Ми з мамою повернулися до нашого дому. Всі члени нашої великої родини – дідусі, бабці – загинули в гетто. Залишилися тільки мій батько, який за якийсь час повернувся з Яворова, де працював, мама і я. Ми вирішили абсолютно і без зволікання виїхати зі Львова. Моя мама боялася росіян. Німців ми боялися ще більше, і цей страх був дуже сильним. Львів і всі містечка довкола були позбавлені тих, кого ми знали, і хто якимось чином був з нами споріднений. Першим транспортом - війна ще тривала - в березні 1945 року ми виїхали до Польщі.
(Спогади Лешека Аллерханда, записані 04.09.2016 р. у Львові, колекція Центру міської історії Центрально-Східної Європи)
Найбільш значних втрат у Другій світовій війні зазнала єврейська громада Львова. Якщо у 1939 році у місті проживало понад 150 000 євреїв, що становило третину населення, то станом на вересень 1944 у Львові було зареєстровано 3400 євреїв, із яких довоєнних львів’ян було близько 800. Декілька тисяч львівських євреїв пережили Голокост поза межами міста, але вже сюди не повернулись.
Більшість львівських синагог та будинків єврейської громади було знищено. Однією з поодиноких вцілілих святинь була будівля "Якуб Гланцер Шуль" по вул. Вугільній, 3. Під час нацистської окупації споруду використовували як склад продуктів для ринку на сусідній площі св.Теодора. У повоєнні роки синагога стала місцем зібрань офіційно зареєстрованої Єврейської громади міста Львова. Її першим очільником став адвокат Давид Соболь, а рабином - Берко Тайхберг.
Окрім місця релігійних зібрань, синагога виконувала роль соціального центру для громади, глибоко травмованої подіями Голокосту. У синагозі євреї могли отримати матеріальну та продуктову допомогу від Американського єврейського розподільчого комітету "Джойнт". З літа 1944 року стіни будівлі були обклеєні оголошеннями про пошук уцілілих родичів. Синагога також стала тимчасовим притулком для євреїв, котрі репатріювались до Польщі. Більшість із них були позбавлені довоєнного майна та не хотіли залишатись у місті, де досі жили їх переслідувачі та усе нагадувало про загибель їхніх рідних. Так, Лілі Польман-Штерн, котра втратила у Голокості батька, брата, дідуся і бабусю, згадує, що "місто, яке колись мало таку шляхетну назву Леополіс, для моєї матусі та для мене трагічно перетворилося на Некрополіс".
Влітку 1945 довкола синагоги розгортаються драматичні події. Містом шириться "кривавий наклеп" - чутки про те, що євреї викрадають польських та українських дітей та вбивають їх у синагозі. На площі святого Теодора збирається розгніваний натовп, лунають заклики до підпалу синагоги і лише втручання міліції стало запобіжником від можливого погрому. Прокуратура Львівської області ініціює розслідування. Зберігся протокол допиту від 14 червня 1945 року:
Старший следователь прокуратуры Львовской области, юрист 1 класса Лавренюк, сего числа по приказанию прокурора Львовской области тов. Корнеты проверить факт убийства детей в еврейской синагоге
(...)
При тщательном осмотре здания людских трупов не обнаружено, как в квартирах, зале синагоги, а также и в подвалах и в канализационных колонках.
В сарае обнаружено большое количество куриного пера и капли крови от убоя кур. Каких либо следов, чтобы свидетельствовали об убийстве детей в синагоге не обнаружено, о чем и составлен настоящий протокол
(ДАЛО, 239/2/63/32)
Антиєврейське насилля, викликане чутками про "кривавий наклеп", було не поодиноким явищем у повоєнній Східній Європі. Погром у польському місті Кєльце у липні 1946 року розпочався із чуток про викрадення польського хлопчика Генрика Блащика. Жертвами погрому стали 42 євреїв. Окрім антисемітського міфу, що сягає своїм корінням Середньовіччя, серед причин повоєнного антиєврейського насилля дослідники називають звинувачення євреїв у співпраці з комуністичним режимом, питання реституції єврейського майна, загальну суспільну деморалізацію та нищівний вплив нацистської пропаганди.
Таким чином, у повоєнному Львові євреям, котрі пережили Голокост, довелось зіткнутись із соціальним напруженням та ворожістю. Декілька сотень вцілілих на чолі з Давидом Соболем, а також група любавицьких хасидів, вирішують виїхати з міста одразу після анти-єврейських заворушень. Новим головою громади став Лев Сєрєбряний (до свого арешту у 1947 році за звинуваченням у зв’язках з "сіоністським підпіллям"), пізніше її очолив Яків Махновецький. Під час "хрущовської відлиги" синагогу відвідували представники дипломатичних місій Японії, Ізраїлю, США. У 1962 році радянська влада закрила синагогу за сфабрикованими звинуваченнями у валютних спекуляціях, а приміщення передала поліграфічному інституту. Тут був розташований спортивний зал. Синагогальні розписи були замальовані олійною фарбою, а ніша для Тори (Арон га-Кодеш) - замурована. 1991 року синагогу повернули єврейській релігійній громаді. Сьогодні тут знаходиться Товариство єврейської культури імені Шолом-Алейхема.
