік і Людвіка. Вони ще у 1893 році перебралися до Львова і оселилися на вулиці Жовківській, 107 (сучасна Хмельницького). Кухарі мали шість синів, які як і батько, були всесторонніми спортовцями пов'язаними з львівським клубом ЛКС Погонь (LKS Pogoń), включно з футбольною секцією; також всі були військовими офіцерами. Людвік Кухар був підприємцем, спортивним активістом та меценатом. Він був спонсором львівського футбольного клубу "Погонь". Його основною спеціальністю була хімія — працював адміністративним директором фабрики спиртних напоїв "Петро Міколяш і спілка". Окрім цього, він був засновником і власником мережі кінотеатрів у Львові ("Пасаж") та Кракові ("Ванда"). Старший син — Тадеуш Кухар (1891-1966) – інженер, футбольний тренер, засновник Польського олімпійського комітету, перший президент Федерації легкої атлетики Польщі (1919–1921). Був директором головного комітету фізичної культури. Вацлав (1897-1981) — "найуніверсальніший спортовець в історії польського та львівського міжвоєнного спорту", футбольний тренер. Грав за команду "Погонь" (Львів), збірну Польщі, був капітаном команди. Чемпіон Польщі з футболу, хокею і ковзанярського спорту, дев'ятиразовий переможець національного чемпіонату в шести різних дисциплінах. Після приєднання Західної України до СРСР тренував львівське "Динамо". Владислав (1895-1983) — тенісист і атлет; Мєчислав (1902-1939) — футболіст, воротар "Погоні"; Збіґнєв (1905-1945) — хокеїст "Погоні"; Кароль (1893-1960) та Казимира (1899-1981, одружена Ходкевич).

Позаяк Людвік Кухар був людиною зайнятою, то дім провадила дружина, зокрема, на неї була покладене будівництво власного дому. 29 жовтня 1909 року Людвіка Кухар отримала дозвіл на будівництво вілли, поруч з одноповерховим будинком, з 1901 року. Проєкт вілли розробив архітектор Зиґмунт Пшорн (ZygmuntPszorn), 13 листопада 1909 року його затвердили. Згідно з цим проєктом, вілла мала бути, частково одно-, частково двоповерхова. В будівельній справі будинку, зокрема, відзначені вимоги, що "Стіни будинку мають бути муровані з цегли, товщиною 60 см, отиньковані, перекриття в лазничках і виходках — як на партері, так і на поверсі, повинні бути перекриті склепінням на залізних рейках (склепіння "кляйна"). Від вулиці, в регуляційній лінії, ділянка повинна бути відгороджена оздобними штахетами, згідно з долученим проєктом".

Будівництво тривало впродовж 1910 року. На ділянці були прокладені загальні комунікації (вода, електрика, газ), за що до міської каси вносилася плата. 14 липня 1910 року Людвіка Кухар отримала дозвіл на проведення відтинку каналу від зведеного будинку до громадського на вулиці. Через те, що будинок будувався, все ж, з відхиленням від проєкту (одноповерхову частину підняли), Зиґмунт Пшорн виконав додатковий проєкт, який затвердили 12 вересня 1910 року. До кінця року віллу викінчили і 10 січня 1911 року Кухарі отримали дозвіл на її замешкання.

Збудована вілла — великий просторий будинок із двома верандами, пишно оздобленими ковальством. Садибу пристосовували до спортивного способу життя. Людвік Кухар приватно захоплювався фехтуванням, гімнастикою та велоспортом — у будинку передбачили кімнату для фехтування. У саду облаштували гімнастичний інвентар для дітей.

Згідно з проєктом, входи до будинку (і головний, і службовий) були організовані через відкриті веранди. Однак обидві веранди для зручности засклили, використавши, як оздобу у верхній частині, молочне фактурне скло. Невідомо, чи веранди засклили відразу, чи згодом. Кухарі замешкували віллу до часів Другої світової війни.

Після примусового виселення, більшість Кухарів опинилися у Варшаві. У їхній віллі  радянська влада у 1944 році розмістила дитячі протитуберкульозні ясла №11 що діяли тут до 1955 року. 1 червня 1955 року на базі ясел відкрили дитячий туберкульозний санаторій. Першим головним лікарем санаторію стала завідувачка яслами лікар Л.Л. Моїсеєнкова. Вона провела реорганізацію установи та організувала лікування і оздоровлення хворих туберкульозом дітей. Був обладнаний санпропускник, розширений процедурний кабінет, харчоблок тощо. Пристосування не торкнулося первісного розпланування вілли, натомість були переставлені кахлеві печі, а також приставлені металеві сходи до балкону — з метою забезпечення пожежної безпеки.

1999 року приміщення санаторію було передане у комунальну власність. Дитячий туберкульозний санаторій функціонував тут до 2020 року.