Попри всі намагання австрійської влади модернізувати "галицьке" буття, нові форми культурної чи економічної поведінки постійно натрапляли на відчутний опір з боку традиційних, "старих" її типів. Аби зробити однозначний прорив у цьому напрямку, цісарській адміністрації не вистачало ресурсів, так само, як і місцевим адептам модерного капіталізму. Тож модерні і традиційні практики на львівському ґрунті вигадливо перепліталися, утворюючи гібридні феномени, де ні нове, ні старе не могло взяти гору. Говорячи про Львів ХІХ століття, не можна обійти увагою особливого "капіталізму по-львівськи", недорозвинутість якого компенсувалася локальною своєрідністю. Важливим полігоном впровадження у Львові капіталізму та випрацювання особливих місцевих практик було Жовківське передмістя, розташоване на північ від центральної частини міста.

      Появу сучасної дільниці Підзамче можна датувати серединою ХІХ століття. Фактори, що спричинили виникнення в місті ще однієї окремої території, зійшлися в одному місці не випадково. Приклад Підзамча можна розглядати як модель конкретних культурно-економічних процесів, характерних для австрійського Львова. Історія Підзамча нерозривно пов'язана з особливою історією львівської модернізації ХІХ століття та віддзеркалює її ключові моменти. Суперечливість, неоднозначність та розмитість дільниці є прямим наслідком неоднозначного, суперечливого й розмитого перебігу процесів модернізації та урбанізації в цьому регіоні. Підзамче з самого початку поєднало в собі і суто модерні, і суто традиційні риси. Ані ті, ані інші так і не стали визначальними.

     Те саме стосується й особливостей розвитку Львова впродовж його "габсбурзького" періоду. Підзамче є дітищем так званої навздогінної, половинчастої модернізації, яка спіткала Львів як столицю окраїнної провінції Австро-Угорської імперії. На прикладі урбанізації цієї львівської околиці бачимо, що головна мета австрійського Львова — "наздогнати центр" та "перетворитися на повноцінну метрополію" — не була нездійсненною та утопічною. Вона вимагала багато часу й чимало зусиль для адаптації запозичених практик до місцевих умов, однак із цими завданнями Львів поступово почав справлятися. Втім, питання остаточного успіху модернізаційного проекту у "габсбурзькому" Львові назавжди залишиться відкритим. Перша світова війна жорстко перервала процес розвитку міста загалом і Підзамча зокрема.

     Модерний простір Підзамча ХІХ століття формувався на перетині різних стратегій, що їх застосовувало місто до своїх околиць. З одного боку, вони визначалися традиційним байдужим та дещо ворожим ставленням до Підзамча і його мешканців; з другого — усвідомленням потенційної важливості промислової дільниці для усього міста. Львівські чиновники та технічні еліти неодноразово розробляли конкретні проекти для реалізації на Підзамчі (від проекту проведення колії "Львів – Броди" — й до планів щодо нового міського центру на Габріелівці) з метою повної реалізації модерного потенціалу дільниці, що мало б нарешті перетворити її на важливий рушій модернізації усього міста. Більшість ідей так і залишилася на папері, однак були випадки більш-менш успішного втілення деяких із них у життя. Надзвичайно важливим чинником була діяльність приватного бізнесу. Розбудова фабрик означала повільну, але радикальну зміну матеріального довкілля та соціальних і побутових практик, а отже й відчуття локальної тотожності.

     Серед основних особливостей "модерного" соціального простору Підзамча в період поступового включення Львова у передовий соціально-культурний та капіталістичний європейський контекст (ХІХ – початок ХХ століття) можна виокремити такі:

— головними "оазами нового" були численні промислові об'єкти, які змінювали традиційний вигляд дільниці, задавали нові, суто капіталістичні, виробничі практики, відносини та визначали повсякденне життя;
— модернізаційні ініціативи влади були "половинчастими" та недостатніми;
— важливим моментом у процесі модернізації Підзамча була кількаступенева і, на жаль, дуже мінімальна "модернізація" того, як його сприймає зовнішня львівська еліта: від уявлення про Підзамче як про занедбану, безнадійно "відсталу і забиту" дільницю до уявлення про нього як про важливий простір, з яким варто працювати для подальшого розвитку усього міста);
— важливе значення мало проведення залізничної колії через територію Підзамча, що не лише пришвидшило прихід сюди нової промисловості, а й стало вагомим чинником;
— з'являлися окремі знакові об'єкти, що змінювали внутрішній символічний простір;
— сприйняття Підзамча як модерного простору, в якому можна здійснювати не лише індустріальні, а й культурні чи соціальні модерні практики було властиве переважно "внутрішнім" агентам — місцевим (єврейським) промисловцям та робітникам;
— довести до кінця багато модернізаційних проектів — і зовнішніх (згенерованих владою та технічною елітою), і внутрішніх — не вдавалося через геополітичні катаклізми, які сильніше позначилися на  Центрально-Східній Європі, ніж на Західній.

     Детальніше історію формування модерного соціального простору Підзамча викладено в інших текстах розділу, які подано відповідно до головних етапів суспільно-політичного життя Львова у ХІХ століття та в конкретних дослідницьких мікрофокусах. 

Ранній капіталізм

Після приєднання Галичини до імперії Габсбургів австрійська адміністрація запустила свій проект міської модернізації Львова. Тут упорядковували й прокладали нові вулиці, будували театри, басейни, покликані забезпечити "столичні" розваги приїжджим урядовцям. Впроваджували нові соціальні практики для знаті, як-от бали та доброчинну діяльність. Але впродовж першої половини ХІХ століття офіційні нововведення стосувалися переважно центральної частини міста. Адже австрійці розвивали Львів насамперед як урядовий адміністративний центр. У передмістях їх цікавили лише місця для військових складів, казарм та в'язниць, що ними ставали переобладнані колишні монастирі. Упродовж першої половини ХІХ століття у міста бракувало ресурсів та ідей і для широкого запровадження справді прогресивних на той час практик, і для модерної інфраструктури. Таким чином, розвиток північного передмістя, яке в австрійському Львові мало назву Жовківського, залежав лише від можливостей і ентузіазму місцевого населення чи випадкових інвесторів.

      Ранньомодерний локальний простір Підзамча зразка початку ХІХ століття був більш прогресивним в економічному сенсі порівняно зі середміським Львовом, але більш відсталим, якщо розглядати його у контексті Західної та Центральної Європи. На той час Підзамче вже не могло похвалитися модерними європейськими тенденціями. Чи не єдиним винятком було виробництво алкоголю. Львівський історик ХІХ століття Іґнацій Ходиніцький стверджував, що в 1812 році у Львові було чотири великі фабрики лікерів і горілок, однак, на його думку, лише дві з них мали право називатися фабриками, зокрема всесвітньовідомий пізніше заклад Бачевського (Chodynicki, 1829, 463). Також функціонувало багато пивоварень, зокрема на Підзамчі, одну з таких згадує тогочасний історик Станіслав Шнюр-Пепловський: це броварня, що її збудував німецький підприємець Ян Карпф у 1792 році на місці зруйнованого вірменського храму Св. Анни (Schnür-Pepłowski, 1896, 174). На площі Місіонерів (район перетину проспекту Чорновола та вулиці Під Дубом) працювала міська медівня.

      Австрійці, хоч і обмежили вплив шляхти на міські справи та скасували цехові обмеження для ремісників (Дудяк, 2013, 522), проте більші надії покладали в Галичині саме на сільське господарство, а не на промисловість (Saryusz-Zaleski, 1930, 11). Втім, з метою збільшення ваги "німецького елементу" в провінції центральна влада заохочувала переселення сюди австрійських підприємців.

      Наплив німецьких урядовців, купців і підприємців сприяв розвитку в місті торгового, промислового та суспільного життя. Німецькі підприємці, однак, не обов'язково прагнули розбудовувати фабрики чи заводи. Багато іноземних інвестицій у Жовківському передмісті було спрямовано у сільське господарство, тож на початку ХІХ століття тут постали великі ферми-городи. Відомо про існування кількох таких господарств у власності німців Шнайдера (Schneider) і Ґайслера (Geisler) на сучасній вулиці Донецькій, де під номером 11 ще до сьогодні зберігся будинок родини Шнайдерів, зведений наприкінці ХІХ століття. Шнюр-Пепловський згадує і овочеві ферми німецьких бізнесменів при вулиці Замарстинівській (Schnür-Pepłowski, 1896, 182). Він також зауважує, що в перші десятиліття ХІХ століття німці-городники не мали у Львові жодної реальної конкуренції.

     До 1850 року у Львові було споруджено лише дев'ять фабрик (Історія Львова, 1956, 57). Тож місцеву промисловість підтримували переважно великі ремісничі майстерні та частково механізовані мануфактури (перехідна форма виробництва між майстернею та фабрикою), яких у той період нараховують понад чотири десятки (Кісь, 1968, 162). Так, на вулиці Ткацькій, про що свідчить сама назва, розміщувалося кілька осередків ткачів, які продовжували виготовляти тканини вручну.

     Єдиною важливою подією тогочасного економічного життя були "Львівські контракти" — щорічні ярмарки регіонального значення. Укладені там угоди стосувалися переважно продажу крупних партій овочів у більш розвинені промислові центри Австро-Угорської імперії. Про загальну економічну стагнацію у Львові свідчить той факт, що багато урядовців надавали свої  помешкання в суборенду гостям контрактів. Для них це був чи не єдиний спосіб дати собі раду з орендною платою впродовж року. Так само від успішного продажу товарів під час "Контрактів" залежало й річне благополуччя виробників меблів, одягу чи екіпажів (Schnür-Pepłowski, 1896, 49).

     У той час, коли представники львівської ремісничої еліти не помічали нових реалій та пробували повернути успіх старих економічних схем, головним рушієм львівського капіталізму стала єврейська спільнота, теж орієнтована на "справи", однак не скована тягарем традицій. Євреї-підприємці звикли вкладати гроші у не надто презентабельну роздрібну торгівлю речами щоденного вжитку (заслуживши цим зневажливе ставлення тих, хто націлювався на "люксусові" дорогі товари). Це відповідало тій економічній ніші, до якої у попередні століття заганяли євреїв представники християнської знаті. Однак в умовах первинного накопичення капіталу у Львові така стратегія виявилася доволі продуктивною. Це дало змогу єврейським торговцям поступово, еволюційним шляхом розвинути капіталістичні практики на місцевому ґрунті, не чекаючи впровадження запозичених шаблонів "згори та зізовні". Тривалий час середовище львівських торговців-християн з презирством ставилося до тактик своїх єврейських колег, незважаючи на те, що власне вони більш адекватно відтворювали загальну логіку початкового розвитку капіталізму й у Західній Європі. Ось як описували підхід євреїв до торгівельного промислу в 1877 році: "Євреї, із властивою їм спритністю, (...) заповнюють місто дедалі гіршими й дедалі дешевшими товарами. На місцевому торговельному ґрунті вони прищепили відоме гасло німецького промислу "Погане, зате дешеве!". І добре собі на цьому заробляють. Вишукані магазини купців-християн дедалі більше порожніють. Наші купці вже майже повністю залишили Ринок при Краківській брамі, тоді як єврейських піонерів торгівлі стає все більше на Галицькому ринку, на площах Капітульній [пл. Катедральна] і Маріацькій, на вулиці Кароля Людвіка [просп. Свободи]; є такі сфери торгівлі, де вже панують майже виключно євреї, і щораз більше стає таких крамниць, де християнський купець продає єврейські товари" (Merunowicz, 1877, 78).

     З ефективним, але недостойним "єврейським низовим капіталізмом", зосередженням якого був торговий простір Кракідалів, намагалися вести боротьбу. 1837 року відкрито Вовняний ярмарок, що його задумали як спосіб обійти євреїв перекупників, які скуповували вовну за низькими цінами безпосередньо в дрібних виробників, навідуючись до їхніх дворів. Місто вклало у цей ярмарок три тисячі золотих ринських, а учасників було звільнено від оплат в надії на значний майбутній зиск. Однак ярмарку не вдалося змінити вже усталених схем, і в 1855 році його перенесли до Бродів (Schnür-Pepłowski, 1896, 50). Подібна доля спіткала і Ярмарок Cв. Аґнєшки, організований приблизно в той самий період, він врешті теж перестав приваблювати клієнтів. Тим часом у середовищі "низових" підприємців Жовківського передмістя поступово нагромаджувалися ресурси, які дали змогу наприкінці ХІХ століття вийти на львівський ринок численним крупним єврейським фабрикантам та фінансистам. 

Розвиток капіталізму

У середині ХІХ століття відстала реміснича економіка Львова все ж таки починає змінюватися, а економічна еліта пробує прийняти нові правила гри. Простір міста поволі й частково, та все ж набуває модерних капіталістичних характеристик. Основними каталізаторами цих процесів стали різноманітні зрушення у політичній ситуації Австро-Угорської імперії. Загальний соціально-політичний клімат значним чином змінила революція 1848 року, привнісши значне пожвавлення в усі сфери життя. Приміром, встановлення нових умов ведення господарства у довколишніх шляхетських маєтках стимулювало розвиток виробництва у Львові сільськогосподарської техніки.

     На північній околиці Львова з'являються великі механізовані підприємства, що використовують парові машини. Два великих парових млини стояли на вул. Млинарській (сучасна вул. Лемківська), завдяки яким вона і отримала свою назву в 1871 році. Один із цих млинів належав відомому львівському капіталістові німецького походження Роберту Домсу. Енергію пари використовують й у сфері побуту — в 1840 році на теперішній вул. Б. Хмельницького поблизу Онуфріївського монастиря відкрилася Міська парова лазня, облаштована у колишній броварні Яна Карпфа (Schnür-Pepłowski, 1896, 175).

     Змінюється загальний вигляд Підзамча. Вздовж вулиць постають типові довгі одноповерхові виробничі приміщення. На вулиці Донецькій під номером 5 ще й досі збереглася такого типу будівля.

     Утім, перехід на нові модерні принципи діяльності відбувався дуже повільно і тривав до 1870–1880-х років. Львівське товариство ремісників та промисловців "Зірка" (Gwiazda), засноване у 1868 році, від початку існування навіть не містило у назві слова "промисловці", його додали лише згодом. Вирішального удару старій економічній системі завдав масштабний інфраструктурний проект — прокладання залізниці. Та ж таки пост-революційна непевність у міжнародній політиці змусила австрійський уряд нарешті зайнятися проблемою швидкого транспортного сполучення між усіма куточками своєї імперії.

     Великі надії на залізницю покладала і львівська урядова та промислова еліта. Після завершення в 1861 році будівництва колії західного напрямку, що з'єднала Львів з Віднем, прийшла черга східного напрямку — на Броди. З того, що львівські райці вирішили втрутитися у процес прийняття рішення щодо конкретного маршруту львівської ділянки колії "Львів – Броди", стає зрозуміло, наскільки надважливу роль, на думку урядовців, мала відігравати залізниця. Вони вбачали у цьому довгоочікуваний шанс вповні відчути нарешті подих модерності, шанс швидкого перетворення Львова на повноцінне модерне місто західноєвропейського типу. Згідно з початковими планами австрійського уряду "бродівська" колія повинна була оминати Львів з півночі, пролягаючи від головного вокзалу на вулиці Городоцькій через села Клепарів та Збоїська. Львівські можновладці, однак, були переконані, що лише близькість майбутньої колії до центру міста сприятиме перетворенню Львова на сучасний мегаполіс, а північне передмістя — на розвинуту дільницю з оновленою забудовою. Відтак вони доклали максимум зусиль, аби Відень погодився із проходженням залізниці не околицею міста, як планувалося, а через місто, неподалік від центру. Серед важливих контраргументів був, зокрема, такий: "вал, який потрібно буде насипати під час побудови колії, перетне Жовківське передмістя і значною мірою утруднить транспортну комунікацію між розділеними в такий спосіб частинами міста" (Wierzbicki, 1907, 19). У відповідь райці твердили одне: в разі виконання їхньої волі "буде забезпечено зростання і розвиток міста відтепер і назавжди, тоді як відмова стала б причиною однозначного занепаду міста" (Wierzbicki, 1907, 20). "Пристрасне" прохання Львова задовольнили: в 1869 році північний Львів перетнула нова гілка, що пролягла у безпосередній близькості до центральної частини міста.

     Утім, реальність виявилася менш грандіозною, ніж плани міських райців. Залізниця справді доволі відчутно пожвавила промислову активність у Жовківському передмісті. Проте якихось швидких позитивних змін не спостерігалося. Навпаки, з'явився додатковий негативний чинник: залізничний насип відрізав окремі квартали від центру, ускладнивши доїзд. Разом із тим, важлива функція залізниці таки проявилася, хоч і опосередковано. Швидке зручне транспортне сполучення посприяло напливові до Львова й Галичини великої кількості дешевих і якісних товарів. Це, з одного боку, стало останнім вирішальним ударом по традиційному ремісництву і привнесло у львівський контекст поняття реальної конкуренції, від якої вже не вдавалося відгородитися стіною антисемітських міркувань та звичних схем мислення й поведінки (самі львівські промисловці визнавали в себе "брак відповідного духу промислового підприємництва") (Saryusz-Zaleski, 1930, 91). З іншого боку, відбулося "зростання консумеристських настроїв: не лише серед поміщиків і чиновників, а й у сім'ях священиків, селян і навіть правовірних іудеїв почали появлятися не бачені раніше меблі, модний одяг і нові продукти харчування (рис, чай і кава)" (Грицак, 2006). 

     Стосовно прокладеної майже через центр міста залізничної колії, то ця обставина ще й у інший спосіб вплинула на простір Жовківського передмістя (хоч і не зовсім так, як сподівалися райці). Залізничний насип сформував фізичний кордон між "ближнім" і "дальнім" Підзамчем, утворивши окрему дільницю з новою модерною ідентичністю. Приміський закуток, схований за північними схилами Замкової гори, мав давню, ще "княжу", історію. У середньовіччі тут, окрім русинів, жили також спільноти вірмен і татар, що відрізняло цю територію від кварталів на захід від Високого замку, традиційно заселених євреями. У першій половині ХІХ століття "дальнє" Підзамче вже було невиразною "сірою зоною" між містом та приміськими селами, головною особливістю якої була контрабанда алкоголю. Розміщення тут важливої залізничної станції сильно змінило обличчя "закутка". Залізниця стимулювала перетворення тутешніх ремісничих майстерень у повноцінні фабрики та появу нових підприємств. Працівників набирали переважно з місцевих мешканців, тому традиційний район контрабандистів, дрібних торговців та чорноробів набув теж ознак модерної робітничої дільниці.

     Нову залізничну станцію назвали іменем давніх "княжих" кварталів. Але саме її околиці стали місцем зосередження у Львові нової модерної промисловості і, відповідно, найбільш прогресивного на той час режиму виробництва. У місті з'явився сучасний промисловий простір, який "з'єднував" Львів із простором інших західноєвропейських міст. Однак загалом Львів ХІХ століття залишався не промисловим, а урядовим центром, тоді як помисли місцевих урядовців більше спрямовувалися на сільське господарство, ніж на промисловість (Saryusz-Zaleski, 1930, 73). Підзамче не стало центром нового міського життя, як можна було очікувати. Навпаки, модерність і прогресивність дільниці залишилася поза увагою інших львів'ян. З перспективи центру (зважаючи на досить сильні тоді антисемітські настрої серед львівської польської буржуазії) все Жовківське передмістя залишалися занедбаним районом, знищеним "єврейським нехлюйством" і заселеним "суспільним дном". Поява у Львові модерної дільниці не стала подією для міста: окремий модерний простір Підзамча існував для тих, хто там жив, і не існував для усіх інших.

Підзамче у контексті метрополії

В останні декади ХІХ століття Львів почав радикально змінюватися. Безперечно, позиція столиці великої центрально-східної європейської провінції передбачала наявність неабиякого потенціалу для розвитку, і, зрештою, Львів почав його реалізовувати. Місто обрало шлях остаточної модернізації, і амбітною метою стало досягнення статусу сучасної капіталістичної метрополії.

     Важливим підґрунтям для таких процесів став значний розвиток місцевого самоуправління у Львові. Місцева польська політична еліта добилася затвердження у листопаді 1870 року нового статуту для свого міста, згідно з яким реальна влада у Львові переходила до рук міської влади. Відтак Львів позбувався надмірної опіки австрійської адміністрації і переходив на більш-менш реальне самоуправління. Це дало змогу львів'янам зайнятися розвитком міста зі своєї, місцевої, перспективи. За прикладом великих європейських міст у Львові почали облаштовувати вуличний простір — розбудовувати вулиці й належну інфраструктуру. Після того, як влада уклала контракти-концесії з європейськими фірмами, з'явилися газові ліхтарі та кінні трамваї. Шляхом перетворення Полтви на підземну річку в місті було нормалізовано санітарну ситуацію та розбудовано нову каналізаційну систему. Черговим поштовхом для інтенсифікації процесу розвитку міського простору стало проведення у 1894 році Крайової виставки загальноімперського значення, якій спеціально приурочили будівництво нового електричного трамвая — першого в Австро-Угорщині. У перші роки ХХ століття у Львові, крім цього, вже працював міський телефонний зв'язок, діяла міська електростанція та новий водогін (Історія Львова, 1956, 84–86).

     Таке облаштування міста переважно не полишало меж центральних та благополучних "буржуазних" районів. Деякі зміни відбулися і на Жовківському передмісті, хоча на його долю припали найбільш приземлені моменти міського господарства. У продовження традиції переносити на північ усе "нечисте" виробництво саме на Підзамчі розмістили приміщення "Закладу очищення міста" — на тому ж руслі Полтви, Кориті, де раніше розташовувалися гарбарні. Втім, статус модерної метрополії таки передбачав новий, більш уважний та цивілізований підхід навіть до "брудних" форм міського господарства. Тому "неохайний", "стихійний", суто "робочий" простір Підзамча теж дещо змінювався та модернізовувався з ініціативи міської влади. Вже в середині 1870-х років було збудовано нове приміщення Краківського ринку з металевих конструкцій. У той самий час на тодішню околицю міста (поза площу Місіонерську) із санітарних міркувань було перенесено Міську різню, а на початку ХХ століття її перемістили до величезного, новозбудованого за останнім словом європейських технологій, комплексу (вулиця Промислова). Поблизу у 1908 році спорудили сучасне трамвайне депо для обслуговування новозбудованої трамвайної лінії. 

      Ще одним важливим чинником повільної, але успішної модернізації Львова став розвиток фінансової сфери. У Львові так і не сформувався масштабний індустріальний комплекс, однак як адміністративний та урядовий центр великого краю місто притягувало великі грошові потоки. Тут з'являлося багато кредитних організацій та банків — і це при тому, що ще в першій половині ХІХ ст. у Львові практично не було жодного помітного кредитного закладу (Saryusz-Zaleski, 1930, 88). Роль банківського осередку і стала визначальним моментом успішності Львова наприкінці ХІХ століття. У місто склалися сприятливі обставини, щоб підтримувати та розвивати ті види підприємництва, які йому добре давалися. Це насамперед галузі харчової та легкої промисловості, металообробка, деревообробка і будівництво (Дудяк, 2013, 522). На зламі століть на Підзамчі вже діяло багато підприємств, доволі успішних у своїх сферах. Передусім це були великі парові млини: млин Роберта Домса та млин "Марія Гелена" на вулиці Лемківській, млин "Давид Аксельбрад та син" (Dawid Axelbrad i Syn) на теперішній вулиці Б. Хмельницького. Також це фабрика лікерів та горілок родини Бачевських (вулиця Б. Хмельницького, район Жовківської рогатки), консервна фабрика Яна Рукера (територія Знесіння коло Жовківської рогатки), кондитерська фабрика "Газет" (Hazet) (вулиця Ткацька). В горішній частині вул. Замарстинівської в перших роках ХХ століття було споруджено першу львівську фабрику пресованих дріжджів і солоду; у кінці вул. Жовківської на початку ХХ століття розташовувалися перша галицька парова пральня та перша львівська хімчистка, на вулиці Хімічній — велика фабрика з виробництва лаків та фарб Генрика Блюменфельда (Henryk Blümenfeld). У 1886 році на початок вулиці Жовківської з Личакова було перенесено велику фабрику сільськогосподарських машин Фердинанда Пітча (Ferdynand Pietsch), згодом — ливарню князя Любомирського.

     В останніх декадах ХІХ століття у Львові спостерігався справжній будівельний бум, хвиля якого докотилися і до Підзамча, майже повністю змінивши обличчя дільниці новою модерною забудовою. Щоправда, стрімка забудова спричинила не менш стрімке зростання цін на житло, а також спорудження неякісних помешкань. Вигляд Підзамча прикрасили актуальні для епохи пізньоісторицистичні та сецесійні кам'яниці, однак це були будівлі "економ-класу", призначені для отримання швидкого прибутку від вкладених у будівництво коштів, а не для комфортного проживання. У таких помешканнях було або занадто холодно, або занадто гаряче, великою проблемою стала всюдисуща вологість та брак сонячних променів. Утім, трапляються тут і цікаві приклади якісної новаторської житлової архітектури, як-от кам'яниця Крампнера (Krampner), спроектована в бюро архітектора Міхала Уляма (Michał Ulam) (вулиця Б. Хмельницького в районі Жовківської рогатки), або так зване "зразкове" житло для робітників — комплекс із двох житлових будинків, збудований для робітників трамвайного депо на Габріелівці (вулиця Промислова, 31–33).

      Запозиченням із досвіду західноєвропейських метрополій стало благодійне, за кошти меценатів, будівництво притулків та помешкань для бідних. На Підзамчі до такої практики вдавалися переважно багаті промисловці єврейського походження, які опікувалися своїми єдиновірцями. Прикладом такого благодійництва є колишній гуртожиток для єврейської робітничої молоді (вулиця Лемківська, 10), збудований стараннями підприємця Якуба Германа — мецената, власника багатьох львівських кам'яниць і, зокрема, відомого театру "Колізей" (Colosseum). На утримання гуртожитку спрямовували кошти, отримані від здавання в оренду приміщень, що теж розміщувалися в цьому будинку. Ще один благодійний заклад — "Дім убогих ізраелітів", що його заснував Герман Гешелес (Hescheles), розташовувався на вулиці Заводській, 36 (Мельник, 2010, 142, 153).

     Виконуючи важливу роль промислової та господарської дільниці, Підзамче поступово долучалося до загальних практик перетворення Львова на модерну метрополію. Тут також впорядковують вулиці — якщо не в рамках комунального облаштування чи комерційного проекту, то через приватні амбіції власників місцевих підприємств та нерухомості (Мельник, 2010, 150). Було реалізовано чимало проектів з облаштування простору Підзамча, проте значно більше так і залишилося на стадії проекту (наприклад, побудова нового міського центру на Габріелівці) через початок Першої світової війни. Чи не найважливіший із таких проектів, що передбачав об'єднання Львова з передмістями у єдиний організм (так звана концепція розвитку "Великого" Львова), ще в 1901 році інженер Іґнацій Дрекслер (Ignacy Drexler) представив у міській раді. Однак взятися за його реалізацію міська влада змогла лише багато років по тому.