На перший погляд, у міжвоєнний період у новій польській національній державі Львову доводилося вирішувати практично ті самі проблеми, що й у попередні десятиліття. Одначе загальний контекст помітно змінився, створивши цілком нові умови. У Другій Речі Посполитій Львів, витіснений на маргінес економічного і культурного життя, намагався вберегти свій уже набутий статус "сучасного міського центру". Те ж саме можна сказати і про приватне підприємництво. Слід відзначити і важливі зрушення у процесах львівської модернізації. Після Першої світової війни модернізаційні стратегії, застосовувані передовим західним світом, вже "зміцніли" і передбачали широкомасштабні науково-функціональні підходи, які намагалися охопити місто в цілому. Такі тенденції не могли оминути Львова, проте тут, на околиці Центрально-Східної Європи, вони втілювалися, звісно, трохи по-іншому. Образно кажучи, Львів не встиг повністю пройти попередній курс "парової" модернізації, а обставини вже вимагали подальших, більш системних дій. Для Підзамча ситуація складалася не надто добре. До Першої світової війни ця важлива в тогочасних межах міста промислова територія ще могла розраховувати на поступове облаштування та розбудову і навіть на визнання своєї важливої ключової позиції у структурі міста. Більше того, Підзамче могло претендувати на визнання свого принципово модерного, передового характеру, здобути вищий статус і більше уваги міської влади, ніж до того. У новій повоєнній ситуації сприйняття міста з боку влади перейшло на інший рівень і визначалося новими смислами. Від поступового розвитку і "облагородження" міста "від-центру" відбувся стрибок до "опікування" усім містом відразу, до того ж, у розширених межах. Таким чином, упродовж міжвоєнних років Підзамче як "промислова окраїна" загалом отримувало меншу порцію "цивілізаційної" уваги з боку міста, ніж на зламі ХІХ–ХХ століть. Робітнича дільниця опинилася у проміжній "сірій зоні" загальної кон'юнктури міського розвитку: між забезпеченням мінімальних стандартів "цивілізації" в усьому місті та турботами із приєднанням вже приміських сіл. Зрештою, ці два горизонти розвитку мали б зійтися і на Підзамчі, проте, як виявилося вже після війни, промислова "спеціалізація" дільниці, що грала велику роль у розвитку всього Львова, певним чином гальмувала локальний розвиток.

     Із перспективи Підзамча прихід нової радянської влади не приніс якихось радикальних змін у його матеріальному ландшафті, як того можна було б очікувати. Радянські чиновники загалом керувалися такими ж категоріями "опіки" і "широкомасштабності", як і польські і, що природно, ще з більшим ентузіазмом. "Родиму пляму" ранньомодерної і "парової" модернізації було вирішено особливо не чіпати, оскільки вона була занадто важлива для міста, а на радикальні перетворення густозабудованих, але все ж таки не найважливіших кварталів не вистачало ресурсів. Очевидно, що простір радянського соціалізму — це не лише нові зразкові мікрорайони чи широкі площі, а й потужне проникнення відповідної ідеології в усі сфери життя. У цьому сенсі Підзамче було майже повністю переформатоване. Ефект ідеологічно-символічної "радянізації" підсилювався насильницьким перекриттям у першу повоєнну декаду комунікативних каналів між тими, хто пам'ятав чи знав старий польсько-австрійський Львів, і тими, хто не мав такого досвіду чи інформації. Проте, якщо для багатьох інших львів'ян "радянський Львів" означав нові зручніші помешкання, широкі проспекти, сучасний транспорт, то підзамчанам залишалася, власне, лише "комуністична праця". Можна припустити, що "радянізація" соціально-виробничих і особистісних зв'язків теж мала багато ознак модерного характеру і сильно змінювала локальний соціальний простір, але підтвердити таку думку потрібно більш детальними дослідженнями.

     У такий спосіб, Підзамче остаточно стало заручником і симптомом "навздогінної" "недо-модернізації" Львова, в процесі якої сформувався принципово модерний район, але не було достатньо ресурсів для його послідовного урегулювання. 

Під муніципальною "опікою"

Процеси розвитку європейських міст, характерні для ХІХ століття, не зупинялися і в міжвоєнний період. Після Першої світової війни до основних урбанізаційних викликів додався ще один — повоєнна відбудова. Однак із поступовим приведенням міст до ладу відносно швидко повернулася й інтенсивна урбанізація зразка зламу століть (Bairoch, 1988, 302–303). У свій особливий спосіб війна навіть стимулювала ці процеси, спричинивши масштабні міграційні рухи та ввівши у звичні практики архітекторів, інженерів та чиновників інноваційні елементи.

     Головним суб'єктом міських перетворень у Європі після Першої світової війни стала муніципальна влада. Відчутна тенденція до обмеження стихійної діяльності забудовників — чи то приватних фірм, чи то окремих громадян — окреслилася вже наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Деякі метрополії, як-от Лондон, Берлін чи Париж, у 1920-х роках мали вже неабиякий позитивний досвід системного містопланування з боку місцевої влади. Їх приклад поступово переймали й інші європейські міста. Важливу роль у збільшенні уваги муніципалітетів до питань впорядкування міста відіграв процес демократизації виборчого права. Хоча доступ до міських виборів на початку ХХ століття й далі обмежувався певними майновими та податковими цензами, зникла внутрішня стратифікація виборців. Тож для влади дедалі важливішою ставала також і підтримка городян середнього рівня заможності. Це змушувало міських посадовців розширювати список своїх обов'язків (Bonusiak, 2000, 84; Lees, 2014).

     Міжвоєнна Польща складалася із територій, що раніше перебували у складі різних державних утворень — Німеччини та Російської і Габсбурзької імперій. Відповідно, навіть до початку 1930-х років у країні офіційно існували три незалежні системи міського самоврядування. Львів, як і Краків, репрезентував традиції та досвід організації міського життя, властиві австрійським провінціям. Функціонування Львова визначалося особливим статутом, який залишався чинним і в незалежній Польщі — до 1933 року. Втім, формальна чинність цього статуту вже після війни була обмежена деякими поправками, що надавали першість центральній владі. Постійно вносили зміни у структуру та перелік обов'язків магістрату. Загалом оновлення були спрямовані, з одного боку, на підвищення функціональності в нових повоєнних умовах, а з іншого — на обмеження міської влади з боку центральної. У березні 1933 року, із прийняттям закону про часткову зміну устрою територіального самоврядування, Львів майже позбувся "особливого" статусу, а головним завданням мера міста стало насамперед виконання директив із центру. У компетенції магістрату залишилися суто практичні питання організації та устрою. Також держава переклала на місто чимало так званих "поручених" завдань — збирання податків, поштові служби, судочинство, рекрутинг солдатів і т.д., які магістрат повинен був виконувати власним коштом. Відповідно, на суто міські потреби залишалося обмаль ресурсів. Особливо це стосувалося таких сфер, як освіта, соціальна опіка чи охорона здоров'я, що лягали тягарем виключно на міський бюджет (Klimek, 2006, 23–25).

     У середині 1920-х років у Львові вже вдалося відновити більш-менш нормальне міське життя. Однак залишалися проблеми, отримані у спадок від бурхливого довоєнного розвитку. Негативний вплив війни проявився не лише в прямих матеріальних збитках та руйнуванні наявної інфраструктури, але й у тому, що на кілька десятиліть було відкладене вирішення важливих нагальних питань належного упорядкування міста, які постали ще перед війною. Передусім до переліку таких першочергових завдань входили проблеми з житлом, з міською інфраструктурою, з підведенням до будинків води та електрики.

     Порівняно з іншими польськими містами, які мали аналогічні труднощі, у Львові особливо гостро постала проблема тісноти помешкань, зумовлена переважанням у місті Лева невеликих будинків та одно- і двокімнатних квартир. Велика кількість львів'ян мешкала у підвалах чи на піддашшях  — 7,6 % населення у 1921 році (Bonusiak, 2000, 235). На передмістях звичним житлом для міської бідноти були землянки та бараки. Часто нужденні робітники були змушені жити в приміщеннях фабрик чи заводів, на яких працювали. Львівська "тіснява" супроводжувалася дуже високими цінами на купівлю та винаймання помешкань — усе через великий попит. Звичною була практика винайму помешкань у малозабезпечених родин ще біднішими жильцями (Makarczuk, 240). Інтенсивний потік мігрантів із навколишніх сіл та містечок значно перевищував повільні темпи зростання житлового будівництва, яке намітилося після 1926 року і тривало до великої кризи початку 1930-х років. Міська влада намагалася поширити свою опіку на найбідніші верстви шляхом будівництва бараків для бездомних і позбавлених житла. Зокрема, кілька кварталів із бараків наприкінці 1920-х років постали в районі вулиць Полтвяної (ul. Pełtewna) і Джерельної (ul. Źródlana, на колишньому місці розташування Міської різні).

     Наданням допомоги незабезпеченим особам займалися також громадські комітети та об'єднання. Характерним є випадок зі списком безробітних, що його спробував скласти комітет, утворений при костелі Св. Мартина на Підзамчі. Реєстрацію осіб, що потребували допомоги, довелося швидко припинити, оскільки до комітету звернулося набагато більше людей, аніж передбачалося (Makarczuk, 239).

     У 1936 році розмах будівництва, переважно житлового, нарешті досягнув та перевищив показники 1913 року (Богданова, 2004, 171). Цьому сприяли наявність нових територій у південній частині Львова, спеціальна пільгова програма для комунального та родинного житла. Отож, більшість нових будівель були або елітними віллами, або дешевими соціальними помешканнями. Власне, остання (втім, не надто численна) категорія новобудов і переважала на Підзамчі у 1920–1930-х роках. Так, на початку вулиці Донецької стоять поряд два житлових муніципальних будинки, зведені в середині 1920-х років. Чотириповерховий — для працівників міського комунального господарства, триповерховий — для працівників міських підприємств та установ. Проте частіше вдавалися не до спорудження нових помешкань, а до перебудови чи добудови старих кам'яниць, як-от у будинку на вулиці Лемківській, 24.

     У числі важливих проблем Львова у повоєнні роки були поширення інфекційних хвороб та поганий санітарний стан міського середовища. Різноманітні епідемії, характерні для періоду війни, вдалося подолати ще в 1920–1923 роках. Однак загалом, як і в інших містах, що пережили війну, ситуація залишалася тривожною. Муніципальна влада не володіла достатніми ресурсами, щоби здійснювати необхідні масштабні структурні зміни політики та системні дії. Втім, на північну дільницю, як на найбільш небезпечну в санітарному плані, намагалися звертати посилену увагу. Вже станом на 1919 рік в будинку на теперішній вулиці Генерала Грекова був влаштований епідеміологічний госпіталь, а на площі Місіонерській (вул. Детька) та на вулиці Бальоновій (ul. Balonowa, сучасна Гайдамацька) діяли народні лазні, де послуги надавалися безкоштовно або за дуже низькими цінами (Lwów na granicy... ,1934,  43).

     У 1920-х роках особливо гостро постала проблема передміських сіл. Де-факто будучи невід'ємною частиною Львова, вони формально не підпадали під владу міста, що обмежувало належний контроль та регулювання цих території. Насамперед це стосувалося північних та західних приміських ґмін, які вже втратили попередній сільський вигляд і перетворилися на робітничі райони з найвищою густотою населення серед усіх околиць та щільною, майже міською забудовою. Завдяки невисоким цінам на землю тут сконцентрувалася велика кількість підприємств, магазинів, шинків. З одного боку, північні окраїни можна було назвати корисним ресурсом — Замарстинів, Клепарів, Підзамче та Підголоско були надзвичайно важливим для львівської економіки джерелом дешевої робочої сили, дешевих продуктів та товарів. З іншого боку, таке сусідство було, за висловом львівського інженера та чиновника Іґнація Дрекслера, "фатальним" (Drexler, 1920) і становило окремий виклик для містопланування. З їхньої точки зору, північне та західне передмістя виглядали нерегульованими, брудними, небезпечними територіями, що не підпадали під вплив міської поліції, звідси, як стверджувалося, раз за разом приходив "хоровод відьом", тобто інфекційних хвороб, а масштабні махінації зі землею призвели до хаотичної забудови без відповідної інфраструктури. У цих дільницях бракувало не лише газу, води, електрики та каналізації, але й шкіл чи шпиталів.

      Якщо в практичному плані Львів відставав від передових міст Центральної Європи, то теоретичні обґрунтування відповідних урбаністичних перетворень були сформульовані міською радою ще до війни — основна концепція розвитку Львова з приєднаними передмістями була представлена у 1901 році. Однак втілення цих та інших задумів постійно відтерміновували. Відразу після війни розпочався черговий етап намагань реалізувати висловлені ідеї. Упродовж 1919–1921 років львівські архітектори та інженери створили проект нового будівельного статуту, в якому пропонували затвердити нові підходи до розвитку міста. Увагу міської влади привернула праця інженера та муніципального чиновника Іґнація Дрекслера "Великий Львів" (Drexler, 1920), де були викладені аргументи про доцільність розширення Львова та міркування щодо практичного втілення такої ідеї. За кілька років магістрат доручив Іґнацію Дрекслеру та Тадеушу Толвінському (Tolwiński), професорові Варшавської політехніки, розробити конкретні проекти розвитку Львова з приєднаними передмістями. Обидва проекти мали багато спільних моментів: удосконалення мережі доріг та залізничних ліній (прокладення окружних трас, нових магістралей, тунелів під Високим Замком та Цитаделлю, побудова нового вокзалу ближче до центральної частини міста, широких алей у центрі); регулярне перепланування парків та об'єднання і збільшення ділянок із озелененням; побудова спортивно-рекреаційних комплексів та об'єктів (стадіонів, басейнів, фонтанів, спортивних майданчиків), музеїв, костелів, ринків; побудова нових шкіл та шпиталів; виокремлення північно-західної промислової зони, вільної від промисловості південної частини; зведення робітничих житлових колоній на півночі, елітних — на півдні.

     Важлива різниця між проектами проявлялася у скромнішому й, відповідно, дешевшому масштабі перетворень, які запропонував львів'янин Дрекслер. Тож, хоча праця обох авторів згодом була використана у створенні генерального плану розвитку міста, реалістичніший підхід Дрекслера відчутніше відобразився у плані. Однак через брак коштів навіть найекономніші ідеї було втілено лише на 15%. В середині 1920-х років оновлення Львова відбувалося переважно у формі відбудови, ремонту чи добудови існуючих будівель; прикметно, що не було зведено жодної нової школи. Від 1927 року, коли фінансові справи Львова значно покращились, поступово почалася реалізація планів розвитку, які знову загальмувалися у 1929–1933 роках у зв'язку зі світовою економічною кризою. На цьому етапі було закладено будівництво нових житлових районів, зокрема взірцевих дільниць та недорогого соціального житла, збудовано нові санітарно-лікувальні заклади.

     У сам розпал економічної рецесії, в 1931 році, міська рада приєднала до Львова передмістя, втіливши в такий спосіб найголовніший пункт міжвоєнного генплану. Розвиток Львова тепер реально означав розбудову значно ширших територій, ніж раніше. Забезпечити новим дільницям такий самий рівень інфраструктури, як і власне львівським, передбачалося лише через 15 років (Bonusiak, 2000, 31). Автор однієї з брошур, яку видала міськрада в 1939 році, зазначав: "Приєднані ґміни, заселені переважно вбогими людьми, були приміськими районами без водопроводів і без каналізації, з примітивним освітленням, із повсюдно земляними дорогами та із сильною відмінністю у зовнішньому вигляді від старого міста. ... З'єднання передмість власне не завершилося ще до цього дня, і станеться це не так вже й швидко" (Lwów 1934–39... 1939, 72). Серед проблем чільне місце зайняло водопостачання, яке вимагало будівництва нового водопроводу. Особливої гостроти це питання набуло в густозаселених територіях Клепарова і Замарстинова. Грандіозні плани з побудови нової мережі доріг, магістралей та залізничних колій у північній частині Львова за останнє десятиліття перед Другою світовою війною так і не було реалізовано. Міська рада встигла здійснити лише точкові зміни. На Замарстинові з'явилися нові громадські об'єкти — приміщення для пожежників, басейний комплекс (вулиця Інструментальна, 49), кілька шкіл, взірцевий Міський центр здоров'я та соціальної опіки (у приміщенні колишньої школи імені Юліуша Словацького на вулиці Замарстинівській, 112), який обслуговував також і Клепарів та Мале Голоско. Підзамче залишилося поза межами поточних планів розвитку Львова (за винятком часткової врегуляції вулиці Полтвяної (ul. Pełtewna, тепер просп. Чорновола) у 1930-х роках. (Lwów 1934–39..., 1939, 7), хоч дільниця не була ні важливою частиною міста, ні новоприєднаним передмістям. Муніципальне втручання в місцеве господарство обмежувалося ремонтами та реноваціями важливих об'єктів життєдіяльності міста — міської різні, будівлі станції "Підзамче", пошкодженої в часі війни. Оновлення доріг, тротуарів, прокладання нових вулиць, проведення каналізації, електрики було здійснено лише на окремих ділянках (Lwów 1934–39…, 1939, 72–74). Отже, заплановані ще до війни грандіозні проекти перебудови Підзамча у справді модерну дільницю знову було відтерміновано. Спочатку світова війна, а потім глобальна економічна криза перешкоджали місту остаточно "оцивілізувати" та врегулювати свій господарський "задній двір", як це робилося в тогочасних західноєвропейських містах.

     Важливим, щоправда, поодиноким, випадком розбудови міжвоєнного Підзамча "знизу" стало зведення Дому працівників громади. Велику будівлю було споруджено в 1933–1934 роках руками самих львівських робітників на зібрані серед свого кола кошти. Дім використовували і для громадської активності, і для дозвілля.

     У міжвоєнний період промисловість польських міст багато в чому залежала від державного інтервенціонізму (Saryusz-Zaleski, 1930, 252). Власне, стосовно Львова польська держава не мала якихось особливих індустріальних планів. Усі відповідні інвестиції спрямовувалися у так званий Центральний промисловий округ, до якого Львів не увійшов (Богданова, 2004, 171). Відповідно, структура львівського виробництва й надалі зводилася до звичних харчової та легкої промисловостей. Нових великих фабрик на території Підзамча не з'явилося, відтак про розвиток промисловості можна говорити на рівні невеликих підприємств. Це, приміром, фабрика руберойду Кузніцького (Kuznicki), фабрика ваг братів Вінтер та фабрика м'ясних виробів Іхновського (Ichnowski) на вулиці Заводській, взуттєва фабрика "Палліс" на вулиці Жовківській, фабрика хімічних продуктів "Тленополь" на вулиці Городницькій, ткацька фабрика "Льон" (Len) на вулиці Ткацькій, 29 (Мельник, 2010, 153-154, 159).

"Неформатна" промзона

Повторно увійшовши до Львова після війни, радянська влада доклала зусиль, щоб змінити тут життєвий уклад і закласти основу радянського соціалістичного "буття". Структура суспільно-економічного життя майже повністю трансформувалася, адже було скасовано приватну власність, введено примат індустріалізації, встановлено особливі "однопартійні" правила політичної поведінки та створено "тоталізуюче" ідеологічне поле, яке і грубими, і делікатними методами намагалося генерувати не лише "офіційні", а й суб'єктивні значимі смисли. З одного боку, повоєнний Радянський Союз був вже сформованою модерною державою і в цьому сенсі мав чимало рис, властивих для розвинених країн Заходу того часу, як-от розбудова модерної індустрії, велика роль держави у забезпеченні базових стандартів життя громадян. У цьому сенсі повоєнний розвиток радянського Львова багато в чому підхопив естафету польського періоду. З іншого боку, незважаючи на всі загальні ознаки модерної держави, Союз намагався тримати власну специфічну соціалістичну лінію, що у відповідний спосіб позначалося і на особливостях форм виробництва, і на соціальних, економічних, культурних практиках, і на ідеологічно-символічних смислах, і на творенні матеріального ландшафту. Таким чином, власне соціалістичний модерний простір основувався на розвитку тієї модерності, з якою Львів вже мав справу раніше, а також на особливих додаткових значеннях.

     У загальній схемі розбудови радянського Львова Підзамче знову зайняло не надто вигідну позицію. Тут уже була сформована "міська тканина", оновлення якої вимагало значних ресурсів і зусиль. Це була безумовно важлива промислова зона, однак із притаманною їй специфікою, що ставала на перешкоді стрімкому розвитку в рамках запланованої еволюції міста. Із погляду соціалістичної влади традиційні для Підзамча харчова й легка промисловості посідали лише друге і третє місця у промисловій зорієнтованості Львова. Перше місце займало розвинене машинобудування разом з приладобудівною, радіоелектронною та електротехнічними галузями виробництва, які, за окремими винятками, розвивалися в інших, більш просторих, районах. Уже через те Підзамче, незважаючи на свій промисловий досвід, випадало із передових позицій львівської індустріалізації. Виробництво на Підзамчі виконувало "другорядні" завдання і виконувало добре, напрацьовано, без масштабних вкладань. Отож, з точки зору відповідальних осіб, будувати новий соціалістичний простір на Підзамчі або планувати там якісь радикальні зміни не було особливого сенсу.

     Як можна зрозуміти із "Проекту розміщення першої черги будівництва у Львові" за 1960 та 1966 роки, територія Підзамча в радянському Львові стала заручником своєї "традиційної" промисловості, що була не настільки значною, щоб її реально й радикально модернізувати, але достатньо важливою, щоб всіляко підтримувати і поступово розвивати "те, що вже є". Щодо виробничих територій Львова, було відзначено: "промпідприємства переважно розташовані без дотримання необхідних санітарних відстаней від житла і не мають територіальних резервів для розвитку" (Город Львов. Проект размещения… 1966, 8). Звичайно, передусім це стосувалося густої і в хаотичний спосіб здійсненої забудови Підзамча, впорядкувати яку було практично нереально (Дяк, 2008, 77). З уваги на цю обставину Підзамче усунули практично з усіх планів великих міських перетворень. Вагоме значення дільниці у міській структурі проявилося в тому, що значну увагу було приділено облаштуванню північних околиць Львова, проте за межами Підзамча — по ту сторону Полтви. Північні околиці (Замарстинів, Голоско) вважалися не надто перспективною для розбудови територією у зв'язку із "дуже несприятливими ґрунтовими умовами цього району з наявністю торфів і високим рівнем ґрунтових вод" (Город Львов. Проект размещения…, 1960, 65). Одначе з огляду на близькість до місць масового відпочинку (лісового масиву з боку Брюховичів та запланованого парку 700-річчя Львова), зручний зв'язок із центром (через магістральні вулиці Б. Хмельницького та проспекту Чорновола) та, найголовніше, через сусідство з північним промисловим районом, важливим місцем "трудового інтересу", було прийнято рішення створити два великі житлові масиви: в районі вулиці 700-річчя та в районі фінального відрізку вулиці Б. Хмельницького, незважаючи на затратні інженерні роботи в умовах вологого ґрунту (Город Львов. Проект размещения…, 1966, 44). Наприкінці 1960-х років розвиток північного Львова, обійшовши Підзамче, зосередився на нових міських околицях, які відгородилися від промзони захисними смугами зелених насаджень уздовж ще тоді відкритого русла Полтви (Город Львов. Проект размещения…, 1960, 94).

     Радикальна зміна старого простору, що репрезентувала, власне, новий соціалістичний простір, все-таки злегка торкнулася "ближнього" Підзамча, хоч початкові плани були грандіозніші. Згідно з першим повоєнним генпланом Львова 1946 року значної перебудови повинна була зазнати територія відразу за Оперним театром. Планувалося розбити тут величезну площу з пам'ятником Сталіна, обрамлену новими будівлями та з'єднану прямою алеєю з Високим замком (Черкес, 1999). Однак проект виявився нежиттєздатним. З усього комплексу був збудований лише один висотний житловий будинок. У наступні роки розбудову цієї ділянки таки продовжили, але в скромніших масштабах. У 1956 році розширили і продовжили вулицю Полтвяну (як вулицю 700-річчя), на початку якої у 1960-х роках звели кілька будівель у стилі неофункціоналізму за типовими проектами: готель "Львів" (на місці площі Зернової), кінотеатр "Мир" (частково на площі Св. Теодора) та міні-хмарочос Управління статистики (проспект Чорновола, 4).

     Якщо з точки зору планування міста перспективи Підзамча у радянському Львові було мінімальні, то його соціальний простір таки суттєво змінювався. Нові фабрики тут не з'являлися, натомість використовували, добудовували, перепрофільовували наявні приміщення й потужності. Проте виробничі практики та соціальні зв'язки всередині фабрик і заводів невпинно трансформувалися. Існувала чітка формула "перефарбовування" капіталістичного виробництва на соціалістичне. За наведеною нижче схемою відбулося зразкове включення буржуазної кондитерської фабрики "Бранка" у простір "радянської цивілізації" у 1939 році: "[п]ісля визволення робітники фабрики обрали комітет робітничого контролю, який очолила Людмила Вісман, і фабрика вже 25 вересня розпочала роботу. До всіх цехів фабрики були прикріплені члени робітничого контролю, а сам комітет став центром життя всієї фабрики. (...) Комітет не обмежився лише функціями контролю, а також займався питаннями поліпшення побуту й піднесення культури робітників. З ініціативи комітету на фабриці було організовано дитячі ясла, гуртки із вивчення української та російської мов і т.д." (Історія Львова.... 1956, 225). Ці ініціативи були доволі формальними і "спущеними зверху", однак поступово вони стали суттєвими елементами життя робітників і зачепили "глибинний" рівень повсякдення. Правила і практики вписування виробництва у зразковий соціалістичний формат із часом розвивалися та доповнювалися. У 1950-х роках фабрикам Підзамча, аби відповідати статусу "справжнього соціалістичного виробництва", потрібно було підтримувати почини своїх колег з інших міст (бажано Москви чи Ленінграду) та республік, висувати власні ініціативи, включатися у соціалістичні змагання за звання передових підприємств республіки та Союзу, практикувати шефство над колгоспами, виховувати передовиків (Історія Львова, 1956, 238–262). Серед підприємств Підзамча лідером із "впровадження методів комуністичної праці" була Взуттєва фабрика №3 (згодом відома як фірма "Прогрес"). "Соціалістичність" Підзамча намагалися закріпити й у вуличному ландшафті: зокрема, в 1977 році північний відрізок колишньої вулиці Полтвяної / 700-річчя назвали вулицею Ульянівською — на честь соцзмагання між Львівською та Ульянівською областями.

     У рамках "радянізації" простору Підзамча ключові символічні місця Львова отримували нові трактування: у радянських путівниках церкву Св. Онуфрія зазначали як місце поховання першодрукаря Івана Федорова, площа Старий Ринок — як місце робітничого страйку у 1930-х роках. Високий Замок повинен був асоціюватися не з курганом на честь Люблінської Унії, а з козацькою облогою королівського замку. Важливим загальнольвівським символом стала вежа Львівської телестудії, зведена на Замковій горі у 1957 році, яка у путівникових наративах незмінно репрезентувала "нове життя старого міста".

     Матеріальний простір Підзамча в радянському Львові змінювався поступово, головно внаслідок внутрішніх процесів. У перші повоєнні роки зміни проявилися переважно у відбудові старих споруд або наданні їм нових функціональних призначень. Один з перших старих житлових будинків на вулиці Хімічній, 22, зданий у 1951 році в експлуатацію, після перебудови став житлом для робітників Автонавантажувача (Генега). Промовистою є ситуація з будівлями на вулиці Огірковій біля станції "Підзамче", в яких початково розміщувалися різні майстерні та ремісничі цехи. Після Другої світової війни, з приходом у Львів радянської влади, значення станції як важливого залізничного вузла зросло, тоді як супутня інфраструктура практично не змінювалася. Особливо загострилася проблема із житлом, відтак виробничі приміщення було передано під помешкання. Подібний приклад наведено в одному з інтерв'ю із мешканцями вулиці Шеремети (бічна вулиці Замарстинівської), де в перші повоєнні роки пекарню було реорганізовано у житловий будинок, в якому селили приїжджих зі сходу.

     Звісно ж, зміни функціонального використання стосувалися і храмів. Нинішня церква Священномученика Йосафата в радянський період використовувалася як склад кінопродукції, а костел Св. Мартина належав військовому електроремонтному заводу й також експлуатувався у господарських цілях.

     Поставали на Підзамчі і нові типові житлові будинки панельного типу. Щоправда, переважно не у формі мікрорайонів, а поодинокі й у випадкових місцях. Винятком є невеликий новозбудований квартал на перетині вулиць Янки Купали та Східної, практично на околиці старого Підзамча. На початку 1960-х років тут планувалося звести сім чотириповерхових будинків, одначе було збудовано лише п'ять три- чи чотириповерхових.

     Основним рушієм усіх змін у міському ландшафті Підзамча був розвиток промислових об'єктів. Розбудова фабрик і заводів означала не лише появу нових виробничих будівель, а й облаштування прифабричних територій. Як засвідчують жителі Підзамча у спогадах, у 1950–1960-х роках "всі промислові об'єкти будували на трав'яній території. Почали заасфальтовувати заводські подвір'я, біля вулиць робити тротуари, біля будинків були клумби з красивих квітів". На вулицях поступово з'являлися лавки, сквери, дитячі майданчики, газони — упорядковували територію на місці зруйнованих під час війни чи розібраних на дрова будинків.

     Розвиток заводів зумовлював появу прилеглих об'єктів комунального чи культурного значення: дитячих освітніх закладів, садків, пралень, клубів, які одночасно означали і покращення умов побутового життя, і дедалі глибше проникнення смислів "радянської цивілізації". Великі кінотеатри розташовувалися на початку вулиці Б. Хмельницького, у кінці вулиці Калініна (вулиця Замарстинівська, 130) та на початку вулиці 700-річчя (проспект Чорновола, 2).

     Практично вся територія Підзамча була охоплена мережею більших і менших заводських клубів, які здебільшого приваблювали місцевих мешканців як місця кіноперегляду. Також там діяли численні гуртки для дітей і дорослих, траплялися навіть більярдні зали. Найбільшим таким клубом був збудований місцевими робітниками у 1934 році Дім працівників громади, реорганізований у радянський час на клуб Львівського трамвайно-тролейбусного управління (ці функції він виконував ще в довоєнний час). Важливим "радянським" об'єктом у повоєнному Львові став також станційний комплекс "Підзамче". Станція безпосередньо з'єднувала дільницю та її промисловість майже з усією територією Союзу.

     Трансформації повсякденного простору, до яких мали стосунок підприємства Підзамча, не завжди мали позитивний наслідки. З часом розвиток промисловості покращив побутову інфраструктуру, але й суттєво звузив вільний повсякденний простір. Фабрики займали дедалі більше території, резерви якої на Підзамчі були незначними. Промислові об'єкти "з'їдали" цілі вулиці (як наприклад, вулицю Бориславську (колишня Вільчків), про яку й досі збереглася згадка — табличка на одному з мурів фірми "Світоч" (Мельник, 2010, 153). Іноді такі об’єкти оточували житлові будинки, створюючи "тісні обійми" (як це сталося з будинком на вул. Волинській, довкола якого з часом розрісся завод "Молдвинпром", або з житловим комплексом неподалік трамвайного депо №2, майже з усіх боків відгородженим від довколишніх підприємств високим муром).

     У 1960 році автори "Проекту розміщення першої черги будівництва по місту Львову на 1959–1965 рр." ось як описували північний район Львова: "Північна частина міста має найгіршу забудову. Вулиці тут вузькі, майже необлаштовані, зелених насаджень мало. Житлова забудова переплітається з промисловими підприємствами" (Город Львов. Проект размещения…, 1966, 14). З часом, попри всі привнесені радянською владою зміни, загальна картина не змінювалася. Підзамче, порівняно з рештою міста, й надалі залишалося занедбаною, необлаштованою, маргіналізованою дільницею.

Зі спогадів підзамчан:

"Рогатка і тово всьо — то були робочі райони. І ті робочі райони — то були квартири однокімнатні, двокімнатні. Всі двері виходили... Ну, одні двері там на сходову клітку, як ідеш по сходах і заходиш на той балкон круглий. Ніяких вигод не було. Тільки вода була в квартирі. А туалет був по балкону".
 
"Ходили якісь такі трохи замизґані люди, такі більш прості. Як йдеш до міста, то там всі в краватках, там всьо доктори, там такево, знаєте, як то казали [сміється] панство. А тут робочий народ був. Фактично, з центру не йшли сюди працювати. То, фактично, вся околиця обслуговувала всі заводи".
 
"Там дуже проблемний люд жив, дуже проблемний. Ну, в якому плані? Ну, от в моєму класі: в когось тато сидів в тюрмі, в когось мама пиячила, взагалі дітей не було. Родини, дві єврейські родини, надзвичайно бідні, там п'ятеро дітей, вони були якісь такі скрупульозні. І ясно, що такий загальний, як би сказати, така атмосфера була на Рогатці. Взагалі, вона така бідацько-кримінальна".