Вступ радянських військ у Львів: очікування та страхи (побоювання)

Друга світова війна для Львова розпочалась 1 вересня 1939 року бомбардуваннями літаками Люфтваффе Головного вокзалу. 12 вересня створене для захоплення Львова воєнне моторизоване угруповання "Шернер" під командуванням Фредерика Шернера отримало наказ захопити Львів, і о 14:00 почався штурм міста. Попри сподівання нацистського командування на швидке здобуття Львова, місто тримало оборону майже десять днів під командуванням генерала Владислава Лянгнера. 17 вересня на територію Польщі входить Червона армія, і вже 22 вересня генерал Лянгнер змушений був підписати "Протокол про передачу Львова військам радянським".

Варто зазначити, що, попри складні міжнаціональні відносини, які склалися в місті в міжвоєнний період, більшість громадян міста — поляків, українців і євреїв — виступили на захист міста і держави від нацистів. Уже в перші дні вересня до львів'ян-українців звернувся Василь Мудрий, голова Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) — найбільшої української партії на території міжвоєнної Польщі, із закликом встати на захист Польщі як держави, попри всі непорозуміння і конфлікти. Боронити державу і місто, відклаcти з`ясування відносин з поляками на потім закликав також Митрополит Греко-католицької церкви Андрей Шептицький. За різними підрахунками, у шеренгах польського війська, зокрема на захисті Львова, у вересні 1939 року проти Вермахту воювали від 150 до 200 тисяч українців.

Від заяв і підтримки утрималась Організація українських націоналістів (ОУН). Навіть більше, ОУН спричинила декілька акцій диверсій і саботажу, що призвело до арештів і подальших антипольських виступів членів організації. Такі дії не сприяли об`єднанню зусиль у боротьбі зі спільним ворогом, розбивали і без того крихкі зародки довіри між польською й українською громадами, а до того ж змушували і керівника української фракції в сеймі, Василя Мудрого, і Митрополита Андрея вкотре запевняти, що українці "вірні закликам свого керівництва і чинникам державної влади, та здоровому інстинкту самозбереження… Під час усієї війни і в теперішніх днях у Львові поводяться спокійно і займають гідну позицію щодо історичних подій, розв`язання яких в руках армії, яка воює". Подальші окупації міста і перебіг війни тільки посилили протистояння і всередині української громади, і між різними національними групами Львова.

22 вересня 1939 року Червона армія увійшла до Львова вул. Личаківською. Гавриїл Костельник, священик, так згадує про загальний страх, про те, як люди боялись солдатів, що входили до Львова:

Сонячний день, саме полудень. "Доблесна" червона армія в'їздила до Львова з Личаківської рогачки. Ми несміливо заглядали крізь вікна з будинків св. Юра на Городецьку вулицю. Несміливо тому, що червоноармійці тримали в руках готові до вистрілу рушниці з наїженими багнетами, спрямовані на кам'яниці... Їхали менші танки та авто з вояками. На деяких автах при красноармійцях пишалися місцеві підростки з червоними кокардами.

Радянські газети, описуючи цей день, розповідали про натовпи львів`ян, які вийшли вітати Червону армію, але так і незрозуміло, хто саме вітав? Про цей день в історії Львова залишилось безліч спогадів, однак дуже по-різному мемуаристи згадують національний склад натовпу: деякі українці і поляки звинувачують євреїв у надто теплому прийомі окупантів, у більшості польських мемуарів до євреїв долучають українців, як головних бенефіціарів цього вступу Радянської армії, а до того в деяких спогадах з`являється слово "шумовіння", яке не має жодних національних ознак.

Радянську владу частково вітали, незалежно від національності, малоосвічені, малозабезпечені та робітники, які сподівались на поліпшення своєї матеріальної ситуації, які покладали велику надію на нову владу, оскільки прості гасла "рівності" і "соціальної справедливості", якими намагався привабити до себе Радянський Союз ще до війни, були зрозумілими і давали надію на швидке розв'язання їхніх економічних і соціальних проблем.

Євреї й українці мали більше причин для вітання радянських військ. Для євреїв Радянська армія були не-нацистами, і для частини цього було достатньо. Реакцію єврейської бідноти описав у своїх мемуарах математик Гуго Штейнгауз, спираючись на розповідь колишнього ректора Львівського  університету Станіслава Кульчинського:

...величезна маса бідноти, яка мешкала за театром, ринула зустрічати більшовиків, так вирядившись у кокарди та червоні зірки, що аж викликала сміх російських офіцерів […] У цьому виявлялась радість з приводу ледь не чудодійного порятунку від Гітлера, втіха від того, що вони позбулись нашого режиму, що невтримно і швидко уподібнювався до фашизму.

Дехто з українців, у пам’яті яких міжвоєнний період залишився як період обмежень і дискримінації, вважав прихід Радянської армії "визволенням" і в цій ситуації бачив шанс на утворення своєї, хоч і радянської, але України.

Хоча частина інтелігенції симпатизувала Радянському Союзу, більшість інтелігенції була стримана у вітаннях Радянської армії, як і банкіри, промисловці, власники бізнесу, державні урядовці і представники політичних партій. Кристина Хігер, авторка спогадів "Дівчинка в зеленому светрику", згадує реакцію родини на прихід радянських солдатів:

Мій тато дивився на ситуацію з гумором, бо вони з мамою завжди так ставились до будь-яких випробувань. Він називав росіян "непроханими гостями", які зіпсували нам усе свято. "Вони називають себе визволителями, — писав він, — бо визволили нас від усього, що в нас було…"

Вітання радянської влади після війни і часто зараз інтерпретується як загальна національна зрада, особливо українців та євреїв. Насправді ж ми не знаємо, хто вітав і радів "визволенню", і на сьогодні неможливо визначити ні національний склад натовпу, ні кількості. Важко також вказати скільки з тих, хто зустрів радянських солдатів, саме вітали їх, а не просто споглядали вхід як дійство. Окрім того, в умовах війни з Німеччиною наміри наступу радянських військ не були очевидні. Війна зі СРСР не була офіційно проголошена і в деяких місцях, як Станіславів, Рівне чи Тернопіль, місцева влада закликала населення до дружньої зустрічі. Настрої щодо Радянської армії у ці дні не піддаються узагальненню. Багато з тих, хто радів радянським військам, дуже скоро постраждали від нової влади. Але жонглювання звинуваченнями в мемуарах щодо різних національних груп показують, наскільки напруженими були взаємини між громадами і наскільки окремими і замкненими вони були один щодо одного, що в ситуації війни стало причиною посилення недовіри і стереотипів. Натомість висування таких звинувачень сьогодні свідчить про непроговорення і відсутність належного аналізу і рефлексій у питаннях відносин поміж різними національними групами в період як радянської, так і нацистської окупації.

У чому львів`яни були одностайні, то це в описах зовнішнього вигляду армії, який дуже відрізнявся від вигляду солдатів та офіцерів польського війська. Михайло Яворський, професор політичної теорії Міського університету Нью-Йорка (на момент початку війни був підлітком), її появу запам`ятав так:

Вони швидко крокували в три шеренги, сливе бігли, немов хотіли догнати західне сонце. Незнайомі уніформи темно-коричневого та блідо-оливкового кольорів свідчили, що то ані не німці, ані не поляки. Якби не зброя, я подумав би, що то якісь подорожні монахи. Їхні обвітрені обличчя були такими ж червоними, як п'ятикутні зірки на їхніх зелених касках. Очі мали вузькі й розкосі. Заболочені черевики, за плечима рушниці, на грудях пояс із патронами, над касками вістря багнетів — здавалось, вони щойно зійшли з екранів фільмів про Першу світову війну.

Саме відсутність відповідного одягу й елементарних речей у побуті, а також різні побутові звички викликали багато емоцій містян. Усе це спричинилось і до появи численних анекдотів, які товаришують будь-яким розповідям про початок радянської історії у Львові досі. Авторкою однієї з найвідоміших анекдотичних історій була Кароліна Лянцкоронська — науковиця, викладачка університету, власниця маєтку Лянцкоронських у Новому Роздолі під Львовом. У своїх мемуарах вона описала, як її розповідь про "квартиранта" — радянського офіцера, і його невміння користуватись туалетом дуже швидко "дійшла" аж до Кракова і стала улюбленим анекдотом у колі польської громади і під час, і після війни.

А походження анекдоту про "нічні сорочки" на дружинах радянських офіцерів приписують Юлії Солнцевій, дружині українського радянського кінорежисера Олександра Довженка. Описуючи своє перебування у Львові 1940 року, вона з жалем констатувала, що, попри добрі наміри, відсутність елементарної побутової культури зводила нанівець усі зусилля радянської влади продемонструвати культурні і духовні досягнення СРСР.

Але якщо в 1939–1941 роках ці анекдоти і комічні історії були способом зняття психологічної напруги в ситуації страху і репресій, то надмірне акцентування на таких моментах сьогодні є радше прикладом некритичного використання джерел і яскравою ілюстрацією несприйняття і відокремлення сучасних львів`ян від радянської історії міста, заперечення будь-якої участі українців у радянському проекті. За анекдотами і легендами ховаються дуже важливі і ще належно не проаналізовані і не відрефлексовані теми: якщо ми вживаємо термін "окупація", то як назвати львів`ян, які з власної волі або через примус працювали у 1939–1941 роках у школах й університетах, брали участь у мистецьких заходах, як ставитись до українців з Радянської України, які брали активну участь у "визволенні" тощо? Абсолютно не проговореними є питання націоналізації, реституцій і компенсацій.

Отже, початок Другої світової війни і радянської окупації був досить травматичним для всіх без винятку мешканців Львова. Проте події, явища і біографії з історії радянської окупації, на які насамперед звертають увагу у публічному просторі міста, потребують подальшого осмислення і дискусій.