IV район міста: вдома але без дому
У листопаді 1941 року, відповідно до наказу губернатора дистрикту Галичина, було оголошено про створення єврейського району у Львові - гетто.
Термін "гетто" походить з Венеції як частина словосполучення "Geto Nuovo" - "Нова ливарня" - закритий квартал (острів), де у 1516 проживала єврейська громада, а до цього містилася міська ливарня. До Другої світової війни слово не несло чіткої негативної конотації. З вересня 1939 року Рейнхард Гейдрих закликав концентрувати польських євреїв в окремих міських районах та використовувати термін "гетто". Гетто, як місце ізоляції, стає етапом до знищення єврейської громади.
Згідно з вимогами голови управи міста Юрія Полянського, гетто мало охопити увесь район вулиці Замарстинівської, район Знесіння, частину Клепарова та колишній район з обидвох сторін вулиці Слонечної (Słoneczna), сучасна Куліша, поруч із залізничною колією сполучення Львів-Тернопіль. У район, де раніше жило 20-30 тисяч людей, нацисти переселили 138 тисяч євреїв: близько 80 тисяч з них були змушені переїхати з "арійської" частини міста. За наказом, євреї мусили переїхати туди протягом місяця, хоча реально переселення всіх євреїв міста в гетто тривало практично рік. Так згадує цей момент рабин Давид Кахане:
Відповідно до закону, кожний єврей мав право на 3 кв.м житлової площі. Пізніше, коли межі гетто ще більше звузилися, навіть цей убогий простір був зменшений до 2 кв.м. Таким чином, у двокімнатну квартиру заштовхували 24-25 чоловік.
І бідні, і багаті жителі третього району відмовлялися приймати мешканців безоплатно. Вони торгувалися за кожний квадратний метр, кожне ліжко, кожний стілець. Службовці житлового відділу, яким було доручено розбиратися в цій плутанині, тільки ускладнювали справу. Серед них швидко поширилось хабарництво. За гроші людина могла одержати ордер на вселення до квартири навіть проти волі її хазяїна. У подібних випадках змушена була втручатися поліція, щоб примусити хазяїна квартири впустити людину, що пред'являє ордер. Все це супроводжувалось галасом, леметом і навіть бійкою.
Аби потрапити в межі закритого гетто треба було минути залізничний міст, що розмежовував індустріальний Львів та центр. Ця межа відділяла не тільки колишнє життя від майбутнього, але й могла стати останнім пунктом в житті людини, оскільки перед входом, у приміщенні колишньої школи Яна Собєського (сучасна школа № 87 імені Ірини Калинець, вул. Замарстинівська, 11) відбувалась селекція тих, хто має право потрапити в межі нового району. Як згадує свідок подій, дослідник історії євреїв Філіп Фрідман (Philip Friedman):
Євреям було дозволено в'їжджати і входити в ґетто тільки вулицею Пелтевною [Чорновола]. Серед єврейського населення залізничний міст над цією вулицею отримав похмуру славу "моста смерті". Під мостом на Пелтевній [Чорновола] стояли українські та німецькі вартові, які ретельно перевіряли потік незліченної маси євреїв, який плив безперервним струменем у майбутнє ґетто. Возами і візками, тачками, дитячими візками, у вузлах, мішках на плечах і валізах переносили євреї своє майно на нове місце проживання в ґетто. Доведену до розпачу юрму цих нещасних істот уважно контролювали німецькі та українські пости. Якщо їм хтось не сподобався, його затягували до казарм, які знаходилися поряд, і наказували залишити все майно на вулиці, на милість долі. Кожен, хто носив старий, зношений одяг, виглядав неакуратно чи убого, мав вигляд людини хворої або виснаженої й нездібної працювати, хто не міг пред'явити робочого посвідчення, а окрім того загалом жінки та діти, усіх їх широким жестом запрошували до старої казарми. Тут їх чекало вступне привітання: побиття відповідно навченими єврейськими покидьками, яких німці спіймали і змусили виконувати цю функцію. Решту додавали німці та українці. Надвечір гурт жертв відправляли у в'язницю на Лонцького [Брюллова / Бандери, ред.]. Там їх роздягали майже догола, закидали, наче мішки, на вантажівки і вивозили в ліс на розстріл. У такий спосіб "міст смерті" поглинув в листопаді і грудні 1941 декілька тисяч жертв, переважно жінок. Це була перша з розмахом спланована німецька акція проти єврейських жінок у Львові.
Далеко не всі могли знайти помешкання в гетто, часто помешкання ставало предметом торгу та хабарництва. Фрідман згадує, що у гетто були нестерпні умови життя. Перенаселення, голод, епідемії були не єдиними проблемами.
Житлові умови в ґетто були дуже важкими. Протягом багатьох тижнів чимало родин таборували просто неба, або жили у подвір'ях і сінях будиночків, перш ніж знайшли для себе дах над головою. "Полегшення" настало через декілька тижнів, коли частина "арійців" залишила ґетто, а певна частина євреїв або померла, або була перебита у т.зв. перманентних акціях. Проте це не вирішило проблеми. Офіційно було дозволено одному мешканцеві ґетто скористатися 3 куб.м. житлового простору. Однак фактично залишилося недосяжною мрією здобути цей вкрай скупий простір для житла. В середньому в кожній маленькій кімнатці розміщувалося принаймні 10 осіб. Вночі стелили на підлозі, використовували для сну кожен куточок, споруджували риштовання з ліжок у двох рівнях, одне над другим, як койки на кораблі. Внаслідок жахливої житлової тісноти ширилися різноманітні заразні хвороби, зокрема, тиф.
У євреїв, що опинилися в гетто були різні стратегії виживання: від переконання, що треба виконувати накази нацистів, й тоді залишитися живими, до спроб утікати з гетто з фальшивими документами або вчиняти спротив. Частина євреїв гетто щоденно виходила за його межі на різні заводи, де працювала на німців, або на робочі місця в численних приватних фірмах, комунальних службах, військових закладах, залізниці тощо. Серед них відома історія Вільяма Льова (William Loew), який разом з небагатьма євреями працював на заводі з виготовлення руберойду, напередодні винищення львівського гетто отримав фальшиві документи з християнським іменем й утік до Угорщини, де приймав участь у підпільній діяльності, був заарештований нацистами як польський шпигун та відправлений в Аушвіц, де залишався до звільнення радянськими військами.
Багато єврейських родин постійно переміщуються в гетто з місця на місце. Так, родина Хіґерів протягом перебування у гетто декілька разів змінювала місце проживання як за власним бажанням задля безпеки родини, так і вимушено при переселенні в бараки Юлагу.
Найважчим періодом в гетто була зима, коли важко було знайти харчування та обігрів. За словами Фрідмана:
Серед зубожілого та голодного єврейського населення, позбавленого теплого одягу, яке часто перебиралося з місця на місце, в умовах суворої зими ширилися хвороби. Вулицями вешталися бездомні й осиротілі єврейські діти, які втратили своїх старших опікунів під час акцій. Голі й босі, голодні й занедбані, вони намагалися утриматися завдяки власній винахідливості, жебрацтву, дрібній торгівлі, крадіжкам. Трупи дітей і дорослих, померлих на вулиці з голоду, виснаження й холоду перестали бути винятком на єврейських вулицях Львова. Соціальна та індивідуальна допомога в цих умовах давала мізерну користь. У Львові Єврейська Соціальна Самопоміч (філія JSH, яка мала садибу в Кракові з д-ром Лейбом Ландау і д-ром Максом Шаффом на чолі, володіла надто малими коштами, щоб зуміти надати реальну допомогу цьому стихійному лихові. Таким чином, страшною голодною смертю загинуло декілька тисяч осіб.
Серед дорослих у гетто жили діти. Багато родин намагалися переховувати дітей в різноманітних сховках (за фальшстінами під вікнами та в різних місцях помешкань, у підвалах та на стрихах). Проте такі заходи не завжди спрацьовували. На початках творення гетто, нацисти терпіли присутність там дітей. Згодом вони провели облави, однією з цілей яких були власне діти. Діти у гетто часто допомагали дорослим, через невеликий зріст та розміри вони могли непомітно зникати з гетто та розшукувати на арійській стороні харчі. Також діти часто були пересильними й доставляли в гетто повідомлення й зброю, яку вдалось купити у італійських та французьких солдатів.
Фізичний спротив, не завжди зі зброєю в руках, часто був вже останньою дією проти нацистів, на межі відчаю. Деякі євреї з гетта співпрацювали з польським підпіллям та загонами партизан-антифашистів з підпільної Народної гвардії імені Івана Франка, до якої переважно входили члени комуністичної партії Західної України і Польщі та комсомольці. Проте неєврейський рух опору у Львові та в околицях був ослаблений через різницю у поглядах тих, хто його провадив - українців, поляків, росіян - правих, лівих та центристів. Часто партизани не хотіли мати справи з євреями.
З рапорту генерал-майора поліції СС Фрідріха Кацмана відомо, що у Львові постійно організовували втечу євреїв до партизан. Зі слів поляка, якого заарештувала поліція СС у справі євреїв-втікачів, у Львові єврей Горовіц був одним із головних функціонерів польського руху опору та постійно допомагав євреям Львова утікати в Бродівські ліси, аби долучатися до партизанів. Для цього євреї купували зброю переважно в італійських солдатів; давали хабарі німецьким водіям, аби вони підробляли потрібні документи та вивозили євреїв зі Львова в Броди; забезпечували втікачів фальшивими документами.
Духовний спротив зазвичай бачимо, коли євреї йшли на розстріли з молитвами та декларуючи, що довіряють життя Богові, або при налагодженні духовного та культурного життя гетто чи табору. У 1943 році існувала підпільна газета, друкована на машинці. Вийшло 6 чисел. Редактором газетки був Міхал Гофман, а технічним керівником Абраам Варман. Інформаційні матеріали про міжнародну політику та ситуацію на фронтах газетка отримувала від нелегального радіопрослуховування та з підпільної польської преси. Місцевий розділ містив, окрім інформаційних матеріалів, редакційні статті та відозви до організації збройного опору і до боротьби з німецькими злочинцями.
Гетто проіснувало до січня 1943 року. Тоді було знищено управління юденрату, а з усіх його відділів, що існували до цього моменту, залишилася тільки єврейська служба правопорядку, що підпорядковувалась безпосередньо поліції безпеки та СД. Останні дані Юденрату щодо кількості євреїв у гетто вказують на цифру 24 000. Коли було оголошено, що в гетто можуть залишатися тільки ті євреї, що мають дозвіл на працю, таке право отримали 12 000 жінок та чоловіків. Територію гетто знову зменшили, євреїв пересилили в бараки на вулиці Полтв’яній (сучасний проспект Чорновола), а території надали нову назву "Єврейський табір №2" або "Юлаг" - Judenlager. Управління в районі передали СС. Так описує цей останній період гетто Кристина Хіґер:
…після так званої серпневої акції 1942 року «відкрита» частина міста була ліквідована, а євреїв загнали в обнесений парканом Юлаг. Все це було елементом німецького плану, відповідно до якого нас витісняли у дедалі менші райони, щоб нас було легше контролювати, щоб з нас було легше знущатися, щоб нас було легше знищувати. Тепер ми, як казав тато, «залишки єврейства», були замкнені на кількох вулицях за чотириметровим парканом
Остаточно Юлаг знищили у червні 1943 року. У рапорті генерал-майора поліції СС Фріца Кацмана було зазначено, що ліквідація, з огляду на відомості, що у євреїв стає все більше зброї, має відбутися із вживанням спеціальних заходів аби уникнути власних втрат. Термін "спеціальні заходи" означав, що нацисти мають підривати та спалювати будинки Юлагу. Найдивнішим для нацистів виявилось, що за їхніми підрахунками в цей час тут мало проживати близько 12 тисяч євреїв, проте під час ліквідації вони виявили близько 20000, а зі знищених криївок вони витягли тіла близько 3000 євреїв, що покінчили життя самогубством. Завдяки "спеціальним заходам" нацисти втратили тільки 7 людей вбитими, а 18 померли від плямистого тифу.
«Нове» життя ця територія, зокрема бараки, отримали ще до кінця Другої світової війни, коли з 1944 року радянська влада тут створила Пересильну тюрму №25. «Пересилка» була однією з найбільших тюрем такого типу в УРСР. Основним її призначенням був збір та відправка в'язнів "етапами" у виправно-трудові табори ГУЛАГу. Є припущення, що серед в'язнів цієї тюрми були нацистські військовополонені, солдати-дезертири з лав Червоної армії та насильно привезені з західних країн ті, хто отримав радянське громадянство на початку Другої світової війни на територіях, захоплених СРСР за пактом Рібентропа-Молотова. Офіційних підтверджень цієї інформації не має. Тюрма складалася з 21 бараку, технічних приміщень адміністрації, шпиталю. Її огородили цегляним і дерев’яним парканом. Тюрма у цьому місті проіснувала до 4 червня 1955 року, на її місті облаштували обласну лікарню для інвалідів війни. Зараз тут меморіальний музей "Територія Терору". Частину споруд, що залишилась з часів Другої світової війни, використовує бізнес та міська лікарня.
Загалом Голокост у Львові закінчився у липні 1944 року із приходом радянських військ. Проте це стало початком тривалого замовчування інформації щодо подій часів війни й ескалації повоєнного насилля. Відповідно до радянського наративу, на територіях, що перебували під владою Радянського Союзу до 22 червня 1941 року, впродовж Другої світової війни гинули тільки радянські солдати та мирні радянські громадяни. Такий офіційний підхід відкинув можливість дослідити Голокост у Львові до часів незалежності України, й призвів серед іншого до маніпуляції цифрами у висвітленні кількості жертв Голокосту у Львові.
Офіційно кількість жертв нацистського режиму у Львові підраховували представники Надзвичайної державної комісії зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників і їхніх спільників і заподіяних ними збитків громадам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам СРСР відразу після звільнення міста від нацистів. Саму ж Надзвичайну державну комісію створили Указом Президії Верховної Ради СРСР ще 2 листопада 1942 року й вона існувала до 1951 року. За сучасними оцінками, достовірність кількісних показників у звітах є сумнівною, звіти тяжіють до заокруглення та збільшення даних, в тому числі й щодо жертв у Львові. Це пояснюється як об'єктивними (неможливість рівномірного збору інформації, приблизні розрахунки відсутніх даних), так і суб'єктивними (свідоме фальшування винуватців злочинів, приписування всіх руйнувань нацистам тощо) причинами.
Офіційні цифри зі звітів комісії щодо Львова потрапили у спогади, написані одразу після Голокосту. Ці ж цифри, через брак іншої інформації, використали на початку 90-х років ХХ століття, коли нова єврейська громада Львова встановлювала меморіал Жертвам львівського гетто. На одній з плит меморіалу вказано, що гетто забрало життя 136 800 євреїв. На меморіальному камені біля Янівського гібридного табору зазначено про 200 000 жертв. Проте останні дослідження щодо кількості загиблих говорять про завищення цифр. Сучасні методики дали можливість підважити результати Надзвичайної державної комісії та поставити запитання, чому склалась така ситуація. Попри це, варто зазначити, що корекція цифр навіть до зменшення не применшує самого злочину проти єврейської громади міста.
