A- A+
Методологія
Ключове питання, яке ставить перед собою проект "Підзамче: місця та простори", можна сформулювати так: з чого складається дільниця Підзамче? Очевидно, що підходити до вирішення цього питання можна по-різному і на різних рівнях, залежно від обраного предмету дослідження. У фокус аналізу можуть потрапити конкретні об'єкти — будинки та вулиці, які разом формують тканину району; а також конкретні люди, що живуть там і творять матеріальний простір довкола себе. Таким предметом може бути і відразу увесь візуальний ландшафт дільниці, заданий спогляданням, наприклад, з вершини Високого замку. Тоді потрібно було б досліджувати персональні значення, важливі для спостерігача, та відповідні соціальні контексти; політичні, суспільні чи моральні ідеології, які накладаються на візуальний образ міського пейзажу та надають йому особливого змісту. У випадку даного проекту предмет дослідження розміщується приблизно посередині між цими прикладами. Він окреслюється поняттям "соціального простору" і охоплює як матеріальні об'єкти і людей, так і дискурсивні контексти та персональні значення. Однак у цьому випадку вони розглядаються не самостійно, а як елементи умовної матеріально-дискурсивної цілісності, репрезентованої існуванням особливих середовищ. Таких “просторів-середовищ” у певній географічній локації може бути кілька, і вони можуть змінюватися з часом. Таким чином, у більш конкретному формулюванні проект "Підзамче: місця та простори" намагається дати відповідь на питання: з яких "соціальних просторів" складається дільниця Підзамче?

Покладена в основу дослідження теза про те, що простір можна розглядати як соціальний продукт, створений політичними, культурними, соціальними та іншими чинниками, розміщує даний проект у широкому контексті "нової" культурної географії (A Companion to Cultural Geography, 2007; Cultural geography: Critical Concepts, 2004; Cultural Geography in Practice, 2003; Baker, 1992, 1-14; Pred, 1990). Однак у методологічному сенсі дослідження опирається виключно на теоретичні напрацювання Анрі Лефевра. Власне, ідеї Лефевра задали головну проблематику культурної географії та багато в чому визначили особливості її підходів. Французький дослідник також є важливою постаттю у ширших "просторових дебатах" (spatial debate), які, починаючи з кін. XX ст., зачепили чимало гуманітарних дисциплін. Праці Лефевра вплинули на багатьох відомих дослідників-урбаністів[1], а його тези про соціальні аспекти простору сьогодні сприймаються як "загальне місце", що вже не потребує спеціального доведення. Втім, сьогодні у середовищі дослідників теорії Анрі Лефевра спостерігається певний ревізіоналістський тренд — бажання повернутися до першоджерела та переосмислити усталене трактування ідей французького мислителя. На думку прихильників цього тренду[2] (що отримав назву "третьої хвилі" уваги до Лефевра), його теорія ще так і не була адекватно осмислена, оскільки її використання іншими науковцями обмежувалася вириванням окремих тез під свої "власні потреби", тоді як ширші теоретичні постулати залишалися без належного аналізу (Space, Difference, Everyday Life, 2008). Таким чином, без уваги до "рідного контексту" висновки Лефевра сприймалися у "збідненому" та не завжди вірному трактуванні[3]. Такий стан справ, згідно з представниками "третьої хвилі", вимагає нового, більш уважного прочитання праць "батька концепції соціального простору" та висування нових інтерпретацій.

Рамки даного проекту не передбачають глибокого аналізу теорії Анрі Лефевра. Однак позиція "ревізіоністів" надихає принаймні на звернення до "першоджерела", оскільки дозволяє відволіктися від політекономічних, постмодерністських чи "просторо-центричних" трактувань ідей Лефевра, які не співпадають із підходом, обраним автором проекту. Адже тут ідеться насамперед про окреслення умовних історичних “просторів”, вписаних у середовище Підзамча упродовж певного періоду часу. Причому різні елементи творення цих "просторів" — економічні, суб'єктивні, ідеологічні, матеріальні, соціальні — сприймаються як рівноцінні, згідно з “духом” праць самого Лефевра. Те ж саме стосується вимірів часу та простору – в аналізі динамічного, конкретного, змінного формування "обличчя" дільниці не акцентується якийсь один просторовий чи часовий параметр, а відразу обидва, оскільки проект розглядає простір дільниці в історичній часовій перспективі.

За Лефевром, видимі будівлі, географічний ландшафт — це лише вершина просторового айсберга. Матеріальна реальність для людини не існує незалежно, сама по собі. У поняття простору слід включити бачення ширшого людського середовища. Час і простір не мають універсального існування окремо від людини. Вони конституюються людиною під дією певних психосоматичних механізмів і, отже, залежать від людського сприйняття та його соціального і матеріального контекстів. Тому розуміння просторового середовища вимагає аналізу різноманітних чинників. Це також самі люди, що там живуть; їхня мова; соціальні ролі, які вони виконують; різноманітні повсякденні практики і взагалі уся діяльність, поміщена у конкретний просторовий контекст. Але й це ще не всі моменти, що складають наш людський простір. Лефевр додає сюди теж дискурсивні та символічно-смислові феномени. Усі ці чинники французький дослідник групує у 3 головні форманти або моменти творення людського простору: 1) просторові практики або сприйнятий простір (perceived space) (матеріальні об’єкти та усі вписані у простір практики); 2) репрезентації простору або зрозумілий простір (conceived space) (дискурсивні схеми та понятійні узагальнення простору); 3) репрезентований простір або простір, що проживається (lived space) (безпосередній емоційний та символічний досвід сприйняття, суб’єктивні значення). Такі три форманти або аспекти простору перебувають у динамічній змінній взаємній пов’язаності[4].

Реалізація завдання, поставленого перед проектом "Підзамче: місця та простори", опирається на 3 головні теоретичні постулати, запропоновані Анрі Лефевром (Lefebvre, 1991): 1) простір є соціальним продуктом та одночасно важливим елементом соціальної реальності, конкретний простір співвідноситься з конкретною соціальною реальністю; 2) процес творення соціального простору можна розглядати на трьох рівнях – рівні матеріальних речей та практик; рівні усталених кодів, уявлень та знання; рівні живого щоденного відчуття/символічного простору; 3) соціальний простір є простором "діалектичним"[5], тобто відкритим, непевним, змінним, динамічним, суперечливим, незавершеним.

Багато місця у своїй книзі "Творення простору" Лефевр присвячує й аналізу конкретних історичних просторів. Точніше, він намагається дати загальну типологію просторів, витворених людством упродовж свого існування. В основу цих узагальнень дослідник кладе протиставлення різних видів людських cтосунків — "органічних", "локальних" і "абстрактних", "глобальних". Відповідно, в історії соціальних просторів Лефевр бачить рух від стосунків більш природних, "органічних", обмежених спільним місцем проживання та детермінованих такими базовими параметрами, як стать, вік, кровна спорідненість, до більш формальних, "абстрактних", політичних, інституціональних. Творення абстрактного простору Лефевр пов'язує із появою модерного суспільства, і насамперед із капіталістичним виробництвом. Однак, як переконаний дослідник, боротьба "органічного" та "абстрактного" просторів не може завершитися однозначним результатом, оскільки будь-яка соціальна реальність містить у собі принципові суперечності, і це стосується, відповідно, будь-якого простору. Тому, за Лефевром, наступним типом простору (і відповідним типом соціальності) має стати “простір відмінностей” (differential space), в якому суперечності будуть сприйматися і виявлятися як відмінності, тобто будуть позбавлені негативного антагоністичного значення.

На мікрорівні дільниці Підзамче така макромасштабна схематизація історичних просторів, звичайно, не матиме особливого сенсу. В нашому випадку ми говоримо не про "універсальні" простори в історії людства, а про простори партикулярної дільниці, націлюючись при цьому не на вписування її випадку у глобально-історичну контекст-схему[6], а на окреслення локально-важливих явищ. Інакше кажучи, дослідницький "погляд-на-Підзамче" тут принципово визначається "поглядом-із-Підзамче" та відповідними масштабами. Однак певні теоретичні та методологічні принципи та міркування, використані Лефевром у його макросхемі, можна перенести і на ґрунт Підзамча. Дане дослідження намагається створити своє власне дослідницьке поле, але у принциповому співвіднесенні з підходом французького науковця. Так, приймається ключова теза Лефевра про те, "що кожен спосіб виробництва має свій власний особливий простір, перехід від одного способу до іншого тягне за собою творення нового простору" (Lefebvre, 1991, 46). Тоді як конкретна періодизація цих процесів для випадку Підзамча може вже визначатися конкретними моментами та потребами цього проекту.

Контекст Східної Європи XIX–XX ст. допускає також використання іншої тези — протиставлення локальних, "органічних" і абстрактних, глобальних моментів конституювання простору  при аналізі впровадження на Підзамчі модерних ідей та практик на противагу до попередніх, більш традиційних. Тут важливо пам'ятати про сформульований Лефевром "принцип зберігання попереднього": "[у] просторі, те, що прийшло раніше, продовжує підтримувати те, що йде слідом. Передумови соціального простору мають властиву їм здатність зберігатися та залишатися актуальними у цьому просторі" (Lefebvre, 1991, 229). "Діалектичність" цих процесів уможливлює і зміну значення та характеру окремих елементів  певні об'єкти, ідеї, смисли, символи в одному контексті можуть генерувати "абстрактний" простір, в іншому  "локально-історичний". Зокрема, як часто наголошує Лефевр, ключові моменти попереднього простору мають тенденцію зберігатися на репрезентаційному (lived space) рівні нового простору у вигляді значимих символів та суб'єктивних релевантностей (Lefebvre, 1991, 49).

Таким чином, видається можливим застосувати ключові ідеї, теоретичні установки та деякі моменти аналізу конкретних історичних явищ, запропоновані Лефевром у його праці "Творення простору", до дослідження особливостей матеріально-ідейно-символічного середовища дільниці Підзамче. Головна методологічна проблема тут  чітко сформулювати предмет дослідження. Лефевр прив'язує явище простору до способу виробництва, властивого певним суспільствам, зауважуючи, що "кожен такий спосіб виробництва може включати в себе значимі варіативні форми" (Lefebvre, 1991, 31). Відповідно, у випадку даного дослідження окремої дільниці ми можемо говорити про певні умовні підпростори, прив'язані до значимих (причому значимих локально) варіацій більш глобальних у просторовому та часовому масштабі режимів виробництва. Чітке окреслення цих підпросторів напряму залежить від обраної нами схеми-періодизації значимих локальних форм тих суспільно-політичних формацій, які впливали на життя дільниці у цікавий для проекту проміжок часу. Виходячи з фактору "вузької" локальної значимості, проект зосереджується не лише на тих субваріантах способу виробництва, які репрезентують загальний тренд (наприклад, капіталістичний чи соціалістичний), а також на локальних альтернативах, які в межах конкретного місця теж можуть претендувати на важливу роль та ефективність. Маються на увазі співіснування, наприклад, "чистих" капіталістичних форм виробництва (і всього з цим пов'язаного) та попередніх  контрабандної торгівлі чи дрібного ремісництва, які власне на Підзамчі довго зберігали свою значимість. Таким чином, у масштабах Підзамча усі вони виділяються в окремі підтипи способів виробництва, хоч у ширшому масштабі деякі з них представляють характерний для епохи тип соціальності, а інші є лише залишками та слідами чогось уже неактуального. Також із більш глобальної перспективи котрісь із цих підтипів можуть вписуватися у різні рівні (форманти) соціального простору: капіталістичні форми можуть впливати більше як ідеї та дискурсивні феномени, а ремісництво  як матеріальні просторові практики. У межах даного проекту цей рівень аналізу застосовуватися не буде, хоча його вимагатимуть будь-які подальші дослідження у цьому напрямку та з таким підходом. Однак ці підтипи навіть на локальному рівні дільниці таки не є повністю рівнозначними, адже приналежність до "прогресивного" чи до "відсталого" способу виробництва є важливою. Тому для їх концептуального розмежування можна використати лефеврівський наратив протиставлення "більш органічного" та "більш абстрактного", який теж вписується у загальноприйняту картину боротьби "модерного" і "традиційного", характерну для XIX–XX ст.

Крім того, до уваги беруться не лише чинники матеріально-економічного характеру. Перед цим дослідженням не ставиться завдання окреслити "класичні" лефеврівські соціальні простори, які репрезентують окремі соціальні реальності. Тому поділ на підпростори тут не визначається ширшим поділом на глобальні, "масивні" типи способів виробництва, при якому ми б мали 3 основні горизонти  ранньомодерний, капіталістичний та соціалістичний. Рівень однієї дільниці змушує вибрати іншу схему класифікації, яка б краще передавала локальні релевантності. На думку автора проекту, ключем до виходу на локальний рівень дослідження є особлива увага і до конкретних смислових і наративних значень, вздовж яких і пролягають певні мікрорізниці, невидимі для більш "глобального" погляду, що відштовхується насамперед від різниці у формах. Таким чином, можна сформулювати модифіковане, "зменшене" розуміння просторової тріади Лефевра, застосоване до дослідження локальних "просторів". Розрізняючи 3 базові елементи  матеріальні об'єкти/практики, дискурсивні схеми/когнітивні поняття, символічні образи/персональні значення,  Лефевр наголошує на їхньому "діалектичному" взаємному зв’язку. Однак один із них  матеріальні об'єкти/практики  таки є для нього більш визначальним, більш "просторотворчим", оскільки дозволяє провести більш чітку межу між суспільними формаціями. Спосіб виробництва – це принциповий фактор, який задає конкретні рамки суспільних практик. Але спускаючись "донизу" на рівень одного домінуючого способу виробництва, ми втрачаємо здатність проводити чіткі локальні розрізнення, неважливі у ширшому масштабі. Якщо ж ми зменшуємо масштаб і таки хочемо знайти певні різниці, то доводиться використовувати й інші точки опори.

Відповідна методологічна гіпотеза, яка використовується у даному проекті, звучить наступним чином: у межах однієї території, включеної у певний глобальний спосіб виробництва, також можна розрізняти окремі соціальні підпростори, однак для цього слід надавати головного значення різним елементам-формантам лефеврової тріади. Таким чином, ми зможемо отримувати важливі різниці й там, де їх не видно з точки зору одного способу виробництва. Наприклад, конкретна чиншова кам'яниця на Підзамчі, збудована єврейським промисловцем, може бути чудовим взірцем капіталістичних практик, але одночасно бути і символом єврейського характеру дільниці та мати важливі суб'єктивні трактування, які вписують її також у контекст традиційного єврейського Підзамча. Або ж ті самі ремісничі практики набувають зовсім іншого значення у контексті капіталістичних чи соціалістичних наративів. Для нашого проекту такі різниці можуть створювати цілком різні підпростори, значимі у локальній перспективі. Тому у межах цього дослідження конкретні підпростори визначаються конкретними смисловими, наративними чи матеріальними моментами, важливими у кожному конкретному випадку. Тобто різні смислові, наративні чи матеріальні моменти визнаються рівноцінними у своїй "просторотворчій" функції, якщо вони об'єднують навколо себе й інші два доповнюючих елементи просторової тріади.

Отже, ґрунтуючись на таких концептуально-методологічних засадах, проект "Підзамче: місця та простори" за допомогою відповідних досліджень фіксує та описує різні (соціальні) підпростори (та зв'язки і відношення між ними), значимі на території дільниці упродовж періоду з сер. XIX ст. до кін. XX ст. Підпростори (для зручності далі вони окреслюються просто як простори) поділяються на 2 групи  "традиційні" та "модерні". До перших зачислені такі простори: 1) простір єврейської традиційності, 2) простір ремісництва, 3) простір традиційних торговельних практик, 4) простір полікультурності. До других: 1) простір модерної капіталістичної метрополії, 2) простір модерної національної держави, 3) простір радянської модерної держави. Окремо розглядаються приклади найбільш знакових випадків "гібридизації" ("єврейський капіталізм", "соціалістична контрабанда") та "антагонізму" (антагонізм "єврейськості" та модерної держави, "радянськості" та традиційної торгівлі) різних просторів, а також конкретні репрезентативні випадки-приклади (використання об'єктів чи певні ситуації).

Безумовно, слід наголосити, що співставлення цих просторів на рівні одного дослідницького поля є умовним і вибудовується спеціально для даного дослідження завдяки їхній локальній значимості на території Підзамча.

Конкретні форма та зміст дослідження визначаються особливостями ширшого проекту "Інтерактивний Львів", на базі якого воно реалізовується. Результати аналізу подаються у формі кількох інтерактивних карт із позначеними об'єктами та супровідними текстами. Зміст дослідження полягає в окресленні значимих просторів Підзамча, виявленні динаміки розвитку і взаємних зв'язків та впливів, співвіднесення їх із конкретними об'єктами та територіями на карті дільниці.

Тематична схема проекту:

Підзамче як перетин просторів (1869–1989)

 ТРАДИЦІЙНІ ПРОСТОРИ

  1. Простір єврейської традиційності
  2. Простір ремісництва
  3. Простір традиційних торговельних практик
  4. Простір полікультурності

II  МОДЕРНІ ПРОСТОРИ

  1. Простір модерної капіталістичної метрополії
  2. Простір модерної національної держави
  3. Простір радянської модерної держави

ІІІ  ЗІТКНЕННЯ ПРОСТОРІВ

  1. "Єврейська модерність"
  2. "Єврейський капіталізм"
  3. Модерна держава vs. "єврейськість"
  4. Соціалізм vs. торгівля
  5. "Соціалістична контрабанда"

Література:

  1. A Companion to Cultural Geography (Wiley-Blackwell, 2007).
  2. Baker Alan and Biger G., eds, Ideology and landscape in historical perspective: essays on the meanings of some places in the past (Cambridge: Cambridge University Press, 1992), 1-14.
  3. Cultural Geography in Practice (Routledge, 2003).
  4. Cultural Geography: Critical Concepts in the Social Sciences (Routledge, 2004).
  5. Lefebvre Henri, The Production of Space (Blackwell Publishing, 1991).
  6. Pred Allan, Making histories and constructing human geographies: the local transformation of practice, power relations, and consciousness (Boulder, CO: Westview Press, 1990).
  7. Space, difference, everyday life: reading Henri Lefebvre (Routledge, 2008).

 

Автор  Андрій Бондаренко
Літературна редакторка  Юлія Павлишин



[1] Найбільш впливові відгалуження теорії Лефевра належать Девіду Харві, який спробував розвинути ідеї французького мислителя у контексті свого політекономічного бачення урбаністичних процесів, та Едварду Соджа, який поклав їх в основу своєї постмодерністичної "онтології простору", досліджуючи нові культурні політики ідентичності та відмінностей.

[2] Stuart Elden, Rob Shields, Andy Merrifield, Kristin Ross, Neil Brenner, Walter Prigge, Christian Schmid.

[3] Зокрема, проблематизуються рамки самого сприйняття ідей Лефевра  звертається увага на те, що хоча сьогодні дослідника прийнято вважати ключовою фігурою "просторового повороту" в гуманітарних науках, він у своїх працях аж ніяк не висував на перший план концепт простору у зв’язці "простір-час", як можна зробити висновок, судячи з його сучасних інтерпретацій.

[4] Лефевр називає їхній взаємний стосунок діалектичним.

[5] Цей лефеврівський термін у даному дослідженні використовується в умовному сенсі, абстрагованому від конкретних конотацій у теорії Лефевра, де поняття діалектики передає його принципові погляди на соціальну реальність.

[6] Хоча такі ймовірні дослідження, присвячені, наприклад, індустріалізації Підзамча у контексті розвитку нового порядку "абстрактного простору" за Лефевром, були б, безумовно, дуже цікавими.