Під муніципальною "опікою"

Під муніципальною "опікою"

Процеси розвитку європейських міст, характерні для ХІХ століття, не зупинялися і в міжвоєнний період. Після Першої світової війни до основних урбанізаційних викликів додався ще один — повоєнна відбудова. Однак із поступовим приведенням міст до ладу відносно швидко повернулася й інтенсивна урбанізація зразка зламу століть (Bairoch, 1988, 302–303). У свій особливий спосіб війна навіть стимулювала ці процеси, спричинивши масштабні міграційні рухи та ввівши у звичні практики архітекторів, інженерів та чиновників інноваційні елементи.

     Головним суб'єктом міських перетворень у Європі після Першої світової війни стала муніципальна влада. Відчутна тенденція до обмеження стихійної діяльності забудовників — чи то приватних фірм, чи то окремих громадян — окреслилася вже наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Деякі метрополії, як-от Лондон, Берлін чи Париж, у 1920-х роках мали вже неабиякий позитивний досвід системного містопланування з боку місцевої влади. Їх приклад поступово переймали й інші європейські міста. Важливу роль у збільшенні уваги муніципалітетів до питань впорядкування міста відіграв процес демократизації виборчого права. Хоча доступ до міських виборів на початку ХХ століття й далі обмежувався певними майновими та податковими цензами, зникла внутрішня стратифікація виборців. Тож для влади дедалі важливішою ставала також і підтримка городян середнього рівня заможності. Це змушувало міських посадовців розширювати список своїх обов'язків (Bonusiak, 2000, 84; Lees, 2014).

     Міжвоєнна Польща складалася із територій, що раніше перебували у складі різних державних утворень — Німеччини та Російської і Габсбурзької імперій. Відповідно, навіть до початку 1930-х років у країні офіційно існували три незалежні системи міського самоврядування. Львів, як і Краків, репрезентував традиції та досвід організації міського життя, властиві австрійським провінціям. Функціонування Львова визначалося особливим статутом, який залишався чинним і в незалежній Польщі — до 1933 року. Втім, формальна чинність цього статуту вже після війни була обмежена деякими поправками, що надавали першість центральній владі. Постійно вносили зміни у структуру та перелік обов'язків магістрату. Загалом оновлення були спрямовані, з одного боку, на підвищення функціональності в нових повоєнних умовах, а з іншого — на обмеження міської влади з боку центральної. У березні 1933 року, із прийняттям закону про часткову зміну устрою територіального самоврядування, Львів майже позбувся "особливого" статусу, а головним завданням мера міста стало насамперед виконання директив із центру. У компетенції магістрату залишилися суто практичні питання організації та устрою. Також держава переклала на місто чимало так званих "поручених" завдань — збирання податків, поштові служби, судочинство, рекрутинг солдатів і т.д., які магістрат повинен був виконувати власним коштом. Відповідно, на суто міські потреби залишалося обмаль ресурсів. Особливо це стосувалося таких сфер, як освіта, соціальна опіка чи охорона здоров'я, що лягали тягарем виключно на міський бюджет (Klimek, 2006, 23–25).

     У середині 1920-х років у Львові вже вдалося відновити більш-менш нормальне міське життя. Однак залишалися проблеми, отримані у спадок від бурхливого довоєнного розвитку. Негативний вплив війни проявився не лише в прямих матеріальних збитках та руйнуванні наявної інфраструктури, але й у тому, що на кілька десятиліть було відкладене вирішення важливих нагальних питань належного упорядкування міста, які постали ще перед війною. Передусім до переліку таких першочергових завдань входили проблеми з житлом, з міською інфраструктурою, з підведенням до будинків води та електрики.

     Порівняно з іншими польськими містами, які мали аналогічні труднощі, у Львові особливо гостро постала проблема тісноти помешкань, зумовлена переважанням у місті Лева невеликих будинків та одно- і двокімнатних квартир. Велика кількість львів'ян мешкала у підвалах чи на піддашшях  — 7,6 % населення у 1921 році (Bonusiak, 2000, 235). На передмістях звичним житлом для міської бідноти були землянки та бараки. Часто нужденні робітники були змушені жити в приміщеннях фабрик чи заводів, на яких працювали. Львівська "тіснява" супроводжувалася дуже високими цінами на купівлю та винаймання помешкань — усе через великий попит. Звичною була практика винайму помешкань у малозабезпечених родин ще біднішими жильцями (Makarczuk, 240). Інтенсивний потік мігрантів із навколишніх сіл та містечок значно перевищував повільні темпи зростання житлового будівництва, яке намітилося після 1926 року і тривало до великої кризи початку 1930-х років. Міська влада намагалася поширити свою опіку на найбідніші верстви шляхом будівництва бараків для бездомних і позбавлених житла. Зокрема, кілька кварталів із бараків наприкінці 1920-х років постали в районі вулиць Полтвяної (ul. Pełtewna) і Джерельної (ul. Źródlana, на колишньому місці розташування Міської різні).

     Наданням допомоги незабезпеченим особам займалися також громадські комітети та об'єднання. Характерним є випадок зі списком безробітних, що його спробував скласти комітет, утворений при костелі Св. Мартина на Підзамчі. Реєстрацію осіб, що потребували допомоги, довелося швидко припинити, оскільки до комітету звернулося набагато більше людей, аніж передбачалося (Makarczuk, 239).

     У 1936 році розмах будівництва, переважно житлового, нарешті досягнув та перевищив показники 1913 року (Богданова, 2004, 171). Цьому сприяли наявність нових територій у південній частині Львова, спеціальна пільгова програма для комунального та родинного житла. Отож, більшість нових будівель були або елітними віллами, або дешевими соціальними помешканнями. Власне, остання (втім, не надто численна) категорія новобудов і переважала на Підзамчі у 1920–1930-х роках. Так, на початку вулиці Донецької стоять поряд два житлових муніципальних будинки, зведені в середині 1920-х років. Чотириповерховий — для працівників міського комунального господарства, триповерховий — для працівників міських підприємств та установ. Проте частіше вдавалися не до спорудження нових помешкань, а до перебудови чи добудови старих кам'яниць, як-от у будинку на вулиці Лемківській, 24.

     У числі важливих проблем Львова у повоєнні роки були поширення інфекційних хвороб та поганий санітарний стан міського середовища. Різноманітні епідемії, характерні для періоду війни, вдалося подолати ще в 1920–1923 роках. Однак загалом, як і в інших містах, що пережили війну, ситуація залишалася тривожною. Муніципальна влада не володіла достатніми ресурсами, щоби здійснювати необхідні масштабні структурні зміни політики та системні дії. Втім, на північну дільницю, як на найбільш небезпечну в санітарному плані, намагалися звертати посилену увагу. Вже станом на 1919 рік в будинку на теперішній вулиці Генерала Грекова був влаштований епідеміологічний госпіталь, а на площі Місіонерській (вул. Детька) та на вулиці Бальоновій (ul. Balonowa, сучасна Гайдамацька) діяли народні лазні, де послуги надавалися безкоштовно або за дуже низькими цінами (Lwów na granicy... ,1934,  43).

     У 1920-х роках особливо гостро постала проблема передміських сіл. Де-факто будучи невід'ємною частиною Львова, вони формально не підпадали під владу міста, що обмежувало належний контроль та регулювання цих території. Насамперед це стосувалося північних та західних приміських ґмін, які вже втратили попередній сільський вигляд і перетворилися на робітничі райони з найвищою густотою населення серед усіх околиць та щільною, майже міською забудовою. Завдяки невисоким цінам на землю тут сконцентрувалася велика кількість підприємств, магазинів, шинків. З одного боку, північні окраїни можна було назвати корисним ресурсом — Замарстинів, Клепарів, Підзамче та Підголоско були надзвичайно важливим для львівської економіки джерелом дешевої робочої сили, дешевих продуктів та товарів. З іншого боку, таке сусідство було, за висловом львівського інженера та чиновника Іґнація Дрекслера, "фатальним" (Drexler, 1920) і становило окремий виклик для містопланування. З їхньої точки зору, північне та західне передмістя виглядали нерегульованими, брудними, небезпечними територіями, що не підпадали під вплив міської поліції, звідси, як стверджувалося, раз за разом приходив "хоровод відьом", тобто інфекційних хвороб, а масштабні махінації зі землею призвели до хаотичної забудови без відповідної інфраструктури. У цих дільницях бракувало не лише газу, води, електрики та каналізації, але й шкіл чи шпиталів.

      Якщо в практичному плані Львів відставав від передових міст Центральної Європи, то теоретичні обґрунтування відповідних урбаністичних перетворень були сформульовані міською радою ще до війни — основна концепція розвитку Львова з приєднаними передмістями була представлена у 1901 році. Однак втілення цих та інших задумів постійно відтерміновували. Відразу після війни розпочався черговий етап намагань реалізувати висловлені ідеї. Упродовж 1919–1921 років львівські архітектори та інженери створили проект нового будівельного статуту, в якому пропонували затвердити нові підходи до розвитку міста. Увагу міської влади привернула праця інженера та муніципального чиновника Іґнація Дрекслера "Великий Львів" (Drexler, 1920), де були викладені аргументи про доцільність розширення Львова та міркування щодо практичного втілення такої ідеї. За кілька років магістрат доручив Іґнацію Дрекслеру та Тадеушу Толвінському (Tolwiński), професорові Варшавської політехніки, розробити конкретні проекти розвитку Львова з приєднаними передмістями. Обидва проекти мали багато спільних моментів: удосконалення мережі доріг та залізничних ліній (прокладення окружних трас, нових магістралей, тунелів під Високим Замком та Цитаделлю, побудова нового вокзалу ближче до центральної частини міста, широких алей у центрі); регулярне перепланування парків та об'єднання і збільшення ділянок із озелененням; побудова спортивно-рекреаційних комплексів та об'єктів (стадіонів, басейнів, фонтанів, спортивних майданчиків), музеїв, костелів, ринків; побудова нових шкіл та шпиталів; виокремлення північно-західної промислової зони, вільної від промисловості південної частини; зведення робітничих житлових колоній на півночі, елітних — на півдні.

     Важлива різниця між проектами проявлялася у скромнішому й, відповідно, дешевшому масштабі перетворень, які запропонував львів'янин Дрекслер. Тож, хоча праця обох авторів згодом була використана у створенні генерального плану розвитку міста, реалістичніший підхід Дрекслера відчутніше відобразився у плані. Однак через брак коштів навіть найекономніші ідеї було втілено лише на 15%. В середині 1920-х років оновлення Львова відбувалося переважно у формі відбудови, ремонту чи добудови існуючих будівель; прикметно, що не було зведено жодної нової школи. Від 1927 року, коли фінансові справи Львова значно покращились, поступово почалася реалізація планів розвитку, які знову загальмувалися у 1929–1933 роках у зв'язку зі світовою економічною кризою. На цьому етапі було закладено будівництво нових житлових районів, зокрема взірцевих дільниць та недорогого соціального житла, збудовано нові санітарно-лікувальні заклади.

     У сам розпал економічної рецесії, в 1931 році, міська рада приєднала до Львова передмістя, втіливши в такий спосіб найголовніший пункт міжвоєнного генплану. Розвиток Львова тепер реально означав розбудову значно ширших територій, ніж раніше. Забезпечити новим дільницям такий самий рівень інфраструктури, як і власне львівським, передбачалося лише через 15 років (Bonusiak, 2000, 31). Автор однієї з брошур, яку видала міськрада в 1939 році, зазначав: "Приєднані ґміни, заселені переважно вбогими людьми, були приміськими районами без водопроводів і без каналізації, з примітивним освітленням, із повсюдно земляними дорогами та із сильною відмінністю у зовнішньому вигляді від старого міста. ... З'єднання передмість власне не завершилося ще до цього дня, і станеться це не так вже й швидко" (Lwów 1934–39... 1939, 72). Серед проблем чільне місце зайняло водопостачання, яке вимагало будівництва нового водопроводу. Особливої гостроти це питання набуло в густозаселених територіях Клепарова і Замарстинова. Грандіозні плани з побудови нової мережі доріг, магістралей та залізничних колій у північній частині Львова за останнє десятиліття перед Другою світовою війною так і не було реалізовано. Міська рада встигла здійснити лише точкові зміни. На Замарстинові з'явилися нові громадські об'єкти — приміщення для пожежників, басейний комплекс (вулиця Інструментальна, 49), кілька шкіл, взірцевий Міський центр здоров'я та соціальної опіки (у приміщенні колишньої школи імені Юліуша Словацького на вулиці Замарстинівській, 112), який обслуговував також і Клепарів та Мале Голоско. Підзамче залишилося поза межами поточних планів розвитку Львова (за винятком часткової врегуляції вулиці Полтвяної (ul. Pełtewna, тепер просп. Чорновола) у 1930-х роках. (Lwów 1934–39..., 1939, 7), хоч дільниця не була ні важливою частиною міста, ні новоприєднаним передмістям. Муніципальне втручання в місцеве господарство обмежувалося ремонтами та реноваціями важливих об'єктів життєдіяльності міста — міської різні, будівлі станції "Підзамче", пошкодженої в часі війни. Оновлення доріг, тротуарів, прокладання нових вулиць, проведення каналізації, електрики було здійснено лише на окремих ділянках (Lwów 1934–39…, 1939, 72–74). Отже, заплановані ще до війни грандіозні проекти перебудови Підзамча у справді модерну дільницю знову було відтерміновано. Спочатку світова війна, а потім глобальна економічна криза перешкоджали місту остаточно "оцивілізувати" та врегулювати свій господарський "задній двір", як це робилося в тогочасних західноєвропейських містах.

     Важливим, щоправда, поодиноким, випадком розбудови міжвоєнного Підзамча "знизу" стало зведення Дому працівників громади. Велику будівлю було споруджено в 1933–1934 роках руками самих львівських робітників на зібрані серед свого кола кошти. Дім використовували і для громадської активності, і для дозвілля.

     У міжвоєнний період промисловість польських міст багато в чому залежала від державного інтервенціонізму (Saryusz-Zaleski, 1930, 252). Власне, стосовно Львова польська держава не мала якихось особливих індустріальних планів. Усі відповідні інвестиції спрямовувалися у так званий Центральний промисловий округ, до якого Львів не увійшов (Богданова, 2004, 171). Відповідно, структура львівського виробництва й надалі зводилася до звичних харчової та легкої промисловостей. Нових великих фабрик на території Підзамча не з'явилося, відтак про розвиток промисловості можна говорити на рівні невеликих підприємств. Це, приміром, фабрика руберойду Кузніцького (Kuznicki), фабрика ваг братів Вінтер та фабрика м'ясних виробів Іхновського (Ichnowski) на вулиці Заводській, взуттєва фабрика "Палліс" на вулиці Жовківській, фабрика хімічних продуктів "Тленополь" на вулиці Городницькій, ткацька фабрика "Льон" (Len) на вулиці Ткацькій, 29 (Мельник, 2010, 153-154, 159).