Достаток і процвітання Львова віддавна залежали від міжнародної торгівлі. Впродовж віків свого існування галицьке місто перебувало на перетині важливих купецьких шляхів. Однак від XVIII століття в Європі почали масово поширюватися нові модерні капіталістичні способи досягання економічного успіху, і Львів через ті чи інші причини опинився поза цими процесами. Коли в 1772 році сюди прийшли австрійці, вони застали провінційне, доволі занепале місто, в якому ще збереглися давні традиційні промисли.

     Основна інтрига цього дослідження виявляється у з'ясуванні питання: "Як розвинені модерні практики та ідеї ХІХ–ХХ століть реалізовувалися в контексті Львова — великого, проте провінційного міського центру Центрально-Східної Європи?" Спробуємо розглянути це питання на прикладі неофіційної львівської дільниці Підзамче, яка стала важливим осередком зародження й розвитку модернізаційних процесів.

     У розмові про модернізацію слід також чітко окреслити те, що саме піддається модернізації. У пропонованому проекті намагаємося працювати з окресленням просторів, тож варто почати із умовного визначення локального традиційного органічного простору на території Підзамча на зламі XVIII–XIX століть ще до розповсюдження тут конкретних модерних практик, об'єктів, ідей, смислів.

     Можна стверджувати, що умовно "традиційний" соціальний простір Підзамча наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ століття, до появи тут розвинених модерних практик, визначала низка моментів, зокрема:

— "господарська" спеціалізація — більшість низькостатусних та "брудних" господарських занять поступово переміщувалися сюди;
— значне поширення дрібних та низових форм торгівлі, що становили важливу альтернативу діяльності "середміських" купців та конкурували з ними;
— відсутність чітких норм та формальностей у міжетнічних, професійних та владних стосунках (порівняно із середмістям);
— наявність впорядкованої, майже "міської", забудови у "ближньому" Підзамчі — у єврейському гетто та "княжих" кварталах;
— співвіднесеність із "чужими" для офіційного Львова культурами — єврейською, вірменською та русинською;
— негативні "зовнішні" (з перспективи середмістя) стереотипи — "брудні євреї", "розбійники", "суспільне шумовиння".

     Отже, Підзамче постає культурно і соціально маргіналізованою, проте важливою в господарському житті міста дільницею. На відміну від схованого за мурами середмістя, що перебувало у стані відчутного економічного занепаду (спричиненого різними чинниками, зокрема тривалими війнами у попередньому столітті та відходом у минуле звичних торговельних і господарських практик, характерних для цього регіону), у Краківському передмісті, частиною якого було Підзамче, не зупинялася жвава економічна діяльність, щоправда, переважно низового, примітивного характеру. Це, безумовно, перетворювало Підзамче на найбільш сприятливий ґрунт для впровадження модерних капіталістичних практик у Львові. Проте господарська активність Краківського передмістя конкурувала із середмістям і, накладаючись на "єврейський фактор" (у цьому передмісті розміщувалося велике єврейське гетто), викликала у "внутрішніх" міщан доволі негативне й вороже ставлення.

     Особливості "традиційного" простору Підзамча можна розглядати у трьох головних аспектах: 1) єврейське Підзамче; 2) Підзамче як торгово-ремісниче передмістя; 3) полікультурне Підзамче. Кожен з аспектів проаналізовано у подальших підрозділах дослідження та в конкретних дослідницьких мікрофокусах.

Традиційний єврейський простір

Одна з найбільш значущих особливостей львівських кварталів на північ від центральної частини — багатовікове розташування тут єврейського ґетто. Саме єврейські мешканці своїми соціальними, культурними та побутовими практиками створювали колорит тутешнього життя. Саме їхні репрезентації лягли в основу сприйняття північного передмістя рештою львів'ян. Власне ґетто — район скупченого проживання передміської єврейської громади — традиційно займало не надто велику територію: по осі захід-схід вона приблизно обмежувалася руслом Полтви (сучасний проспект Чорновола) та схилом Замкової гори, а по осі південь-північ — міськими мурами (сучасні вулиці Торгова та Івана Гонти) і площею Св. Теодора. Однак із розвитком єврейської спільноти та після лібералізації з приходом австрійської влади міських норм і звичаїв, євреї масово розселилися і довкола традиційного ґетто впереміш із польським та українським населенням, при цьому вони і тут відігравали важливу роль. Отже, в ХІХ столітті євреї займали важливим сегмент локального простору і на "ближньому", і на "дальному" Підзамчі.

     Масовий наплив євреїв до Львова розпочався в перших десятиліттях ХV століття. Багаті та впливові (проте не всі охочі) могли сподіватися місця в ґетто всередині міських мурів.У той час інші оселялися у північних кварталах поза мурами. Від Високого замку аж до Полтви діяла так звана "старостинська юридика", і ці території підлягали замковому старості. Керування від його імені здійснював бургграф, тому землі під юрисдикцією замку ще називали бургграфством. Як зазначає відомий дослідник львівського єврейства Маєр Балабан, "[с]таростинська влада була євреям вигідніша, ніж міська, оскільки не перешкоджала купувати й зводити будинки і теж займатися торгівлею, ремеслами і т. п. Цю вольність купівлі і продажу будинків визначав старий королівський привілей, що його Зиґмунт Авґуст затвердив 1 жовтня 1568 р., а також привілеї львівських старост. (...) Тоді на передмісті, на відміну від умов у місті, була повна свобода оселення. Євреї повинні були лише сплачувати повинність "на замок", однак завжди "нарівні з іншими" (Bałaban, 1909, 88–89).

      Причини особливої "свободи оселення" на ближньому Підзамчі Маєр Балабан вбачав у тому, що ця дільниця стала домівкою також для багатьох асоціальних та небезпечних людей — розбійників, злодіїв, конокрадів тощо. Сьогодні складно сказати, наскільки правильними є такі висновки. Більш коректно, мабуть, припускати, що життя "за мурами" було виснажливим, небезпечним і спонукало місцевих мешканців вдаватися до сумнівних шляхів заробітку. Ці висновки дають нам змогу зрозуміти, як саме ставилися "міські" львів'яни до тих, хто жив у північних кварталах Львова. Сторонні цю територію уявляли як небезпечне, нецивілізоване місце, в якому знаходили притулок грізні злочинці. Маєр Балабан згадує імена найвідоміших розбійників-євреїв: Давид Конфедерат, Авраам Данкович, Гешель Юшко. Така слава закріпилася за Підзамчем надовго і навіть дійшла у видозміненій формі до нашого часу, ставши важливим елементом символічно-уявної типізації простору Підзамча.

      Уже в ХVІІ столітті мешканці Львова сприймали Підзамче як проблему. Найголовніше, що непокоїло міщан, — використання передміських будівель ворожим військом під час облоги міста (наступ ворога, як правило, спрямовувався відкритою рівниною між Високим замком та Кортумовою горою, яка була "слабким" місцем у львівських околицях), а також часті пожежі на дерев'яному передмісті, які перекидалися на місто. Зрештою, Міська рада вирішила вдатися до врегулювання північних кварталів відповідно до свого бачення. На щастя для підзамчан, реалізувати всі свої плани львівські райці не змогли, оскільки підзамкове бургграфство перебувало поза їхньою юрисдикцією. Єдина територія, яку вони мали право контролювати, — ділянки, що безпосередньо прилягали до міських мурів. У 1624 році було складено взаємний контракт міста й передмістя, згідно з яким мешканцям заборонялося зводити будівлі ближче ніж на "чотириста ліктів від мурів" (Schnür-Pepłowski, 1896, 11), натомість їм безкоштовно надавалися більш віддалені ділянки. Відтак територія ґетто перемістилася дещо північніше, залишаючи вільну площу між будинками та міськими мурами. Мешканці північних кварталів також отримали дозвіл збудувати нову синагогу на місці так званого "Двору Познанського" та нову вулицю між Полтвою та монастирем бенедиктинок (Bałaban,1909, 93).

     Так єврейський квартал набув тієї просторової схеми, яку можна спостерігати і сьогодні. Між мурами й ґетто постала площа Краківська, далі починалася забудова, приблизно в центрі якої розміщувалася зведена тоді ж, у 1624–1630 роках, Велика передміська синагога ("Форштатер Шуль"). Осередком релігійного життя згодом стала вся вулиця Сянська (колишня Божнича), яку зайняли синагоги та молитовні доми. Найголовніші з них — Мала передміська синагога Бет-Мідраш (Дім мудрості), синагога "Хасидим Шуль" або "Бет Хасідім" (найперший з відомих хасидських храмів — так званий "клойз"), Великий Бейт-Мідраш передмістя. Усі вони були збудовані ще наприкінці ХVІІІ століття, але, на жаль, не пережили німецької окупації. Важливим місцем єврейського життя у ґетто була також ритуальна лазня "миква", яка розташовувалася на вулиці Лазневій під номером 5 (будинок сьогодні не існує). На "дальному" Підзамчі найстарішою синагогою вважається споруджений у 1854 році храм "Корите Шуль", що належав товариству "Ґомел хесед" (вулиця Б. Хмельницького, 109), теж знищений у 1941 році.

     Важливим місцем єврейського Підзамча був Краківський ринок, назву якого зумовила близькість до Краківської брами. За кілька століть свого існування ринок настільки розрісся, що в першій половині ХХ століття охопив майже всю територію "старого" єврейського ґетто. Єврейські мешканці переважно займалися торгівлею та дрібним ремеслом, тому з Краківського ринку, або "Кракідалів", як його називали, мала прибуток більша частина підзамчан. 

Традиційний передміський простір

У ХІХ столітті квартали на північ від центру Львова вже офіційно ввійшли в межі міста як Жовківське передмістя. Однак, природно, що ця територія ще тривалий час зберігала свій приміський, відмінний від власне Львова "всередині мурів", характер. Майже до кінця ХІХ століття тут панувала невисока дерев'яна забудова, було чимало напівсільських садиб з городами та садами. У процесі багатовікової колонізації львівських околиць упродовж ХV–ХVІІ століть довкола міста поставали окремі обійстя та господарства — так звані "осади". Оточували їх пасіки, лани, винокурні, млини. Деякі осади розросталися й перетворювалися на повноцінні села, як-от Замарстинів, Велике Голоско, Кульпарків.

     Найбільш обжитими й розбудованими були північні та південні околиці Львова — Краківське і Галицьке передмістя. Чи не найсприятливішим чинником для цього слугувало розгалужене русло Полтви та її приток, які розтікалися вздовж осі північ-південь, затиснуті великими горбами зі сходу й заходу. Система струмків відігравала важливу роль у господарському житті міста як джерело енергії для млинів та засіб, щоб позбутися бруду та нечистот. За кількістю млинів першість тримало Галицьке передмістя завдяки його горбистій місцевості, де в Полтву впадало багато стрімких і потужних потоків. Спокійніша, проте розлогіша течія Полтви приваблювала борошномелів і на Краківському передмісті. Спеціально "під млини" ще в "княжий" період були проведені інженерні роботи з облаштування потоку в ділянці перетину сучасного проспекту Чорновола та вулиці Хімічної. В міських актах ХІV століття згадано розміщений тут млин "Сільський кут", який, за переказами, належав ще князеві Леву, а також млин костелу Діви Марії, який розташовувався на кордоні Замарстинова і Збоїщ (Могитич, 2011). Відразу навпроти Краківської брами, як вважають історики, локалізувався один з найстарших млинів Львова — Зимноводський, що мав монопольне право на перемелювання алкогольних солодів (Кісь, 1968, 162).

     Поблизу струмків і потоків на Галицькому та Краківському передмістях поставали і численні гарбарні — майстерні з обробки шкір. Нагальну потребу в протічній воді мали також різники. Головна львівська різня розмістилася над Полтвою біля Краківської брами (сучасна площа Різні).

     У період Середньовіччя мешканці передмість займалися переважно низькопрофільними та непрестижними ремеслами. Поступово, втім, передміське ремісництво урізноманітнилося і навіть дублювало міські професії з тією лише різницею, що здійснювалося поза межами офіційних цехів.

     У середині ХVІІІ століття обличчя львівських передмість змінилося. Відбувся поділ на елітний південний і робітничий північний райони. Поступова концентрація влади в руках шляхти та духовенства привела до того, що значну частину передміських земель було віддано під шляхетські й монастирські маєтки, резиденції, сади, городи. Найбільше магнатів приваблювали гарні комфортні території на півдні та на сході — в районі вулиць Зеленої та Личаківської (Фелонюк, 2009, 16).

     Багаті та впливові особи, які хотіли вкласти у Львові гроші у ремісництво чи в торгівлю були змушені відмовлятися від співпраці з офіційними міськими купцями і ремісничими цехами, бо ті досі практикували застарілі "феодальні" правила праці. Увагу тодішніх "інвесторів" дедалі більше привертали північні квартали поза межами міських мурів, занадто непрестижні для будівництва фільварків, але в яких було достатньо вільних ремісників, так званих партачів, не скованих цеховими обмеженнями. Протистояння між цеховиками та партачами тривали давно, й у ХVІІІ столітті саме передміські партачі виявилися більш пристосованими до потреб нового часу (Історія Львова, 1956, 50). Ранньомодерні економічно-виробничі практики найкраще прижилися на Краківському передмісті ще й через давню історію юридичної незалежності від міста, що вписувалася у формат чітких і добре визначених замкових, шляхетських та духовних юрисдикцій. Формально підпорядковані бургграфу ремісники повинні були теж належати до цехів, однак на практиці реалізувати цю їхню залежність не вдавалося, зокрема через неофіційну толерантну позицію замкової влади. Тоді як у господарствах шляхетських чи духовних юридик ремісничі майстерні Підзамча були повністю вільні від впливу міських цехів. Тож кількість майстерень та ринків тут зростала, а в інших місцях зменшувалася. Так зникли відомі гарбарні Галицького передмістя. Майже повністю занепав і Галицький ринок. Натомість ринок біля Краківської брами продовжував розширюватися.

     Поступовий процес ремісничої спеціалізації Краківського передмістя у той час, коли в інших міських околицях з'являлися переважно елітні маєтки, сади, палаци, парки, можливо, можна пояснити також географічним чинником. Ідеться про напрям течії Полтви з півдня на північ. Адже використання річки як каналу, яким позбувалися відходів та нечистот, зумовило перенесення основних виробничих місць на північ, тобто в ті місця, де Полтва вже залишала місто. У такий спосіб міщан вдавалося вберегти від бруду.

     Північне передмістя було вдалим місцем для впровадження ранньокапіталістичних практик і в сфері торгівлі. Цьому сприяли проміжна позиція передмістя — між містом і селом, а також торгівельні практики місцевих єврейських купців та дрібних торговців, знову ж таки випрацювані під прихистком незалежних від міста юридик на основі альтернативних містові схем. Торговище під Краківською брамою дедалі розширювалося, об'єднуючись із прилеглими кварталами в один величезний торговий комплекс, поділений на спеціалізовані зони, про що свідчать і відповідні давні назви тутешніх вулиць — Хлібна (Chlebna), Цибульна (Cebulna), Гусяча (Gęsia). Важливою частиною базарного організму був лахмітницький ринок, який після зруйнування церкви Св. Теодора зайняв однойменну площу (pl. Św. Teodora), про що сповіщала прилегла вулиця Стара Лахмітницька (ul. Starotandentna, сучасна вулиця Мулярська).

     Ще одна важлива традиційна грань життя північного передмістя — контрабанда. Саме через Підзамче проходив один з найважливіших торгових шляхів — Волинський тракт, і завдяки спритним підзамчівським торговцям різноманітні товари частенько потрапляли у місто в обхід митного шлагбауму — Жовківської рогатки. Окремо слід згадати про надзвичайно поширене в цій частині Львова нелегальне виробництво та продаж алкогольних напоїв, що порушувало монополію міської влади. 

Полікультурна дільниця

Не надто помітний, на перший погляд, проте дуже важливий елемент традиційного (станом на ХІХ століття) простору Підзамча — полікультурність. Щоправда, ця полікультурність дещо іншого зразка ніж та, що сформувалася в межах середмістя. Базова відмінність виявляється у більшій свободі та в меншій ієрархічності. На території Підзамча представники різних етнічних груп почували себе набагато вільніше у виборі місця проживання та професійної діяльності. Так, наприклад, у Середньовіччі загалом на передмістях було значно більше ремісників-українців, аніж у міських мурах. Хоч і бракує точних даних, з великою ймовірністю можна стверджувати, що порівняно багато українців проживало саме на території Підзамча — колишнього "княжого" города. Докази є стосовно принаймні однієї частини Підзамча — осади навколо костелу Св. Івана Хрестителя, яка утворювала окрему Святоіванівську духовну юридику. Відомо, що в ХVІІ століття до уряду цієї юридики призначили шість лавників: по двоє від усіх присутніх тут великих етнічних груп — поляків, вірмен та українців. Це було винятковою практикою в усьому тогочасному Львові (Фелонюк, 2009, 14). Вже у ХVІІІ столітті внаслідок асиміляційних процесів лавниками стають переважно поляки.

     На Підзамчі зосередилося чи не найбільше давніх львівських православних храмів.  Більшість із них внаслідок політики австрійського уряду не збереглася до нашого часу, як-от: українська церква Св. Теодора, що стояла на однойменній площі й була зведена, згідно з традицією, ще в "княжий" період (назва площі береже пам'ять про церкву понад два століття після зруйнування храму австрійською владою у 1783 році); не менш давня вірменська церква св. Духа, на місці якої сьогодні стоїть будівля Замарстинівської тюрми (вулиця Замарстинівська, 9); вірменська церква Св. Анни з монастирем (площа перед підземним переходом через залізничну колію на початку вулиці Б. Хмельницького); українська церква Введення в Храм Пресвятої Богородиці (на середині вулиці Гайдамацької); українська церква Різдва Богородиці (початок вулиці Донецької). Серед уцілілих — церква Св. Миколая, монастир Св. Онуфрія, церква Параскеви П'ятниці.

     У давньому Львові, на думку міжвоєнних львівських істориків, окреме вірменське "місто" розташовувалося на території "дального" Підзамча. "Там, де жовківський гостинець біля Замкової гори звертає на північ, тобто на нинішньому Підзамчі, поселялися за часів руського Льва (...) вірмени" (Kazecka, 1928, 178).