Встати, піти, зняти

Гортаючи мультимедійну історію, користуючись застосунком чи навчаючись на онлайн курсі, ми не завжди задумуємось над процесом створення продукту (освітнього, мистецького чи музейного). Безумовно результат є важливим, але чому б не побувати за лаштунками проекту? Хочемо поділитись з вами досвідом “внутрішньої кухні” реалізації проекту - тривалістю півтора місяці зйомок, п’ятдесят годин цікавих розмов, десятки кілометрів піших прогулянок містом з одинадцятьма львівськими художниками та художницями і лише четверо людей у команді. 

Впродовж декількох тижнів творча команда на чолі з координатором Богданом Шумиловичем, режисеркою Ольгою Поворозник, відеооператорами Андріяном Веремієнко та Мирославом Трофимук працювала над блоком “Місто і мистецтво на межі”.

Цей блок має на меті теоретизувати погляд на різні мистецькі практики, які існували у Львові наприкінці 1980-х. Реалізуючи модель «людини – міста – історій» та поєднуючи людину (митця), міське середовище (Львів) та наративи як мистецтва і про мистецтво, команда спробувала виявити практики мистецького концептуалізму 1980-1990-х років.

Учасники радо поділилися секретами зйомок, командотворення та викликів, які виникали в процесі роботи над блоком “Місто і мистецтво на межі”.

Про процес

 “Ми не просто записуємо інтерв’ю на одному місці. Художники згадують місця, які були важливі для них особисто або їхньої творчості. Ми ходимо по місту, дивимось на них і знімаємо їх. Чому так? Потім глядачі могтимуть візуально зачепитися за картинку, побачити як ці локації виглядають зараз, прослідкувати як люди взаємодіяли з конкретним простором колись і як це відбувається зараз. В процесі знімання виникають несподівані сюжети та спогади митців, що є цінним для практики навчання через роблення (learning by doing). Наприклад, усі думали, що перша виставка в “Дзизі” була Андрія Сагайдаковського.Тоня Денисюк розповіла, що вона була колективною. Під час інтерв’ю з Євгеном Равським ми дізнались, що виставка була його. Усі ці спогади, ніби шматки тканини, зшиваються в єдине полотно-історію Дзиги” - розповідає співкоординатор проекту Богдан Шумилович. 

Однією з ідей блоку є показати, що художники не живуть в уявних світах. Вони, як інші містяни існують в цій реальності та просторі - пересікають, адаптують до своїх потреб і працюють тут. Для когось це може стати справжнім відкриттям.

Робота з митцями

Підбираючи героїв та героїнь (Олена Турянська, Андрій Сагайдаковський, Георгій Косован, Сергій Якунін, Влодко Костирко, Влодко Кауфман, Антоніна Денисюк, Михайло Французов, Андрій Бояров, Ігор Подольчак, Євген Равський), ми уникали "офіційних художників", які працювали в Спілці чи викладали в Академії мистецтв. Про них вже опубліковані біографії, організовані виставки та перегляди. Команда шукала "творчу альтернативу", яка належала до неформальних мистецьких угруповань Львова. Наприклад, Влодко Кауфман належав до групи "Шлях" та не пересікався з групою Георгія Косована, Платона Сільвестрова чи Ігоря Шульєва. Між ними не було прямого контакту, але були посередники, які заходили в різні простори. Тоня Денисюк якраз сполучала кілька таких груп. Неформальні спільноти формувались відповідно до певних вподобань, розумінь та практик мистецтва (літературною, національною приналежністю). 

Очевидно, що креативний прошарок альтернативних художників формується самою системою і її політикою. В 60-х роках старе місто у Львові було перенаселене. Люди жили по кілька сімей в приміщенні, в підвалах, на горищах. В 70-80-х роках їх почали заселяти в нові квартири і житловий фонд центру звільнився. Люди не могли продовжувати існувати в таких умовах, адже це суперечило ідеї покращення життя радянських людей. З того часу приміщення почали віддати людям творчих професій під художні майстерні. За малі гроші художники могли орендувати горище чи підвал. Достатньо було показали диплом Академії мистецтв або квиток члена Спілки художників. Тоді багато художників отримало свої майстерні. За дверима невеликого приміщення існував цілий всесвіт, куди ідеологічна система не могла проникнути. Це стало однією з причин формування альтернативного кола митців та загалом концепту мистецтва 1980-1990-х років. 

Після інтерв’ю ми зрозуміли, що художня майстерня - це місце для повноцінної реалізації творчого процесу. Однак для когось, наприклад Влодка Кауфмана, не важливе місце. Художник міг ситуативно творити (в парку, в установі, в Дзизі тощо) і створювати так звані кубла у будь-якому просторі. Антоніна Денисюк розповіла як міський ритм вплинув на її творчість. Народжена в Замарстинові, вона пішки долала шлях через усе місто, щоб дійти до школи. Ці прогулянки вплинули на її сприйняття динаміки міста і містян. 

Командотворення

Коли працюєш в стислі часові проміжки, завжди виникають якісь проблеми. Записувати інтерв’ю команда почала в серпні - через відпустки це був не сприятливий час для знімання. Перше, що потрібно було зробити - сформувати команду. Так розпочала співпраця з режисеркою наступних відео - Ольгою Поворозник. "Колись я фантазувала над документальним фільмом про львівських художниць. А коли Богдан показав список героїв та героїнь, то зрозуміла, що долучусь до чогось важливого. Знімальну команду ми сформували дуже швидко. Ми вскочили в львівський трамвай, який вже рушив" - зазначає Ольга.

“Тут важливо одразу поділити обов’язки. Я був людиною, яка створює та коригує контент, розмовляє з художниками, задає вектор розмови. Якщо я відповідав за зміст, то режисерка за форму (контролювати кути зйомки, плани, проходи та монтаж). Оператори відповідали за технічну частину. Однак навіть орендована техніка не могла застерегти від розфокусів та проблем зі світлом. Усі епізоди знімалися по одному дублю. Ми не мали можливості перезнімати. Далі етап постпродакшину. Потрібно прослухати 50 годин наговорених розмов, підставити звук з картинкою, змонтувати все до купи. Починають з’являтися суперечки режисера і операторів. Розмови, домовляння, сварки - це робочі процеси, яких уникнути неможливо” - розповідає Богдан. 

Було і дещо кумедне та несподіване. З кількома художниками треба було пити алкоголь і каву. Знімання в публічному просторі завжди привертають увагу перехожих. Були ситуації, коли нам погрожували нетверезі або агресивні громадяни. Їм здавалось, що знімають їх, хоча в кадрі був тільки герой. Часто ми знімали в незвичних локаціях: Личаківський цвинтар, Порохова Вежа, став Ветеринарного університету, квартири та майстерні художників, подекуди це було одне і теж місце. Найважливішим було піймати настрої художників, так би мовити зловити творчий потік (flow) знімання.

“Найбільший захват в мене викликали художники та художниці, з якими ми тісно спілкувались, проживали разом цей досвід і частинку життя. Наша знімальна група – це непрохані гості, які вторглися в їхній простір. І як вони нас тепло прийняли, запросили і відкрились. Герої цього проекту різні за своєю філософією, естетикою, стилем життя, характером та цінностями. Попри те всі вони, як і ми з вами, перебувають в одному просторі. Це може бути Львів, а може просто Світ. І тут є про що думати” - поділилась режисерка. 

Результати

Наприкінці ми матимемо одинадцять Html-історій про львівських художників та художниць, які міститимуть оцифровані колекцій митців, критичні тексти та відео. На базі зібраного матеріалу та проведеного дослідження будуть підготовлені віртуальні онлайн-прогулянки. Від початку ми обрали відео формат, тому що для візуального світу він є найбільш імерсивним. Відео-інтерв’ю як і книжки мають можливість впливати на уяву людей. Крім того у співпраці з програмою культурології УКУ, обговорюється формат включення цього блоку в навчальний курс “Культура та місто”. Робота студентів-культурологів з цими матеріалами дозволить напрацювати нові дослідницькі компетенції, досвід роботи з джерелами, а також практичні навички формування власних наративів про культурну спадщину з перспективи локальних практик. Усі напрацьовані матеріали, також, будуть представлені на сторінці освітньої платформи.

Так Богдан коротко описує процес, команду і свій стан в процесі знімання.

Процес: встати, піти, зняти. 

Команда: меланхолійна, творча тусовка.

Стан: напруга, розбурханість і задоволення.

Цифри:

11 художників та художниць

4 членів команди

1,5 місяці зйомок

50 годин розмов

40 Гб матеріалу 

десятки тижнів монтажу

тисячі пройдених кроків 

сотні кілометрів пробігу

І найважливіше - безцінні досвіди, які залишаються за кадром. 

Розмову записала  - Аліна Дзюбко