На початку липня 1941 року пропагандистські дії нацистів у Львові призвели до низки спонтанних актів насилля, спричиненого щойно сформованою українською міліцією та місцевим неєврейським населенням, у різних частинах міста. Ці події в історіографії відомі як Львівський погром. Це не була одна запланована акція, а низка одночасних насильницьких дій проти євреїв, що не мала на меті суто знищення тих, хто потрапляв у руки погромщиків, йшлося також про приниження гідності жертв, залякування, ствердження нового панівного режиму, хоча іноді це було банальне зведення особистих рахунків.
Львівському погрому передувала кампанія з поширення пропаганди, яку підготували нацисти, створюючи кінохроніки у Львівських тюрмах. В момент, коли нова окупаційна влада підходила до міста, НКВС перед втечею, не встиг депортувати політичних в’язнів, та вирішив убити всіх, хто залишився у тюрмах. Нацисти скористалися побаченим як ілюстрацією жахіть, які нібито власноручно робили єврейські агенти ГПУ. За наказом нацистів, чоловіки-євреї виносили тіла загиблих до мурів львівських тюрем, що мало стати додатковим підтвердженням участі львівських євреїв у вчиненій розправі. Весь процес фіксували на кіноплівку й перетворювали на кіножурнали, плакати, статті. Пропаганда пала на благодатний ґрунт — львів'яни поляки та українці, за активної участі української міліції, сформованої кількома днями раніше, націоналістичні лідери з нагоди вступу нацистів до Львова, протягом декількох днів жорстоко переслідували львівських євреїв.
Насильство у місті було публічним, аби підкреслити, що при новій владі євреї займуть підкорене становище. Фелікс Хорн, єврей, що врятувався під час Голокосту у Львові, так згадує початок липня 1941 року.
Попри свій пакт з Радянською Росією, Німеччина вторглася на територію східної Польщі. І перше, що сталося, то студенти-українці у гуртожитку знали, хто єврей, хто зі студентів були євреї. Вони схопили мене, одного мого доброго друга, українця, схопили мене, вибили з мене всі тельбухи, і змусили мене мити підлогу у пивній, які відкрили для німецьких офіцерів.
Безчинства проти євреїв почалися вранці 1 липня й тривали до вечора. Євреїв переважно затримували на вулицях чи забирали з домівок і вели у в’язниці та інші місця, де їм доводилося виконувати примусові роботи. При цьому, до в’язниць привезли значно більше євреїв, аніж тут могло працювати.
Алма Хечкова (Alma Heczkowa) - мешканка Львова, авторка спогадів про 1937-1945 роки так згадує цей день:
Вівторок, 1 липня 1941 року.
Виглядає на те, що почався погром євреїв у Львові. До опівдня ми були у Марихи, щоб розказати їй, що вчора діялося в місті. Додому ми поверталися вулицями Пєрацького і Леона Сапєги. Доходимо до вулиці Коперника. Щось діялося. Ми мусили затриматися, бо не було проходу. Інші перехожі теж стояли. На розі вулиць Сапєги, Коперника, Томіцького, а з другої сторони Лонцького розташований потужний будинок з головним входом від вулиці Леона Сапєги. До війни в цьому будинку містився Воєводський відділок поліції. Після вибуху війни, до червня 1941 уживало його НКВД. Це в’язниця "на Лонцького". Таке, чого ми були випадковими свідками, важко було собі уявити. Сцени, що розігрувалися на наших очах, були макабричні. Перед головною брамою на територію в’язниці у два ряди вистроїлися німці. Цим коридором, витягнуті зі своїх домівок, бігли євреї, тримаючи руки над головами. Бито їх палками немилосердно, де попало. Перед самою брамою заставляли їх повзти на колінах, не перестаючи катувати. Закривавлені, змасакровані, вже на ногах вони впадали до брами. [...]
Того ж дня, в післяобідню пору, я пережила подібну сцену другий раз. Льолєк був на роботі, а я сама вийшла на місто. Пройшла повз Великий театр. Почула крики зі сторони вулиці Казимирівської. Я побачила довгу, подвійну шеренгу німців і українців, які уставилися від вулиці Різницької, вздовж Казимирівської, аж до брами в’язниці "Бригідки". Повторилася масакра з вулиці Сапєги. Витягували євреїв з навколишніх будинків і поганяли їх в напрямку в’язниці. Тих, що бігли, били палками по головах, спинах, ногах. Вони падали, вставали і залиті кров’ю бігли далі у напрямку брами в’язниці.
Одним із осередків ескалації насилля стала в'язниця "Бригідки". Назва тюрми походить від назви жіночого ордену св. Бригіди, якому до 1782 року належала споруда. Після перетворення монастиря на тюрму, кількість в'язнів тут постійно зростала. Наприкінці ХІХ століття тут постійно перебувало близько 1500 в'язнів.
У міжвоєнні часи "Бригідки" були однією з найбільших тюрем регіону. У дворі виконували смертні вироки. На території працювали шпиталь, школа та каплиця.
Із початком Другої світової війни, радянська влада продовжила використання "Бригідок" як тюремного приміщення. Офіційна назва її стала "Тюрма № 4". Також до цієї тюрми віднесли в'язницю на вулиці Яховича (сучасна вулиця Академіка Кучера), де у міжвоєнний період був Комісаріат державної поліції міста Львова.
Наприкінці червня 1941 року, під час відступу з міста, більшовики провели селекцію в’язнів: відділили політичних в’язнів від звичайних (неполітичних). Після цього вони розстріляли політичних в’язнів цієї тюрми та підпалили її. 10 червня 1941 року у в'язниці № 4 перебувало 706 людей. Доктор Михайло Росляк, який наприкінці червня потрапив до Бригідок, так описує своє перебування у тюрмі у статті "Як то було в Бригідках: Оповідання очевидця", надрукованій в "Українських щоденних вістях" ч.9 16 липня 1941 року:
… пізнім вечором кликали нас знову одинцем зі всіх майже камер на коротке переслухання до прокурора в цивільнім убрано. При цьому переслуханні питали мене тільки, за яку статтю сиджу, бо - як потім переконалися - тоді всіх в'язнів ділили на дві групи: 1) звичайних злочинців і 2) політичних. Тепер удалось мені переконати прокурора, що в черзі перед хлібною крамницею повстала між покупцями бійка… мене теж за хуліганство арештували. Мене завели до камери, де були самі звичайні злочинці, до нас більше не вернулися військові дезертири та ті товарищі, що мали в постанові статтю 54 карного кодексу [контрреволюційна діяльність, зрада Батьківщини, ред.]. Всіх їх розстріляли на подвір'ю.
Починаючи від 22 червня 1941 року, відповідно до спогадів Д-ра Михайла Росляка, НКВС декілька разів полишало в'язницю, але тільки в ніч з 27 на 28 червня остаточно. До того часу декілька разів стіни будинку обстрілювали, а у подвір'ї постійно проводили страти. 28 червня "прийшли люди з сокирами й ломами, помогли розбити двері та залізні брами". Вцілілі у Бригідках змогли вийти на волю. Згодом саме сюди та в інші тюрми Львова приводили євреїв, аби вони проводили ексгумацію тіл загиблих. Всі дії фіксували на фото та кіноплівку.
Впродовж нацистської окупації будівля була порожньою. Її відремонтували після війни, тут продовжували виконувати смертні вироки до 80-х років ХХ століття. Зараз у тюрмі розташований слідчий ізолятор № 19.
Євреїв, яких українська міліція та місцеві мешканці відловлювали на вулицях або витягували з будинків, вели не тільки у тюрми на примусові роботи, їх примушували прибирати вулиці, під’їзди в різних частинах міста та в центрі.
Площа перед Львівським оперним театром стала одним із місць знущань, коли примусово зібраних євреїв примусили голими руками прибирати бруківку. Для приниження людської гідності було використано публічний простір. Знущання фіксували на фотоплівку.
Опис Львівського погрому викликає складності із визнанням причетності українців та поляків до погрому як своїх, а не маргіналів. Кожна сторона радше воліє створити власне національне алібі й перенести провину на "міське шумовиння", що складається з представників іншої нації, та нацистів. Для "національного алібі" євреїв продовжують змальовувати як посібників радянської влади, вірних служителів й виконавців більшості наказів щодо депортацій та вбивств політичних в’язнів у Західній Україні. При цьому не вказуючи, що серед жертв НКВС були також і євреї. Українській стороні особливо важко визнати участь у погромі української міліції та окремих оунівців, оскільки погром відбувався на тлі важливого для України прагнення відновлення державності, чому якнайскоріше мали допомогти ОУН й українська міліція.
Події початку липня знайшли своє місце у спогадах не тільки простих мешканців міста, але й у спогадах українських націоналістів, які були членами української організації в структурі нацистської влади. Так, Кость Паньківський, заступник міністра внутрішніх справ уряду Ярослава Стецька, що влітку 1941 року працював у міському аптечному управлінні Львова, описує погром так:
Вже починаючи з 1 липня, містом пройшли з ініціативи німецького війська антижидівські ексцеси. Під претекстом, що жиди поголовно або комуністи, або вислужники большевиків, німецькі військові частини притягали їх до порядкування занедбаних десятиденним бомбардуванням вулиць та передовсім до викопування та перевоження убитих у в’язницях. Зміна влади завжди виносить на поверхню злочинні елементи. Так воно було й у Львові. Міське шумовиння використало нагоду та приєдналося до цієї акції. В тих перших днях усе те проходило безкарно. Щоб зрозуміти, як вулиця оцінювала політичне положення, вистачить згадати, що те шумовиння, майже все без винятку польське, грабуючи та побиваючи жидів, почіпляло собі блакитно-жовті відзнаки та намагалося говорити по-українськи. Я зустрічався особисто з тими, справами, бо вуличники нападали на наших жидівських, а то й нежидівських співробітників.
Особливістю спогадів є те, що Кость Паньківський, як представник українських націоналістів, покладає всю вину за погром на поляків, вказуючи, що вони намагалися виглядати як українці, тому одягали нарукавні жовто-блакитні пов’язки та говорили українською. Він знімає будь-яку відповідальність з українців й переносить її виключно на поляків, які були головними опонентами українців у питанні створення незалежної української держави.
Натомість, якщо відкрити польські спогади про липневий погром, то в більшості випадків бачимо опис поведінки українців та "шумовиння". Поляки не говорять про себе, як про учасників погрому.
Таким чином, з обидвох сторін бачимо спроби уникнути відповідальності, перекинути відповідальність на інших. Щодо власної нації відбувається процес витіснення та затирання фактів. Якщо читати спогади тільки однієї зі сторін (польської, української або єврейської) складається хибна картинка подій. Саме тому важливо не просто читати й цитувати спогади, але й аналізувати хто написав, коли (під час подій чи пізніше), яка панівна влада була в місці написання спогадів, які впливи були на особу, що згадує (чи це була звичайна людина, чи задіяна у системі панівної влади або навпаки, протидіяла владі) тощо. Власне пастка спогадів полягає у тому, що використання таких текстів без ретельного аналізу призводить до маніпулювання думкою читачів.
Щодо погрому й українці, й поляки погоджуються з тим, що погром вчинило безпосередньо "міське шумовиння", соціальний маргінес (пияки, бандити, злодюги). Їхнє етнічне походження зазвичай не уточнюють, але легко вичитується "між рядками", залежно від походження автора спогадів. Відповідно до сучасних досліджень архівів, спогадів, фотоматеріалів, зрозуміло, що більшість погромників були звичайними львів'янами, а не примарним "шумовинням".
Усі описані підходи є спробою заховатися перед страшною правдою, що українські націоналісти були співвиконавцями у політиці геноциду нацистів, що у погромах брала участь частина цивільного населення як польського, так і українського, що Голокост організували нацисти, але до його реалізації були залучені звичайні люди. Варто також пам'ятати, що ще до початку Другої світової війни Львів вже був поділеним суспільством із двома діаметрально протилежними прагненнями щодо державності, із двома націоналізмами й трьома основними націями, які мешкали у Львові. Поляки, які відновили власну державу на цих територіях, українці, що виплекували сподівання на власну моноетнічну державу, й євреї, що за традицією мали би підтримати існуючу владу, але, які також виплекували прагнення щодо створення власної держави, але в інших кордонах. Окупаційна влада як й радянська, так згодом й нацистська легко використовує напругу й доводить до ескалації конфлікту та масового насилля. Якщо відкидати історичне тло подій отримуємо спробу спростити ситуацію, замість того, аби проаналізувати її та вивчити матеріали.
Кількість жертв у перші дні нацистської окупації досі невідома, історики вважають, що погромники забрали життя від 4 до 7 тисяч львівських євреїв. Наприклад, саме такі цифри подає у статтях Крістоф Мік (Christoph Mick), Філіп Фрідман (Philip Friedman). Дослідник погрому Дітер Поль (Dieter Pohl) концентрується на цифрі 4000 жертв погрому. На відміну від них, Кай Струве (Kai Struve) наполягає, що такі цифри є перебільшеними: виплодом страху, який охопив євреїв Львова, а згодом увійшов до спогадів у вигляді кількості. З аналізу наявних документальних джерел Кай Струве вказує, що кількість жертв 1 липня становила швидше за все декілька сотень євреїв. Проте публічне масове насильство, яке приголомшило єврейську спільноту, могло викликати природній поклик до перебільшення кількості жертв, аби підкреслити масштаб подій. Власне згадка про велику кількість жертв переходить з одних єврейських спогадів до інших. Дослідження цих подій стало можливим тільки на початку ХХІ століття, коли значна частина документів є втраченою й важко досягнути історичної точності. Історик вказує, якщо йдеться про загальну кількість жертв у липні 1941 року (разом із вбитими 5 липня айнзацгрупою "С" 2000 євреїв та убитими львівською поліцією 25-26 липня 1500 євреїв), то кількість жертв від 4000 є абсолютно реальною. Важливо зауважити, що історична точність щодо цифр не зменшує масштаби злочину проти єврейської спільноти у Львові, оскільки вбивство навіть однієї людини є злочином.
