На хвилі романтизму у 1830-х – 1850-х роках у Львові поволі починали цікавитися минулим та пам'ятками старовини. У газетах виходили краєзнавчі статті, що часто стосувалися архітектурних об'єктів, але й заохочували читачів звертати увагу на красу природи рідних околиць чи містили етнографічні зарисовки. До прикладу, помітним став цикл статей про львівські церкви і костели, що підготував Феліціян Лобеський (Felicyan Łobeski), а публікувала у своєму щотижневому додатку Gazeta Lwowska. Описи та зображення містечок і місцевостей Галичини виконав аматор та мандрівник Боґуш Стенчинський (Stęczyński), який робив наголос на сумному і занепалому стані місць із колись славетним минулим, а його видавець Каєтан Яблонський (Kajetan Jabłoński) додав, що "по красиві види не потребуємо вдаватися до сусідів" (Stęczyński, 1847). У публікаціях вчителя і пізніше руського депутата Галицького сейму Теодора Білоуса (θеодоръ Бѣлоусъ) можна помітити розчарування і сором від прикрого стану містечок і сіл, особливо народної архітектури русинів і їхніх церков, які, як він вважав, слід замінити міцною і тривалою архітектурою (Білоус, 1856). У газеті Lwowianin, яку видавав аматор Людвік Зєлінський (Ludwik Zieliński), поруч з краєзнавчими зарисовками з'являлися й відверті вигадки. Після виходу несхвальних рецензій відомих польських вчених Авґуста Бєльовського і Юзефа Крашевського у познанських і віленських часописах її взагалі закрили (Charewiczowa, 1938, 54-58).
Академічні історики в той період рідко зверталися до дослідження матеріальних пам'яток, зосереджуючись на вивченні писемних джерел, таких як літописи. Саме такими були праці істориків-русинів Ісидора Шараневича "Стародавній Львів" чи Василя Ільницького "Стародавній Галич", які вийшли у Львові в 1861 році. Мова про археологічні дослідження, у яких співставляли б дані з писемних джерел та свідчення матеріальних об'єктів чи їх решток, зайшла двома десятиліттями пізніше.
У Львові середини ХІХ століття не існувало інституції, яка б цільово займалася питаннями спадщини. Це завдання вирішив взяти на себе Національний інститут імені Оссолінських, що діяв з 1827 року насамперед як бібліотека польської літератури і видавництво. Директор інституції, історик і професор Францисканського університету Авґуст Бєльовський оголосив на весну 1861 року проведення у її стінах першої виставки старожитностей. В оголошенні він підкреслив важливість того, щоб дослідження пам'яток минулого здійснювалося й в науковий спосіб, адже підхід краєзнавців є несистематичним та часто недостатньо критичним.
Передбачалося, що приватні колекціонери надішлють до інституції пам'ятки та мистецькі об'єкти, працівники Оссолінеуму допоможуть фахово їх описати та скласти каталог, а відвідувачі отримають рідкісну нагоду побачити речі, що інакше публіці недоступні, закриті наприклад у палацах аристократів. Після закінчення виставки всі предмети повинні були повернутися до власників. Такий підхід був запозичений з аналогічних виставок у Варшаві (1856) та Кракові (1859).
Цілями виставки декларувалися доброчинна, наукова та національна. "Таке згрупування національних пам'яток… відсвіжить і доповнить у пам'яті образ віків… А чужим доведе, що ми маємо не тільки чесноти і національні почуття, але й наукове пошанування для нашого минулого…", написали у газеті після першого засідання комітету виставки у січні 1861 року. Наукове і національне у ній тісно спліталося; на перший план виходила польська спадщина, а історію краю подавали у нерозривній єдності з іншими частинами розділеної Речі Посполитої. "Роль Львова… доповнити польські виставки темою Червоної Русі" (Czytelnia dla młodzieży, 1861, Nr. 23, s. 181-183).
Серед організаторів львівської виставки було кілька людей з середовища Оссолінеуму, які пізніше співпрацювали з консерватором пам'яток Мєчиславом Потоцьким — зокрема
та Казімєж Стадніцький. Для консультації запросили Юзефа Лепковського (
) — провідного археолога з Кракова та співорганізатора тамтешньої виставки у 1859 році. Оскільки той не зміг взяти участі, замість нього прибув Кароль Роґавський (
), який також працював над краківською виставкою. Граф із села Олпіни неподалік Тарнова та революціонер 1846 року, він був археологом-аматором і депутатом у Державній раді у Відні. У 1863 році його призначили консерватором пам'яток, а пізніше Роґавський був важливою фігурою у заснуванні Національного музею в Кракові. Тож для львів'ян Наукове товариство у Кракові було однозначним орієнтиром, а декілька львівських організаторів були його членами або кореспондентами.
Організатори сподівалися, що виставка викличе резонанс та посприяє розвитку зацікавлення пам'ятками минулого. Відвідувачів намагалися залучити з якнайширших кіл, про що свідчать години відкриття та вартість входу. Виставка діяла щодня і без вихідних у пообідні години (15:00-19:00), що дозволяло відвідати її службовцям. У неділі вхід на виставку був найдешевшим (10 крейцарів проти 30 у інші дні), що потенційно дозволяло потрапити на виставку і тим, хто зазвичай подібні події взагалі не відвідував— наприклад робітникам чи служницям. Планувалося, що на експозиції щодня буде присутнім хтось із оргкомітету, щоб розповідати охочим про виставлені предмети та надавати пояснення. Ранкові години по середах були зарезервовані як час для відвідування вчених, тоді були присутні директор і хранитель фондів Інституту. Вартість входу у цей день становила 1 золотий (Głos, 1861, nr. 91, s. 4). Крім цього, організатори сподівалися, що виставка у Львові стане приводом відвідати місто для зацікавлених осіб здалека.
Хоча організатори у своїх заявах відкрито покликалися на краківську та варшавську виставки, вони взагалі не згадували інших аналогічних виставок у межах Австрійської імперії. У 1861 році в імперії відбувалося кілька знакових подій — насамперед Мистецько-археологічна виставка Товариства старожитностей (Alterthumsverein) у Відні. Взяти участь у ній закликали всі коронні краї імперії, і Галичину у тому числі. Невелику кількість експонатів, переважно археологічних знахідок, надіслав на виставку руський Народний дім, інституція, що повноцінно запрацювала лише пізніше. Більш ніхто зі Львова участі у ній не взяв. Цю неучасть у Центральній комісії охорони пам'яток пояснили проведенням Третьої виставки польських старожитностей у Львові, згадуючи у цьому ж контексті малу залученість Угорщини, яка теж планувала свою виставку у Пешті навесні 1861 року. Як Львів не згадував Відень, подібно і Відень згадав Львів лише одним словом. (Mittheilungen, 1861, Heft 1, s. 21-22). У львівських газетах можна натрапити хіба що на згадку виставки старожитностей у Парижі — з ремаркою, що подібна планується у Львові (Głos, 1861, Nr. 15, s. 4).
Виставку розмістили у лівому крилі Оссолінеуму, у п'яти залах на другому поверсі. Кожна зала містила різні типи пам'яток. У першій — рукописи, дипломи, печатки, нумізматика тощо. У другій — турецькі намети і килими, жупани гетьманів Станіслава Жулкєвського і Станіслава Чарнєцького, шаблі і пояси, золоті і срібні предмети, меблі з власності польських королів та "знаменитих мужів".
У третій залі були церковні і костельні предмети, у четвертій — колекції зброї, надані значною мірою магістратом і військовою комендатурою у Львові та інше. У п'ятій залі розмістили картини, а також археологічні знахідки (Dziennik literacki, 1861, Nr. 34, s. 276).
Відгуки
Результат виставки, як писав один з львівських рецензентів, очікувань не виправдав, хоча для інтелектуального середовища міста вона стала значною подією. Серед причин називали малий відгук колекціонерів, а також комунікаційні проблеми — на час організації події Львів ще не мав залізничного сполучення, що завадило участі осіб з-поза міста. Критикували спосіб експонування об'єктів, згадувалося, що ніхто з художників чи фотографів не зробив рисунків чи знимків з виставки, а також незручний для користування каталог.
Подібні виставки "я вже бачив у Франції, Англії та Німеччині… і вони тільки нагадують, які ми убогі", писав анонімний фейлетоніст, застосовуючи поширений аргумент тих часів, що Львів і край бідні на пам'ятки. Серед низки інших зауваг він також відмітив відчуття дискомфорту, що справляло на нього як відвідувача возвеличення історичних героїв, та загалом вважав фокус на минулому недоречним. "Коли ми у поті чола працюємо над тим, щоб оживляти живих, вони воскрешають померлих. Гробове мені звідти повіває повітря — а я хочу жити і життя довкола себе розсівати." (Głos, Nr. 117, s. 1-2).
Інша обширна рецензія у маловідомій львівській газеті підкреслила особливе становище Польщі у порівнянні з іншими країнами на заході. Це, мовляв, й визначило інакший характер виставки, конечні потреби залучати широкі кола населення і серйозність ставлення до минулого (яке не є розвагою). Також у ній наголосили участь у виставці львівського магістрату і закритість архіву Актів гродських і земських, яким опікувався австрійський уряд і який участі не взяв. Важливість залучення до львівської виставки колекціонерів з-за його меж пояснювали тим, що "…місцеві колекції надто малі, бо у давніші часи Русь була немов феніксом, що відроджувався постійно з попелів і згарищ, а в новіші часи найбільша збережена колекція пішла під [державну] монополію" (Czytelnia dla młodzieży, 1861, Nr. 23, s. 181-183).
У підготовці виставки брали участь й руські (українські) вчені — серед них Ісидор Шараневич та Василь Ільницький, професор історії в гімназії та її директор, які довший час співпрацювали з Оссолінеумом. Також брав участь о. Іван Ступницький, канцлер Греко-католицької церкви, колекціонер і нумізмат, відомий серед львів'ян як прихильник ідеї польсько-української співпраці, пізніше багатолітній віцемаршалок Галицького сейму.
Одна з небагатьох тогочасних українських газет Львова, русофільське Слово, не розміщувала новин про виставку. Вона рідко відгукувалася про справи культурного життя, зосереджуючись на новинах з Галицького сейму та Державної ради, публікувала промови руських політиків, дописи з краю про несправедливості, яких зазнавали тогочасні русини, а також повідомлення про мову. У 1861 році на її сторінках тривало постійне засудження позицій, які займали щодо русинів газети Głos та Przęgląd powszechny, які були основними газетами, що повідомляли про виставку. Лише наприкінці року, через кілька місяців після закриття експозиції, Слово опублікувало фейлетон під назвою "Древність". Текст лише у першому реченні містив пряме посилання до виставки і був написаний езоповою мовою про те, що польська інституція зловживає руською історією, подібне триває від незапам'ятних часів і залишає русинам (українцям) можливість лише мінімальної участі у підпорядкованому становищі (Слово, Nr. 87, с. 429-431).
Після виставки
Після завершення виставки, у 1862-1863 роках Оссолінеум розробив картковий каталог своїх бібліотечних колекцій і обладнав більший і зручніший простір читальні. Натомість звільнене приміщення перетворили в музей для предметів старовини, концепцію якого склали Вінцент Поль і о. Іван Ступницький. З цього приводу у жовтні 1864 року Поль прочитав у Оссолінеумі доповідь про пам'ятки Львова та наголосив потребу їхньої інституційної охорони. На його думку, така інституція могла би бути муніципальною і Міська рада мала б взяти на себе цей обов'язок. Як успішний приклад він навів Міський архів, який у той час "зразково впорядкував наш шановний приятель Ян Вагилевич" (Pol, 1865, 390). Про необхідність заснування сталих інституцій він наголошував і при низці інших нагод, зокрема читаючи у Львові популярні лекції з різноманітних тем, зокрема історії літератури. у 1864-1865 роках.
Присутній на доповіді Вінцента Поля консерватор Мєчислав Потоцький, який приїхав до Львова зі свого маєтку у Коцюбинчиках, взяв за основу для своєї подальшої праці доповідь і складений Полем перелік львівських об'єктів, які він вважав цінними пам'ятками. Обравши об'єкти для реставрації, він залучив Поля і Ступницького до допомоги у цих справах, а за його поданням Центральна комісія зробила їх своїми кореспондентами. Можливо, під час цього візиту він познайомився і з майбутнім консерватором пам'яток Каролем Роґавським, листування з яким на межі 1864/1865 років проявляє цікаві деталі та особисті мотивації консерватора щодо своєї праці. Наступного 1865 року Потоцький вже сам доповідав про свої перші досягнення в охороні пам'яток саме в Оссолінеумі.
* * *
Пам'яткоохоронною інституцією Оссолінеум так і не став, проте виставка тут задала поштовх у цьому напрямку. Необхідність такої інституції у Львові, чи то у формі товариства, чи у формі урядової служби, обговорювали у його стінах і в його середовищі у 1860-х роках. Уже з самого початку був присутній виразний фокус на єдності колись розділених земель Речі Посполитої і домінуванні польського погляду на історію міста і краю, а національне і наукове було тісно переплетеним.
