Рафаель Лемкін ID: 308

Рафаель Лемкін ID: 308

1900-1959

Рафаель Лемкін нині вважається найвидатнішим польським юристом ХХ століття. Він став широко відомим своєю працею з розробки лінгвістичних і юридичних термінів для означення того, що завдяки його зусиллям увійшло в міжнародний обіг під назвою "геноцид".

Рафал (Рафаель) Лемкін (Rafał (Raphael) Lemkin) (24 червня 1900 — 28 серпня 1959) нині вважається найвидатнішим польським юристом ХХ століття. Він став широко відомим своєю працею з розробки лінгвістичних і юридичних термінів для означення того, що завдяки його зусиллям увійшло в міжнародний обіг під назвою "геноцид" — "нового слова, запропонованого […] для позначення старої практики в її сучасному розвитку" (Lemkin, 1944, 79). Визнання своєї діяльності як захисника від масового винищення певних груп населення Лемкін здобув тільки через десятиліття по смерті. Лише у 1990-х роках — у зв'язку з інституціоналізацією досліджень геноциду як окремої наукової дисципліни та розвитком міжнародного кримінального права — постав ширший, глобальний інтерес до його життя й ідей (Redzik, 2017, 6). Останнім часом автора "Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього" почали вивчати в контексті його юності та студентських років, проведених в Університеті імені Яна Казимира у Львові, де він мешкав у 1921-1926 роках [1].

Лемкін виріс на фермі на південь від Волковиська (Wołkowysk) (нині Вовковиськ, Гродненська область, Білорусь). Науковець народився в родині фермера Йосипа Лемкіна та Белли, уродженої Померанц (Joseph Lemkin, Bella Pomeranc). Деякі біографи наголошують на важливості постаті матері Лемкіна у його житті — освіченої жінки, яку іноді навіть називають "блискучою інтелектуалкою" (Kornat, 2010, 59). Цей вплив виявився насамперед у вихованні Рафала та його братів Еліаса й Самуїла, яких вона навчала вдома (Redzik, 2017, 8; Frieze, 2013, xi). У родині вони спілкувалися їдишем, польською та російською мовами; походження сім'ї описують як традиційне "східноєвропейське єврейське" (Marrus, 2014, 246). Зазначають, що Лемкін навчався в модерній реформістській хедері, де, окрім іншого, опановував розмовний іврит. На момент вступу до Львівського університету він уже вільно володів дев'ятьма мовами, згодом додавши до них санскрит і арабську (Cooper, 2008, 12).

Багатомовний і багатонаціональний регіон, у якому виріс науковець, описують як "зону кровопролиття і розпаду імперій" (Irvin-Erickson, 2017, 17) — своєрідну геополітичну "стрілку компаса" між етнографічною Польщею, Східною Пруссією, Україною та царською Росією. Таке прикордонне становище, ймовірно, "сприяло формуванню космополітичного світогляду" (Marrus, 2014, 246), але водночас живило постійну міжідентичнісну напругу. Лемкін описував становище євреїв у контексті російсько-польських змагань за політичне панування в цьому регіоні як украй прекарне, а подекуди й безпосередньо узагрожене (Lemkin, 2013, 3; Marrus, 2014, 242). За умов "постійного перекроювання територіальних меж" із плином часу "поняття держави з фіксованими кордонами" — суверенітет якої згодом став центральною темою в працях Лемкіна — ще не було загальноприйнятим (Vrdoljak, 2009, 1166; Bienczyk-Missala/ Debski, 2010, 7).

Лемкін склав бакалаврський іспит у 1919 році та переїхав до Кракова, де протягом двох семестрів навчався на юридичному факультеті Ягеллонського університету (Redzik, 2017, 8). Зрештою, наприкінці 1921 року, він вступив на факультет права і політичних наук Львівського університету (Redzik, 2017, 13) [2]. Під час навчання у Львові Лемкін зацікавився міжнародним і порівняльним кримінальним правом (Redzik, 2017, 20; Vrdoljak, 2009, 1175).

В автобіографії науковець пов'язує свою відданість боротьбі за міжнародне переосмислення та визнання безіменного злочину, який згодом назвав геноцидом, із двома подіями, що хронологічно припадають на період його перебування у Львові. Першою з них була справа Согомона Тейліряна 1921 року, що розгорталася приблизно тоді, коли Лемкін розпочав свої дослідження; другою — справа Самуїла Шварцбарда 1926 року, що її розслідували невдовзі після того, як Лемкін здобув докторський ступінь в Університеті імені Яна Казимира.

Справа Тейліряна — вірменина, який вижив під час геноциду вірмен і відтак убив колишнього міністра внутрішніх справ Османської імперії та Великого візира Талаат-пашу, вважаючи його відповідальним за масові вбивства вірмен у 1915–1918 роках, — привернула увагу Лемкіна завдяки статті в місцевій газеті (Power, 2002, 18). Згідно з автобіографією, Лемкін звернувся до одного зі своїх професорів, вказавши на несправедливість, яку вбачав у судовому процесі над Тейліряном, що згодом перетворився на "суд над турецькими злочинцями" (Lemkin, 2013, 244). Подальша дискусія, за версією самого Лемкіна, стала визначальною для його рішення присвятити себе юридичній кар'єрі. На запитання, чому Талаата не притягнули до відповідальності за вбивство тисяч людей, тоді як Тейлірян опинився на лаві підсудних, професор відповів аналогією з фермером, який вбиває власних курей: у такому разі втручання третьої сторони означало би порушення кордонів. Так він намагався пояснити Лемкіну своє бачення принципу державного суверенітету. "Вірмени, — заперечив йому молодий Лемкін, — не кури!"

"Він згадав аргумент суверенітету держави. “Але суверенітет держави, — відповів я, — означає можливість провадити незалежну зовнішню й внутрішню політику, будувати школи, дороги — словом, здійснювати всі види діяльності, спрямовані на благо людей”. Суверенітет, стверджував я, “не може розглядатися як право вбивати мільйони невинних людей”" (Lemkin, 2013, 20).

Ірвінґ-Еріксон вважає, що консервативний професор Юліуш Макаревич — найбільш імовірний кандидат на цю роль серед викладачів права Лемкіна у Львівському університеті [3] — і є тим самим колегою, про якого йдеться в цій анекдотичній історії (Irvin-Erickson, 2017, 36). Лемкін зав'язав кілька тривалих дружніх стосунків зі своїми львівськими професорами (Irvin-Erickson, 2017, 17) [4], однак найтісніше спілкувався саме з Макаревичем — "відомим експертом у галузі кримінального права, ентузіастом соціологічної школи кримінального права та головним автором Кримінального кодексу 1932 року" (Redzik, 2017, 14).

За словами Джона Купера, у Лемкіновій реконструкції першого усвідомлення того, що той пізніше назве геноцидом, наявна прогалина. Замість якогось одного ключового випадку, більш імовірним видається припущення, що вирішальним фактором його занепокоєння стали свідчення часу, на який припали масові вбивства євреїв під час погромів по всій Східній Галичині. Втім, Лемкін у своїх мемуарах про це ніколи не згадує, радше представляючи себе як людину з більш універсальними думками (Cooper, 2008, 14–15; 272). Як нещодавно виявили, ця прогалина поширюється й на його політичну діяльність у 1920-х роках — зокрема на активізм у групах сіоністського студентського руху, який він із часом вирішив замовчати (Loeffler, 2017, 342). Приблизно в часи переїзду до Львова Лемкін почав писати короткі есеї та статті для місцевих сіоністських газет (Irvin-Erickson, 2017, 37), залишаючи "чіткий, безпомилковий слід" "послідовного активізму", який "простежується в єврейській пресі на ідиші, івриті та польській мові" протягом 1920-х років (Loeffler, 2017, 341).

Як студентський голова Спільного академічного комітету Східної Галичини, Лемкін був співавтором видання, присвяченого відкриттю Єврейського університету в Єрусалимі. В одній зі своїх статей він писав:

"В університетах Європи та за її межами ми вивчили всі мови світу, стародавні та сучасні. Ми ввібрали в себе багато культур. Ми пили красу Яфета великими ковтками, а мову власного народу, нашу велику і прекрасну культуру, ми зрадили і покинули" (Lemkin, 1925, 3–4; Loeffler, 2017, 342).

Ще одним свідченням його зв'язку з єврейськими інтелектуальними колами під час навчання у Львові, а також проявом його схильності до мовного підходу в культурних питаннях, є Лемкіновий переклад твору Хаїма Бялика "Noah i Marynka" з івриту на польську (Redzik, 2017, 15).

Другий випадок, який Лемкін характеризує як рушій свого активізму, спрямованого на покарання винуватців у масових убивствах, був доволі схожий на перший. Ця подія сталася за кілька місяців після того, як Лемкін отримав диплом Львівського університету. "У 1926 році, одразу після отримання докторського ступеня, — писав Лемкін, — вибухнула ще одна бомба. У рідкісний момент ясності, навіяний обуренням, я ще глибше усвідомив концепцію злочину, який намагався встановити" (Lemkin, 2013, 20). У вересні 1926 року у Парижі провідну фігуру української політики, очільника Директорії Української Народної Республіки Симона Петлюру, вбив єврейський емігрант Самуїл Шварцбард. Це був акт помсти за антисемітські погроми, скоєні певними загонами військ УНР близько 1919 року (Gilley, 1917). У статті на цю тему сам Лемкін згадував, що назвав дії Шварцбарда "прекрасним злочином" (beautiful crime), підкресливши, що проблема полягала в тому, що "не існувало закону про уніфікацію моральних стандартів людства щодо знищення національних, расових та релігійних груп" (Lemkin, 2013, 21; Cooper, 2008, 16).

У цих подіях були закладені основи для його подальшої роботи над "порушеннями міжнародного права, навмисним використанням будь-яких засобів, здатних створити небезпеку для суспільства" (Loeffler, 2017, 347). 

Після навчання у Львівському університеті Лемкін вивчав філологію та філософію в Гейдельберзі, Берліні, Сорбонні та в Італії, а згодом переїхав до Варшави, де розпочав юридичну кар'єру в Апеляційному суді Варшави. Там він продовжував академічну освіту та зосереджував увагу на питаннях міжнародного права й проблематиці європейських меншин (Marrus, 2014, 242; Loeffler, 2017, 343; Kornat, 2010, 60; Vrdoljak, 2009, 1175).

У Варшаві він провів десять "продуктивних і успішних" років (Frieze, 2013, xii). У 1933-му його призначили місцевим заступником прокурора та секретарем Комітету з кодифікації законів Польської Республіки (ibid.). Лемкін брав участь у численних конгресах із процесу уніфікації кримінального права протягом 1920-х і 1930-х років, сприяючи розвитку порівняльного кримінального права, зокрема через переклади Кримінального кодексу Радянської Росії та Фашистського кримінального кодексу ще в 1927–1929 роках (Redzik, 2017, 21; 26). Він також систематично аналізував різні випадки масових убивств (Bienczyk-Missala / Debski, 2010, 9). Побутують припущення, що "функціональний словник", необхідний йому для "переосмислення взаємозв'язку між національністю, культурою та правом в умовах сучасного антисемітизму та жорстокості" — основа його наукового інтересу до юридичного визначення сучасного злочину, який згодом отримав назву "геноцид" — Лемкіну надав сіоністський рух у Східній Європі, до якого той активніше долучився під час перебування у Варшаві (Loeffler, 2017, 343–346).

Коли в 1939 році розпочалася Друга світова війна, Лемкін ще жив у Варшаві. Він вирушив на схід, до свого рідного міста, де востаннє побачив батьків. Звідти поїхав до Вільнюса, отримав візу до Швеції, де пробув рік, а в 1941 році його прийняли до Дюкського університету, де читав лекції з порівняльного та римського права. До США він дістався через Ригу, Москву та Владивосток (Redzik, 2017, 35–38). Рік по тому Лемкін обійняв посаду головного радника Ради з питань економічної війни у Вашинґтоні, де працював над своїм opus magnum — книгою "Правління Осі в окупованій Європі", опублікованою в 1944 році (ibid., 39). У ній він запропонував міжнародне визнання злочину, скоєного проти колективу, для якого ввів термін "геноцид" — неологізм, похідний від грецького слова genos і латинського суфікса -caedo.

У 1945 році Лемкіна призначили до Відділу військових злочинів Генеральної прокуратури США в Пентагоні, де він став радником у штабі Роберта Джексона, головного прокурора США на Нюрнберзькому процесі (Marrus, 2014, 240). Хоча термін "геноцид" не був включений до Статуту Міжнародного військового трибуналу, після Нюрнберга Лемкін продовжив боротьбу за міжнародне правове врегулювання цього злочину. Він став консультантом Юридичного комітету ООН; у 1946 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію про геноцид, а 9 грудня 1948 року була прийнята Конвенція про запобігання злочину геноциду (Redzik, 2017, 42–44). Під час Голокосту Лемкін втратив 49 членів своєї родини (Marrus, 2014, 242).

У 1950-х роках Лемкін отримав кілька номінацій на Нобелівську премію миру та читав лекції про різні випадки геноциду у XX столітті. 

У 1991 році в Єльському університеті відбувся Перший симпозіум Лемкіна з питань геноциду; у 2000 році в Лондоні пройшла конференція, присвячена 100-річчю від дня народження Рафаеля Лемкіна. Інститут дослідження геноциду в Нью-Йорку заснував премію, названу на його честь, і багато інших установ також пішли цим прикладом. У наступні роки з'явилися численні книги і статті — як наукові, так і популярні — про його життя та діяльність, а також були зняті фільми та поставлені п'єси (Redzik, 2017, 51; Loeffler, 2017, 340). Серед цих численних вшанувань — встановлення у 2017 році почесної меморіальної дошки на будівлі його студентського гуртожитку у Львові, за адресою вул. Замарстинівська, 21 [4].

Праці та проєкти

Вибране:

Рафал Лемкін та ін. (ред.), Har ha-tzofim: had yoman akademi mukdash li-fetihat ha-mikhlalah ha-'Ivrit be-Yerushalayim [Mt. Scopus: академічний вісник, присвячений відкриттю Єврейського університету в Єрусалимі] (Lwów, 1925; s. Loeffler 2017).

Хаїм Бялик, Ной і Маринка, przetłumaczył i wstępem zaopatrzył Rafał Lemkin (Lwów: Snunit, 1926).

Kochanowicz Tadeusz, Kodeks Karny Republik Sowieckich, przedmowa Juliusz Makarewicz, «Wydawnictwo Seminarium Prawa Karnego Uniwersytetu Jana Kazimierza we Lwowie» (Warsaw 1926).

Kodeks karny faszystowski, przedmowa Wacław Makowski (Warsaw: Księgarna F. Hoesicka, 1929).

Les actes constituent un danger general (interetatique) consideres comme delits de droit des gens (Paris: Editions A. Pedone, 1934).

Панування Осі в окупованій Європі. Закони окупації; аналіз уряду. Пропозиції щодо відшкодування (Вашингтон, округ Колумбія: Фонд Карнегі за міжнародний мир, 1944).

Люди

Організації

• 

Джерела