Юліан Лаврівський
У Львові Лаврівський прожив тільки 12 років, якщо не рахувати років навчання в університеті. Але за силою впливу на це місто дорівнятися до нього могли хіба одиниці. До Львова перебрався 1861 року, коли був обраний депутатом до Галицького сейму. Найважливіші досягнення Лаврівського: відкриття у Львові українського культурно-розважального товариства "Руська бесіда" у приміщенні Народного Дому (1861), організація Руського клубу в Галицькому сеймі (1861/63), заснування українського театру при "Руській бесіді" (1864), а також відкриття у Львові селянського банку (1867).
У політиці Лаврівський був ідеалістом та романтиком, вважав, що все і всіх можна примирити. Наполегливо прагнув до узгодження інтересів австрійської влади в Галичині з інтересами українців та поляків. Гостро критикував проросійські тенденції в українському національному русі, але до кінця мав контакти з представниками так званої "староруської партії". Як віце-маршалок намагався використати польсько-українську цивілізаційно-культурну єдність (яка, на думку Лаврівського, була закорінена в спільній історії) для модернізації українського суспільства в Галичині. Але його ініціатива польсько-українського порозуміння у 1869 року провалилася. Від самого Лаврівського почали сторонитися усі політичні сили і тільки передчасна смерть врятувала його від цілковитого забуття. Авторитетом Лаврівського після угоди скористалися народовці. Для організаційного зміцнення обрали його головою "Просвіти". Володимир Навроцький з цього приводу писав: "Лавровський тепер нашим головою. Треба нам його визиськувати, поки дасться".
Не останнє місце в політичних поглядах Лаврівського відіграло його одруження з полькою. Дружина Каміла з Малецьких була молодшою від чоловіка на сім років, вінчання відбулося 1848 року, але точна дата невідома. У сімейних взаєминах пара намагалася дотримуватися гармонії між українською (греко-католицькою) та польською (римо-католицькою) ідентичностями. Таку модель Лаврівський намагався реалізувати і в політиці. Подружжя Лаврівських померли від тифу майже одночасно: першою Каміла в неділю 22 квітня 1873 року, а вже наступного дня, так і не довідавшись про смерть дружини, Юліан. Ховали їх разом на Личаківському кладовищі у родинному гробівці дружини. Тоді й стали зрозумілими слова Лаврівського, які оголошував під час обґрунтування українсько-польського проекту 1869 року: "і смерть сама не розлучає, бо і гроби у нас спільні".
Пов'язані місця
Вул. Грушевського, 4 – біологічний корпус ЛНУ ім. Франка
Навчався на правничому факультеті.
Детальніше про місцеВул. Університетська, 1 – головний корпус ЛНУ ім. І.Франка
Депутат та віце-маршалок Сейму.
Детальніше про місцеВул. Князя Романа, 01-03 – корпус НУ "Львівська політехніка" (кол. "Палац справедливості")
Був радником суду.
Детальніше про місцеВул. Театральна, 22 – "Будинок Офіцерів" (колишній Народний дім)
Організатор товариства "Руська бесіда".
Детальніше про місцеВул. Мечнікова – Личаківський цвинтар
Похований у родинному гробівці дружини.
Детальніше про місцеОрганізації
Джерела
1. Мар'ян Мудрий, "Лаврівський Юліан Григорович", Енциклопедія
історії України: у 10 т., Київ, 2009, т. 6, 13.
2. Мар'ян Мудрий, "Юліан
Лаврівський (1821–1873): портрет галицького полонофіла", Lwow.
Miasto – spoleczenstwo – kultura. T. V: Ludzie Lwowa, Kraków, 2005.
3. Ігор Чорновол, 199 депутатів Галицького Сейму (Львів,
2010), 228.
4. Jerzy Zdrada, Ławrowski Julian (1821–1873), Polski Słownik
Biograficzny. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, т. XVIII, z. 7, 282–283.