Театр ім. М. Заньковецької

Театр ім. Марії Заньковецької, заснований ще у 1917 р. у Києві, діяв у Львові з осені 1944 р. Його розташували у Львові як один із плацдармів для проведення політики радянізації міста. Львів, де перед тим – під час німецької окупації – працював Львівський оперний театр, що представив українському глядачеві першого “Гамлета” й низку інших постановок у різних театральних жанрах, за логікою, мав би не сприйняти Театр ім. М. Заньковецької. Перед тим, як до міста прибули заньківчани, у цьому ж приміщенні з двохтижневими гастролями перебували “Театр пісні і танцю при НКВС СРСР”. Паралельно із цим колективом до міста прибуло 26 політруків для проведення ідеологічної роботи, створення парторганізацій – переважно це були політруки партизанських загонів, що діяли на території Західної України, відтак краще знали специфіку даного регіону (ДАЛО Р.2034/1/7:12). Тобто одразу з відступом німецької армії почалася примусова радянізація Львова та західних теренів України, і театри були одним із інструментів цього процесу. Це типова ситуація для окупаційної ідеології. Парадоксальність культурної адаптації Театру ім. М. Заньковецької у Львові взагалі заслуговує на окреме вивчення науковців. Адже заньківчани, на противагу розрахункам влади, органічно вписалися в культурну атмосферу міста, і ось уже майже 60 років є невід’ємною його частиною.

Театр ім. М. Заньковецької прибув до Львова 26 вересня 1944 року. Львівське обласне відділення Управління у справах мистецтв при РНК СРСР дозволило до 1 жовтня 1944 року облаштовуватись колективу на новому місці. Офіційно робота заньківчан мала розпочатися репетицією вистави “На перші гулі” (за твором Степана Васильченка) у приміщенні того ж таки Театру Скарбека, де в період німецького панування працювала філармонія. Проте репетиції довго відкладали, ризикуючи “зірвати” свій перший сезон. Справжню причину такої тривалої затримки пояснює директор театру Олександр Бураковський у своєму звіті за 1944 р. – велика кількість майна, яка перебувала на постійному балансі театру ще в евакуації, затримується в дорозі. А судячи із бухгалтерсько-фінансових звітів, воно так ніколи й не прибуло до Львова (Палій, 2007).

У своєму першому львівському сезоні вони поставили всього 2 спектаклі: “Генерал Брусілов” Іллі Сельвінського (Илья Сельвинский) та “Човнарка” Михайла Погодіна (Михаил Погодин). Ці спектаклі не тільки не стали мистецькою подією і не користувалися популярністю у глядача, але й були гостро розкритиковані у місцевій пресі письменником прорадянського напрямку – Ярославом Галаном. Особливо це стосувалося вистави “Генерал Брусілов”. Як зауважив Галан, ця вистава вирізняється з-поміж інших, які він досі бачив, “тільки російським шовінізмом”. Імовірно, тому вистава пройшла всього 2 рази і була знята з репертуару (Галан, 4). Внаслідок такої реакції львівської інтелігенції на вистави стаціонованого театру влада побачила, що художній керманич заньківчан Борис Романицький в нових умовах не може забезпечити мистецьку адаптацію у культурне середовище Львова, тож на посаду головного режисера та художнього керівника у березні 1948 р. було запрошено учня Леся Курбаса – Бориса Тягна. Почалася цілком нова епоха в мистецькій історії театру. З нових постановок передовсім слід назвати “Гамлет”, “Сорочинський ярмарок”, “Тарас Бульба”, “Учитель танців”, “Рюї Блаз” (Козак, 2010, 247-254). Паралельно з Тягном у театрі працювали режисери Валерій Івченко (згодом перейшов на роботу в кіностудію ім. Довженка) та Борис Романицький.

На поч. 50-х рр. саме Борис Тягно запросив до заньківчан молодих режисерів Анатолія Ротенштейна та Анатолія Горчинського. Пізніше до заньківчан прийшов ще один талановитий, знаковий режисер, учень Тягна – Олекса Ріпко. Вистави Ріпка теж стали візитівкою театру: “Невольник”, “Сестри Річинські”, “Суєта”, “Хазяїн”, а також легенда заньківчанської сцени, вистава, яка тріумфально пройшла понад 600 разів – “Марія Заньковецька”. Окрім того, така плеяда режисерів у навчальній акторській студії виховала ціле гроно блискучих акторів, які увійшли до історії українського театру: Наталя Лотоцька, Ярослав Коцюлим, Лариса Кадирова, Богдан Ступка, Арнольд Помазан, Богдан Козак, Володимир Глухий, Наталя Міносян, Алла Корнієнко та ін. Також до театру запросили досвідчених акторів Запорізького драматичного театру ім. Щорса – Таїсію Литвиненко та Федора Стригуна, а також випускників театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого – Віталія Розтального, Анну Плохотнюк та ін. Варто зазначити, що студія при театрі здійснила кілька випусків студійців, які стали артистами різних театрів України, не лише їхнього. З 1971 р. по 1978 р. посаду головного режисера обіймав один із найвидатніших українських режисерів – Сергій Данченко. Його вистави стали візитівкою театру. Щоб побачити ці спектаклі, приїздили глядачі не тільки з інших міст України, а й із Росії, Прибалтійських країн, Польщі тощо. Саме завдяки Сергієві Данченку більшість талановитих акторів отримали можливість вповні реалізувати свій потенціал. Його вистави – “Маклена Граса” (1967), “Камінний господар” (1971), “Річард ІІІ” (1974), “Украдене щастя” (1976) – стали класикою українського театру. Паралельно з ним у театрі продовжував працювати Олекса Ріпко, також Володимир Опанасенко та Богдан Сусловський. А з 1977 р. і до сьогодні у заньківчанську трупу, на запрошення Сергія Данченка, повернулася після режисерських студій у Росії Алла Бабенко (майстерня Георгія Товстоногова (Георгий Товстоногов); стажування в Анатолія Ефроса). Її постановки чеховських творів, з тонкою деталізацією психологічних характерів стали візитівкою театру, а також є неодмінним гостем міжнародних фестивалів у Ялті та Меліхово, присвячених цьому письменнику. Окрім того, Алла Бабенко здійснила постановки за інсценізаціями Гі де Мопассана (Guy de Maupassant) “Милий друг”, Федора Достоєвського (Фёдор Достоевский) “Ідіот”, Гюстава Флобера (Gustave Flaubert) “Мадам Боварі”, цілої низки творів сучасних авторів. В історію українського театру також увійшли такі постановки режисера, як “Макбет” Вільяма Шекспіра (William Shakespeare), “Нора” Генріка Ібсена (Henrik Ibsen), “Криваве весілля” Федеріко Ґарсія Лорки (Federico García Lorca).

Всі ці фактори стали одними із визначальних високого мистецького злету заньківчан 60–70-х рр. ХХ ст. Театр спочатку отримав звання академічного (1972), а згодом, вже за часів незалежної України, йому було надано, а точніше повернуто статус найстарішого національного колективу України (2001).

З 1987 р. і донині заньківчан очолює народний артист України, відомий актор і режисер, лауреат Національної премії Т. Шевченка, Федір Стригун. Першою його постановкою як режисера та керманича театру була вистава “Безталанна”. Згодом митець здійснив сценічне прочитання багатьох творів зарубіжної, та передовсім національної класики. Завдяки вдало знайденим художнім виражальним засобам та акторському ансамблю, а також вмінню відчувати та діагностувати добу і стан суспільства, він по-новому актуалізував їх. Про це свідчать його постановки “У.Б. Н.”, трилогія Богдана Лепкого “Мазепа”, “Народний Малахій” Миколи Куліша, “Хазяїн” Івана Карпенка-Карого, “Ісус, син Бога живого” Василя Босовича, “Маруся Чурай” Ліни Костенко, “Андрей” В. Герасимчука та ін. (Оверчук, 2004, 64).

Окрім вище зазначених режисерів, у цьому театральному колективі також здійснює постановки заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський, який створив цікаві та популярні постановки: “Кайдашева сім’я” Івана Нечуя-Левицького, “Амадей” Пітера Шеффера (Peter Shaffer), “Загадкові варіації” Еріка-Емманюеля Шмітта (Éric-Emmanuel Schmitt), “Арт” Ясміни Рези (Yasmina Reza) та ін.

З 2008 р. як режисер-постановник у театрі почав працювати н. а. України Григорій Шумейко. За короткий проміжок часу митець втілив на заньківчанській сцені такі постановки, які й досі є в репертуарі театру: “Бояриня” Лесі Українки, “Вода життя” Валерія Шевчука, “Мина Мазайло” Михайла Куліша та ін.

У 2012 р. заньківчани та громадськість Львова святкували 170-річний ювілей побудови своєї домівки – приміщення колишнього Театру Скарбека. Зокрема, проведено міжнародну конференцію та виставку. Театральний сезон 2013–2014 рр. пройде під знаком патронеси театру Марії Заньковецької, якій виповниться 160 років з дня народження, відтак буде презентована публіці програма заходів театру по відзначенню цього ювілею. А вже 2017 р. безпосередньо сам театральний колектив буде святкувати своє 100-річчя від заснування.

Директори Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької (за театральними сезонами)

1925–1926 рр. – Максим Лебідь
1926 р. – Манастирський
1927–1929 рр. – В. Фальський
1929–1930 рр. – М. Режко
1930 р. – Г. Правдін
1931–1932 рр. – М. Фінн
1933–1934 рр. – Осадчий
1934–1936 рр. – Р. Сімонов
1937–1938 рр. – А. Плетюхов
1939–1952 рр. – Олександр Бураковський (Ларін)
1953–1954 рр. – Захар Смоктій
1954 р. – Доміан Козачковський
1955–1958 рр. – Володимир Данченко
1959–1969 рр. – Федір Сандович
1969–1971 рр. – Іван Антоненко
1971–1988 рр. – Сергій Сенчук
1988–1996 рр. – Володимир Висоцький
1996 – до сьогодні – Андрій Мацяк

Режисери:

Алла Бабенко – з 1977 р і до сьогодні (1985–1987 рр. – головний режисер театру)
Анатолій Гіляровський – 1956–1968 рр.
Анатолій Кравчук – 1980–1985 рр. (головний режисер)
Анатолій Ротенштейн – 1956–1962 рр.
Борис Романицький – 1921–1989 рр. (1927–1948 рр. – головний режисер)
Борис Тягно – 1948–1964 рр. (головний режисер)
Вадим Сікорський – з 1987 р. і до сьогодні
Валерій Івченко – 1937–1953 рр.
Василь Харченко – 1933–1956 рр.
Володимир Опанасенко – 1968–1977 рр. (1978–1979 рр. – головний режисер)
Григорій Шумейко – з 2010 р. і до сьогодні
Іван Богаченко – 1928–1948 рр.
Іван Чабаненко – 1930–1932 рр.
Олекса Ріпко – 1956–1983 рр.
Олександр Загаров – 1926–1927 рр.
Олександр Корольчук – 1917–1925 рр., також він очолював Раду театру ім. Марії Заньковецької
Сергій Данченко – 1965–1967 рр. (1971–1978 рр. – головний режисер)
Таїсія Литвиненко – з 2008 р. і до сьогодні
Федір Стригун – з 1987 р. і до сьогодні (головний режисер)