Українське педагогічне товариство

Українська громадська організація з центральним осередком у Львові, що займалася створенням та підтримкою українських навчальних закладів, виданням навчальної та педагогічної літератури, підготовкою українських педагогічних кадрів та опікою над ними. З цією метою створювалася та розширювалася мережа українських навчальних закладів (від дитячих садків до фахових шкіл), було засновано видавництво навчальної літератури, видавалися часописи "Учитель", "Дзвінок", "Рідна школа", створювалася мережа "кружків" (гуртків) на місцях, засновувалися вчительські семінарії. Діяло з 1881 до 1939 року. За цей період неодноразово змінювало назву: до 1912 року — Руське товариство педагогічне, у 1912-1926 роках — Українське педагогічне товариство, у 1926-1939 роках — "Рідна школа" – Українське педагогічне товариство.

Канцелярія товариства розміщувалася в різних місцях: у перші роки ХХ століття, до 1904 року — в кам'яниці на площі Стрілецькій, 6 (сучасний будинок на вулиці Лесі Українки, 43), у 1904-1909 роках — в будинку Театрального комітету на вул.Сикстуській, 47 (сучасна Дорошенка, сьогодні цей будинок не існує), з 1909 року перебралася до власного будинку товариства на вул.Мохнацького, 12 (сучасна Драгоманова) (Мельник, 2015, 254; Ясінчук, 1931, 55).

Товариство виникло за прикладом аналогічних громадських об'єднань інших народів, перш за все слов'янських. Успіхи діяльності чеського, моравського, словенського, німецького педагогічних товариств, а також опанування поляками крайового педагогічного товариства та Крайової шкільної ради підштовхнули провід галицьких українців до самоорганізації.

Започаткування діяльності товариства відбулося у листопаді 1880 року у Львові на шкільній анкеті (нараді) за ініціативою львівських професорів університету та викладачів гімназій: Омеляна Огоновського, Анатоля Вахнянина, о. Олександра Стефановича, Омеляна Партицького, Романа Заклинського, Франца Костека, а також шкільних службовців Амврозія Яновського, Корнила Сушкевича, Дмитра Вінцковського, редактора газети "Діло" Володимира Барвінського, крилошанина о. Івана Величка. Вони створили тимчасовий організаційний комітет, який виробив статут товариства, затверджений намісництвом 6 серпня 1881 року (Білавич, 1999, 10; Ясінчук, 1931, 14).

29 вересня 1881 р. був створений провізоричний (тимчасовий) центральний виділ, який очолив Амврозій Яновський — директор гімназії у Львові, депутат галицького сейму (1861-1884) та Державної ради у Відні, укладач шкільних підручників. Протягом перших п'яти років цей орган фактично репрезентував діяльність товариства. Лише 2 березня 1884 р. відбулися загальні збори РТП, на яких обрали перший центральний виділ на чолі зі священиком отцем Василем Ільницьким.

У перші роки кількість членів РТП швидко зростала: з 83 у 1881 році до 342 станом на лютий 1884-го. Однак цей процес загальмувався: у своїй діяльності організація спиралася перш за все на інтелігенцію і ще не встигла поширити свою структуру на провінцію. Забагато уваги приділялося також меморіалам та петиціям до влади з проханням змінити стан дискримінації в шкільництві, припинити утиски й поліпшити становище українських педагогів. Разом з тим, в цей час товариство досягло успіхів у видавництві, започаткувавши видання масової літератури для молоді українською мовою. На 1890 рік були видані 12 книжок накладом по 1-3 тис. примірників.

Структура товариства поступово змінювалася в бік децентралізації. Спочатку уся повнота влади знаходилася в руках Виділу центрального, що разом з головою обирався на загальних зборах, розміщувався у Львові і мав право засновувати філії. Джерелами фінансування товариства визначалися: вступні та річні внески, "дари і записи", доходи з видавництва, а також різних культурно-освітніх заходів. Половина коштів філій мала надходити до Виділу центрального.  На VIII загальних зборах товариства 26 листопада 1891 року були внесені зміни до статуту: філіям надали право відкривати виховні та навчальні заклади: школи, бурси, інститути. У лютому 1898 року запровадили триступеневу структуру товариства. До філій додалися "кружки", що могли засновуватися в місцевостях, де було щонайменше п'ять членів. Вони мали стати однією з головних ланок діяльності (Білавич, 1999, 11).

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття товариство зі станової учительської організації перетворилося на масове загальнокрайове об'єднання з розгалуженою організаційною структурою. В цей час воно створило та підтримало українські навчальні заклади у Львові та в Галичині. Зокрема, у Львові виникли: Інститут св. Миколая (1889) на вулиці Театинській (сучасна Максима Кривоноса), бурса РТП на вулиці Вірменській, 2 (1898), селянська бурса, керівництво якої діяло на вул. Коперника, 17 (1903), дівочий інститут імені св. Ольги (1899) на вул.Курковій, 10, (Лисенка), а потім на вул. Сави, 3 (Миклухо-Маклая), дівоча виділова школа імені Шевченка (1898), що спочатку знаходилася на вул. Вірменській, 2, потім на пл. Стрілецькій, 6 (нині площа Данила Галицького), пізніше при Сикстуській, 47 (нині вул. Дорошенка), а з 1909 року – у власному домі на вул. Мохнацького, 12 (нині вул. Драгоманова). 1911 року було відкрито народну школу імені Бориса Грінченка у Городоцькій дільниці. Крім того, прагнучи забезпечити українські навчальні заклади педагогічними кадрами, товариство відкрило 1903 року першу дівочу вчительську семінарію у Львові. Цей заклад розмістився на площі Стрілецькій, 6 (колишній будинок на місці сучасного на вулиці Лесі Українки, 43 що виходить на площу Данила Галицького) (Ясінчук, 1931, 100 та ін.; Мельник, 2015, 254).

У цей період товариство активно поширило свій вплив на провінцію: виникли філії в Калуші, Тернополі, Миколаєві, Коломиї, Перемишлі та інших містах. Змінився і соціальний склад: з 1909 року більшість членів РТП починали складати селяни. Набрала обертів видавнича діяльність: у довоєнний період товариство випустило понад 150 окремих видань, серед яких шевченківський "Кобзар" для молоді, дитяча географічна енциклопедія "Подорож навколо землі". Наклади видань зросли до 3-10 тис. примірників (Білавич, 1999, 29). 1912 року організація змінила назву на Українське педагогічне товариство (УПТ).

Перша світова війна завдала УПТ важкого удару. Під час російської окупації Галичини у вересні 1914 — червні 1915 років товариство було закрите, нищилося його майно, література, документація, за "мазепинство" були ув'язнені та вивезені до Єнісейська заступниця голови організації Костянтина Малицька, а також Володимир Охримович та Микола Шухевич (Малицька, "На хвилях світової війни", Діло, 1937, №68, 7).

Після  закінчення польсько-української війни УПТ починає відновлювати свою структуру. Незважаючи на перепони з боку польської влади (відмова у реєстрації кружків, полонізація системи освіти), товариство зберегло і свої осередки, і навчальні заклади. 1926 року організація змінила назву на "Рідна школа" — Українське педагогічне товариство (скорочено — "Рідна школа").

Через витіснення української мови з державної системи освіти Польщі для українців звужувалася можливість отримувати освіту рідною мовою і тому в центрі уваги "Рідної школи" опинилися приватні навчальні заклади (школи, гімназії, курси тощо). В ряді населених пунктів Галичини, зазвичай, там де не було можливості відкрити народні школи, виникали так звані "збірні лекції" — приватні навчання учнів українською мовою, які створювалися при гуртках "Рідної школи". Також під опікою "Рідної школи" перебували гімназії "Сестер Василіянок", дві з яких у Львові. Навчальні заклади товариства працювали за створеними ним програмами, а також забезпечувалися ним підручниками та іншими навчальними засобами, які виготовляло здебільшого видавництво УПТ.

Функціонування приватних закладів "Рідної школи" відбувалося у складних умовах. Їхнє заснування було дозволене польським законодавством, однак адміністрація на місцях використовувала будь-який привід для їхнього закриття. Так, у 1923/24 навчальному році були закриті 19 народних шкіл УПТ і головним мотивом, за словами секретаря товариства Л. Ясінчука, було те, що "існуючі громадські школи повністю задовольняють культурні та релігійні потреби руської спільноти". Тоді ж закрито чоловічу фахово-доповнюючу школу у Станіславові (сучасний Івано-Франківськ), яка мала давати професійну освіту, під приводом, що "метою основників цих курсів є те, щоби українська молодь не стикалася із польською молоддю і польською культурою, а піддавалася сепаратистичним впливам" (Ясінчук, 1931, 173,181). Але, незважаючи на ці перепони, товариство все ж таки намагалося створювати і розширювати існуючу освітню мережу. Окрім народних шкіл та гімназій, в міжвоєнний період ним утримувалися і фахові курси: ткацькі (Борщів), столярські (Косів), шоферські (Львів), купецькі гімназії у Львові та Станіславові, кооперативна школа в Яворові, сільськогосподарська в Шибалині та інші заклади (Білавич, 129-131).

Утримання та розширення мережі навчальних закладів (у міжвоєнний період до них додалися і дитсадки, і фахові школи), а також видавнича діяльність вимагали чималих коштів. У міжвоєнний період великого розмаху набуло збирання пожертв на "Рідну школу". Якщо 1922 року ця акція охоплювала 35% громад Східної Галичини, то 1933 року на "Рідну школу" жертвували вже 95%. Втім, цих коштів товариству все одно не вистачало: на 1931 р. його борг складав 191 тисячу злотих. Від повного краху організацію врятували позика Земельного гіпотетичного банку (3,3 тис. дол. зі сплатою 13% річних), створений фінансово-економічними установами "Добродійний комітет", що зібрав до 70 тисяч злотих та допомога 96 членів-добродіїв (лише митрополит Шептицький дав 10 тис. злотих). Але фінансової стабільності товариству досягти так і не вдалося: до кінця 1938 р. його борг знову зріс до 140 тис. злотих (Білавич, 1999, 58-59).

З початком радянської окупації західноукраїнських земель діяльність "Рідної школи" було припинено. Багато її діячів емігрували до Аргентини, Бразилії, Канади, США і там організували філії товариства серед української діаспори.