...

Кінотеатр "Рай"

ID: 264
Кінематограф як інструмент пропаганди. Репертуар львівських кінотеатрів. Робота і враження Олександра Довженка від Львова. Документальний фільм “Визволення”. 

У будинку на пл. Міцкевича, 6/7 працював один з багатьох кінотеатрів, у яких в 1939–1941 роках демонструвались художні і документальні фільми радянського виробництва. У 1930–1943 роках він називався "Рай", після війни — імені Лесі Українки. Припинив своє існування у 2007 році.

Для радянської влади кінематограф був одним з основних інструментів пропаганди, для львів`ян — один з небагатьох дозволених і доступних видів відпочинку. Тому з початком радянської окупації у Львові поступово збільшується кількість кінотеатрів: від семи в жовтні 1939 року до 25 на початок грудня того ж року.

Уже в перший день окупації, 22 вересня 1939 року, відбувся перший показ радянського фільму "Ленін у 1918 році". Від листопада 1939 року у львівських кінотеатрах з`являється дедалі більше радянських фільмів, таких як "Юність Максима", "Чапаєв", "Багата наречена", "Мітька Лелюк" тощо.

Ще на початку війни у Львові на деяких екранах можна було подивитись кінопродукцію іноземного виробництва, але з часом об`єднання власників кінотеатрів, підлаштовуючись під нову ситуацію, вирішило показувати тільки радянські фільми. Згодом усі львівські кінотеатри були націоналізовані.

Оскільки окупація Львова відбувалась під гаслом "звільнення" українців, для українського глядача радянська влада приготувала відповідний репертуар — такі фільми, як "Тарас Бульба", "Богдан Хмельницький", "Мінін і Пожарський", "Суворов" тощо. Ці твори мали виразний антипольський акцент, йшли українською чи російською мовами, мали на меті довести справедливість "визволення" Західної України з-під "польського ярма". У листопаді 1939 року на екрани виходить перший кольоровий фільм — "Сорочинський ярмарок", фільм транслювався українською мовою, але з польськими субтитрами.

Загалом на початок грудня 1939 року до Львова привезли близько 120 радянських фільмів. Відсутність інших доступних розваг, відносно низькі ціни на білети, велика кількість сеансів протягом дня сприяли збільшенню кількості глядачів у перший рік радянської окупації. Але з часом інтерес до явно пропагандистських фільмів виробництва СРСР почав падати, оскільки більшість картин була низької мистецької якості й робили їх за однаковим шаблоном. І тільки експорт фільмів з-за кордону дозволив радянській владі повернути глядачів до кінотеатрів. Першим іноземним фільмом у радянському Львові 1940 року був "Великий вальс", популярність якого не змогли перевершити всі радянські фільми разом узяті. У 1941 році на екранах з`явився останній німий фільм Чарлі Чапліна "Нові часи".

Поруч з художніми фільмами у Львові часів радянської окупації почали демонструвати і знімати характерні для СРСР повнометражні документальні фільми-хроніки, такі як "Доповідь товариша Сталіна про проект Конституції під час VIII Надзвичайного з їзду Рад" тощо.

Знімати документальну хроніку на окупованих територіях довіряли найкращим з радянських митців. Одним з тих найкращих був Олександр Довженко, український радянський кінорежисер, чиї роботи є надбанням світового кінематографа. Але абсолютно всі фільми Довженка можна назвати агітаційними, оскільки все радянське мистецтво мало відображати політику партії і пропагувати комунізм. Довженко підлаштовував свій режисерський талант під чергові партійні гасла й ідеї, що пропагували ідеї індустріалізації і колективізації, вічну боротьбу з усім і всіма, підкорення природи, участь у громадянській війні, "визволення" територій з акцентами, що задовольняли радянську цензуру. І саме для виконання чергового державного замовлення режисер прибув до Львова зі своєю дружиною, Юлією Солнцевою. Вона згадує їхню роботу в місті:

Мы прожили несколько дней во Львове и начали снимать все, что встречалось нам интересного и неожиданного. С нами работал оператор Ю. Екельчик, который никак не мог приноровиться к съемке документальных материалов и поэтому чувствовал себя плохо. Он нигде и никогда не успевал. Он был прекрасным оператором художественного фильма. Что ж делать? [...] мы сняли большое количество материала во Львове, останавливались и в других местах, которые были нам интересны.

Львів справив на подружжя незабутні враження, цікаві тим, що це погляд людей, які працювали в СРСР, вперше потрапили до "визволеного" міста, радо спілкувались з місцевими, і, як митці, не могли не зауважити, як по-іншому виглядають новоприбулі громадяни, і не могли не помітити реакції місцевої "буржуазної" і богемної публіки, що, попри радянські реалії, все ще виглядала інакше. Зі спогадів Юлії Солнцевої:

Мы вошли в ресторан потому, что другого места пообедать не было. Нас поразила невероятно богато одетая публика, грохочущая музыка. Все столы были заняты. Мы — я, Довженко, Шкловский и еще двое наших товарищей, также одетые в военное, — остановились в дверях гостиницы. Все взоры обернулись на нас. Наша одежда никак не сливалась с общим видом ресторана. Поэтому весь ресторан обернулся в нашу сторону. Музыка неожиданно прекратилась. Мы почувствовали себя в тяжелом положении, но есть очень хотелось, и мы пошли между столиков, за которыми сидели люди, глядевшие на нас угнетающим взглядом.

Найдя один из свободных столиков, мы сели. К нам подошел лакей. Шкловский обратился к Александру Петровичу: "Сашко, очевидно, мы не сюда попади, нам надо выбраться немедленно". Взяв меню, мы стали смотреть, сделав вид, что для нас ничего подходящего нет, — встали и ушли. Зал сидел в абсолютной тишине. Все следили за нашими движениями, и от этого нам было еще тяжелее.

Ці приватні враження не завадили творчій праці, і результатом перебування Олександра Довженка та Юлії Солнцевої в Галичині став український документально-історичний фільм-хроніка "Визволення". Картина вийшла на екрани 25 липня 1940 року українською і російською мовами. Довженко написав до неї дикторський текст, був автором монтажу.

Фільм-хроніка "Визволення" розповідає про прихід радянської влади на територію, яка до початку війни була у складі Польщі. Основною ідеєю було показати радість і щастя селян, робітників і мешканців Львова з приводу зміни влади. Кадри з вітанням Червоної армії гуцулами й одностайним голосуванням за встановлення радянської влади монахами Почаївської лаври мали довести одностайність позиції всіх жителів Західної України у згоді на приєднання до СРСР.

Львівський епізод у "Визволенні" не є дуже довгим. Перші кадри показують передусім архітектуру і вулиці міста, пам`ятник Яну Собеському, якого голос за кадром просить не плутати з Богданом Хмельницьким, але вже з перших хвилин тексту можна зрозуміти, що в перспективі головними акцентами в історії міста буде те, які пам`ятники залишать і яка термінологія увійде до щоденного слововжитку нових громадян СРСР. Одним з аргументів на користь "приєднання" Західної України озвучується спільна історія і спільні витоки трьох слов`янських народів: українського, російського і білоруського. Також наголошується на одвічних прагненнях "братів" бути разом в одній державі, спільній боротьбі селян проти "римського католицизму" і "польської шляхти" і на складній економічній ситуації місцевого пролетаріату. З головних історичних персонажів, пов`язаних з містом, основна увага авторів фільму приділяється "народним борцям" з "польською шляхтою" — Івану Підкові, Богдану Хмельницькому і Максиму Кривоносу, але не забули і про ХХ століття, де згадується Олександр Пархоменко, один з очільників військового гарнізону Першої кінної армії Семена Будьоного, і "сталеві дивізії" Семена Тимошенка, якого, за словами авторів фільму, вітали у Львові з хлібом-сіллю. Не забули згадати й Івана Франка, якого називають письменником-демократом, а також Адама Міцкевича, пам`ятник якому у Львові стає місцем для мітингів і демонстрацій.

Якщо з ідеологічного погляду довженківський фільм "Визволення" є типовим прикладом радянської агітації, то з художньо-естетичної — фільм є дуже цікавим прикладом операторської роботи. У команді Довженка працювали чотири кінооператори, і до того ж була використана кінохроніка інших митців. Незважаючи на закадровий текст типової радянської пропаганди, саме кадри розмови і зустрічі львів`ян зі солдатами Червоної армії є дуже живими і справжніми та досі широко тиражованими як приклад документальної хроніки Львова 1939–1941 років.

Майже сорок хвилин з години часу у фільмі займають виступи громадян, новообраних депутатів і представників вищого партійного керівництва, і ця частина фільму є найбільш передбачуваною і найменш цікавою.

11 вересня 1940 року документальний фільм "Визволення" демонструють у Львові з нагоди річниці "возз`єднання". Щоправда, довго на екранах фільм не протримався і швидко зник. Тепер і весь фільм, і львівські фрагменти цієї хроніки є доступні для перегляду на кіностудії імені Довженка в Києві, у Центрі міської історії у Львові, а також в інтернеті. Безумовно, вони вартують перегляду і обговорення.

Усі сюжети

Місця

Опис

Пл. Міцкевича, 6/7 – кінотеатр (не діє)

Детальніше про місце

Джерела

Віра Агеєва, Сергій Тримбач, Довженко без гриму: листи, спогади, архівні знахідки (Київ: Комора, 2014), 472;
Сергій Тримбач "Без жодних купюр!", Щоденна газета "День", Без жодних купюр (режим доступу: 05.02.2019);
Фільм "Визволення", режисер Олександр Довженко, Юлія Солнцева, Освобождение, (режим доступу: 05.02.2019);
Grzegorz Hryciuk, Polacy we Lwowie 1939–1944, Życie codzienne (Warszawa: Książka i Wiedza, 2000), 430.

Фото: Передвиборчий мітинг на Гуцульщині. Виступає Олександр Довженко. Джерело: Українська друга світова (1939–1941) (Український інститут національної пам`яті).
Авторка — Інна Золотар
Редагування — Оксана Панчишин