Флоріан Земялковський

Польський політик і австрійський державний діяч, президент Львова 1871-1873 рр., юрист.

Флоріан Земялковський (Florian Ziemiałkowski) (27 грудня 1817 р. – †27 березня 1900 р.) – польський політик і австрійський державний діяч, президент Львова, юрист.

Народився в с. Мала Березовиця (тепер Збаразького р-ну Тернопільської обл.) у бідній багатодітній сім’ї кухаря панського маєтку. Освіту здобув у Тернопільській єзуїтській гімназії (1827–1833) і на правничому факультеті Львівського університету (1834–1838). Серед студентів вирізнявся розумовими здібностями й винятковою життєвою спритністю. У 1840 р. здобув у Львівському університеті науковий ступінь доктора права. Упродовж 1841 р. кілька місяців працював ад’юнктом на правничому факультеті Львівського університету.

Учасник польського повстанського руху 30–40-х років ХІХ ст., за що був засуджений до смертної кари (1845), але завдяки амністії звільнений під нагляд поліції; брав участь 1863 р. в організації у Львові осередку польського повстанського руху в рамках підтримки Січневого повстання в Королівстві (Царстві) Польському, пізніше один з лідерів польських ліберал-демократів у Львові, які виступали за перетворення Галичини на широку польську автономію; президент Львова (1871–1873); міністр у справах Галичини в австрійському уряді (1873–1888), депутат австрійського парламенту у Відні (1848–1849, 1867–1869, 1873–1888; від 1888 р. – пожиттєвий член Палати панів) і Галицького крайового сейму у Львові (1861–1863, 1867–1869, 1870–1895), голова польського Кола в австрійському парламенті (1867–1868). 

За світоглядом і переконаннями еволюціонував від революційних і ліберально-демократичних до помірковано консервативних і лоялістичних поглядів. Невдача польського Січневого повстання та конституційні й децентралізаторські перетворення в монархії Габсбурґів остаточно переконали Земялковського в потребі компромісу з Віднем навколо програми внутрішньої перебудови Австрійської монархії (тому політичне угруповання на чолі із Земялковським опоненти іронічно називали “мамелюками”). Вершини популярності у львівському середовищі досяг на зламі 1860–1870-х років. Відмовившись від гасла широкої автономії Галичини, обмежував свої вимоги полонізацією системи шкільництва, судочинства й адміністрації, виступав за порозуміння поляків з австрійським урядом та припинення масових патріотичних акцій. Відображав інтереси польської східногалицької шляхти та заможнішої частини міської інтелігенції. Як президент Львова Земялковський прагнув до централізації влади в місті, був прагматиком і автократом. Спрямовував зусилля на підвищення матеріального становища чиновників і покращення ефективності міської адміністрації, зокрема в питанні збору податків. Під час президентури Земялковського було утворене міське статистичне бюро. Посаду президента Львова розглядав як тимчасове становище, крок до політичної кар’єри у Відні. Після призначення міністром дистанціювався від львівського політичного середовища. Відзначався антиукраїнськими настроями. Націю розумів як “історично-політичну індивідуальність”, українців трактував як частину польського народу. Одним із найважливіших своїх завдань як міністра у справах Галичини в австрійському уряді вважав нагляд за контактами між Віднем і українськими середовищами. Був одружений (від 1858 р.) з Геленою Дилевською (Helena Dylewska, бл. 1840 р. – †8 серпня 1917 р.), донькою львівського адвоката і члена польської Центральної Ради Народової (1848) Мар’яна Дилевського. Дітей у подружжя Земялковських не було. У Львові мешкав на пл. Стрілецькій (тепер пл. Данила Галицького). Помер і похований у Відні, де подружжя Земялковських замешкало від 1873 р.

Учасник польського національного руху

Ще під час навчання у Тернополі і Львові (1827–1838) Флоріан Земялковський був учасником польських підпільних організацій, де належав до поміркованих діячів середньої ланки. Серед студентів вирізнявся розумовими здібностями й винятковою життєвою спритністю. Заарештований за звинуваченням у належності до польського національного підпілля, 1845 р. був засуджений до смертної кари, але завдяки амністії звільнений під нагляд поліції. Революційні події “Весни народів” 1848 р. знову втягнули Земялковського у вир політики. Разом із Францішком Смолькою (Franciszek Smolka) на наступні два десятиріччя став лідером польських ліберал-демократів у Львові, які виступали за перетворення Галичини на широку польську автономію. Був людиною успіху. Уже під час “Весни народів” виявилися риси Земялковського, які згодом характеризували його як політика: дипломатичність, схильність до закулісних інтриг і кулуарних перемовин, ораторський талант, а передусім поміркована програма і вміння йти на компроміси з австрійським урядом. Неприхильно ставився до концепції слов’янської солідарності в боротьбі з централізмом Відня, виступав за політичний союз галицьких поляків з угорцями, особливо негативною вважав роль чеських політиків, схильних підтримувати вимоги українців щодо поділу Галичини за національною ознакою.

Брав участь 1863 р. в організації у Львові осередку польського повстанського руху в рамках підтримки Січневого повстання в Королівстві (Царстві) Польському. Ідеологічно противник повстанської тактики, уважав, що оскільки повстанню не вдалося перешкодити, то треба до нього приєднатися, щоби не допустити найгіршого – соціальної революції. Разом із Адамом Сапігою (Adam Sapieha), Францішком Смолькою й Олександром Дідушицьким (Aleksander Dzieduszycki) увійшов до складу повстанського Комітету Східної Галичини. За участь в організації у Львові повстанських структур у липні 1863 р. був заарештований і до листопада 1865 р. перебував у львівській в’язниці “Бриґідки”. Невдача Січневого повстання та конституційні й децентралізаторські перетворення в монархії Габсбурґів остаточно переконали Земялковського в потребі компромісу з Віднем навколо програми внутрішньої перебудови Австрійської монархії. Вершини популярності у львівському середовищі досяг на зламі 1860–1870-х років. У політичній тактиці був близький до Аґенора Ґолуховського (Agenor Goluchowski), висловлюючись за якнайширшу автономію Галичини, але не через конфлікт з австрійським урядом. Гостро полемізував у Львові зі Смолькою і його прихильниками, які вимагали безумовного перетворення монархії Габсбурґів на федерацію “історичних” провінцій.

 

Президент Львова

Відмовившись від гасла широкої автономії Галичини, Земялковський обмежував свої вимоги полонізацією системи шкільництва, судочинства й адміністрації, виступав за порозуміння польських еліт з австрійським урядом та припинення масових патріотичних акцій. На зламі 60–70-х років ХІХ ст. був, поряд зі Смолькою, ключовою постаттю політичного життя Львова. У 1869 р. виступив з проектом заснування в місті нової газети, яка отримала назву “Dziennik Polski”. До редагування газети Земялковському вдалося залучити популярних тоді публіцистів Яна Ляма (Jan Lam) і Генрика Реваковича (Henryk Rewakowicz). Ґолуховський, який фінансував видання, ставив за мету створити у Львові консервативний часопис на зразок краківського “Czas-у”, який зможе об’єднати помірковані політичні сили з числа землевласників та інтелігенції, схильних до компромісу з Віднем. Спираючись на нове видання, Земялковський брав участь у виборах до Галицького сейму в 1870 р., а також – у січні 1871 р. – до Львівської міської ради. У квітні 1871 р. був обраний президентом Львова. За словами польського історика Збіґнєва Фраса, “для слабкого й здомінованого шляхтою галицького міщанства, ближчим і бажанішим взірцем був Земялковський зі своєю спритністю, помірним, але гарантованим успіхом, ніж Смолька з його нереалізованими мріями і планами про велику політику й великі гроші, що більше підходили до Відня, ніж Львова” (Fras, 1991, s. 140).

Як президент Львова Земялковський прагнув до централізації влади в місті, був прагматиком і автократом. Домігся прийняття такого регламенту роботи Міської ради, який дав змогу зосередити ключові важелі управління містом у виконавчому комітеті – так званому Виділі на чолі з президентом. Таким чином тільки третина депутатів Міської ради мала реальний вплив на прийняття рішень. Земялковський реорганізував маґістрат – прагнув підвищити матеріальне становище чиновників і покращити ефективність міської адміністрації, зокрема в питанні збору податків. Під час президентури Земялковського було утворене міське статистичне бюро. Інвестиційні плани Земялковського не знаходили підтримки львівських радних, які побоювалися підвищення податків. Тому для роботи Міської ради в той час нерідко бракувало кворуму. Сам Земялковський трактував львівське президентство як тимчасове заняття. Його політичні амбіції були спрямовані до австрійської столиці. Земялковський поступово втрачав популярність серед львівського міщанства, і тому після призначення у квітні 1873 р. міністром він швидко склав повноваження президента Львова і переїхав до Відня.

 

Австрійський міністр

У 1873–1888 рр. Земялковський був міністром без портфеля (практично міністром у справах Галичини) в австрійському уряді. Після призначення міністром він насамперед дистанціювався від львівського політичного середовища. Жест своєрідного розриву зі Львовом і зближення з краківським консервативним угрупованням був зроблений за результами парламентських виборів 1873 р. Тоді Земялковський відмовився від депутатського мандату зі Львова і прийняв мандат з округу сільських громад Живєц–Бяла. У перші роки на посаді міністра діяв ефективно як посередник між інтересами Відня і польської автономії, зосереджуючись головно на залученні державних фінансових ресурсів для економічного й освітнього розвитку Галичини. Був прихильником концепції “позитивної праці”. За період, коли Земялковський обіймав посаду міністра, у Галичині розвинулася нова галузь господарства – видобування нафти. Найбільшим у той час був інтерес Земялковського до соціально-господарських (виступав посередником у переговорах між польськими політичними елітами Галичини і Віднем у питанні скасування права пропінації, індемнізаційних виплат тощо) і культурно-освітніх (домагався відкриття польських гімназій, тримав на оці полонізацію Львівського і Краківського університетів тощо) питань. Протегував поляків на чиновницькі посади в австрійській владі.

Одним із найважливіших своїх завдань як міністра у справах Галичини Земялковський уважав нагляд за контактами між Віднем і українськими середовищами. Виступав за “рівноправність” поляків і русинів, уважаючи їх одним народом, поділеним віровизнаннями. Рішуче поборював проросійські тенденції в українському русі, вживав заходів для ліквідації у Відні греко-католицької духовної семінарії, підтримував (за посередництвом перемиського єпископа Івана Ступницького) греко-католицьких священиків з Холмщини, які втекли звідти після ліквідації там структур Греко-Католицької Церкви (1875). Визнавав “делікатну природу” українського питання, але єдиним можливим його розв’язанням уважав мовну асиміляцію й полонізацію українського населення. Після смерті намісника Аґенора Ґолуховського (1875) став стрімко втрачати популярність у Галичині, а після призначення у 1880 р. міністром фінансів Юліана Дунаєвського (Julian Dunajewski) – й у Відні. Як міністр у справах Галичини прийняв захисну позицію: перестерігав появу невигідних для Галичини законопроєктів або ж мінімізував їхній вплив на край. Посаду міністра втратив через конфлікт з Дунаєвським.

"Українське питання" у баченні Земялковського

Розуміння народу-нації як “історично-політичної індивідуальності” давало підстави Земялковському називати себе виразником інтересів русинів. Він наголошував, що “народився на руській землі і є русином”. Такий підхід вів до інтерпретації українців як чатини польського народу. У спогадах ставив питання: “Чи русини є народом? У нас народ не значить те саме, що рід чи люд. У логічній польській мові народ має політичне значення й часто, і справедливо, розуміється як держава” (Pamiętniki Floryana Ziemiałkowskiego..., cz. IV, s. 192). Земялковський заперечував можливість миттєвого українсько-польського порозуміння, на що сподівалися деякі польські політики, уважав, що “згоди” можна досягнути поступово в результаті добровільної полононізації. Він стверджував, що “польськість має над руськістю якусь таємничу перевагу до тієї міри, що русин, зіткнувшись із поляком, уже через те полонізується” (Там само, с. 334). Наявний українсько-польський конфлікт у Галичині, який насправді був зумовлений формуванням модерних національних рухів, Земялковський пояснював річпосполитським спадком, наслідком польського “релігійного фанатизму”.

Таку позицію Земялковського в “українському питанні” історики пояснюють двома групами причин: побоюванням перед результатами діяльності українців (зростанням російських впливів, адміністративним поділом Галичини, соціальним конфліктом, сторонами якого у східній частині провінції були українські селяни і польські землевласники) й особистими світоглядними переконаннями, які певною мірою були породженням ліберальних поглядів. Він уважав, що полонізація українського населення не є результатом цілеспрямованої та організованої акції, а ефектом дії краще розвинутої польської культури. Тому, з точки зору Земялковського, зрівняння української мови у правах з польською було б рухом проти цивілізаційного поступу. З часом, мірою здобуття управлінських посад (президента Львова, міністра в австрійському уряді), світоглядне заперечення Земялковським українства поступалося місцем політичному, коли його контакти з представниками українського руху підпорядковувалися меті збереження польської переваги в Галичині, створення серед української інтелігенції пропольського угруповання й перетворення провінції в модель майбутньої польської держави.